Рішення

від 13.03.2017 по справі 910/1013/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.03.2017№910/1013/17

За позовом Державного підприємства Адміністрація морських портів України в особі

Філії Дельта-лоцман Державного підприємства Адміністрація морських

портів України

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю ТЕХОЙЛ РІТЕЙЛ

2. Товариства з обмеженою відповідальністю КОН-К

про визнання договору недійсним

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: Павленко І.В. за довіреністю від 28.12.2016;

від відповідача-1: не з'явився;

від відповідача-2: Бурда І.С. за довіреністю від 13.03.2017.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державне підприємство Адміністрація морських портів України в особі Філії Дельта-лоцман Державного підприємства Адміністрація морських портів України (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю ТЕХОЙЛ РИТЕЙЛ (далі - відповідач-1) про визнання недійсним Договору про відступлення права вимоги № 156/16 від 21.11.2016, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю ТЕХОЙЛ РІТЕЙЛ та Товариством з обмеженою відповідальністю КОН-К .

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що укладений між відповідачами Договір про відступлення права вимоги № 156/16 від 21.11.2016 суперечить приписам ч. 3 ст. 512 Цивільного кодексу України. У зв'язку з цим, позивач вирішив звернутися до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.01.2017 порушено провадження у справі № 910/1013/17, на підставі статті 24 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості іншого відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю КОН-К (далі - відповідач-2), розгляд справи призначено на 06.02.2017 року.

02.02.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшли додаткові документи на виконання вимог ухвали суду від 23.01.2017 року.

В судовому засіданні 06.02.2017 року представником відповідача-2 подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач-2 проти задоволення позову заперечує на підставі того, що укладаючи оспорюваний Договір він не передав ані своїх обов'язків по Договору поставки, ані свого права, оскільки право вимагати оплати поставленого товару згідно з умовами Договору відсутнє, а відтак, таке право виникає на підставі закону. У зв'язку з цим відповідач-2 вважає, що відповідач-1 передав йому право, яке передбачено законом, а відтак положення пункту 11.1. Договору поставки не розповсюджуються на правовідносини, які виникли між відповідачами.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 06.02.2017, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи відкладено на 20.02.2017 року в зв'язку з неявкою представника позивача у судове засідання.

20.02.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для доручення до матеріалів справи.

В судовому засіданні 20.02.2017 року, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, оголошено перерву до 13.03.2017 року.

06.03.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

13.03.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва від представника відповідача-2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи та продовження строку розгляду справи, обґрунтоване вступом у справу нового представника відповідача-2 та необхідністю ознайомлення з матеріалами справи, а також наданням можливості подати додаткові пояснення щодо заявлених позовних вимог.

В судовому засіданні 13.03.2017 року представник відповідача-2 підтримав подане через відділ діловодства господарського суду міста Києва клопотання про відкладення розгляду справи.

Представник позивача в судовому засіданні 13.03.2017 року заперечив проти задоволення поданого відповідачем-2 клопотання про відкладення розгляду справи.

Заслухавши думку присутніх в судовому засіданні 13.03.2017 року представників сторін, суд вирішив відмовити у задоволенні поданого представником відповідача-2 клопотання про відкладення розгляду справи та продовження строку розгляду справи, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Питання про те, що певні обставини перешкоджають розгляду справи, вирішується судом залежно від конкретних обставин справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

В даному випадку, відповідачем-2 не наведено жодних обставин, які унеможливлюють вирішення спору в даному судовому засіданні, враховуючи те, що попередній представник відповідача-2, який був присутній в судових засіданнях, мав можливість скористатися правами, наданими йому статтею 22 Господарського процесуального кодексу України, та надати всі пояснення щодо заявленого позову разом з відповідними доказами на підтвердження своїх заперечень, а заміна відповідачем-2 свого представника на іншого сама по собі не є тією обставиною, яка фактично унеможливлює вирішення спору по суті в даному судовому засіданні.

Враховуючи вищевикладене, суд залишив подане відповідачем-2 клопотання про відкладення розгляду справи та продовження строків розгляду справи без задоволення.

Представник відповідача-1 в судове засідання 13.03.2017 року не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції , розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача-1 не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі Смірнова проти України ).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 року у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 13.03.2017 року судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

06.11.2015 року між позивачем (Покупець) та відповідачем-1 (Постачальник) було укладено Договір поставки №98-В-АМПУ-15 (далі - Договір поставки), відповідно до п. 1.1. якого Постачальник зобов'язується поставляти Покупцю товар: паливо рідинне та газ; оливи мастильні за кодом ДК 016=2010 19.20.2 (дизельне паливо), а Покупець прийняти і оплатити такий товар в порядку та на умовах, визначених цим Договором.

