Рішення

від 22.02.2017 по справі 914/3190/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.02.2017р. Справа№ 914/3190/16

За позовом: Приватного підприємства Оліяр , Львівська область, Пустомитівський район, с.Ставчани

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю Толлінг , м.Кропивницький

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю Мідастрейдінг , м.Кропивницький

про визнання недійсним договору поставки

суддя Гоменюк З.П.

секретар судового засідання Волошин О.Я

за участю представників:

позивача: Сабан М.Р., представник (довіреність від 11.07.2016 р.);

відповідача: Каличак О.Я., представник (довіреність від 25.01.2017 р.);

третьої особи: не з'явився

Учасникам процесу роз'яснено їхні процесуальні права та обов'язки, зокрема, право заявляти відводи. Учасникам процесу права та обов'язки зрозумілі, відводу не заявлено.

На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Приватного підприємства Оліяр , Львівська область, Пустомитівський район, с.Ставчани до Товариства з обмеженою відповідальністю Толлінг , м.Кропивницький про визнання недійсним договору поставки.

Ухвалою суду від 19.12.2016 р. порушено провадження у справі, призначено її до розгляду на 25.01.2017 р. В судовому засіданні 25.01.2017 р. оголошено перерву до 06.02.2017 р. Ухвалою суду від 06.02.2017 р. Товариство з обмеженою відповідальністю Мідастрейдінг залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, розгляд справи відкладено на 22.02.2017 р.

В судових засіданнях представник позивача підтримав позовні вимоги з підстав, наведених у позовній заяві та додаткових поясненнях (вх.№6864/17 від 20.02.2017 р.), пояснив, що між сторонами було укладено договір поставки, який підлягає визнанню недійсним, оскільки вчиняючи його ПП Оліяр допустилося помили під впливом невірного сприйняття своїх обов'язків щодо порядку та умов здійснення оплати та інших обставин, що мають істотне значення.

На виконання вимог ухвали суду представником позивача було подано клопотання (вх.№7377/17 від 22.02.2017 р.) з долученими доказами направлення копії позовної заяви з додатками третій особі.

Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог, зазначив, що позивачем не доведено свою позицію щодо наявності помилки при укладенні договору, оспорюваний договір виконувався сторонами, а позивач звернувся з позовом про визнання недійсним договору лише після порушення Господарським судом Кіровоградської області провадження у справі, предметом позову в якій є стягнення з ПП Оліяр заборгованості за договором. Згадане, на думку відповідача, вказує на недобросовісне використання ПП Оліяр своїх процесуальних прав з метою затягування прийняття рішення та ухилення від виконання умов договору.

Також відповідачем супровідним листом (вх.№6769/17 від 20.02.2017 р.) долучено до матеріалів справи копію технічного запису судового засідання у справі №914/4461/16, з якого, за твердженням відповідача, випливає, що представник ПП Оліяр підтвердив факт отримання підприємством товару за договором.

Крім того, відповідач надіслав на адресу суду копії матеріалів обшуку у ПП Оліяр (вх.№5657/17 від 13.02.2017 р.), з яких, на переконання відповідача, вбачається належне виконання ПП Оліяр умов договору поставки, оскільки серед матеріалів обшуку містяться копії видаткових накладних та товарно-транспортних накладних, затверджених печаткою підприємства.

Третя особа явку повноважного представника в судове засідання не забезпечила, вимог ухвал суду не виконала, письмових пояснень не подала, повідомлення про вручення третій особі ухвали про відкладення розгляду справи на адресу суду не повернулось.

Ухвала надсилалась судом на адресу, зазначену позивачем в клопотанні про залучення третьої особи, яка також відповідає адресі, вказаній у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як місцезнаходження третьої особи: 25006, м.Кропивницький, вул.Покровська, 11-Д.

Пунктом 3.9.1. Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції роз'яснено, що в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку Укрпошта щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду

Факт надсилання третій особі ухвали суду підтверджується списком згрупованих внутрішніх поштових відправлень рекомендованих листів №133 за 13.02.2017 року.

