Рішення

від 10.01.2017 по справі 910/20558/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.01.2017Справа №910/20558/16

Господарський суд міста Києва в складі:

головуючого судді Привалова А.І.

при секретарі Купній В.В.

розглянувши справу № 910/20558/16

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю Телус ;

до товариства з обмеженою відповідальністю КП ОИЛ ;

про визнання недійсним договору купівлі-продажу та стягнення 60 000,00 грн.

Представники сторін:

від позивача: Тюрін А.В., директор, витяг з ЄДР № 22144420 від 04.08.2016р.;

від відповідача: не з'явився.

обставини справи:

До Господарського суду міста Києва звернулось товариство з обмеженою відповідальністю Телус (надалі - позивач) з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю КП ОИЛ (надалі - відповідач) про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 54/сб від 14.02.2016р. та стягнення 60 000,00 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідач в порушення умов укладеного між сторонами договору купівлі-продажу № 54/сб від 14.02.2016р. у визначений строк не поставив передплачений позивачем товар, внаслідок чого виникла заборгованість у сумі 60 000,00 грн. Крім того, позивач вважає, що договір купівлі-продажу № 54/сб від 14.02.2016р. вчинений під впливом обману та просить суд визнати його недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.11.2016р. порушено провадження у справі № 910/20558/16 та призначено її розгляд на 08.12.2016р.

02.12.2016р. через відділ діловодства суду від представника позивача на виконання вимог ухвали суду від 11.11.2016р. надійшли заява з додатками та клопотання №28/1 від 28.11.2016р. про участь в судовому засіданні в режимі відео конференції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.12.2016р. розгляд справи було відкладено на 10.01.2017р., у зв'язку з нез'явленням представників сторін і ненаданням витребуваних доказів, а також задоволено клопотання позивача про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.

Присутнім у судовому засіданні 10.01.2017р., яке проводилось в режимі відеоконференції, представником позивача підтримано заявлені позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, вимоги ухвали про порушення провадження у справі від 11.11.2016р. та ухвали від 08.12.2016р. не виконав, витребувані документи, в тому числі відзив на позов, суду не надіслав.

Відповідач належним чином повідомлений про призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яке наявне у матеріалах справи.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК України. (п. 3.9.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції ).

Згідно ст. 64 Господарського процесуального кодексу України, ухвала про порушення провадження у справі надсилається сторонам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала направляється за адресою місцезнаходження сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

У відповідності до ст. 87 Господарського процесуального кодексу України, ухвалу суду про порушення провадження у справі від 11.11.2016р. та ухвалу від 08.12.2016р. було надіслано відповідачу рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення на адресу, що зазначена в позовній заяві та відповідає відомостям з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, проте поштове відправлення повернуто на адресу суду без вручення за закінченням встановленого строку зберігання з відповідною відміткою поштової установи.

Оскільки про поважні причини неявки в судове засідання представника відповідача суд не повідомлений; клопотань про відкладення розгляду справи від відповідача не надходило, тому суд вважає, що у відповідності до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами, без участі представника відповідача, яких достатньо для винесення рішення по суті.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України, рішення прийнято господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих позивачем, у нарадчій кімнаті.

Згідно ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, в засіданні суду була оголошена вступна та резолютивна частини рішення.

Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

14.02.2016р. між позивачем (за договором - покупець) та відповідачем (за договором - продавець) було укладено договір купівлі-продажу № 54/сб (далі - договір), відповідно до умов якого продавець зобов'язується передати у власність покупця товар, а саме аміачну селітру виробництва України, а покупець зобов'язується оплатити його повну вартість на умовах CTP (відповідно до ІНКОТЕРМ-2010).

Розділом договору Умови розрахунків визначено, що покупець зобов'язаний здійснити оплату відповідної партії продукції в строк поставки продавцем товару на склад, що знаходиться за адресою: м. Миколаїв, вул. Галини Петрової, 18, кв. 29 або за іншою адресою, вказаною покупцем додатково. Оплата здійснюється в той самий день, коли постачальник виконав умови договору і поставив продукцію на склад покупця.

Найменування товару: аміачна селітра упакована у Біг/Бег 1000 кг, кількість: 35, ціна товару за договором становить 262 500,00 грн. з ПДВ.

