Ухвала

від 26.04.2017 по справі 810/766/16

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 квітня 2017 року м. Київ К/800/33659/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Бухтіярової І.О., Приходько І. В.

секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представника позивача: Писанки А.М.,

представника відповідача: Шмігеля Т.В.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби

на постанову Київського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2016 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року

у справі № 810/766/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фоззі-Фуд"

до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фоззі-Фуд" (далі - Товариство) звернулось в суд з адміністративним позовом до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби (далі - Офіс) про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень від 01 грудня 2015 року №0002523901, №0002513901.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року, позов задоволено: визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 01 грудня 2015 року №0002523901, №0002513901.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати та прийняти рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В письмових запереченнях на касаційну скаргу позивач з доводами податкового органу не погодився та просив залишити касацій скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами перевірки позивача відповідачем складено акт перевірки від 4 листопада 2015 року № 1044/28-10-39-10/32294926, згідно з яким позивачем порушено вимоги пунктів 198.1, 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, пунктів 2.4, 2.16 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України №88 від 24 травня 1995 року., в результаті чого встановлено заниження суми податку на додану вартість, яка підлягає нарахуванню за підсумками поточного звітного (податкового) періоду з урахуванням залишку від'ємного значення попереднього звітного (податкового) періоду в сумі 32 238 669,00 грн.: у січні 2015 року на 18 010 697,00 грн.; у лютому 2015 року на 14 227 972,00 грн., та завищення суми залишку від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду в сумі 128 002 502,00 грн.: у квітні 2015 року на 128 002 502,00 грн.

Висновки відповідача про порушення позивачем наведених норм ґрунтуються на тому, що Товариством безпідставно включчено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість за результатами операцій із його контрагентами, а саме: ТОВ Амарант Груп , ТОВ Бєлтранс , ПП Віста Спейс , ТОВ В.Л.С. , ТОВ Грін Міт , ТОВ Діміт Груп , ТОВ Едхаус систем , ПП Люкс Трейдінг , ТОВ Ніка Трейдінг , ТОВ Ребег Плюс , ТОВ СКД Центр , ТОВ Созидатель 2000 , ТОВ Статус Агро , ТОВ СФС Трейд , ТОВ Техно-Маркет . На думку податкового органу, операції між позивачем та зазначеними підприємствами фактично не здійснювались.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між позивачем та його контрагентами укладались договори поставки товарів (соняшникової олії, овочів, фруктів, зелені, ягід, м'ясних продуктів, рибної продукції, макухи соняшникової, соєвих бобів, шроту соняшникового, ламп-панелей світлодіодних, світильників світлодіодних, а також договори технічного обслуговування (виконання робіт по станції технічного обслуговування та відновлення працездатності обладнання Товариства).

Перед укладенням вказаних договорів, з метою запобігання укладенню правочинів з недобросовісними суб'єктами господарювання, Товариство вчиняло низку дій щодо перевірки спеціальної податкової правосуб'єктності та добросовісності названих вище контрагентів, а саме, отримало документи, які свідчать про наявність державної реєстрації та підтверджують стан юридичних осіб-контрагентів в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, перевірило наявність державної реєстрації як платників податку на додану вартість, отримало копії статутів та довідок органів статистики, та перевірило наявність у відповідних фізичних осіб, що підписували відповідні первинні документи, повноважень на підписання договорів та вчинення від імені юридичних осіб дій.

На підтвердження фактичної поставки товарів позивачем надано копії: податкових та видаткових накладних, товарно-транспортних накладних, посвідчень якості, висновків державної санітарно-гігієнічної експертизи, платіжних доручень, актів, посвідчень якості, актів внутрішнього переміщення товару, договорів оренди, актів списання товару, накладні на перевезення вантажу залізницею.

Як зазначено судами першої та апеляційної інстанцій, наявними у матеріалах справи доказами (актами, фіскальними чеками, договорами, вантажно-митними деклараціями та ін.) підтверджується обставини використання у господарській діяльності, придбаних у контрагентів товарів (робіт, послуг).

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що позивач обґрунтовано включив до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість за результатами господарських операцій позивача з його контрагентами, оскільки реальність таких операцій підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

Колегія суддів погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій, виходячи з наступного.

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 Податкового кодексу України. Так, згідно з пунктом 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Так, правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні .

Відповідно до статті 1 цього Закону бухгалтерський облік - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації (частина 1 статті 8 Закону Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні ).

У бухгалтерському обліку відображаються окремі господарські операції, з яких складається господарська діяльність.

Господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства (стаття 1 Закону Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні ).

За змістом частин 1 та 2 статті 9 наведеного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Відповідно до наведеного вище визначення господарська операція пов'язана з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України.

