Постанова

від 12.01.2017 по справі 910/13806/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" січня 2017 р. Справа№ 910/13806/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шапрана В.В.

суддів: Буравльова С.І.

Андрієнка В.В.

секретар Колеснік М.П.

за участю представників:

від позивача - Лебідь О.П.

від відповідача - Дрюков О.В.

від третьої особи - не з`явився

від третьої особи - 2 не з`явився

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю „МЕДГАРАНТ" на рішення Господарського суду міста Києва від 26.10.2016 (суддя Пукшин Л.Г.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „МЕДГАРАНТ"

до Державного науково-дослідного інституту фізичної культури і спорту

треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача:

Міністерство молоді та спорту України

Управління державної казначейської служби України у Печерському районі міста Києва

про стягнення грошових коштів, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "МЕДГАРАНТ" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Державного науково-дослідного інституту фізичної культури і спорту про стягнення з останнього заборгованості в сумі 4 514 686,58 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.10.2016 у справі № 910/13806/15 позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Державного науково-дослідного інституту фізичної культури і спорту на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Медгарант" 613 640, 28 грн. інфляційних втрат, 219 252 , 73 грн. - 3 % річних та 12 493, 39 грн. витрат по сплаті судового збору.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 26.10.2016 по справі №910/13806/15 в частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача 613640,28 грн. інфляційного збільшення суми основного боргу та 219252, 73 грн. 3 % річних - скасувати, та прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити та стягнути з відповідача на користь позивача 2 212 454, 40 грн. інфляційного збільшення суми основного боргу та 319 185, 61 грн. - 3 % річних.

Відповідно до автоматизованого розподілу справ між суддями, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „МЕДГАРАНТ" по справі № 910/13806/15 розподілено судді - доповідачу Шапрану В.В. для розгляду у складі колегії суддів: головуючий суддя: Шапран В.В., судді: Андрієнко В.В., Буравльов С.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21.11.2016 апеляційну скаргу по справі №910/13806/15 прийнято до провадження колегією суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Шапран В.В., судді: Андрієнко В.В., Буравльов С.І. та призначено до розгляду справи на 06.12.2016.

Через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів до суду від представника відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду є обґрунтованим, а тому просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Ухвалою суду від 06.12.2016 розгляд скарги був відкладений до 12.01.2017 відповідно до ст. 77 ГПК України.

В призначене судове засідання з`явилися представник позивача, відповідача та надали усні пояснення стосовно предмету спору.

Представники третіх осіб в судове засідання не з`явились, про день та час розгляду скарги повідомлялись належним чином, що підтверджується зворотними повідомленнями, наявними в матеріалах справи, причини неявки суду не повідомили, клопотань про відкладання розгляду спору, при наявності поважних причин неявки в призначене судове засідання, суду не подавали.

Зважаючи на те що представники третіх осіб були належним чином повідомлені про дату та час розгляду апеляційної скарги, ними не було подано суду доказів неможливості явки в призначене судове засідання своїх представників, вони не були позбавлені можливості, у випадку неявки в судове засідання та при наявності необхідності, подати письмові додаткові пояснення по суті спору чи подати відзив на апеляційну скаргу, те, що наявні матеріали справи достатні для прийняття повного, всебічного та обґрунтованого рішення, а неявка представників вказаних осіб не перешкоджає вирішенню справи по суті, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників третіх осіб.

Апеляційний господарський суд, розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, дослідивши наявні матеріали справи, встановив наступне:

25.11.2011 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Медгарант" (постачальник) та Державним науково-дослідним інститутом фізичної культури і спорту (замовник) був укладений договір поставки № 2011/11/25-1.

За умовами договору постачальник зобов'язується у 2011 році поставити замовнику продукцію: код ДКПП 33.10.1, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити її на умовах, визначених даним договором.

Найменування (номенклатура, асортимент) та кількість продукції, що постачається, визначається у додатку №1 "Технічні вимоги" та додатку №2 "Розрахунок вартості" (п. 1.2 договору).

Відповідно до п.3.1 договору ціна угоди становить 3724850 грн з ПДВ.

Пунктом 4.1 договору передбачено, що замовник здійснює оплату поставленої продукції згідно пред'явленого постачальником рахунка протягом 10 календарних днів після підписання сторонами акта приймання-передачі та видаткової накладної.

