Постанова

від 31.01.2017 по справі 911/2305/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" січня 2017 р. Справа№ 911/2305/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Баранця О.М.

суддів: Сітайло Л.Г.

Пашкіної С.А.

при секретарі Матюхін І.В.

за участі представників сторін:

від позивача: не з'явився.

від відповідача 1: не з'явився.

від відповідача 2: Гончаренко О.Л.,

від третьої особи: не з'явився.

розглянувши

апеляційну скаргу ОСОБА_3

на рішення

Господарського суду Київської області

від 03.10.2016 року

у справі № 911/2305/16 (суддя Колесник Р.М.)

за позовом ОСОБА_3

до 1) ОСОБА_4;

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАТ"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Вишгородська районна державна адміністрація

про визнання договору недійсним, визнання недійсним

рішення загальних зборів, визнання недійсним статуту,

скасування державної реєстрації змін до відомостей,

скасування державної реєстрації змін до установчих

документів

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Київської області від 03.10.2016 року в задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погодившись з прийнятим рішенням, ОСОБА_3 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Господарського суду Київської області від 03.10.2016 року у справі №911/2305/16 прийнято до розгляду, порушено апеляційне провадження.

13.12.2016 р. позивач через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів подав клопотання про відкладення розгляду справи.

В судове засідання 13.12.2016 року представники позивача, відповідача 1 та третьої особи не з'явились. Розгляд справи відкладено на 24.01.2017 року та продовжено строк розгляду справи на 15 днів.

24.01.2017 року розгляд справи не відбувся у зв'язку із евакуацією працівників та відвідувачів з приміщення Київського апеляційного господарського суду через те, що надійшло повідомлення про замінування будівлі.

Через те, що судове засідання 24.01.2017 року не відбулося, розгляд справи № 911/2305/16 призначено на 31.01.2017 року.

В судове засідання 31.01.2017 року представники позивача, відповідача 1 та третьої особи не з'явилися про причини неявки суд не повідомили.

Колегія суддів вважає за можливе здійснювати розгляд справи без участі представників позивача, відповідача 1 та третьої особи, враховуючи що останні належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються доводи та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається з матеріалав даної справи 09.08.2013 року позивачем та відповідачем укладено договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "Тат", за яким продавець (позивач) передає покупцю (відповідач) частку у розмірі 296000,00 гривень, що відповідає 100% статутного капіталу ТОВ "ТАТ" , а покупець зобов'язаний прийняти та оплатити їх в порядку, визначеному цим договором ( п. 1.1. договору).

Частка, що передається за цим договором, належить продавцеві на підставі статуту товариства з обмеженою відповідальністю "ТАТ", податковий номер 13715108, в редакції, зареєстрований 23.01.2012 року Вишгородською районною державною адміністрацією Київської області (п.1.1.1. договору).

Статутний капітал: 296000,00 гривень. Місцезнаходження: 07300, Україна, Київська обл., Вишгородський район, місто Вишгород, вул. Набережна, будинок 4-Б. Ідентифікаційний код: 13715108 (п.п. 1.2.4., 1.2.5., 1.2.6 договору).

Розмір части, що відчужується продавцем на користь покупця за цим договором, складає 296000,00 гривень, що відповідає 100% статутного капіталу ТОВ "ТАТ", податковий номер 13715108 (п. 1.3.2. договору).

Продавець заявляє і гарантує, що на момент укладення договору право власності щодо частки в статутному капіталі товариства, повністю сплачено, не відчужено третім особам і не обтяжено іншими зобов'язаннями перед третіми особами; не є предметом спору, не знаходиться під арештом чи забороною на відчуження; не є предметом застави або майнової поруки; не передана, не передовірена третім особам; не заповідана і не обтяжена іншими зобов'язаннями, та що продавець має всі повноваження щодо розпорядження приватним підприємством (п. 1.4. договору).