За визначенням, наведеним у підпункті 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 200.1 статті 201 Податкового кодексу України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для цілей визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Встановлюючи обставини правомірності/неправомірності відображення в податковому обліку господарських операцій, слід ретельно, в сукупності та взаємозв'язку досліджувати всі надані податковим органом та платником податків докази щодо реального/нереального здійснення господарських операцій. При цьому дослідженню підлягають операції між платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Законодавець не визначив конкретного переліку документів, якими платник повинен підтвердити реальність виконання господарської операції. З метою податкового обліку господарські операції можуть оформлюватися будь-якими первинними документами, зміст яких відповідає положенням статті 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні , та складення яких узгоджується із законодавчо установленими вимогами щодо оформлення такої операції або із звичаєвою практикою.

На підставі наявних у матеріалах справи доказів (88 томів), оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди попередніх інстанцій дійшли юридично правильного висновку про те, що операції між позивачем та його контрагентами з поставки товарів (робіт, послуг) фактично здійснювались, що підтверджується належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняють реальні зміни майнового стану позивача.

В обгрунтування безпідставності включення позивачем до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість відповідач в касаційній скарзі вказував на те, що директор, засновник ТОВ Амарант Груп Скорик А.О. не підписував документи, разом з тим, в матеріалах справи (том 88, а.с. 19) містяться нотаріально засвідченні пояснення керівника контрагента позивача, в яких Скорик А.О. зазначив, що він особисто укладав договір із позивачем, за результатами виконання якого було поставлено товари. Також директор вказаного контрагента підтвердив, що він особисто підписував всі первинні документи за результатами поставки товарів.

Під час розгляду справи відповідач наголошував, що позивачем не надано документи, які б підтверджували якість поставлених продуктів, разом з тим, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, якість поставлених товарів підтверджується наданими під час подання заперечень на акт перевірки посвідченнями якості та іншими документами, які в сукупності та взаємозв'язку можуть засвідчити належну якість поставлених контрагентами товарів.

Дані про неможливість поставки товарів контрагентами позивача відповідач робить лише на підставі зіставлення даних з Єдиного реєстру податкових накладних. Водночас, господарська діяльність не зводиться лише до співпраці з суб'єктами господарювання, які є платниками податку на додану вартість, а відтак дані із вказаного реєстру не можуть бути беззаперечними доказами відсутності придбання товарів контрагентом для подальшої їх реалізації позивачу.

В касаційній скарзі в обгрунтування неможливості контрагентами поставити відповідні товари відповідач вказував на те, що контрагенти позивача не подавали баланс за 2014 рік та мали недостатньо трудових ресурсів (3-4 працівника), водночас, неподання балансу жодним чином не може спростувати фактичної наявності у підприємства ресурсів для поставки товару, до того ж, з урахуванням звичаєвої практики та обсягів поставлених товарів, навіть за наявності одного працівника на підприємстві можливо здійснити поставку товару.

До того ж, відсутність зареєстрованих у контрагента в податкових органах трудових ресурсів, виробничого обладнання, транспортного обладнання також не спростовують фактичне виконання операції з поставки товару, оскільки специфіка підприємницької діяльності полягає у тому, що підприємство не завжди має мати у власності задекларовані значну кількість працівників, наявність основних засобів, складські приміщення та транспорт для виконання взятих на себе зобов'язань, звичаями ділового обороту визначені й інші можливості залучення ресурсів для поставки товарів як от на підставі цивільно-правових договорів.

Також під час касаційного розгляду відповідач вказував на неможливості транспортувати товар за 1 день одним водієм, зважаючи на значну відстань між пунктами відправлення та призначення, а також відсутності точної адреси навантаження та не заповнення деяких реквізитів таких документів, разом з тим, як свідчать наявні у матеріалах справи докази, перевізниками допущено помилки при заповненні товарно-транспортних накладних. Наявність недоліків та помилок, допущених перевізниками при заповненні товарно-транспортних документів, за наявності доказів, які підтверджують фактичне постачання товарів, не повинно розцінюватись як обставина, що спростовує реальність придбання товарів.

Та обставина, що декларації виробників про якість рибопродукції, видані підприємствами, які не є постачальниками контрагентів позивача, не вказує на те, що товару фактично не було, адже чинне законодавство надає можливість придбавати продукцію і через посередників.

Відсутність в матеріалах справи заявок та ділової переписки між суб'єктами господарювання також не може спростувати реальності вчинення операцій, тому що чинне законодавство надає можливість підприємствам вирішувати організаційні питання щодо поставки товарів (робіт, послуг) не лише в письмовому вигляді.

В касаційній скарзі в обгрунтування безпідставності включення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість відповідач вказує на те, що контрагент позивача (ПП Люкс Трейдінг ) в лютому 2016 року визнаний банкрутом. Водночас вказана обставина не виключає можливості вказаного підприємства поставити товар в листопаді 2014 року - квітні 2015 року.

