Ухвала

від 27.03.2017 по справі 469/351/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №469/351/16-ц 27.03.2017 27.03.2017 27.03.2017

Cправа №469/351/16-ц Суддя суду першої інстанції ОСОБА_1

Провадження №22-ц/784/623/17 Доповідач апеляційного суду ОСОБА_2

Категорія 5

УХВАЛА

Іменем України

27 березня 2017 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого: Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Лисенка П.П.,

із секретарем судового засідання Гавор В.Б.,

за участі: прокурора - Цвікілевич Н.В.,

відповідача - ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 14 грудня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 27 грудня 2016 року , ухваленого у цивільній справі за позовом керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави до ОСОБА_5 сільської ради Березанського району Миколаївської області та ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки,

УСТАНОВИЛА:

У квітні 2016 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави пред'явив зазначений позов до ОСОБА_5 сільської ради Березанського району Миколаївської області (далі - ОСОБА_5 сільська рада) та ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення сільської ради і визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що пунктом 2 рішення ОСОБА_5 сільської ради за №21 від 11 червня 2015 року вирішено продати ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0.0160 га (кадастровий номер 4820982200:09:000:0535) для будівництва та обслуговування об'єктів торгівлі, яка розміщена в межах території ОСОБА_5 сільської ради Березанського району Миколаївської області за адресою: Миколаївська область, Березанський район, с. Коблеве, проспект Курортний, №25/1.

На зазначеній земельній ділянці знаходиться нерухоме майно, а саме торгівельний павільйон, який належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом ОСОБА_5 сільської ради 21 серпня 2012 року, зареєстрованого Березанською філією Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації 22 серпня 2012 року, реєстраційний номер 37434690.

На підставі цього рішення, 10 грудня 2015 року між ОСОБА_5 сільською радою та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельною ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області ОСОБА_6, зареєстрований в реєстрі за №781, відповідно до якого ОСОБА_3 придбав у власність зазначену земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі у селі Коблеве по проспекту Курортному №25/1 Березанського району Миколаївської області.

Разом з тим, відповідно до інформації відділу Держгеокадастру у Березанському районі Миколаївської області від 31 березня 2016 року, приблизна відстань від урізу Чорного моря меж спірної земельної ділянки до південної межі складає 120-130 м., до північної межі - 135-140 м., тобто спірна земельна ділянка знаходиться в межах нормативно визначеної двохкілометрової прибережної захисної смуги Чорного моря, а тому, позивач вважав, що вона не могла бути передана у власність фізичної особи ОСОБА_3

Посилаючись на викладене та грубі порушення земельного та водного законодавства, а також на те, що рішення ОСОБА_5 сільської ради №21 від 11 червня 2015 року суперечить чинному законодавству, оскільки зазначена земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги Чорного моря, а продаж земельних ділянок прибережних захисних смуг законодавством не передбачений, керівник Миколаївської місцевої прокуратури №1 просив визнати незаконним та скасувати пункт 2 рішення ОСОБА_5 сільської ради за №21 від 11 червня 2015 року про продаж ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0.0160 га, яка розташована в межах території ОСОБА_5 сільської ради, та визнати недійсним укладений на його підставі договір купівлі-продажу земельної ділянки від 10 грудня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області ОСОБА_6, зареєстрований в реєстрі за №781.

Представник відповідача ОСОБА_5 сільської ради проти задоволення позову заперечував. Зазначав, що під час прийняття рішення про продаж земельної ділянки, підстав для відмови у сільської ради не було, так як ОСОБА_3 надав визначений законодавством пакет документів.

Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 проти задоволення позову заперечував. Зазначав, що оскаржуване рішення сільської ради прийнято у відповідності до вимог чинного на час його прийняття законодавства.

Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 14 грудня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою того ж суду від 27 грудня 2016 року позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити у справі нове рішення, про відмову в задоволені позовних вимог.

Скаргу обґрунтовував невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи та порушенням районним судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційну скаргу слід відхилити і залишити без змін рішення суду першої інстанції, оскільки районний суд ухвалив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.

Вирішуючи спір таким чином, як викладено в оскарженому судовому рішенні, районний суд виходив з того, що оскільки спірне рішення ОСОБА_5 сільської ради Березанського району Миколаївської області щодо продажу земельної ділянки відповідачу ОСОБА_3 суперечить нормам законодавства, то воно підлягає визнанню незаконним та скасуванню, із подальшим визнанням недійсним укладеного між відповідачами на підставі цього рішення договору купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області, в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом першої інстанції, вважає їх доведеними, а висновки, щодо результату вирішення - вірними й законними.

Відповідно до ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

В силу ст.ст.13-14 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону і гарантується державою.

