Рішення

від 06.06.2017 по справі 910/5931/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.06.2017Справа №910/5931/17 За позовом Фермерського господарства Розсоха С.О.

до Товариства з обмеженою відповідальністю СОУЛ-УКРАЇНА

про визнання недійсним договору та стягнення 100 000 грн.

Суддя Спичак О.М.

Представники сторін:

від позивача : Тамазликар В.О. - за дов.;

від відповідача : Павленко С.В. - по дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фермерське господарство Розсоха С.О. звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Соул-Україна про визнання недійсним договору лізингу.

Ухвалою суду від 11.04.2017р. порушено провадження у справі №910/5931/17, розгляд справи призначено на 26.04.2017р.

18.04.2017р. до Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні 26.04.2017р. об 11:00 год. в режимі відеоконференції.

Ухвалою від 19.04.2017р. судом було відмовлено в задоволенні клопотання позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Представником позивача 24.04.2017р. через відділ діловодства суду було подано клопотання про долучення документів на виконання вимог ухвали суду.

Представник відповідача в судове засідання 26.04.2017р. не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Одночасно, 26.04.2017р. представником відповідача подано клопотання про відкладення розгляду справи, яке судом розглянуто та задоволено.

Ухвалою від 26.04.2017р. розгляд справи було відкладено на 22.05.2017р.

03.05.2017р. до Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою від 04.05.2017р. клопотання позивача було задоволено, призначено розгляд справи на 22.05.2017р. у режимі відеоконференції, доручено забезпечення проведення відео конференції Московському районному суду м. Харкова.

22.05.2017р. судове засідання у режимі відеоконференції не відбулось через об'єктивну неможливість забезпечення його проведення Московським районним судом м. Харкова.

Ухвалою від 22.05.2017р. розгляд справи призначено на 06.06.2017р.

У судовому засіданні 06.06.2017р. представником позивача було надано усні пояснення по суті спору, відповідно до яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог надав заперечення.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, за висновками суду, справа може бути розглянута по суті за наявними у ній документами в судовому засіданні 06.06.2017р.

В судовому засіданні 06.06.2017р. на підставі ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та третіх осіб, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

05.08.2016р. між Товариством з обмеженою відповідальністю СОУЛ-Україна (лізингодавець) та Фермерським господарством Розсоха С.О. (лізингоодержувач) було укладено договір №00286 фінансового лізингу, відповідно до п.1.1 якого лізингодавець зобов'язується придбати у продавця визначений лізингоодержувачем у додатку №1 до договору та у даному договорі предмет лізингу за вартістю предмета лізингу, яка визначається продавцем, та передати даний предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на умовах, визначених даним договором, а лізингоодержувач повинен сплачувати відповідні платежі, які передбачені даним договором. Лізингоодержувач користується предметом лізингу на умовах даного договору та згідно з положеннями чинного законодавства України.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст.806 Цивільного кодексу України).

Статтею 1 Закону України Про фінансовий лізинг визначено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

За приписами ст.6 Закону України Про фінансовий лізинг договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

За умовами п.1.2 договору №00286 від 05.08.2016р. предметом фінансового лізингу по даному договору є транспортний засіб зазначений у даній статті та у додатку №1 до договору (специфікації), а саме: Case ІН 2388 2007р., автомат передній, жатка зернова (флекс), жатка кукурудза 2108 MRX 870, жатка для соняшника.

Згідно п.1.3 договору №00286 від 05.08.2016р. лізингодавець разом із продавцем солідарно відповідають перед лізингоодержувачем виключно за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета лізингу.

Предмет лізингу є власністю лізингодавця до моменту переоформлення права власності на предмет лізингу на лізингоодержувача згідно з умовами даного договору. Всі ризики по предмету лізингу переходять від лізингодавця лізингоодержувачу в момоент передачі передачі предмета лізингу згідно акту приймання-передачі (п.1.4 договору №00286 від 05.08.2016р.).

У п.п.2.1-2.4 вказаного правочину зазначено, що даний договір вступає в силу з моменту його підписання та діє не менше 61 місяця, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов'язань сторонами за даним договором. Період лізингу починається з моменту передачі предмета лізингу та підписання акту приймання - передачі, та закінчується через 60 місяців з моменту підписання акту приймання-передачі предмета лізингу, в останньому місяці сплати лізингового платежу згідно додатку №2 до цього договору, якщо інше не передбачено умовами даного договору або додатковими угодами. Період лізингу може бути змінений тільки за згодою сторін шляхом укладання додаткової угоди до даного договору, але період лізингу не може бути менше 12 днів. Дія договору припиняється або з моменту переходу права власності на предмет лізингу лізингоодержувачу, або у випадку повернення предмету лізингу лізингодавцю, що підтверджується підписанням сторонами відповідного акту прийому-передачі (повернення предмета лізингу). За наявності між сторонами невиконаних зобов'язань, договір в частині цих зобов'язань, діє до повного їх виконання.