Покупець вважається повноправним власником частки у статному (складеному) капіталі товариства відповідно до придбаної ним частки після підписання цього договору та державної реєстрації змін, пов'язаних із зміною складу учасників товариства, у відповідному органі, державної реєстрації за місцезнаходженням товариства (2.1. договору).

Продаж частки у статному (складеному) капіталі товариства, яка передається за цим договором, за погодженням сторін, вчиняється за 296000,00 гривень. Розрахунки за цим договором здійснюються у готівковій формі або на банківський рахунок продавця (п.п. 3.1., 3.2. договору).

09.08.2013 року позивачем та відповідачем було складено акт прийому-передачі до договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства, відповідно до якого ОСОБА_3 відповідно до умов договору передав, а ОСОБА_4 прийняв частку в розмірі 296000,00 гривень, що відповідає 100% статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю "ТАТ", податковий номер 13715108.

09.08.2013 року позивачем складено заяву, підпис на які засвідчено нотаріально приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, реєстровий № 10432, в якій позивач також підтвердив свій намір щодо розпорядження належною йому часткою шляхом її передачі на користь відповідача, у зв'язку з чим повідомив ТОВ "ТАТ" про вихід зі складу учасників товариства.

09.08.2013 року відбулися загальні збори учасників товариства, на яких було прийнято рішення, що оформлено протоколом № 6 від 09.08.2013 року, щодо:

- звільнення позивача з посади директора товариства;

- виведенення зі складу учасників товариства позивача, у зв'язку з відступленням його частки в повному обсязі, а саме в розмірі 296000,00 гривень, що відповідає 100 відсоткам статутного капіталу товариства шляхом укладення відповідного договору купівлі-продажу корпоративних прав на користь відповідача;

- прийнято відповідача до складу учасників товариства;

- затверджено нову редакцію статуту товариства.

Як вбачається зі змісту протоколу № 6 від 09.08.2013 року на загальних зборах були присутні, у якості учасника товариства - ОСОБА_3, у якості запрошеної особи - ОСОБА_4. Протокол від 09.08.2013 року підписано обома особами.

Позивач звернувся із позовом та просив визнати недійсним договір купівлі-продажу частки від 09.08.2013 року, рішення загальних збрів ТОВ "ТАТ" від 09.08.2013 року, нової редакції статуту товариства, затвердженої на цих зборах та просить скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що спірний договір не відповідає вимогам закону, позивачу не належала частка в статутному капіталі, предмет договору відсутній, та цей договір укладено внаслідок обману та з метою приховати інший правочин, який сторони насправді бажали укласти, а саме міну корпоративних прав в двох різних підприємствах, як засіб розподілу спільного бізнесу.

Згідно з ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно зі ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно ч. 1, 3 ст. 147 Цивільного кодексу України учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. 3. Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю може бути відчужена до повної її сплати лише у тій частині, в якій її уже сплачено.

Аналогічні положення містяться в ст. 53 Закону України "Про господарські товариства".

Відповідно до п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

Обов'язковою умовою укладення договору є не лише досягнення згоди щодо відповідного переліку умов, які для певного виду договору є істотними, але і дотримання вимог щодо правосуб'єктності особи, яка є стороною договору чи діє від її імені, адже договір, виходячи з положень ст. 626 Цивільного кодексу України, є домовленістю сторін, спрямованою на встановлення, зміну, припинення цивільних прав та обов'язків, а отже домовленість в правовому розумінні (така, що може призвести до правомірних наслідків у вигляді встановлення, зміни, припинення правовідношення), може мати місце виключно за умови укладення договору належною стороною особисто (її уповноваженим представником), оскільки тільки така особа має право визначати для себе (як сторони) права та обов'язки за наслідками відповідної домовленості. Тобто, суд повинен встановити факт наявності волевиявлення особи на укладення договору.

