Постанова

від 23.01.2017 по справі 285/3605/16-а

НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

Іменем України

Справа № 285/3605/16-а

провадження № 2-а/0285/53/17

23.01.2017 року м. Новоград-Волинський

Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області

в складі: головуючого судді - Помогаєва А.В.

при секретарі Сарган О.А.., за участі позивача - ОСОБА_1, представників відповідача - ОСОБА_2, ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Новоград-Волинського об"єднаного УПФУ в Житомирській області про визнання неправомірним рішення щодо відмови в призначенні пенсії та зобов"язання здійснити призначення пенсії за вислогою років,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним адміністративним позовом, в якому просив наступне:

- визнати протиправними дії та скасувати рішення відповідача №90 від 09.12.2016 року про відмову у призначенні пенсії за вислугу років згідно ст. 50-1 Закону України Про прокуратуру ;

- зобов'язати відповідача призначити пенсію за вислугу років згідно ст. 50-1 Закону України Про прокуратуру виходячи з розрахунку 88 % від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 24 календарних місці роботи, починаючи з 01.12.2016 року.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилався на те, що з 18.10.2002 року він працював в органах прокуратури. Має стаж роботи 22 роки 2 місяці 13 днів, з якого на прокурорських посадах - 14 років 1 місяць 12 днів.

01.12.2016 року він звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України Про прокуратуру №1789-ХІІ від 05.11.1991 року.

Розпорядженням начальника Новоград-Волинського об'єднаного УПФУ в Житомирській області від 09.12.2016 року №90 прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії позивачу, з посиланням на п.5 Прикінцевих положень Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02.03.2015 року, який, на думку відповідача, скасовує призначення та перерахунок пенсій працівників прокуратури з 01.06.2015 року.

Позивач вважає відмову відповідача незаконною і такою, що суттєво порушує його права та законні інтереси. Нова редакція Закону України Про прокуратуру , порушує право позивача на соціальний захист, всупереч ст. 22 ОСОБА_4 України, яка встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Позивач також посилався на ст. 8 ОСОБА_4 України щодо найвищої юридичної сили ОСОБА_4 та пряму дію її норм.

Крім того, посилався на тексти рішень Конституційного Суду України: №8-рп/99 від 06.07.1999 року; №1-15/2002 від 20.03.2002 року; № 7-рп/2004 від 17.03..2004 року; №20-рп/2004 від 01.12.2004 року; №1-21/2005 від 01.10.2005 року, №1-29/2007 від 09.07.2007 року, щодо недопустимості обмеження соціальних гарантій; на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах №21-348 від 10.12.2013 року та №21-445а13 від 17.12.2013 року; на практику Європейського суду з прав людини у справах щодо пенсійного забезпечення.

В судовому засіданні позивач свої вимоги просив задовольнити. Пояснив, що чинний Закон України Про прокуратуру зменшив соціальні гарантії працівників прокуратури на отримання пенсії за вислугою років, оскільки збільшено вимоги до необхідного професійного стажу та зменшено розмір пенсії. Позивач прийнятий на роботу в органи прокуратури у 2002 році . На той час діяв Закону України Про прокуратуру №1789-ХІІ від 05.11.1991 року, який визначав умови призначення та виплати пенсії працівникам прокуратури. Позивач розраховував на гарантовані цим Законом умови пенсійного забезпечення. Всупереч ст. 22 ОСОБА_4 України норми чинного на теперішній час Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 року № 1697-VII зменшили права працівників прокуратури порівняно з редакцією, яка діяла раніше. За таких обставин, позивач вважає, що він має право на призначення пенсії на умовах, які діяли на момент початку його роботи в органах прокуратури.

Представники відповідача в судовому засіданні просили відмовити у задоволенні адміністративного позову, посилаючись на відсутність законних підстав для призначення пенсії позивачу. Зазначили, що пунктом 5 Прикінцевих положень Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02.03.2015 року № 213-VIII, встановлено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до Закону України Про прокуратуру .

Крім того, посилались на ст. 86 чинної редакції Закону України Про прокуратуру , яка визначає, що прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років. На день звернення позивач не має необхідного стажу роботи. Вимогу позивача про призначення пенсії згідно ст. 50-1 Закону України Про прокуратуру №1789-ХІІ від 05.11.1991 року вважають необґрунтованою, оскільки закон втратив чинність.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши надані докази, проаналізувавши встановлені обставини справи та норми законодавства України, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, з наступних підстав.

01.12.2016 року позивач звернувся до Новоград-Волинського об'єднаного УПФУ в Житомирській області з заявою про призначення пенсії за вислугою років (а. с. 51)

Подана заява не містить посилання на будь-яку редакцію (чинну, або ту, що втратила чинність) Закону України Про прокуратуру .

На момент звернення до відповідача з вищезазначеною заявою стаж роботи позивача складав 22 роки 2 місяці 13 днів, що підтверджується трудовою книжкою позивача та визнано сторонами в судовому засіданні.