Приймання-передача товару по кількості, якості, асортименту та комплектності згідно умов даного договору відбувається по акту приймання-передачі, який підписується повноважними працівниками покупця і продавця (розділ Передача товару договору).

Згідно з рахунком відповідача № 62 від 14.02.2016р., позивач перерахував часткову передоплату товару в сумі 60 000,00 грн., що підтверджується копією платіжного доручення № 11 від 15.02.2016р., наявною в матеріалах справи.

Оскільки в умовах договору сторонами не було обумовлено конкретних строків поставки товару, позивач звертався до відповідача з вимогою б/н від 02.03.2016р. поставити позивачу товар або повернути попередню оплату. Однак, відповідач вказану вимогу залишив без відповіді та задоволення.

Відповідно до частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

За твердженням позивача, відповідачем товар поставлено не було. Доказів протилежного матеріали справи не містять. У зв'язку з чим у відповідача виникла перед позивачем заборгованість за передплачений товар у сумі 60 00,00 грн.

Отже, на день розгляду справи заборгованість відповідача перед позивачем становить 60000,00 грн.

Згідно ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 статті 662 ЦК України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Згідно з статтею 663 ЦК України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Частиною другою статті 693 Цивільного кодексу України передбачено, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкт господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Приписами статті 33 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

На час розгляду спору в господарському суді відповідачем не заперечений факт не поставки передплаченого позивачем товару в сумі 60 000,00 грн. за представленим платіжним дорученням та не надано доказів поставки товару на суму 60 000,00 грн. Водночас, матеріали справи містять докази повернення 28.04.2016р. відповідачем позивачу грошових коштів у сумі 20 382,00 грн.

Відтак, позовна вимога про стягнення з відповідача грошових коштів підлягає задоволенню частково у розмірі 39 618,00 грн., оскільки позивач безпідставно звернувся до суду з вимогою про повернення коштів у розмірі 20 382,00 грн.

Також, позивач просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу № 54/сб від 14.02.2016р., у зв'язку з тим, що такий договір укладений під впливом обману.

Обґрунтовуючи вимоги в частині визнання договору недійсним, позивач вказує про те, що після здійснення позивачем передоплати, з відповідачем було втрачено зв'язок, вимога позивача про поставку товару або повернення коштів не була вручена відповідачу з причин закінчення встановленого строку зберігання. Також позивач звертався до Братського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Миколаївській області з заявою про вчинення по відношенню до позивача кримінального правопорушення, про що було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено, що одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з частинами 1 - 5 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як вбачається з приписів ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до п. 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними від 29 травня 2013 року N 11, правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234,235, 1057-1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 7 1 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до п. 3.10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними від 29 травня 2013 року N 11 у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Також, згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

В силу вимог ст. 34 цього Кодексу, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Під доказуванням в судочинстві слід розуміти діяльність осіб, які беруть участь у справі, і суду, що здійснюється у передбаченій процесуальним законодавством формі, по встановленню юридично значущих фактів.

Судом встановлено, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів введення його в оману відповідачем під час вчинення спірного правочину, оскільки матеріали справи не містять кримінального вироку про вчинення кримінального правопорушення відповідачем, винесеного за наслідками розгляду звернення позивача.

Також не є доказом введення в оману позивача те, що поштові відправлення, скеровані на адресу відповідача, повертаються за закінченням встановленого строку зберігання, оскільки такі поштові повернення повертаються не з причин відсутності відповідача за адресою.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про визнання недійсним договору є необґрунтованими, недоведеними належними засобами доказування, а відтак є такими, що не підлягають задоволенню.

З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України, покладаються на відповідача, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В :

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю КП ОИЛ (04073, м. Київ, пр. Московський, 50; код ЄДРПОУ 38443797) на користь товариства з обмеженою відповідальністю Телус (54000, м. Миколаїв, вул. Г. Петрової, 18, кв. 29; код ЄДРПОУ 37104547) грошові кошти у сумі 39 618 грн. та 909 грн. 89 коп. - витрат по сплаті судового збору. Видати наказ.

3. В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, оформленого відповідно до вимог ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 16.01.2017р.

Суддя А.І. Привалов