Відповідно до ст.ст.78-83,116,118,125,126 ЗК України (в редакції, що діяли на час передачі земельної ділянки), право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Земельна ділянка як об'єкт права власності являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує права інших осіб.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Громадяни є суб'єктами права власності на землі приватної власності.

Територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності. Це право вони реалізують безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ч.1 ст.116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до ч.1 ст.3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до частин 1,3 ст.60 ЗК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.

Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.

Межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації.

Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках усіх категорій земель, крім земель морського транспорту.

Відповідно до частин 1, 5-9 ст.88 ВК України з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених цим Кодексом.

У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.

Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.

Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом.

Згідно Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року №486, цей Порядок встановлює єдиний правовий механізм визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них (п.1).

Водоохоронні зони встановлюються для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм (п. 2).

У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до статей 88-91 ВК України (п.4).

Розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації (п.5).

На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (п.10).

Водоохоронна зона морів, морських заток і лиманів, як правило, збігається з прибережною захисною смугою і визначається шириною не менш як 2 кілометри від урізу води (п.11).

У водоохоронній зоні дотримується режим регульованої господарської діяльності. На території водоохоронної зони забороняється:

використання стійких та сильнодіючих пестицидів;

розміщення кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації;

скидання неочищених стічних вод з використанням балок, кар'єрів, струмків тощо.

Прибережні захисні смуги у межах водоохоронної зони можуть використовуватися для провадження господарської діяльності за умови обов'язкового виконання вимог, передбачених статтями 89 та 90 ВК України (п.12).

З системного логічного аналізу зазначених норм випливає висновок про те, що до встановлення прибережних захисних смуг за окремими проектами землеустрою, розпорядник землі, в нашому випадку ОСОБА_5 сільська рада Березанського району Миколаївської області, позбавлений можливості виділяти у власність громадян земельні ділянки, із земель, що межують з названими захисними смугами і фактично є однією ділянкою. Лише за умови, що наділена земельна ділянка не віднесена до прибережної захисної смуги, має саме таке цільове призначення; є вільною; надана за відповідною процедурою і щодо неї чинним законодавством чи рішенням компетентних органів, постановлених у межах їх повноважень, не встановлено обмежень, щодо можливості її використання для зазначених цілей - передачу землі у власність фізичної особи можна вважати законною. При цьому, державний орган чи орган місцевого самоврядування не може постановляти рішення, щодо правової долі ділянки усупереч положенням чинного земельного, водного або іншого законодавств. Якщо таке рішення все ж таки постановлено, то воно є незаконним і на ньому не може базуватися право особи на земельну ділянку.

Як вбачається із матеріалів справи, пунктом 2 рішення ОСОБА_5 сільської ради Березанського району Миколаївської області за №21 від 11 червня 2015 року Про продаж земельних ділянок , було вирішено продати ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0.0160 га, на якій розташовано нерухоме майно торгівельний павільйон, для будівництва та обслуговування будівлі торгівлі - комерційне призначення під розміщення торгівельного павільйону, яка розміщена в межах території ОСОБА_5 сільської ради за адресою: Миколаївська область, Березанський район, с. Коблеве, проспект Курортний, №25/1, встановивши вартість земельної ділянки відповідно до висновку експертної оціночної вартості, визначеної приватним підприємством Форкіс-Н , в розмірі 39 675 грн. (а.с.9).

На підставі цього рішення, 10 грудня 2015 року між ОСОБА_5 сільською радою Березанського району Миколаївської області та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Березанського районного нотаріального округу Миколаївської області ОСОБА_6, зареєстрований в реєстрі за №781, за умовами якого ОСОБА_3 придбав у власність зазначену земельну ділянку із кадастровим номером 4820982200:09:000:0535 (а.с.10-12).

Зі змісту п.1.6 вищевказаного договору слідує, що на відчужувану земельну ділянку встановлені обмеження у використанні земельної ділянки, прибережні захисні смуги вздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах.

На зазначеній земельній ділянці знаходиться нерухоме майно - торгівельний павільйон, який належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 21 серпня 2012 року, виданого на підставі рішення Виконавчого комітету ОСОБА_5 сільської ради Березанського району Миколаївської області від 15 травня 2012 року (а.с.190).

Відповідно до листа начальника відділу Держгеокадастру у Березанському районі Миколаївської області від 31 березня 2016 року приблизна відстань від урізу Чорного моря меж земельної ділянки за кадастровим номером 4820982200:09:000:0535 до південної межі - 120-130 м., до північної - 135-140м (а.с.13 -14.).