Суд вважає, що ним виконано умови Господарського процесуального кодексу України стосовно належного повідомлення учасника процесу про час і місце розгляду справи, оскільки до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, а будь-які інші адреси третьої особи, крім вказаних у позовній заяві та Єдиному державному реєстрі, ні позивачу, ані суду невідомі.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, повно та об'єктивно дослідивши докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

07.06.2016 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю Толлінг (продавець, відповідач у справі) та Приватним підприємством Оліяр (покупець, позивач у справі) було укладено договір поставки №0706, за умовами п.1.1. якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, продавець зобов'язався передати у власність покупця олію соняшникову нерафіновану (товар), а покупець зобов'язався прийняти цей товар і сплатити його вартість на умовах цього договору.

Цей договір набрав чинності з моменту його підписання сторонами і діяв до 31.12.2016 р., але у будь-якому разі діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором. (п.9.1. договору).

Відповідно до п.2.1 договору, загальна сума договору складається з сум, зазначених у видаткових накладних на товар.

Згідно з п.2.2. договору, ціна, кількість, асортимент, одиниця виміру товару визначається сторонами перед кожною поставкою і вказується у видаткових накладних і/або в специфікаціях до даного договору, що є невід'ємними частинами цього договору.

Як встановлено пунктом 2.3. договору, ціни встановлюються в національній валюті України - гривні. Розрахунок здійснюється в безготівковому порядку, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок продавця, згідно виставленого рахунку. Оплата здійснюється по домовленості сторін, 70-80% попередньою оплатою або 70-80% по факту завантаження транспорту покупця або з відстрочкою платежу до трьох банківських днів з моменту поставки товару. Остаточний розрахунок здійснюється з відстрочкою платежу до трьох банківських днів з моменту поставки товару.

Позивач стверджує, що оформлюючи договір ПП Оліяр під впливом невірного сприйняття своїх обов'язків щодо порядку та умов здійснення оплати та інших обставин, які мають істотне значення, допустилося помилки, тобто неправильно сприймало права та обов'язки за спірним договором. Вказане вплинуло на волевиявлення позивача, а за відсутності такої помилки спірний договір не був би вчинений.

Враховуючи те, що правочин вчинений під впливом помилки, позивач вважає договір поставки №0706 від 07.06.2016 р. недійсним.

При прийнятті рішення суд виходив з такого.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно зі ст.11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов'язань, є, зокрема, договори та інші правочини.

Як передбачено ст.174 Господарського кодексу України однією з підстав виникнення господарського зобов'язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але які йому не суперечать.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як вказано в ч.1 ст.632 ЦК України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. (ч.1 ст.638 ЦК України).

За умовами ч.ч.1- 3 ст.180 ГК України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Як встановлено ч.ч.1,2 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

За умовами ч.1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.5 ст.626 ЦК України, договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Згідно з ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як передбачено ч.1 ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу. (ч.2 ст.692 ЦК України).

Дослідивши умови договору поставки №0706 від 07.06.2016 р., суд прийшов до висновку, що такий правочин є вчиненим з моменту підписання договору сторонами, а при його укладенні сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, встановлені ст.203 ЦК України:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203);

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2 ст.203);

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3 ст.203);

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч.4 ст.203);

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5 ст.203);

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. (ч.6 ст.203).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. (ст.204 ЦК України).

Згідно зі ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.

Стаття 215 ЦК України підставою недійсності правочину визначає недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст.229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Як роз'яснено пунктом 3.9. Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними , за змістом статті 229 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину. Обов'язок доведення відповідних обставин покладається на позивача. Не вважається помилкою щодо якості продукції (товару, іншого майна) неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов'язань, що виникли з правочину, і не пов'язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.

