Рішення

від 17.05.2017 по справі 916/198/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" травня 2017 р.Справа № 916/198/17

Господарський суд Одеської області

У складі судді Желєзної С.П.

Секретаря судових засідань Курко Д.В.

За участю представників сторін:

Від позивача: ОСОБА_2 за довіреністю № 175 від 13.02.2017р.

Від відповідача: Слобода О.М. за довіреністю №21 від 01.02.2017р.;

Від третьої особи: не з'явився;

Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства „Місто Банк", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача товариства з обмеженою відповідальністю „БЕРЕГ-ТЕКС" про тлумачення умов договору, -

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 звернулась до господарського суду Одеської області з позовом до публічного акціонерного товариства „Місто Банк" (далі по тексту - ПАТ „Місто Банк") про розтлумачення преамбули договору іпотеки від 26.04.2004р., посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гурською О.В., з урахуванням положень договору купівлі-продажу від 24.07.2003р., зазначивши фізичну особу-підприємця ОСОБА_4, ІПН НОМЕР_1, яка діє на підставі свідоцтва про державну реєстрацію, виданого Приморською районною адміністрацією Одеського міського виконавчого комітету 13.03.2002р. за №04056931Ф0043628, як „іпотекодавця" за договором іпотеки від 26.04.2004р. Свої вимоги позивач обґрунтовує існуванням розбіжностей суб'єктного складу учасників правочинів купівлі-продажу та іпотеки.

Відповідач повністю заперечує проти задоволення позовних вимог, посилаючись на їх безпідставність та необгрунтованість.

Ухвалою суду від 03.04.2017р. до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору було залучено товариство з обмеженою відповідальністю „БЕРЕГ-ТЕКС" (далі по тексту - ТОВ „БЕРЕГ-ТЕКС"). Останнє жодного разу не скористалося наданим законом правом на участь свого представника у судових засіданнях, правової позиції з приводу заявлених позовних вимог суду надано не було.

В процесі розгляду даної справи позивачем було заявлено клопотання про витребування від приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Іллічової Н.А. матеріалів нотаріальної справи (документи, які подавалися) при укладанні договору купівлі-продажу від 24.07.2003р., укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ „БЕРЕГ-ТЕКС". Необхідність витребування зазначеної нотаріальної справи позивачем обґрунтована не була.

Відповідно до ст. 38 ГПК України сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів. У клопотанні повинно бути зазначено: який доказ витребовується; обставини, що перешкоджають його наданню; підстави, з яких випливає, що цей доказ має підприємство чи організація; обставини, які може підтвердити цей доказ.

Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. У відповідності до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. При цьому, в силу приписів ч. 1 ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Проаналізувавши зміст заявленого позивачем клопотання про витребування доказів, суд зазначає наступне. Так, згідно з приписами ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення до справи. Вимоги наведеної законодавчої норми свідчать про те, що докази, які приймаються та оцінюються судом, мають бути пов'язаними із предметом доказування в господарському спорі та, відповідно, зі змістом заявлених позовних вимог. Приписи статей 34 та 38 ГПК України кореспондують між собою, що укладається в тому, що у випадку подання стороною по справі клопотання про витребування доказів, які не пов'язані зі змістом позовних вимог, у господарського суду відсутні підстави для прийняття таких доказів та, відповідно, задоволення такого клопотання. Зіставляючи вищезазначене клопотання про витребування доказів зі змістом позовних вимог, суд звертає увагу ОСОБА_4, що при вирішенні спору про тлумачення умов договору судом досліджується зміст угоди відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень, що не потребує оцінки доказів, які стосуються укладання іншого правочину. З викладених обставин господарським судом у задоволенні клопотання ОСОБА_4 про витребування доказів було відмовлено, оскільки запропоновані до витребування докази не мають значення для даної справи.