Позивачем також надано довідку Прокуратури Житомирської області від 01.12.2016 року про те, що стаж його роботи на прокурорських посадах складає 14 років 01 місяць 12 днів (а.с. 20).

Розпорядженням начальника Новоград-Волинського об'єднаного УПФУ в Житомирській області від 09.12.2016 року №90 позивачу відмовлено у призначенні пенсії, з посиланням на п.5 Прикінцевих положень Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02.03.2015 року, яким встановлено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України Про державну службу , Про прокуратуру , Про судоустрій і статус суддів , Про статус народного депутата України , Про Кабінет Міністрів України , Про судову експертизу , Про Національний банк України , "Про службу в органах місцевого самоврядування", "Про дипломатичну службу", Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

15.07.2015 набув чинності Закон України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 року № 1697-VII, згідно Розділу ХІІ Прикінцевих положень якого визнано такими, що втратили чинність із набранням чинності цим Законом положення: Закон України "Про прокуратуру" №1789-ХІІ від 05.11.1991 року, крім пункту 8 частини першої статті 15, частини четвертої статті 16, абзацу першого частини другої статті 46 2, статті 47, частини першої статті 49, частини п'ятої статті 50, частин третьої, четвертої, шостої та одинадцятої статті 50-1, частини третьої статті 51-2, статті 53 щодо класних чинів (їх дія поширюється на осіб, яким присвоєно класні чини до набрання чинності цим Законом), статті 55 щодо посвідчення працівника прокуратури, статті 2 у частині підстав звільнення з посади Генерального прокурора України, а також статті 13 щодо функціонування в системі органів прокуратури міських, районних, міжрайонних, районних у містах прокуратур, яка втрачає чинність з 15 грудня 2015 року.

Отже, на час звернення позивача до відповідача з заявою про призначення пенсії (01.12.2016) частини перша, друга, п'ята статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" №1789-ХІІ від 05.11.1991 року втратили чинність.

Разом з тим, умови пенсійного забезпечення працівників прокуратури визначені статтею 86 чинної редакції Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 року № 1697-VII. Зокрема, визначено, що прокурори з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років за наявності на день звернення вислуги років не менше 23 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років.

Станом на момент звернення за призначенням пенсії 01.12.2016 року позивач мав стаж роботи, який зараховується у вислугу років для призначення даного виду пенсії 22 роки 2 місяці 13 днів, що є менше визначеного законом обов'язкового стажу 23 роки.

Таким чином, на момент звернення за призначенням пенсії позивач не набув права на даний вид пенсії.

Щодо послань позивача на необхідність застосування відповідачем норм статті 50-1 Закону України Про прокуратуру №1789-ХІІ від 05.11.1991 року, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Суд зазначає, що спірні правовідносини виникли під час звернення позивача до пенсійного фонду з заявою про призначення пенсії за вислугу років 01.12.2016 року.

З 15.07.2015 року набрав чинності Закон України Про прокуратуру № 1697-VІІ від 14.10.2014 року, а відтак норми Закону України Про прокуратуру № 1789-XII від 05.11.1991 року, якими передбачався 20 річний стаж роботи, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років необхідний для виходу на пенсію за вислугою років, з 15.07.2015 року втратили чинність.

Таким чином, у відповідача відсутні підстави для призначення пенсії позивачу за вислугою років відповідно до Закону України Про прокуратуру № 1789-XII від 05.11.1991 року.

Відповідно до ст. 8 ОСОБА_4 України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. ОСОБА_4 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_4 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_4 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_4 України гарантується.

Суд не може взяти до уваги посилання позивача на невідповідність положень чинного Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 року № 1697-VII нормам статті 22 ОСОБА_4 України, з наступних підстав.

Згідно ст. 75 ОСОБА_4 України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Отже, закріплена у ст. 8 ОСОБА_4 України вимога щодо відповідності законів положенням даної ОСОБА_4 - є засадою діяльності лише законодавчого органу. Будь-який інший орган не може функціонально забезпечити таку відповідність, у зв'язку з відсутністю компетенції.

Посилання позивача на принцип переваги норм ОСОБА_4 України над нормами Закону України Про прокуратуру № 1697-VІІ від 14.10.2014 року є необґрунтованим, оскільки ОСОБА_4 України не містить норм, які визначають порядок пенсійного забезпечення працівників прокуратури. Тобто, конкуренція норм нормативно-правових актів різної юридичної сили відсутня.

Вирішення питань про відповідність ОСОБА_4 України (конституційність) законів і актів Кабінету Міністрів України відповідно до ст. 150 ОСОБА_4 України належить до компетенції Конституційного суду України.

За таких обставин, у даній справі суд не може давати правову оцінку ст. 86 Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 року № 1697-VII у контексті правомірності встановлення Верховною Радою України порядку призначення пенсії працівникам прокуратури, який відрізняється від того, що був встановлений положеннями статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" №1789-ХІІ від 05.11.1991 року, які втратили чинність.