29.12.2011 між сторонами підписано додаткову угоду № 1, в якій сторони досягли згоди: додати пункт 4.3 договору у наступній редакції: "у разі затримки бюджетного фінансування розрахунок за надані товари здійснюється протягом десяти банківських днів з дати отримання відповідачем бюджетного асигнування на свій рахунок"; додати пункт 11.2 розділу Х строк дії договору у наступній редакції: "строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 11.1 цього договору, а в частині розрахунків - до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань згідно з умовами даного договору".

Позивачем в період з 21.12.2011 по 28.12.2011 поставлено, а відповідачем отримано товар, що є предметом Договору, на загальну суму 3724 850 грн., що підтверджується видатковими накладними, підписаними представниками сторін.

Оплата вартості товару станом на момент вирішення даного спору місцевим господарським судом була здійснена відповідачем частково, а саме на суму 1 293 150 грн., що призвело до виникнення в відповідача заборгованості перед позивачем у розмірі 2 431 700 грн.

Звертаючись із даним позовом до суду, позивач мотивував свої вимоги тим, що відповідачем не виконанні зобов`язання за договором, не сплачені кошти за поставлений товар, внаслідок чого утворилась заборгованість на суму 2431700 грн., а зважаючи на значний проміжок часу, що минув від дати коли зобов`язання мало бути виконане, позивачем нараховано та заявлено до стягнення інфляційні втрати, 3% річних та пеня.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 у справі № 910/13806/15 позов задоволено частково, вирішено стягнути з Державного науково-дослідного інституту фізичної культури і спорту на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "МЕДГАРАНТ" основну заборгованість в сумі 2431700 грн., витрати по сплаті судового збору в сумі 48634 грн. в іншій частині позову відмовлено.

Вказане рішення суду першої інстанції було залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016.

Постановою Вищого господарського суду України від 06.09.2016 касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Медгарант" задоволено частково, постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 та рішення Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 у справі № 910/13806/15 скасовано в частині, що стосується розгляду позовних вимог про стягнення інфляційних нарахувань в сумі 1744367,17 грн. та 3 % річних у сумі 246034,74 грн. Справу у відповідній частині передано на новий розгляд до Господарського суду м. Києва. В іншій частині рішення суду було залишено без змін.

При цьому, Вищий господарський суд України в постанові від 06.09.2016 зазначив, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою і не застосували у розгляді даної справи припис частини третьої статті 614 ЦК України, згідно з яким правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним.

Не застосувавши до спірних правовідносин відповідну норму, попередні судові інстанції не з'ясували обставин, пов'язаних з тим, чи мало порушення зобов'язань за договором, щодо якого скасовується (обмежується) відповідальність, умисний характер.

Таким чином, при новому розгляді справи, позовні вимоги розглядається тільки в частині стягнення 1744367,17 грн. інфляційних втрат та 246034,74 грн. 3% річних.

При повторному розгляді частини позовних вимог в місцевому суді, позивачем була подана заява про збільшення позовних вимог, за якою останній збільшив період нарахуванням інфляційних втрат та 3% річних, а саме з 11.01.2012 по 12.10.2016 та просив стягнути з відповідача 2212454,40 грн. інфляційних втрат та 319185,61 грн. 3% річних.

В свою чергу відповідачем по справі місцевому суду була подана заява про застосування до вимог позивача про стягнення інфляційних втрат та 3% річних позовної давності в 3 роки.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов Договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як було встановлено місцевим судом при розгляді даного позову, спір між сторонами виник у зв'язку з простроченням виконання відповідачем зобов'язань з оплати поставленого товару позивачем на виконання умов договору поставки № 2011/11/25-1 від 25.11.2011.

Позивачем, при подані позову, зазначалось проте, що відповідач частково сплатив поставлений йому товар в сумі 1293150 грн.

Крім того, відповідачем до матеріалів справи було долучено копію платіжного доручення та довідку управління державної казначейської служби України у Печерському районі про те, що 30.12.2015 відповідачем ще додатково на рахунок позивача була перерахована частина суми заборгованості в розмірі 69419,33 грн., з призначення платежу з посилання на виконання умов договору № 2011/11/25-1 від 25.11.2011.

Проте, враховуючи, що спір виник у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань з своєчасної оплати наданих йому послуг, позивач просив стягнути з останнього інфляційні втрати у розмірі 2212454,40 грн. та 319185,61 грн. 3% річних за період з 11.01.2012 по 12.10.2016 (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог).