Відповідач проти позову заперечував з підстав його незаконності та необґрунтованості. При цьому, ПАТ „Місто Банк" зазначало, що за змістом ст. 213 Цивільного кодексу України тлумачення змісту правочину можливе лише за наявності спору, тобто у випадку відмінного уявлення сторін щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої особи змісту укладеного правочину.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи та пояснення учасників судового процесу, суд встановив наступне.

ОСОБА_4, ІПН НОМЕР_1, зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію, виданим Приморською районною адміністрацією Одеського міського виконавчого комітету 13.03.2002р. за №04056931Ф0043628.

24.07.2003р. між ТОВ „БЕРЕГ-ТЕКС" та суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу, у відповідності до п. 1 якого ТОВ „БЕРЕГ-ТЕКС" продало, а громадянка ОСОБА_4 купила 33/50 частин приміщень магазину, загальною площею 349,9 кв. м., що знаходиться у місті Одеса, по вул. Академіка Корольова під №48.

В подальшому, а саме 26.04.2004р. між ОСОБА_4 та ТОВ „БЕРЕГ-ТЕКС" (Іпотекодавці) та комерційним банком товариством з обмеженою відповідальністю „Місто Банк" (Іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки, відповідно до умов розділу 1 якого ОСОБА_4 та ТОВ „БЕРЕГ-ТЕКС" як Іпотекодавцями були забезпечені права банку за кредитним договором №220/Ю/USD від 26.04.2004р., який було укладено між банком та ТОВ „Форвард". Умовами договору було зазначено, що предметом іпотеки виступає нерухоме майно: приміщення магазину, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа якого складає 349,9 кв. м., та яке належить Іпотекодавцям на праві власності.

При цьому, необхідно зазначити, що рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 01.06.2016р. по справі №520/12703/14-ц позов публічного акціонерного товариства „Місто Банк" до ОСОБА_4 та ТОВ „БЕРЕГ-ТЕКС" було задоволено, звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 26.04.2004р., а саме на приміщення магазину, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 349,9 кв. м., шляхом продажу такого майна з прилюдних торгів.

У поданій до господарського суду позовній заяві ОСОБА_4 зазначає, що при укладанні з ТОВ „БЕРЕГ-ТЕКС" договору купівлі-продажу від 24.07.2003р., позивач виступила у якості суб'єкта підприємницької діяльності, у зв'язку з чим, ОСОБА_4 при укладанні договору іпотеки від 26.04.2004р. також повинна бути визначена як фізична особа зі статусом підприємця. Викладене, за переконанням позивача, є підставою для розтлумачення преамбули договору іпотеки.

Вирішуючи питання про обґрунтованість заявлених в межах даної справи позовних вимог, суд виходить з наступного.

Виходячи зі змісту положень ст.ст. 626, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Положеннями ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Тлумачення умов договору, в силу приписів ст. 637 ЦК України, здійснюється відповідно до ст. 213 цього Кодексу. Виходячи з положень ч. 2 ст. 213 ЦК України на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Правила тлумачення змісту правочину визначені ч. 3, 4 ст. 213 ЦК України, у відповідності до яких при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими ч. 3 цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Отже, тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень.

Підставою для застосування такого правового інституту як тлумачення змісту угоди має бути наявність спору між сторонами угоди щодо її змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всієї угоди або її частини, що не дає змоги з'ясувати дійсний зміст угоди або її частини , а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір, тобто потребує встановлення справжньої волі, вираженої при вчиненні правочину, та відповідності волі та волевиявлення.

Тобто, у розумінні наведених приписів, на вимогу однієї або двох сторін договору суд може постановити рішення про тлумачення змісту цього договору без зміни його умов. За переконанням суду, будь-яке тлумачення змісту правочину направлене на визначення прав або обов'язків сторін з метою виконання укладеного договору з точки зору дійсного волевиявлення учасників правовідносин.