Відсутність товарно-транспортних накладних за результатами операцій із деякими контрагентами позивача також не свідчить про те, що поставки товару не було, адже такі документи не визначено обов'язковим звітними первинними документами для цілей податкового обліку операцій з поставки товарів, а наявними у матеріалах справи доказами підтверджується фактичний рух активів та наявність змін у капіталі та зобов'язаннях позивача.

Обставина вчинення посадовою особою контрагента позивача (ТОВ Статус агро ) злочину, що полягає в ухиленні від сплати податків при здійсненні операцій з ТОВ АПК Схід , не свідчить про те, що позивач був також задіяний у вказаній схемі уникнення оподаткування. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтвердили обставину участі позивача в схемі незаконного формування даних податкового обліку по операціях із ТОВ Статус агро .

Ненадання контрагентом до перевірки певних документів не може вказувати на порушення платником податків податкової дисципліни, оскільки останній позбавлений можливості здійснювати контроль за зберіганням контрагентом первинних документів. А також в силу закріпленого статтею 61 Конституції України принципу індивідуальної юридичної відповідальності, обставина не надання до перевірки контрагентом первинних документів жодним чином не впливає на право позивача відображати в податковому обліку наслідки реально здійснених господарських операцій, які призвели до реальних змін майнового стану.

Крім того, колегія суддів акцентує увагу на тому, що Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини у справі БУЛВЕС АД проти Болгарії (заява № 3991/03) у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив:

70. І, нарешті, що стосується зусиль для попередження обманних зловживань системою оподаткування ПДВ, Суд визнає, що коли Держави - члени Конвенції володіють інформацією про такі зловживання зі сторони певної фізичної чи юридичної особи, вони можуть вжити відповідних засобів щодо недопущення, зупинення чи покарання за такі зловживання. Однак, Суд вважає, що коли національна влада за відсутності будь-яких вказівок на пряму участь фізичної або юридичної особи у зловживаннях, пов'язаних зі сплатою ПДВ, що нараховується при низці операцій з поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все-таки карає одержувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії чи бездіяльність постачальника, який знаходився поза контролем одержувача і по відношенню до якого не було засобів відстеження і забезпечення його старанності, то влада виходить за розумні межі і порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності.

71. Враховуючи своєчасне і повне виконання компанією-заявником своїх обов'язків із декларування ПДВ, неможливості з її сторони забезпечити дотримання постачальником його обов'язків щодо декларування ПДВ і той факт, що не було ніякого шахрайства стосовно системи оподаткування, про яке компанія-заявник знала чи могла знати, Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності. Таким чином, мало місце порушення статті 1 Протоколу N 1 .

Подібну позицію висловив і Верховний Суд України, який у постанові від 11 грудня 2007 року (справа № 21-1376во06) дійшов висновку, що у разі невиконання контрагентом зобов'язання зі сплати податку до бюджету, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи. Ця обставина не є підставою для позбавлення платника ПДВ права на його відшкодування у разі, коли цей платник виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту .

Таким чином, якщо податкові органи володіють інформацією щодо ухилення від сплати податків платником, вони повинні вживати заходи з метою притягнення до відповідальності саме такого суб'єкта господарювання, а не покладати відповідальності на його контрагента, який документально підтвердив своє право на податкові відрахування.

Не підтвердженими належними доказами є і доводи відповідача про те, що наявні у матеріалах справи касові чеки та видаткові накладні щодо реалізації товарів позивачем, не підтверджують реалізацію товарів, придбаних саме у спірних контрагентів, адже відповідачем під час розгляду справи не надано доказів, які б засвідчили обставину придбання товарів, що значаться у касових чеках та видаткових накладних, у інших, відмінних від спірних, контрагентів.

Обставина надходження валютної виручки від експорту продукції, придбаної у ТОВ Бєльранс , ПП Віста Спейс , ТОВ СФС Трейд , ТОВ Созидатель , у розмірі меншому, ніж передбачено зовнішньоекономічними контрактами, також не може спростувати фактичного придбання такого товару, а лише може свідчити про недотримання правил валютного контролю в частині дотримання встановлених законодавством строків розрахунків по експортним операціям.

Висновки відповідача, які ґрунтуються не на аналізі суті та наслідків господарських операцій, які мали місце у перевіряємому періоді, не є безумовною підставою для висновків про відсутність фактичного здійснення господарських операцій.

Суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі Федорченко та Лозенко проти України , відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення поза розумними сумнівом . Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі Компанія Вестберґа таксі Актіеболаґ та Вуліч проти Швеції Суд визначив, що …адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління. .

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагентів, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про невідповідність фактичним обставинам справи тверджень відповідача про відсутність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами, а відтак, з урахуванням вимог частини третьої статті 2, частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили обґрунтований висновок щодо наявності підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби залишити без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, що передбачені статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін О.І. Бухтіярова

І.В. Приходько