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач посилався на те, що останнім вживались всі заходи для належного виконання зобов'язань, відсутність державного фінансування не може розцінюватись як неналежне виконання зобов'язання та бути підставою для нарахування інфляційних втрат та 3 % річних, що передбачені ст. 625 ЦК України.

Відповідно до 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання.

Відповідно до ч. 2 ст.193 ГК України, кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Так, частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України регламентовано, що у разі якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

В ст. 627 Цивільного кодексу України закріплено принцип свободи договору, який полягає у тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Як зазначалося вище, рішенням Господарського суду міста Києва від 09.09.2015 та постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016, було встановлено факт наявності порушень відповідачем взятих на себе господарських зобов'язань за договором поставки № 2011/11/25-1 від 25.11.2011 року.

Пунктом 8.4 договору відповідач звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання обов'язків за цим договором, що стосується оплати поставленої продукції у випадку затримки або припинення фінансування видатків державного бюджету.

В той же час ч. 3 ст. 614 Цивільного кодексу України зазначено, що правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним.

Таким чином, з системного аналізу змісту наведених норм вбачається, що чинним законодавством передбачено право сторін договору на власний розсуд визначити розмір процентів, які мають бути сплачені боржником за порушення грошового зобов'язання, та викласти відповідну умову в укладеному між ними договорі.

Однак, нормами ч. 3 ст. 614 Цивільного кодексу України прямо забороняється скасовування чи обмеження відповідальності за умисне порушення зобов'язання шляхом внесення відповідного положення до договору.

Крім того, зазначаючи в договорі п. 8.3, таку умови як звільнення від відповідальності у випадку відсутності фінансування, сторони наперед знали (передбачили) про можливість настання такого моменту, а тому умисне зазначили вказаний пункт у договорі, тобто скасували відповідальність, що прямо заборонено законом, що також спростовує твердження апелянта, викладені в апеляційній скарзі.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що судом не приймається до уваги пункт 8.3 договору, оскільки він є нікчемним, з огляду на приписи ч.3 ст. 614 ЦК України та положення ст. 215 ЦК України

Також п. 5 Оглядового листа від 18.02.2013 № 01-06/374/2013 Вищий господарський суд України зазначив, що згідно з частиною першої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а статтями 525, 526 названого Кодексу і статтею 193 ГК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Враховуючи викладене, відсутність бюджетних коштів не виправдовує бездіяльність замовника і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення договірного зобов'язання.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18 жовтня 2005 року, яке відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами при розгляді справ як джерело права, Суд дійшов висновку про невиправданість невиконання зобов'язання через відсутність бюджетних коштів та вказав на порушення у даному випадку п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, затримка бюджетного фінансування видатків не може бути обставиною, в залежність від якої ставиться виконання відповідачем зобов'язання з оплати виконаних робіт та не може бути підставою для звільнення відповідача від сплати 3% річних та інфляційних втрат за прострочення виконання грошового зобов'язання.

Частиною 1 статті 216 Господарського кодексу України встановлено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Пунктом 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитору зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов'язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 20.12.2010 № 10/25, від 04.07.2011 № 13/210/10, від 12.09.2011 № 6/433-42/183, від 14.11.2011 № 12/207, від 23.01.2012 № 37/64.

Відповідно до п.4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Згідно з Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті "Урядовий кур'єр". Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно з статтями 17, 18 Закону України "Про інформацію" є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про доведеність та правомірність заявлених позивачем вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за несвоєчасне виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором про поставку товару.

Позивач, у зв'язку прострочення відповідачем зобов'язань за договором, просить суд з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 12.10.2016 стягнути з відповідача інфляційне збільшення суми основного боргу у розмірі 2212454,40 грн. за період прострочення з 11.01.2012 по 12.10.2016 та 3% річних у розмірі 319185,61 грн. за період прострочення з 30.05.2012 по 12.10.2016.

В той же час, як зазначалось вище, відповідач подав місцевому суду заяву про застосування позовної давності до таких вимог позивача.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права та інтересу (ст.256 ЦК України).

Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст. 261 ЦКУ).

Згідно з ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ч.4. ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до п. 5.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 ЦК України, і сум інфляційних нарахувань згідно з тією ж статтею 625 ЦК України (незалежно від періоду часу, за який обчислено відповідні суми процентів та інфляційних нарахувань,оскільки такі суми є складовою загальної суми боргу).