Оскільки позивач, звертаючись до господарського суду із позовною вимогою про тлумачення змісту правочину, обґрунтовує необхідність тлумачення його умов розбіжністю складу учасників договору купівлі-продажу, в якому покупцем було зазначено фізичну особу-підприємця, та іпотечного договору, відповідно до змісту якого одним із іпотекодавців виступила фізична особа, проте якою було набуто майно у власність у статусі суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд вважає за необхідне, першочергово зазначити наступне.

Відповідно до ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин визнаються фізичні та юридичні особи. Разом з тим, кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено і в статті 50 Цивільного кодексу України. При цьому зазначається, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Тобто, громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - "підприємець".

Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями). Між тим, суб'єктами господарювання визнаються, зокрема, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які зареєстровані відповідно до закону як підприємці, та здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 55 Господарського кодексу України).

Статус фізичної особи - підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. При цьому, юридичний статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право- та дієздатності.

Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи - підприємці реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов'язків. При цьому решта прав та обов'язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення господарської діяльності, в порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України, та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту частини третьої статті 45 Господарського кодексу України, відповідно до якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

Враховуючи наведене, слід відмітити, що чинне законодавство не виділяє такого суб'єкта права власності як фізична особа - підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи - підприємця. Законодавство лише встановлює, що фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

В цьому сенсі слід зауважити, що суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 Цивільного кодексу, тобто фізичні та юридичні особи, держава Україна, автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (статті 2 та 318 ЦК України).

Згідно зі статтею 325 цього Кодексу суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.

При цьому, власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 320 Цивільного кодексу України).

Отже, суб'єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь - якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи - підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності.

Наведені висновки господарського суду узгоджуються із положеннями чинного законодавства на дату державної реєстрації прав власності ОСОБА_4 на об'єкт нерухомого майна (частину переданого в іпотеку майна), а саме п. 1.5 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року N 7/5, відповідно до якого обов'язковій реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном.

Підсумовуючи зазначене вище, господарський суд доходить висновку, що ОСОБА_4, обґрунтовуючи необхідність тлумачення умов договору, фактично просить господарський суд внести до нього зміни шляхом зазначення статусу сторони за таким договором, а, отже, і власника іпотечного майна, що в тім не узгоджується із положеннями чинного законодавства, якими не передбачено можливості державної реєстрації права власності за фізичною особою-підприємцем. Окрім того, господарський суд наголошує, що при постановленні рішення про тлумачення змісту правочину, суд не може вносити зміни до нього, оскільки тлумачення спрямоване на встановленні дійсного волевиявлення сторін у випадку виникнення спору між сторонами, проте, як вбачається з матеріалів справи між сторонами не існує спору щодо змісту іпотечного договору від 24.07.2004р. Викладене має наслідком необхідність відмови у задоволенні позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства „Місто Банк".

Згідно вимог ст.ст. 32, 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. В свою чергу, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Разом з тим, ст. 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Підсумовуючи вищезазначене, керуючись ст. ст. 2, 50, 213, 318, 325, 626-629, 637 Цивільного кодексу України, ст. 42 Господарського кодексу України, позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства „Місто Банк" про тлумачення умов договору задоволенню не підлягає.

Судові витрати зі сплати судового збору відповідно до ст.ст. 44, 49 ГПК України судом покладаються на позивача у зв'язку із відмовою у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 32, 33, 35, 43, 44, 49, 82-85 ГПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. В позові відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 85 ГПК України.

Відповідно до ст. ст. 91, 93 ГПК України сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення місцевим господарським судом. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу.

Повне рішення складено 25 травня 2017 р. 1

1Примітка: в судовому засіданні 17.05.2017р. при оголошенні вступної та резолютивної частини даного рішення судом було повідомлено, що повний текст рішення буде підписано 22.05.2017р. Однак у зв'язку з перебуванням судді Желєзної С.П. на лікарняному з 22.05.2017р. по 24.05.2017р. включно, повний текст даного судового рішення було оформлено відповідно до вимог ст.ст. 84 - 85 ГПК України 25.05.2017р.

Суддя С.П. Желєзна