У п.8.1 договору №00286 від 05.08.2016р. контрагентами погоджено, що вартість предмета лізингу на момент укладання правочину становить 1 000 000 000 грн. без урахування податку на додану вартість.

Згідно п.4.1 укладеного між сторонами правочину лізингодавець зобов'язаний купити предмет лізингу за вартістю, в строк, який передбачає розумний період часу, що необхідний для пошуку предмета лізингу, додаткового погодження з лізингоодержувачем характеристик предмета лізингу та узгодження з продавцем всіх правових аспектів з оплати продавцю предмета лізингу, але не більше 60 робочих днів, та виключно після того, як лізингодавець отримає від лізингоодержувача такі платежі: платіж за оформлення договору, авансовий платіж, різницю до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п.9.4 даного договору, або різницю до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п.9.5 договору (за наявності).

З преамбули до спірного правочину вбачається, що платіж за оформлення договору - це першочерговий одноразовий платіж, розмір якого погоджений стронами та який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на розрахунковий рахунок лізингодавця за організаційні заходи пов'язані з підготовкою, перевіркою, розглядом документів та укладанням договору, а також за здійснення необхідних дій лізингодавця, які пов'язані з передачею предмета лізингу лізингоодержувачу, незалежно від назви призначення платежу у квитанції про сплату. Розмір платежу за оформлення договору становить 10% від погодженої вартості предмета лізингу.

Пунктом 10.2 договору №00286 від 05.08.2016р. передбачено, що на момент укладання правочину розмір щомісячних лізингових платежів, за умови залишення погодженої вартості предмета лізингу на рівні, яка була визначена на момент підписання даного договору, становить 13246,94 грн.

Згідно п.3.1.11 договору №00286 від 05.08.2016р. у разі неможливості придбання предмету лізингу лізингодавцем або відмови продавця здійснити продаж та або поставку предмета лізингу, визначеного даним договором, лізингодавець зобов'язаний повідомити про це лізингоодержувача шляхом направлення йому письмового повідомлення.

Пунктом 3.2.7 договору №00286 від 05.08.2016р. визначено право лізингодавця в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмету лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу та у разі необрання нового предмета лізингу лезингоодержувачем протягом трьох місяців з моменту повідомлення лізингоодержувача про такі обставини, або відсутності жодних письмових заяв щодо врегулювання такої ситуації. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах п.12.7 даного договору, що стосується обов'язку повернення коштів.

У розділі 11 вказаного правочину контрагентами було погоджено умови переходу права власності на предмет лізингу (викуп предмета лізингу).

Пунктом 12.7 договору №00286 від 05.08.2016р. передбачено, що лізингодавець має право розірвати договір в односторонньому порядку з підстав, передбачених у п.3.2.7 договору. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу сплачений ним авансовий платіж або частину авансового платежу за вирахуванням 20%, які лізингодавець утримує в якості штрафу за невиконання умов договору. Платіж за оформлення договору поверненню не підлягає.

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору №00286 від 05.08.2016р. фінансового лізингу, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору фінансового лізингу, скріплено договір підписами посадових осіб та печатками сторін, а отже, за висновками суду, спірний правочин було вчинено.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач посилався на те, що умови договору №00286 від 05.08.2016р. порушують принципи добросовісності та справедливості, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди лінзингоодержувачу. Одночасно, вказаним учасником судового процесу наголошено, що договір з боку лізингодавця підписано неповноваженою особою, а Товариство з обмеженою відповідальністю СОУЛ-УКРАЇНА не має ліцензії на надання фінансових послуг. Позивачем також зазначено, що відсутність у лізингодавця предмету лізингу на момент укладання договору суперечить приписам ст.1 Закону України Про фінансовий лізинг . Крім того, за твердженнями позивача, визначення в договорі обов'язку лізингоодержувача компенсувати лізингодавцю витрати на укладання договорів страхування предмету лізингу також суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки виходить за межі лізингових платежів. Вказані обставини у сукупності, на думку позивача, свідчать про недійсність договору №00286 від 05.08.2016р., що і стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги Фермерського господарства Розсоха С.О. не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Статтею 62 Закону України Про господарські товариства передбачено, що директор вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції директора. Директор підзвітний загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Директор не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами.

Згідно з ч.3 ст.244 вказаного Кодексу України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ст.ст.245, 246 Цивільного кодексу України).

Довіреність є підставою для представництва і ґрунтується на односторонньому волевиявленні особи, яку представляють і за своєю правовою природою довіреність є одностороннім правочином, правомірність якого презюмується. Аналогічну позицію наведено у постанові від 19.12.2011р. Вищого господарського суду України по справі №5016/2369/2011(6/148).

