Постанова

від 11.04.2017 по справі 922/166/17

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" квітня 2017 р. Справа №922/166/17

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Гетьман Р.А., суддя Ільїн О.В.,

при секретарі Довбиш А.Ю.,

за участю представників:

позивача - ОСОБА_1, за довіреністю №861/03 від 31.03.2017 року;

відповідача - ОСОБА_2, за довіреністю №29 від 14.11.2016 року;

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю Металіст-Арена , м.Харків, (вх.№737Х/1-40) на рішення господарського суду Харківської області від 14.02.2017 року по справі №922/166/16,

за позовом Публічного акціонерного товариства Брокбізнесбанк в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб ОСОБА_3, м.Київ,

до Товариства з обмеженою відповідальністю Металіст-Арена , м.Харків,

про стягнення коштів у розмірі 65504,07 грн.,-

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство Брокбізнесбанк в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб ОСОБА_4 звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Металіст-Арена , в якому просило стягнути з останнього на свою користь заборгованості у розмірі 65504,07 грн., яка складається з заборгованості по договору оренди від 20.11.2013 року №95А-13 у розмірі 23597,00 грн., пені у розмірі 22220,98 грн., 3% річних у розмірі 1634,98 грн., інфляційних втрат у розмірі 18051,11 грн. Судові витрати позивач просив суд покласти на відповідача.

Рішенням господарського суду Сумської області від 14.02.2017 року у справі №922/166/16 (суддя Суслова В.В.) позов задоволено частково.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю Металіст-Арена на користь Публічного акціонерного товариства Брокбізнесбанк заборгованість за договором оренди від 20.11.2013 року №95А-13 у розмірі 23597,00 грн., пеню у розмірі 3252,51 грн., 3% річних у розмірі 1634,98 грн., інфляційні втрати у розмірі 18051,11 грн., судовий збір у розмірі 978,96 грн.

В частині стягнення пені у розмірі 18968,47 грн. - відмовлено.

Відповідач з вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 14.02.2017 року та прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що позивач не виконав зобов'язання з повернення приміщення і звільнив орендовані приміщення наприкінці грудня 2014 року. Вказане підтверджується листом позивача від 28.10.2014 року вих.№054-01/825. Тобто, на думку скаржника, забезпечувальний платіж підлягає зарахуванню в якості орендної плати, оскільки позивач після розірвання договору оренди фактично продовжував користуватися нежитловими приміщеннями.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 09.03.2017 року апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Металіст-Арена прийнято до провадження та призначено до розгляду.

10.04.2017 року від позивача через канцелярію суду надійшов відзив на апеляційну скаргу (вх.№3911), в якому зазначає, що згоден з рішенням господарського суду першої інстанції, вважає його обґрунтованим та законним, прийнятим при об'єктивному та повному досліджені всіх матеріалів справи, без порушення матеріального чи процесуального права, у зв'язку з чим просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

У судовому засіданні 11.04.2017 року представник відповідача підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги в повному обсязі та наполягав на її задоволенні.

Представник позивача проти позиції скаржника заперечував з підстав викладених у відзиві.

Розглянувши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представників сторін, повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

У відповідності зі ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язок.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст.174 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається із матеріалів справи, 20.11.2013 року між Публічним акціонерним товариством Брокбізнесбанк (орендар, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю Металіст-Арена (орендодавець, відповідач у справі) укладено договір оренди №95А-13 відповідно до умов якого орендодавець передав орендарю в тимчасове платне користування частину нежитлового приміщення площею 168,55 кв. м., яке знаходиться за адресою: м.Харків, вул. Плеханівська, 65, літера В-3 , з метою розміщення відділення банку.

Статтею 283 Господарського кодексу України встановлено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Відповідно до пункту 3.1 договору передача приміщень орендодавцем орендарю оформляється актом передачі приміщень в оренду.

19.12.2013 між АТ Брокбізнесбанк та ТОВ Металіст-Арена було підписано акт передачі приміщень в оренду, відповідно до якого банку передано в оренду частину нежитлового приміщення площею 168,55 кв. м., яке знаходиться за адресою: м.Харків, вул. Плеханівська, 65, літера В-3 .

Відповідно до п. 8.1. договору, забезпечувальний платіж - це сума, яку орендар перераховує орендодавцю у якості забезпечення, в порядку встановленому у цьому договорі, виконання орендарем його зобов'язань.

Згідно п. 8.2 договору розмір забезпечувального платежу дорівнює розміру орендної плати за один місяць, що становить 23597,00 грн.

Пунктом 8.3 договору встановлено, що орендар зобов'язаний сплатити орендодавцеві забезпечувальний платіж в розмірі, зазначеному у п. 8.2 договору, протягом 10 (десяти) банківських днів з дати підписання сторонами акту передачі приміщень в оренду.

На виконання умов пункту 8.2 договору, 20.11.2013 року АТ Брокбізнесбанк на рахунок відповідача перерахувало забезпечувальний платіж в розмірі 23597,00 грн., про що свідчить платіжне доручення №111 від 20.11.2013 року.

У подальшому, як вбачається з матеріалів справи, 31.07.2014 року між АТ Брокбізнесбанк та ТОВ Металіст-Арена було укладено додаткову угоду №1 про розірвання договору оренди №95А-13 від 20.11.2013 року. З тексту вказаної угоди вбачається, що сторони досягли згоди розірвати (достроково припинити) договір оренди 31.07.2014 року, а також те, що з підписанням додаткової угоди сторони свідчать про повне виконання ними своїх зобов'язань за договором. Додаткова угода вважається укладеною і набирає чинності з моменту її підписання сторонами та скріплення її печатками сторін (п. 4 додаткової угоди).

