Ухвала

від 06.03.2017 по справі 820/11195/15

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 березня 2017 року м. Київ К/800/20866/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: ГоловуючогоНечитайла О.М. СуддівВеденяпін О.А. Приходько І.В. розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Київської об'єднаної державної податкової інспекції м.Харкова Головного управління ДФС у Харківській області

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2016 року

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2016 року

у справі №820/11195/15

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Ресурс Плюс

до Державної податкової інспекції у Московському районі м.Харкова Головного управління ДФС у Харківській області

про скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Ресурс Плюс (далі - позивач) звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Московському районі м.Харкова Головного управління ДФС у Харківській області (далі - відповідач) про скасування податкових повідомлень-рішень.

Харківський окружний адміністративний суд постановою від 22 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2016 року, задовольнив адміністративний позов, скасував податкові повідомлення-рішення від 18 вересня 2015 року №0000322202 та №0000332202. Також стягнув з відповідача на користь позивача сплачений судовий збір у розмірі 138 434,50 грн.

Вважаючи, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просив їх скасувати та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач надіслав на адресу суду касаційної інстанції письмові заперечення на касаційну скаргу відповідача, за змістом яких просив залишити касаційну скарну без задоволення, а рішення судів попередніх інстанції - без змін.

Відповідно до частини 1 статті 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили такі фактичні обставини справи.

Посадові особи контролюючого органу провели документальну планову виїзну перевірку позивача з питання дотримання вимог, валютного та іншого законодавства за період з 01 січня 2012 року по 31 грудня 2014 року, про що склали акт від 21 серпня 2015 року №221/20-34-22-02-05/35288365, яким встановили порушення позивачем вимог підпункту 135.5.4 пункту 135.4 статті 135, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, підпункту 138.1.1 пункту 138.1, пункту 138.4 статті 138, пункту 138.2 статті 138 Податкового кодексу України, у результаті чого позивачем занижено податок на прибуток підприємства на 4 860 296,00 грн. та пункту 184.7 статті 184, пункту 198.1, пункту 198.3, пункту 198.4, пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, у результаті чого занижено податок на додану вартість у розмірі 2 522 864,00 грн.

За результатами проведеної перевірки контролюючий орган прийняв податкові повідомлення-рішення від 18 вересня 2015 року №0000322202, яким визначив позивачу суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 6 075 370,00 грн., з яких 4 860 296,00 грн. основний платіж та 1 215 074,00 грн. штрафні (фінансові) санкції та №0000332202, яким визначив суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 3 153 580,00 грн., з яких 2 522 864,00 грн. основний платіж та 630 716,00 грн. штрафні (фінансові) санкції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

За висновками акту перевірки, позивачем безпідставно включено до складу витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість сум податку, сплачених у ціні товарів (робіт, послуг), отриманих від ТОВ ВКФ ТОП-ТРЕЙД ; ТОВ ВЕГА ОПТ ТРЕЙД ; ТОВ АЙКОН-АМД ; ТОВ МІКАТРЕЙД ; ТОВ ФІДЕКС ГРУП ; ТОВ КОМПАНІЯ КАРОЛІТ ; ТОВ СМАРТГРУП АРГОС ; ТОВ ТБК АКТЕОН ; ТОВ Компанія Арстек .

Підставою для таких висновків відповідача слугували акти про неможливість проведення зустрічних звірок між контрагентами позивача та іншими платниками податків; ненадання первинних документів, а саме товарно-транспортних накладних; інформація щодо ваги та кількості товару; реєстрації співробітників контрагентів при наданні навантажувально-розвантажувальних робіт. Враховуючи вказане, податковий орган вважає, що позивач мав взаємовідносини з підприємствами з ознаками фіктивності та що існує розбіжність у відображенні сум податку на додану вартість між позивачем та контрагентами.

Задовольняючи позовні вимоги та скасовуючи спірні податкові повідомлення-рішення, суди попередніх інстанцій виходили з відсутності у діях позивача порушень вимог податкового законодавства при формуванні валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість по господарським операціям з придбання товарів (робіт, послуг) у зазначених контрагентів.

Як вбачається з матеріалів справи, у перевіряємий період позивач мав господарські відносини з ТОВ ВКФ ТОП-ТРЕЙД ; ТОВ ВЕГА ОПТ ТРЕЙД ; ТОВ АЙКОН-АМД ; ТОВ МІКАТРЕЙД ; ТОВ ФІДЕКС ГРУП ; ТОВ КОМПАНІЯ КАРОЛІТ ; ТОВ СМАРТГРУП АРГОС ; ТОВ ТБК АКТЕОН ; ТОВ Компанія Арстек .