Дотримуючись наведених положень, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "ТАТ" від 09.08.2013 року, укладений позивачем та відповідачем відповідає наведеним приписам закону, підписаний обома сторонами правочину, що в перебігу розгляду справи позивачем не заперечувалося, та реалізований у спосіб проведення зміни складу учасників ТОВ "ТАТ" рішенням загальних зборів учасників від 09.08.2013 року із подальшим проведенням державної реєстрації змін до установчих документів.

Тобто сторони досягли бажаного результату, визначеного їх домовленістю, сформульованою у тексті договору від 09.08.2013 року.

Наведене дає підстави дійти висновку, що спірний договір було фактично вчинено сторонами, позивач своїми наступними діями - складання заяви про вихід зі складу учасників товариства у зв'язку з відступленням частки відповідачу від 09.08.2013 року, участю у загальних зборах учасників ТОВ "ТАТ" 09.08.2013 року, якими завдяки діям самого позивача було запроваджено домовленість позивача із відповідачем щодо зміни складу учасників товариства.

При цьому, складання заяви від 09.08.2013 року про вихід зі складу учасників товариства у зв'язку із відступленням частки відповідачу було зайвим та навіть помилковим, адже законом не вимагалося. Вихід зі складу учасників та зміна складу учасників у зв'язку з відступленням частки в статутному капіталі є різними способами припинення участі у товаристві, що відрізняються механізмом такого припинення та наслідками, адже вихід передбачає обов'язок товариства виплатити учаснику вартість його частки (ст. 148 Цивільного кодексу України, ст. 54 Закону України "Про господарські товариства"), що вибув, коли як зміна складу учасників внаслідок відступлення частки передбачає розрахунки за частку на підставі договору між учасником, що вибув та новим учасником (ст. 147 Цивільного кодексу України, ст. 53 Закону України "Про господарські товариства")

Водночас наведене не впливає на висновки про досягнення сторонами домовленості, що виникла між сторонами та реалізована у спосіб визначений законом.

Позивач у позовній заяві та доповненнях до позовної заяви виклав тези про невідповідність спірного договору низці положень Цивільного кодексу України зокрема посилався на те що договір від 09.08.2013 року є удаваним та укладеним з метою приховати інший правочин (ст. 235 Цивільного кодексу України), договір укладений внаслідок обману (ст. 230 ЦК України), договір укладений внаслідок помилки (ст. 229 Цивільного кодексу України).

Надаючи доводам сторін в цій частині належну юридичну оцінку слід констатувати, що позивач не визначився із тим, що саме має бути підставою для визнання спірного договору недійсним, що вимагає від суду надати оцінку доводам позивача по кожній із наведених підстав, що в значній мірі є відмінними одна від одної та їх спільне застосування до одного правочину, не вбачається судом виправданим.

Водночас, суд не обмежений у праві застосувати належну норму права, що регулює спірні правовідносини, якщо встановить, що право позивача є порушеним та таким, що потребує судового захисту та таке застосування не можна вважати порушенням принципу диспозитивності судового процесу бо метою судового розгляду є захист порушеного права та охоронюваного законом інтересу.

Натомість дослідивши обставини справи, не встановлено порушення прав та інтересів позивача, а очевидна невдоволеність ним результатом досягнутих домовленостей, та не може бути виправлена у спосіб визнання спірного правочину недійсним.

Так, відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно узагальнення Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 24.11.2008 при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Суб'єкт, який вимагає визнання правочину недійсним, як укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що правочин укладений з такою метою.

Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином. При цьому, позивач повинен вказати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину.

Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі усіма або принаймні одним із них.

За удаваним правочином настають інші права та обов'язки, ніж ті, що передбачені правочином. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Обґрунтовуючи свою позицію про удаваність спірного правочину, позивач посилався на те, що сторони насправді домовилися про розподіл спільного бізнесу, а спірний договір на думку позивача приховує договір міни, який насправді був укладений між сторонами.