Так додаткова угода підписана уповноваженими представниками сторін та скріплена печатками підприємств. Правові підстави вважати її недійсною або нікчемною в суду відсутні.

31.07.2014 року орендар повернув орендодавцю орендовані приміщення, що зафіксовано в акті повернення приміщення з оренди від 31.07.2014 підписаного сторонами без зауважень та скріплено печатками підприємств.

Відповідно до пункту 8.4 договору, орендодавець повертає орендарю забезпечувальний платіж протягом 20 (двадцяти) банківських днів після закінчення строку оренди або дострокового припинення договору.

Отже, відповідач був зобов'язаний повернути позивачу кошти у розмірі 23597,00 грн., сплачені як забезпечувальний платіж по договору, у строк до 29.08.2014 року.

Проте, як вказує позивач, відповідач у порушення умов договору не повернув забезпечувальний платіж у розмірі 23597,00 грн., що стало підставою для звернення позивача до господарського суду з позовом у даній справі.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються заповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Стаття 509 Цивільного кодексу України визначає, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Положення статті 525 Цивільного кодексу України визначають, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Згідно статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як вже зазначалося, відповідно до пункту 8.4 договору, орендодавець зобов'язаний повернути орендарю забезпечувальний платіж протягом 20 (двадцяти) банківських днів після закінчення строку оренди або дострокового припинення договору. 31.07.2014 сторонами було досягнуто згоди та оформлено належним чином факт розірвання договору з вказаної дати.

Тобто, з вищенаведеного вбачається, у відповідача виник обов'язок повернути позивачу кошти у розмірі 23597,00 грн., сплачені як забезпечувальний платіж по договору, у строк до 29.08.2014 року.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст.ст. 611, 612 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що матеріалами справи підтверджено факт невиконання відповідачем прийнятого на себе зобов'язання по сплаті забезпечувального платежу у належні строки. Таким чином, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, що позовні вимоги про стягнення 23597,00 грн. заборгованості по сплаті забезпечувального платежі є обґрунтованими, підлягають задоволенню, а вказана сума стягненню з відповідача на користь позивача.

Щодо доводів апелянта викладених у апеляційній скарзі, то колегія суддів їх відхиляє, оскільки згідно умов укладеного між сторонами договору оренди, додаткової угоди та приписів чинного законодавства саме акт від 31.07.2014 року, (дата яка в ньому вказана - 31.07.2014 року), який підписаний сторонами та скріплений печатками, є належним та допустимим доказом у справі, в підтвердження факту повернення приміщення з оренди. Правові підстави вважати, що мало місце користування приміщення після вказаної дати у суду відсутні. При цьому складання такого акту у пізніший термін ніж в ньому зазначено не заборонено. Саме акт та дата яка в ньому сказана є юридичним фактом з яким сторони пов'язують виникнення у сторін певних обов'язків - повернення забезпечувального платежу.

Так, правові наслідки порушення зобов'язання встановлені статтею 611 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 вказаної статті, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Крім того, частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлює, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до постанови пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань №14 від 17.12.2013 року, з урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань , правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Стаття 1 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань встановлює, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, а згідно із статтею 3 зазначеного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до підпункту 13.5.2. пункту 13.5. договору, орендодавець несе відповідальність у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми забезпечувального платежу за кожен день затримки повернення забезпечувального платежу орендарю у випадках, передбачених цим договором.

Так, позивачем у даній справі було заявлено до стягнення з відповідача пеню у розмірі 22220,98 грн., яка нарахована на суму неповернутого забезпечувального платежу за період з 01.09.2014 року по 21.12.2016 року.

Водночас, відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції (п. 2.5. постанови пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань №14 від 17.12.2013 року).

Таким чином, на законодавчому рівні імперативно визначено, що максимальний строк за який може бути нарахована та стягнена пені становить 6 (шість) місяців.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши розрахунок позивача заявленої до стягнення пені, вірно встановив що його здійснено всупереч норм діючого права - ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, тобто за період більший ніж шість місяців, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого та правомірного висновку про перерахунок розміру пені і встановлення, що за несвоєчасне повернення забезпечувального платежу стягненню з відповідача на користь позивача підлягає пеня у розмірі 3252,51 грн., а в частині стягнення пені у розмірі 18968,47 грн. слід відмовити.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

На підставі вищевказаної норми Закону позивачем зроблений розрахунок та заявлено до стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 1634,98 грн. та 18051,11 грн. інфляційних втрат.

Суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, перевіривши розрахунок позивача згідно п. 3.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань , дійшов обґрунтованого висновку про вірність розрахунку і належності сум інфляційних втрат та 3% річних, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Колегія суддів зазначає, що відповідачем по даній справі всупереч приписів ст. 33 Господарського процесуального кодексу України не доведено факту, а також не надано належних та допустимих доказів у підтвердження належного виконання ним умов договору №95А-13 від 20.11.2013 року з урахуванням додаткової угоди до нього щодо своєчасного повернення забезпечувального платежу у встановленому порядку та розмірі.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю Металіст-Арена не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення господарського суду Харківської області від 14.02.2017 року по справі №922/166/17 має бути залишене без змін.

Враховуючи, що апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги, витрати апелянта по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 44, 49, 99, 101, п.1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Металіст-Арена залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 14.02.2017 року по справі №922/166/17 залишити без змін.

Повний текст постанови складено 13 квітня 2017 року.

Головуючий суддя Хачатрян В.С.

Суддя Гетьман Р.А.

Суддя Ільїн О.В.