Суд також не бере до уваги посилання позивача на мотивувальні частини окремих рішень Конституційного Суду України по справам щодо пільг, компенсацій і гарантій, зокрема щодо відповідності конкретних норм законодавства України положенням ст. 22 ОСОБА_4 України, оскільки текст мотивування будь-якого рішення Конституційного Суду містить лише обґрунтування позиції цього суду відносно питань, які є предметом його розгляду в кожній окремій справі. Такі мотиви не є джерелом права та не можуть бути поширені, як аналогія, на інші закони на розсуд суб'єкта правозастосування (зокрема, органу Пенсійного фонду або суду загальної юрисдикції).

Відповідно до частин 1, 2 статті 73 Законну України Про Конституційний Суд України Конституційний Суд України приймає рішення щодо конституційності актів, зазначених у пункті 1 статті 13 цього Закону. У разі якщо ці акти або їх окремі положення визнаються такими, що не відповідають ОСОБА_4 України (неконституційними), вони оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

З наведеного слідує, що лише остаточний висновок Конституційного Суду України про визнання нормативно-правового акту або його окремих положень такими, що не відповідають ОСОБА_4 України, має правовий наслідок, що виражається у втраті ними чинності.

Вимога позивача про ігнорування чинної редакції Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 року № 1697-VII та застосування положень статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" №1789-ХІІ від 05.11.1991 року, які втратили чинність, є безпідставним, суперечить принципам дії нормативно-правових актів у часі та правової визначеності.

Висновки Верховного Суду України, викладені у постановах по справам №21-348 від 10.12.2013 року та №21-445а13 від 17.12.2013 року, на які посилається позивач, також не можуть бути застосовані судом до правовідносин, що є предметом спору в даній справі, оскільки обставини, які розглядались Верховним Судом України у зазначених справах відрізняються від обставин даної справи.

Верховним Судом України вирішено питання неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" №1789-ХІІ від 05.11.1991 року до правовідносин з перерахунку раніше призначених пенсій працівників прокуратури, а в даній справі суд вирішує спір про призначення пенсії позивачу.

Крім того, правові позиції Верховного Суду України, на які посилається позивач, ухвалено до набрання чинності новою редакцією Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 року № 1697-VII. Отже, Верховний Суд України не брав та не міг брати до уваги нормативно-правовий акт, який на той час не існував.

В обґрунтування своїх вимог, позивач посилається на рішення Європейського суду з прав людини з питань дотримання статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема: Пічкур проти України (заява № 10441/06), Стек та інші проти Сполученого Королівства (заяви № 65731/01 та №65900/01), Мюллер проти Австрії (заява № 6849/72).

Предметом спорів у зазначених справах було дотримання державами положень Конвенції щодо недопущення дискримінації та захисту права власності під час виплати пенсій, які були призначені заявникам.

Суд дійшов висновку, що посилання позивача на зазначені рішення Європейського суду з прав людини є необґрунтованим, оскільки правовідносини з призначення пенсії позивачу відрізняються від правовідносин з її виплати.

Суд не вбачає обставин будь-якої дискримінації позивача, заборона якої встановлена статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Позивачем у позовній заяві та в судовому засіданні не зазначено форму та зміст дискримінації, якої він зазнав від дій або бездіяльності відповідача.

Судом також не встановлено порушення права власності позивача у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки на момент звернення за призначенням пенсії він не набув такого права.

Отже, право власності на майбутні виплати у нього також не виникло.

Рішення Європейського суду з прав людини, на які посилається ОСОБА_1 не містять висновків щодо правомірності перегляду державою порядку призначення спеціальних пенсій.

Разом з тим, Європейський суд з прав людини в рішеннях від 09.10.1979 р. у справі "Ейрі проти Ірландії" та від 12.10.2004 р. у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії", зазначив, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового, і такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат. При законодавчому регулюванні соціальних виплат має зберігатися "справедливий баланс" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту основоположних прав особи.

Аналогічний правовий підхід Європейським судом з прав людини застосований у рішенні від 03.06.2014 року по справі "Великода проти України" (заява № 43331/12).

Згідно ч. 2 ст. 19 ОСОБА_4 України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_4 та законами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_4 та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку про відсутність підстав для призначення пенсії позивачу, а відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_4 та законами України.

За таких обставин, суд відмовляє у задоволенні позову в повному обсязі.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог суд судові витрати позивача не підлягають поверненню.

Керуючись ст. ст. 2, 17, 94, 158 - 163 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ :

У задовленні позову відмовити повністю.

Постанова може бути оскаржена сторонами в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції може бути подана протягом десяти днів. Строк для подання апеляційної скарги стороною або іншою особою, яка брала участь у справі, обчислюється з моменту отримання копії постанови.

Апеляційна скарга подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Повний текст постанови виготовлено 27.01.2017 року.

Суддя А.В. Помогаєв