Отже, виходячи з наведених норм, можна зробити висновок про те, що: - інфляційні втрати та 3% річних, передбачені ст.625 ЦК України, входять до складу грошового зобов'язання (яке має виконати боржник); - на такі вимоги розповсюджується загальна позовна давність, що й до вимог про повернення або сплату грошових коштів строком три роки; - зі спливом строку позовної давності до вимоги про стягнення грошових коштів спливають вимоги й до додаткових вимог, таких як стягнення інфляційних втрат та 3% річних.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 16.11.2016 № 910/1264/16.

Як вбачається із позовних вимог, прострочення обов`язку відповідача зі сплати вартості поставленого товару почалось із 11.01.2012, про що знав позивач, в свою чергу із позовом про стягнення суми боргу останній звернувся лише в травні 2015, тобто фактично із спливом позовної давності.

Проте, відповідачем до місцевого суду подавалась лише заява про застосування позовної давності до вимог про стягнення пені (яка була задоволена місцевим судом) та до вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, яка подавалась стороною вже після прийняття рішення про задоволення вимог про стягнення основної суми боргу, та залишення рішення місцевого суду в цій частині без змін постановою Вищого господарського суду України, а тому вимоги позивача про стягнення суми основного боргу були задоволені повністю.

Таким чином, зважаючи на викладене вище, колегія суддів погоджується із висновком місцевого суду про необхідність задоволення заяви про застосування позовної давності та застосувати останню до вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних.

Отже, Господарським судом міста Києва правомірно був визначений період нарахування з 11.01.2012 по 11.01.2015.

Здійснивши перевірку розрахунку 3% річних та інфляційних втрат, здійснений місцевим судом, колегія суддів приходить до висновку, що такі розрахунки за вказаний період є арифметично вірними, обґрунтованими та доведеними, а отже місцевим судом правомірно задоволено до стягнення 3% річних в розмірі 219 252, 73 грн. та інфляційні втрати в сумі - 613640,28 грн.

Апелянт, не погоджуючись із таким рішення суду, мотивує свої заперечення тим, що норми ЦК України, що регулюють питання позовної давності та її застосування, визначають саме строк протягом якого особа може звернутися за захистом до суду за порушення свого права, а не строк, протягом якого нараховуються, в даному конкретному випадку, інфляційні втрати та 3% річних, а оскільки позивач вчасно звернувся з вимогою про стягнення основної суми боргу та штрафних санкцій до суду, застосування позовної давності в даному випадку є неправомірним.

Проте, суд апеляційної інстанції зазначає, що таке твердження апелянта є хибним, оскільки, як зазначалось вище, прострочення заборгованості у відповідача почалось із 11.01.2012, про що особисто зазначено позивачем в позовній заяві, тобто, з урахуванням ст. 257 ЦК України, позивач мав право звернутися до суду за захистом свого порушеного права в строк до 11.01.2015 (зважаючи на строк коли позивач дізнався про своє порушене право), в той час як позивачем позов до суду поданий лише 29.05.2015, про що свідчить відбиток штампу місцевого суду на такій позовній заяві.

Стосовно зауваження апелянт щодо арифметично невірного розрахунку місцевим судом 3% річних та інфляційних за період з 11.01.2012 по 11.11.2015, колегія суддів зазначає, що як вбачається з мотивувальної частини рішення (таблиця) місцевим судом в останній зазначено період нарахування інфляційних та 3% річних за період 11.01.2012 по 11.01.2015 та відповідно і здійснено нарахування за такий період, а зазначення судом в тексті рішення фрази: Здійснивши за допомогою інформаційно-правової системи "ЛІГА: Закон" розрахунок інфляційного збільшення суми боргу в період з 11.01.2012 по 11.11.2015 суд розцінює як описку, з урахуванням вище зазначеного.

Згідно зі статтею 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (стаття 34 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно, всебічно і об'єктивно з`ясовано обставини справи, винесено рішення у відповідності до норм матеріального і процесуального права, з повним з`ясування обставин, що мають значення для справи, правомірно частково задоволено позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „МЕДГАРАНТ", а тому апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю „МЕДГАРАНТ" не підлягає задоволенню.

Зважаючи на те, що колегією суддів апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю „МЕДГАРАНТ" залишається без задоволення, судові витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 102, п. 1 ч. 1 ст. 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „МЕДГАРАНТ"- залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 26.10.2016 у справі № 910/13806/15 - без змін.

Матеріали справи № 910/13806/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя В.В. Шапран

Судді С.І. Буравльов

В.В. Андрієнко