Ухвала

від 10.03.2017 по справі 161/11298/14-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 161/11298/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Кихтюк Р.М. Провадження № 22-ц/773/145/17 Категорія: 48 Доповідач: Федонюк С. Ю.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 березня 2017 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Федонюк С.Ю.,

суддів - Здрилюк О.І., Осіпука В.В.,

з участю:

секретаря - Губарик К.А.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - ОСОБА_3,

представника особи, яка не брала участі у справі - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного майна, за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у розгляді справи, ОСОБА_6 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 жовтня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

30 жовтня 2014 року ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області затверджено мирову угоду, укладену між сторонами в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя.

14 грудня 2016 року особа, яка не брала участі у справі, ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 жовтня 2014 року, в якій посилаючись на її незаконність та не обґрунтованість, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Заслухавши пояснення позивача та представників сторін і особи, яка не брала участі у справі, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга особи, яка не брала участі у справі не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Постановляючи ухвалу про визнання мирової угоди від 30 жовтня 2014 року, суд першої інстанції виходив з того, що умови мирової угоди не суперечать вимогам закону, не порушують прав, свобод чи інтересів сторін та інших осіб, а сама угода укладена в межах цивільної і процесуальної дієздатності сторін.

Подаючи апеляційну скаргу на вказану ухвалу суду першої інстанції, ОСОБА_6, який не брав участі у розгляді справи, вважав, що визнанням мирової угоди в частині передачі відповідачем ОСОБА_5 позивачу ОСОБА_1 картини ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд порушив його права як заставодержателя, оскільки з 2012 року дана картина перебуває в нього у заставі в порядку забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_5 за договором позики.

Відповідно до ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

Як вбачається з матеріалів справи, зі змісту мирової угоди, підписаної сторонами та їх представниками, та з оспорюваної ухвали суду від 30 жовтня 2014 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 після припинення шлюбних відносин уклали мирову угоду щодо поділу спільного сумісного майна, за умовами якої, зокрема згідно з п.3.1 та п.3.2 взаємній одночасній передачі сторонами підлягають картини ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2 , які відповідно знаходяться у сторін.

З доданих до апеляційної скарги ОСОБА_6 договорів вбачається, що між ним та ОСОБА_5 23 січня 2012 року був укладений договір позики на суму 5000 доларів США зі строком до 01 березня 2017 року, на підтвердження якого долучено копію розписки ОСОБА_5 (а.с.226-227).

Крім того, ОСОБА_6 покликається на те, що 23 січня 2012 року між ним та ОСОБА_5 укладено договір застави в забезпечення зобов'язань за вказаним договором позики. Відповідно до умов даного договору заставодавець передає у заставу належну йому на праві власності картину ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 , при цьому зазначивши, що предмет застави не є спільною сумісною власністю, оскільки придбаний за його особисті кошти і він є повноважним власником цього майна та має усі права щодо вільного розпорядження предметом застави.

Відповідно до ч.1 ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Частиною 1 статті 68 СК України майно встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Разом з тим, укладаючи мирову угоду, ОСОБА_5 своїм підписом засвідчив, що сторони вирішили припинити стан спільної власності (спільної та спільної часткової) на вказане в мировій угоді майно та вирішити усі наявні майнові суперечки, зазначивши серед іншого майна у п.3.1 зобов'язання щодо картини ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким чином ствердивши належність цього майна до числа спільного сумісного майна подружжя.

Враховуючи наведені норми закону, а також беручи до уваги ті обставини, що на момент укладення договору застави ОСОБА_5 перебував у шлюбних відносинах з ОСОБА_1, зважаючи на правову позицію щодо спірного майна ОСОБА_5 при підписанні ним мирової угоди, колегія суддів вважає, що картина ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 визнана сторонами як спільна сумісна власність подружжя.

Згідно з ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Як ствердили в судовому засіданні представники відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_6, з 2012 року і до даного часу борг відповідачем не погашено і з позовом до суду про стягнення боргу кредитор не звертався.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно до статті 578 ЦК України та ст.6 Закону України Про заставу майно, що є у спільній власності, може бути передане в заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Отже, при укладені договору застави між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 належало враховувати вимоги ст.578 ЦК України та ст.6 Закону. Разом з тим, ні у договорі, ні у розписці про отримання коштів не зазначено, з якою метою бралась позика та не зазначено про наявність чи відсутність згоди іншого з подружжя. Попри факт позики під час шлюбу між сторонами доказів про те, що кошти використано в інтересах сім'ї чи в особистих інтересах відповідача не надано, а також про наявність згоди ОСОБА_1 на укладення спірного договору та її обізнаність про його існування нічим не підтверджено.

Крім того, у пункті 2.2. договору застави сторони домовились, що цей договір укладається з подальшою реєстрацією обтяження у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Однак, як видно із витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, ОСОБА_6 така реєстрація була здійснена лише 13.12.2016 року, тобто напередодні подання апеляційної скарги на ухвалу суду (а.с.230).

Таким чином, станом на день укладення мирової угоди між сторонами у справі про поділ майна та її визнання оскаржуваною ухвалою суду ОСОБА_5 не повідомив суд про наявність договорів позики та застави майна, не заявив про майнові претензії до нього з боку ОСОБА_6, а обтяження рухомого майна - спірної картини станом на 30 жовтня 2014 року не було належним чином зареєстровано в Державному реєстрі.

Разом з тим, статтею 16 Закону встановлено, що якщо предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у заставодержателя, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави. Якщо таку передачу було здійснено до укладення договору, - то з моменту його укладення.

Як стверджують в апеляційній скарзі та в судовому засіданні представники відповідача і особи, яка не брала участі у справі, покликаючись на п.2.6 договору застави від 23 січня 2012 року, фактично заставлена картина ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 була передана ОСОБА_5 заставодержателю ОСОБА_6 і до даного часу зберігається у нього. Однак, жодного доказу щодо дати передачі картини ОСОБА_6 суду не надано, акт передачі майна відсутній.

Статтею 27 Закону Про заставу визначено, що застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи. Тобто, і у випадку визначення сторонами при поділі майна права власності на заставне майно за позивачкою ОСОБА_1, згідно з вимогами вказаної статті застава має зберігатись за новим власником.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що порушень прав ОСОБА_6 у зв'язку з постановленням судом ухвали від 30 жовтня 2014 року про визнання мирової угоди, яка сторонами не оскаржена і вступила в законну силу та частково виконана, не встановлено.

З огляду на наведене та відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України колегія суддів вважає, що доводи, викладені в апеляційній скарзі особи, яка не брала участі у справі, є необґрунтованими та не містять підстав для її задоволення, тому підлягають відхиленню, а ухвала - залишенню без змін.

Керуючись ст. 303, 307, 312, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія судді

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу особи, яка не брала участі у розгляді справи, ОСОБА_6 відхилити.

Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 жовтня 2014 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий

Судді