Оскільки відповідач-1 неналежним чином виконував взяті на себе за вищевказаним Договором зобов'язання, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав і просив стягнути з відповідача штрафні санкції за порушення зобов'язання.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2016 у справі № 910/10838/16 стягнуто з відповідача-1 на користь позивача 700 102,00 грн. пені та штрафу, а також 22 053,53 грн. витрат по сплаті судового збору.

Позивач стверджує, що одночасно, вже тоді, коли розмір нарахованих відповідачу-1 штрафних санкцій досяг 700 102,00 грн., позивач прийняв рішення притримати оплату за частину невчасно поставленого палива до вирішення судом спору про стягнення штрафних санкцій, щоб у подальшому здійснити зарахування зустрічних вимог, і невідкладно подав до суду позовну заяву. На той час, кредиторська заборгованість позивача перед відповідачем-1 становила 731 148, 29 грн.

Враховуючи вищевказану постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2016 у справі № 910/10838/16, позивач заявою № 5300 від 23.11.2016 повідомив відповідача-1 про зарахування зустрічних однорідних вимог, в результаті чого зобов'язання позивача за Договором від 06.11.2015 № 98-В-АМПУ-15 перед відповідачем-1 залишились в сумі 8 992 76,00 грн., однак і ця сума буде зарахована після набрання законної сили рішенням суду у справі № 910/17367/16, яким з відповідача-1 на користь позивача стягнуто 286 641,90 грн.

21.11.2016 року між відповідачем-1 (Цедент) та відповідачем-2 (Цесіонарій) було укладено Договір про відступлення права вимоги № 156/16, відповідно до пункту 1.1. якого Цедент передає, а Цесіонарій приймає право вимоги, що належить Цедентові, і стає Кредитором за Договором поставки №98-В-АМПУ-15 від 06.11.2015 (далі - Основний договір), укладеним між Цедентом та Державним підприємством Адміністрація морських портів України (далі - Боржник).

Згідно з п. п. 2.1., 1.2.1., 1.2.3. Договору за цим Договором Цесіонарій одержує право (замість Цедента) вимагати від Боржника належного виконання наступних обов'язків: погашення наявної на момент укладення даного договору заборгованості з оплати поставленого товару, згідно видаткових накладних № ТР-0004709 на суму 488 091,12 від 11.05.2016, № ТР-0004818 на суму 35 160,00 від 26.05.2016, № ТР-0005237 на суму 351 600,00 від 01.07.2016, № ТР-0005236 на суму 87 900,00 від 01.07.2016, всього на суму 731 148,29 грн.; відшкодування 3% річних, що передбачені законом та утворились у період з 17.09.2016 та по час виконання Боржником основного зобов'язання, а також індексу інфляції за період з 17.09.2016 та по час виконання Боржником основного зобов'язання.

Моментом переходу права вимоги Цедента до Цесіонарія за Основним договором, є дата підписання Договору про відступлення права вимоги та передачі всіх підтверджуючих борг документів за актом приймання-передачі, що є невід'ємною його частиною (п. 1.3. Договору).

Відповідно до п. п. 2.1., 2.2. Договору згідно з відступленням права вимоги за цим Договором Цесіонарій сплачує Цеденту винагороду у розмірі 5 000,00 грн. шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок Цедента.

За мовами пункту 2.2. Договору строк сплати винагороди становить 20 календарних днів з дати підписання цього Договору.

Позивач вважає, що укладений між відповідачами Договір про уступку права вимоги суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки відповідно до п. 11.1 Договору поставки жодна із сторін не вправі передавати свої права і обов'язки за цим Договором третій особі, тоді як в силу вимог ч. 3 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. Також, позивач вказує на те, що відповідач-1 передав відповідачу-2 недійсну вимогу, оскільки зобов'язання позивача припинено зарахуванням відповідно до ст. 601 ЦК України та ст. 203 ГК України.