Так, позивач зазначав, що під час розгляду Дніпровським районним судом м. Києва цивільної справи № 755/8472/15-ц у справі за позовом дружини позивача до позивача, відповідача та ТОВ "ТАТ" встановлено, що позивач та відповідач домовилися про розподіл бізнесу, а саме домовилися, що підприємство в Криму буде належати позивачу, а ТОВ "ТАТ" - відповідачу. Відповідачем було надано пояснення, що мала відбутися міна часток в корпоративних правах підприємств, що згодом стало неможливим.

На підтвердження наведених обставин позивачем долучено до матеріалів справи установчі документи ДП "Чорноморське", з яких вбачається, що засновником цього підприємства є ТОВ "Варяг Озеро", єдиним учасником якого є також позивач.

Позивачем, не доведено, що спірний договір укладено з метою приховання іншого - договору міни. В діях сторін не встановлено досягнення домовленостей щодо вчинення договору міни. Позивачем не зазначено про яке саме кримське підприємство йде мова, адже ним надано установчі документи як щодо ДП "Чорноморське" та ТОВ "Варяг-Озеро".

Не можуть бути прийняті до уваги і доводи позивача про те, що наведені обставини встановлені рішенням Дніпровського районного суду м. Києва, адже як вбачається з тексту рішення суду від 01.02.2016 року наведені обставини викладені судом зі слів учасників процесу, та як преюдиціальні для цієї справи сприйматися судом не можуть.

Відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до п. 3.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Як вбачається з матеріалів справи позивачем в перебігу розгляду справи не доведено належними та допустимими доказами самого факту обману з боку відповідача, позивачем не зазначено які істотні обставини замовчувалися відповідачем, які обставини ним приховувалися.

Відповідно до ст. 229 Цивільного кодексу України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно п. 3.9. Відповідно до п. 3.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину.

Позивачем не надано, і відповідно, матеріали справи не містять доказів наявності помилки, тобто того, що при укладенні оспорюваного договору з боку позивача мало місце неправильне сприйняття фактичних обставин договору, і це вплинуло на його волевиявлення, за відсутності якого можна б було вважати, що договір не був би вчинений. Водночас матеріали справи містять докази виконання договору купівлі-продажу частки від 09.08.2013 року, що підтверджується діями, вчиненими позивачем після укладання договору, зокрема складання заяви від 09.08.20013 про припинення своєї участі у товаристві у зв'язку з відступленням частки відповідачу, участю позивача у загальних зборах учасників, на яких домовленість сторін про зміну учасників ТОВ "ТАТ" була реалізована, шляхом затвердження відповідних змін до установчих документів товариства.

Щодо аргументів позивача про відсутність предмету договору, тобто щодо відсутності у позивача права на частку, яку він продав відповідачу, слід зазначити наступне.

В обґрунтування цих доводів позивач посилається на те, що статутний капітал ТОВ "ТАТ" не було сформовано.

З матеріалів справи вбачається, що у власності малого сімейного підприємства "ТАТ" перебувала автозупинка на 140 місць АЗС контейнерного типу, розташована в м. Вишгороді, по вул. Набережній, що підтверджується реєстраційним посвідченням Вишгородського БТІ від 18.03.1998 р.

10.01.2001 року учасники МСП "ТАТ" прийняли рішення, оформлене протоколом №1 про реорганізацію МСП "ТАТ" шляхом перетворення у товариство з обмеженою відповідальністю та внесення до статутного фонду ТОВ "ТАТ" автозаправочну станцію по вул. Набережній, в м. Вишгороді, що була реконструйована за рахунок власних коштів учасників підприємства та знаходилась на балансі МСП "ТАТ". Затверджено статут товариства.

15.01.2001 року засновниками МСП "ТАТ" підписано установчий договір про створення товариства з обмеженою відповідальністю "ТАТ", згідно п. 3.2. якого статутний капітал товариства сформовано за рахунок майнових (не грошових) внесків учасників товариства, а саме шляхом передання до статутного капіталу автозаправочної станції по вул. Набережній в м. Вишгороді, вартістю 296000 гривень, що знаходиться в їх спільної власності.