В п.19 Постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. №9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними зазначено, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

В силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується, отже, обов'язок доведення наявності обставин, з приводу яких помилилася особа, покладається на позивача.

Суд не вважає, що позивач зміг довести належними та допустимими доказами те, що ним при укладенні оспорюваного договору поставки неправильно сприймалися умови такого договору, зокрема щодо порядку та умов здійснення оплати. Як випливає з пункту 2.3. договору поставки, за домовленістю сторін оплата може здійснюватися одним з наступних способів: 70-80% попередньою оплатою або 70-80% по факту завантаження транспорту покупця або з відстрочкою платежу до трьох банківських днів з моменту поставки товару, проте в будь-якому випадку остаточний розрахунок здійснюється з відстрочкою платежу до трьох банківських днів з моменту поставки товару. Позивачем не доведено в чому саме полягало неправильне сприйняття ним згаданої умови вчиненого правочину, чи було значення такої помилки істотним, а також те, яким чином вказане вплинуло на його волевиявлення.

Крім того, в позовній заяві позивач зазначив і те, що ним було невірно сприйнято свої обов'язки також і щодо інших обставин, які мають істотне значення, проте не вказав на такі обставини ані в позовній заяві, ані в подальшому в процесі розгляду справи судом.

Враховуючи те, що позивач не довів ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог щодо визнання правочину недійсним, такі вимоги не можуть бути задоволені судом.

Суд при вирішенні даного спору не вбачає необхідності в дослідженні доказів, поданих відповідачем на обгрунтування ним своїх тверджень щодо виконання позивачем зобов'язань за оспорюваним договором поставки, оскільки виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. При встановленні факту недійсності правочину у зв'язку з тим, що особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, суд має встановлювати лише існування обставин, щодо яких помилялася сторона правочину саме на момент вчинення правочину. Таким чином, дослідження питання щодо виконання сторонами своїх зобов'язань за оспорюваним правочином не спрямовано на встановлення даних, що входять до предмету доказування у даній справі.

Також судом не може братися до уваги посилання відповідача стосовно того, що суттєвою обставиною, якій має надати оцінку суд є те, що позивач звернувся з позовом про визнання договору поставки недійсним лише після порушення провадження у справі №912/4461/16 за позовом ТзОВ Толлінг до ПП Оліяр про стягнення заборгованості за договором, а також те, що оскільки впродовж шести місяців з дня укладення договору позивач з таким позовом не звертався, тому достеменно розумів характер та предмет даного правочину, погоджувався з його умовами та визнавав дійсним.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. (ч.1 ст.16 ЦК України).

Звернення Приватного підприємства Оліяр з позовом до господарського суду є реалізацією ним свого права на захист та не може розцінюватися судом як спроба підприємства уникнути виконання своїх обов'язків за договором, а можливість пред'явлення позову про визнання недійсним договору поставки не може ставитися в залежність від існування спору щодо стягнення заборгованості. Подання позову після спливу шести місяців від моменту укладення договору не свідчить про те, що позивач вважає договір дійсним, оскільки відповідно до ст.20 ЦК України особа здійснює право на захист на свій розсуд, а відтак, вправі обирати момент пред'явлення позову самостійно виходячи з власних міркувань.

Статтею 4 3 ГПК України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

За умовами ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.

Як передбачено частиною шостою статті 84 ГПК України, в резолютивній частині рішення вказується про розподіл судових витрат між сторонами, про повернення судового збору з бюджету.

Суд вважає, що судовий збір слід залишити за позивачем.

Керуючись ст.ст. 11, 15, 16, 20, 202, 203, 204, 215, 229, 530, 626, 627, 632, 638, 692, 712 Цивільного кодексу України, ст.ст.174, 180, 265 Господарського кодексу України, ст.ст.4 3 , 32, 33, 34, 43, 44, 49, 82, 83, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. В позові відмовити повністю.

В судовому засіданні 22.02.2017 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повне рішення складено 27.02.2017 р.

Суддя Гоменюк З.П.