Враховуючи зазначене позивач вирішив звернутись до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Як наголошено в постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними , вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Частиною 5 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" встановлено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно з п.2.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 Про деякі питання практики розгляду справ, пов'язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними , якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. У силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

Як зазначено Вищим господарським судом України у п. 18 Інформаційного листа № 01-8/211 від 07.04.2008 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України", за загальним правилом частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин); згідно з частиною п'ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. ЦК України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Частина 3 статті 512 Цивільного кодексу України передбачає, що кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. ст. 514, 516 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.

З аналізу наведених норм вбачається, що за загальним правилом заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становище боржника та не зачіпає його інтересів, однак сторони мають право додатково врегулювати порядок заміни кредитора у договорі.

Судом встановлено, що згідно з п. 11.1. Договору поставки жодна із сторін не вправі передавати свої права і обов'язки за цим Договором третій особі.

Тобто, положення Договору поставки містять обмеження щодо передачі своїх прав та обов'язків третій особі.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, на виключення із загального правила щодо заміни кредитора в зобов'язанні, сторони договору можуть домовитись про заборону можливості відступлення кредитором права вимоги третій особі. Тобто, сторони договору є вільними у включенні в зміст договору умови про заборону заміни кредитора. В такому випадку, кредитор за договором не вправі передавати свої права іншій особі.

Заборона договором на заміну кредитора в зобов'язанні, що виникає на підставі цього договору, не є перешкодою для заміни кредитора в зобов'язанні лише в тому випадку, коли боржником надано згоду на таку заміну, оскільки перевагу при правозастосуванні слід надати згоді боржника як спеціальній юридичній дії, в порівнянні з якою встановлена договором заборона повинна кваліфікуватись як загальна.

Як зазначалось судом вище, пунктом 11.1. Договору поставки передбачено, що жодна із сторін не вправі передавати свої права і обов'язки за цим Договором третій особі. При цьому, матеріали справі не містять жодних доказів на підтвердження того, що позивач, як боржник за Договором поставки надав згоду на заміну кредитора за цим Договором.

Враховуючи вищевикладене, за висновком суду, передання кредитором своїх прав іншій особі всупереч умовам первісного договору, за яким боржник має цивільні обов'язки, є підставою для визнання правочину відступлення права вимоги недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України, оскільки він суперечить вимогам частини 3 ст. 512 Цивільного кодексу України.

З огляду на вищевикладене, суд вважає заявлені позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Доводи відповідача-2, викладені у відзиві на позовну заяву не спростовують зазначених вище висновків суду, оскільки за умовами оспорюваного Договору відбулась заміна кредитора у зобов'язанні, що суперечить приписам ч. 3 ст. 512 Цивільного кодексу України враховуючи заборону, встановлену п. 11.1. Договору поставки.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 Про судове рішення рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено обґрунтованість позовних вимог, вони підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідачів.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Визнати недійсним Договір про відступлення права вимоги № 156/16 від 21 листопада 2016 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю ТЕХОЙЛ РІТЕЙЛ (01030, місто Київ, вулиця Ярославів Вал, будинок 5-В; код ЄДРПОУ 39582451) та Товариством з обмеженою відповідальністю КОН-К (01133, місто Київ, бульвар Лесі Українки, будинок 34, кімната 413; код ЄДРПОУ 40858181).

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю ТЕХОЙЛ РІТЕЙЛ (01030, місто Київ, вулиця Ярославів Вал, будинок 5-В; код ЄДРПОУ 39582451) на користь Державного підприємства Адміністрація морських портів України (01135, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 14; код ЄДРПОУ 38727770) в особі Філії Дельта-лоцман Державного підприємства Адміністрація морських портів України (Код ЄДРПОУ ВП: 38728507; місцезнаходження ВП: 54017, Миколаївська область, місто Миколаїв, Центральний район, вулиця Лягіна, будинок 27) витрати по сплаті судового збору в сумі 800 (вісімсот) грн. 00 коп.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю КОН-К (01133, місто Київ, бульвар Лесі Українки, будинок 34, кімната 413; код ЄДРПОУ 40858181) на користь Державного підприємства Адміністрація морських портів України (01135, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 14; код ЄДРПОУ 38727770) в особі Філії Дельта-лоцман Державного підприємства Адміністрація морських портів України (Код ЄДРПОУ ВП: 38728507; місцезнаходження ВП: 54017, Миколаївська область, місто Миколаїв, Центральний район, вулиця Лягіна, будинок 27) витрати по сплаті судового збору в сумі 800 (вісімсот) грн. 00 коп.

5. Після вступу рішення в законну силу видати накази.

6. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 20.03.2017.

Суддя М.Є. Літвінова