Згідно ч. 7 ст. 35 Закону "Про підприємства в Україні", в редакції що діяла станом на час творення ТОВ "ТАТ" при перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права і обов'язки колишнього підприємства.

За змістом ст.ст. 12, 13 Закону України "Про господарські товариства" в редакції, що діяла станом на час створення ТОВ "ТАТ" товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність. Вкладами учасників та засновників товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті. Вклад, оцінений у карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України.

Таким чином, вкладами учасників ТОВ "ТАТ" на момент його створення було майно, що перебувало у власності МСП "ТАТ" та було реконструйоване за рахунок грошових коштів засновників МСП "ТАТ".

Крім того, згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань розмір статного капіталу ТОВ "ТАТ" становить 296000 гривень та сформований 22.01.2002 року.

Наведене спростовує доводи позивача про те, що статутний капітал ТОВ "ТАТ" не було сформовано.

Доводи позивача, що згідно фінансової звітності ТОВ "ТАТ" статутний капітал є несплачений до уваги не приймаються, адже дотримання порядку здійснення фінансового обліку на підприємстві не є визначальним та правостворюючим, адже первинні документи, документи, що засвідчують формування статутного капіталу майновими вкладами попередніх учасників товариства, підтверджують формування статутного капіталу.

Крім того звертає на себе увагу та обставина, що своїм позовом позивач фактично намагається довести, що через те, що не було сформовано статутний капітал товариства під час його створення, як у попередніх власників підприємства так і у нього не виникло прав на частку, що є свідченням бажання ретроспективно поставити під сумнів виникнення корпоративних прав у осіб, що не є учасниками процесу, щодо яких у позивача не може бути ніякого суб'єктивного інтересу, а, відповідно і права на позов, що направлений на встановлення фактів, що можуть поставити під сумнів виникнення корпоративних прав у інших осіб.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач став власником ТОВ "ТАТ" з 2012 року та його корпоративні права окреслені часом починаючи з моменту набуття ним прав учасника цього товариства, що не надає йому права на оспорювання, фактично, підставності та правомірності набуття корпоративних прав іншими особами, що мало місце ще у 2001 році.

З цих підстав, а також оскільки фінансова звітність підприємства не є, в контексті розглядуваної справи, належним та допустимим доказом, судом першої інстанціївідмовлено у клопотанні позивача про витребування в порядку ст. 38 ГПК України фінансової звітності ТОВ "ТАТ" за 2014 рік у Вишгородської ОДПІ.

Доводи позивача про порушення порядку його повідомлення про проведення загальних зборів учасників 09.08.2013 року відхиляються як безпідставні, такі, що не ґрунтуються на законі, положеннях установчих документів та фактичних обставинах справи.

З моменту вчинення договору купівлі-продажу частки від 09.08.2013 року позивач втрачає права учасника товариства та власне не має в подальшому впливати на порядок реалізації набувачем частки його прав нового учасника.

А той факт, що позивач все ж був присутній на загальних зборах учасників від 09.08.2013 року спростовує та нівелює його доводи про порушення порядку повідомлення його про проведення зборів.

Помилковими вбачаються такі твердження позивача в контексті того, що він був одним учасником товариства, а загальні збори від 09.08.2013 року проводилися за наслідками вчинення правочину від 09.08.2013 року, що виключало можливість повідомити про їх проведення в порядку, визначеному для порядку проведення загальних зборів учасників у звичайному режимі.

У відповідності до ст. 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України, основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Частиною 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин в їх сукупності.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Допущена в резолютивній частині рішення описка, не може бути підставою для його скасування та може бути виправлена в порядку статті 89 ГПК України.

Тож, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про відмову в задоволення позову.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 99, 101 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду Київської області від 03.10.2016 року у справі №911/2305/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Справу № 911/2305/16 повернути до Господарського суду Київської області.

3. Копію постанови направити сторонам та третій особі.

Головуючий суддя О.М. Баранець

Судді Л.Г. Сітайло

С.А. Пашкіна