З матеріалів Генерального плану с. Коблеве, затвердженого рішенням ОСОБА_5 сільської ради №28 від 16 грудня 2014 року та технічної документації із землеустрою щодо складання документів по встановленню та зміні меж населеного пункту с. Коблеве, вбачається, що спірна земельна ділянка перебуває у межах с. Коблеве, встановлених відповідно до рішення Миколаївської обласної ради за №2 від 23 вересня 2011 року Про встановлення та зміну межі населеного пункту Коблеве Березанського району Миколаївської області (а.с.82-103, 104-135).

Рішенням ОСОБА_5 сільської ради Березанського району Миколаївської області №7 від 16 грудня 2014 року Про дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо встановлення меж водоохоронної зони та прибережної захисної смуги в межах села Коблеве Березанського району Миколаївської області надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо встановлення меж водоохоронної зони та прибережної захисної смуги в межах села Коблеве, який на даний час не затверджено (протилежного судом не встановлено) (а.с.120-121).

За такого, оскільки межі прибережної захисної смуги на території с. Коблеве Березанського району Миколаївської області на даний час не затверджені, то її розміри повинні визначатися законом.

Із врахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне положення рішення ОСОБА_5 сільської ради Березанського району Миколаївської області щодо продажу земельної ділянки відповідачу ОСОБА_3 суперечить зазначеним нормам законодавства, а тому вірно вважав, що вказані обставини є підставою для визнання незаконним та скасування вищезазначеного пункту 2 рішення ОСОБА_5 сільської ради №21 від 11 червня 2015 року.

Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу.

У ч.1 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до підпункту б ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Згідно з положеннями ч.3 ст.152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною.

Із урахуванням наведеного, суд першої інстанції вірно вважав, що оскільки підставою для укладення між ОСОБА_5 сільською радою та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу земельної ділянки було зазначене вище рішення ОСОБА_5 сільської ради, яке прийняте нею з порушенням вимог законодавства, то є підстави, передбачені ст. 203 ЦК України для визнання його недійсним.

Щодо твердження особи, яка подала апеляційну скаргу, про те, що оспорюване рішення ОСОБА_5 сільської ради за своєю правовою природою є ненормативним актом, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання, а тому не потребує визнання його незаконним, колегія суддів виходить з такого.

Згідно із ч.1 ст.21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до ч.1 ст.155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Отже, при розгляді справи, у тому числі у випадку скасування рішення про надання земельної ділянки, необхідно встановити які порушення були допущені при наданні земельної ділянки та чи порушено будь чиї права.

Таким чином, якщо правовий акт органу державної влади або органу місцевого самоврядування суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, то він може бути скасований у судовому порядку.

За такого, також є помилковим посилання в апеляційній скарзі на необхідність враховувати висновки Конституційного Суду України, викладені у рішенні від 16 квітня 2009 року №7-рп (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), оскільки відповідно до п.5 мотивувальної частини рішення, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Втім, вказане не позбавляє права визнати незаконним таке рішення в судовому порядку.

Не можна погодитись і з доводами представника відповідача про порушення оскаржуваним рішенням ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та невідповідність його рішенню Європейського суду з прав людини у справі Стретч проти Сполученого Королівства від 24 червня 2003 року.

Так, відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Новоселецький проти України від 11 березня 2003 року, Федоренко проти України від 01 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах Хендісайд проти Сполученого Королівства від 07 грудня 1976 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 січня 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

За обставинами справи Стретч проти Сполученого Королівства заявник в 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади перевищив свої повноваження.

Застосовуючи положення ст.1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з праві людини вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст.1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.

Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат.

За таких обставин цієї справи Європейський суд з прав людини ухвалив рішення на користь заявника.

Втім, у справі, яка переглядається, обставини справи є істотно відмінними.

Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про повернення законному володільцю землі спірної земельної ділянки, яка вибула з його власності незаконно.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року категорично ствердив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес (п.54 рішення).

Отже, обставини справи Стретч проти Сполученого Королівства та справи, яка переглядається, істотно різняться, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі Стретч проти Сполученого Королівства не може бути безумовним прецедентом при розгляді цієї справи, яка переглядається в апеляційній інстанції.

За таких обставин, результат розгляду судом позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст.1 Першого протоколу.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При цьому, при вирішенні даної справи судом правильно визначений характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку зібраним у справі доказам, відповідно до вимог ст.212 ЦПК України , а тому підстав для скасування рішення суду та ухвалення у справі нового рішення колегія суддів не вбачає.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, то апеляційна скарга в силу ч.1 ст.308 ЦПК України підлягає відхиленню.

Керуючись ст.ст. 303 , 308 , 315 ЦПК України , колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - відхилити , а рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 14 грудня 2016 року, описку в якому виправлено ухвалою цього ж суду від 27 грудня 2016 року - залишити без змін .

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

ОСОБА_7