Фактичне виконання вказаних договірних відносин підтверджується наявними у матеріалах справи первинними бухгалтерськими документами, а саме: договорами, податковими та видатковими накладними, платіжними дорученнями, банківськими виписками, електронними інвойсами, рахунками, актами прийому - передачі, специфікаціями, довіреностями.

За результатом вчинення господарських операцій з зазначеними контрагентами позивачем сформовано витрати та податковий кредит.

У відповідності до приписів підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України, витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За приписами підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Отже, виходячи з положень Податкового кодексу України, до складу витрат включаються будь-які витрати, які пов'язані з господарською діяльністю платника податку та підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами.

З матеріалів справи вбачається, що позивач сформував витрати на підставі належним чином оформлених первинних бухгалтерських документів, отриманих від вказаного контрагента та у зв'язку з оплатою підприємству вартості придбаних товарів (робіт, послуг), що відповідає вищенаведеним вимогам законодавства.

Також колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про правомірність формування позивачем податкового кредиту спірного періоду за результатом виконання господарських взаємовідносин з з контрагентами-постачальниками.

У відповідності до приписів підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу .

Відповідно до пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Отже, достатніми підставами для виникнення у платника податку права на податковий кредит є наявність податкових накладних, виданих йому підприємством-контрагентом, оформлених з дотриманням вимог чинного законодавства, встановлення судом реальності та товарності господарської операції.

Відповідно до пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Судами попередніх інстанцій обґрунтовано встановлено, що включення позивачем до складу податкового кредиту спірного періоду суми податку на додану вартість, сплаченої у ціні отриманих товарів (робіт, послуг) на підставі податкових накладних, оформлених у відповідності до вимог законодавства, свідчить про правомірність формування податкового кредиту спірного періоду.

Натомість відповідачем не наведено жодних доводів та не надано будь-яких доказів, які б могли свідчити про недобросовісність позивача як платника податків або про наявність обставин, що виключають обґрунтованість включення позивачем до складу податкового кредиту спірної суми податку по господарським операціям із зазначеними контрагентами.

Зважаючи на встановлення судами попередніх інстанцій факту документального підтвердження формування позивачем податкового кредиту та витрат за результатами здійснення господарської діяльності перевіреного податкового періоду, а також використання придбаного товару (робіт, послуг) підприємством у власній господарській діяльності, податковим органом безпідставно донараховано податкові зобов'язання з податку на додану вартість та податку на прибуток та податку на прибуток.

При цьому, судами попередніх інстанцій обґрунтовано не взято до уваги посилання контролюючого органу на відсутність товарно-транспортних накладних, як підстави для висновку про неправомірність формування витрат та кредиту, оскільки їх відсутність не є самостійною підставою для висновку про порушення податкового законодавства з боку платника, за наявності інших належним чином складених первинних документів, що підтверджують реальність вчинення господарських операцій.

Крім того, чинне податкове законодавство не ставить в залежність право позивача на формування податкового кредиту та формування витрат від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету. Питання витрат та податкового кредиту поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

Наявність кримінальних проваджень, учасниками яких є контрагенти позивача, також не є безумовною підставою для висновку про фіктивність господарських відносин позивача з контрагентами-постачальниками, оскільки доказів, які б свідчили про наявність вироків суду, які б набрали законної сили, під час розгляду справи, податковим органом не надано, а отже сам по собі факт порушення кримінальної справи щодо посадових осіб контрагента позивача не може слугувати належним доказом фіктивності розглядуваних господарських операцій та не тягне за собою ніяких правових наслідків для позивача.

Згідно частини 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на припис наведеної норми процесуального права при розгляді судом спору щодо правомірності рішення органу державної податкової служби, яким платнику податків донараховані податкові зобов'язання, презумується добросовісність платника податків, якщо зазначеним органом не доведено інше.

За встановлених обставин, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх судових інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та скасування спірних податкових повідомлень-рішень.

Мотивація та докази, наведені у касаційній скарзі, не дають адміністративному суду касаційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію судів попередніх інстанцій.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення - залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись статтями 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Київської об'єднаної державної податкової інспекції м.Харкова Головного управління ДФС у Харківській області залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2016 року у справі №820/11195/15 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. Судді:Веденяпін О.А. Приходько І.В.