Відповідно до п.13.1 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю СОУЛ-УКРАЇНА виконавчим органом товариства є директор.

Директор діє від імені товариства в межах, встановлених статутом. Директор товариства надає право підпису третім особам щодо підпису будь-яких угод, договорів, контрактів, меморандумів та інших документів, що пов'язані з господарською внутрішньою діяльністю товариства за умови, що це не суперечить чинному законодавству України та положенням цього статуту. Таке повноваження оформлюється у вигляді довіреності, наказу чи іншого документу, що не суперечить чинному законодавству (п.13.2 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю СОУЛ-УКРАЇНА ).

За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на момент укладання спірного паровичну директором відповідача був Ткачук Віктор Олександрович.

Довіреністю від 25.05.2016р. Товариством з обмеженою відповідальністю СОУЛ-УКРАЇНА уповноважено Березну Яну Вікторівну підписувати, в тому числі, договори лізингу з клієнтами. Вказана довіреність видана строком до 31.12.2016р.

Доказів відкликання чи скасування вказаної довіреності довірителем матеріали справи не місять.

Як вбачається з преамбули до договору №00286 від 05.08.2016р., останній з боку Товариства з обмеженою відповідальністю СОУЛ-УКРАЇНА підписано саме Березною Яною Вікторівною, а отже, виходячи з наявних в матеріалах справи документів, суд дійшов висновку, що з боку лізингодавця правочин підписано повноваженою особою.

При цьому, суд зазначає, що звертаючись із даним позовом, позивач необґрунтовано ставить під сумнів дійсність волевиявлення відповідача на укладення та виконання спірного договору, яке, натомість, відповідачем не заперечувалось.

Одночасно, з приводу посилання позивача на відсутність у відповідача ліцензії на надання фінансових послуг, в якості підстави для визнання правочину недійсним, суд зазначає наступне.

Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлено Законом України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг .

За приписами п.5 ч.1 ст.1 Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Частинами 1, 4 ст.5 вказаного нормативно-правового акту (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями. Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Відповідно до вимог Закону України Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг та Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня 2003 року 292, а також з метою удосконалення державного регулювання діяльності з надання фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України Розпорядженням №21 від 22.01.2004р. затверджено Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами. Вказане розпорядження зареєстровано в Міністерстві юстиції України №492/9091 від 16.04.2004р.

Згідно п.1.2 вказаного Положення останнє встановлює можливості надання послуг з фінансового лізингу та порядок, якого необхідно дотримуватись при наданні цієї послуги юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають визначене законами та нормативно-правовими актами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, право надавати послугу з фінансового лізингу.

За приписами п.1.3.1 Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, фінансова послуга з фінансового лізингу (послуга з фінансового лізингу) - операції з фінансовими активами, які полягають в набутті юридичною особою (лізингодавцем) у власність речі у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передачі цієї речі у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі) на підставі договору фінансового лізингу.

Дія цього Положення поширюється на юридичних осіб, які надають послуги з фінансового лізингу та укладають договори з лізингоодержувачами та продавцями (постачальниками) відповідно до вимог Закону України Про фінансовий лізинг (п.1.5 Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами).

Пунктом 2.1 вказаного Положення передбачено, що юридична особа має можливість надавати послугу з фінансового лізингу, якщо у предметі діяльності, визначеному установчими (засновницькими) документами, передбачено здійснення діяльності з надання послуг з фінансового лізингу та враховано вимоги законодавства щодо можливості суміщення фінансових послуг, а також за наявності: 1) внутрішніх правил з надання послуги з фінансового лізингу, затверджених уповноваженим органом юридичної особи, згідно з установчими документами; 2) кваліфікованих працівників, які безпосередньо здійснюють діяльність з фінансового лізингу (укладання, супроводження та виконання відповідних договорів), які мають вищу освіту за фінансовим, економічним або юридичним напрямами, та не мають непогашеної або незнятої судимості за корисливі злочини; 3) довідки про взяття на облік юридичної особи (далі - Довідка), виданої Держфінпослуг та/або Нацкомфінпослуг (додаток 1); 4) керівників (засновників), які не мають непогашеної або незнятої судимості за корисливі злочини; 5) документа, що підтверджує право власності або користування приміщенням за місцезнаходженням юридичної особи.

Згідно п.3 Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, для отримання Довідки юридична особа подає до Нацкомфінпослуг такі документи: заяву про взяття на облік юридичної особи; реєстраційну картку юридичної особи (додаток 3) із загальною інформацією про юридичну особу.; копії зареєстрованих установчих документів та всіх змін і доповнень до них на момент подання заяви, засвідчені нотаріально або органом, який зареєстрував оригінал документа; друковану сторінку з веб-сайту Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з інформацією про заявника, завізовану його керівником (подається заявником за бажанням); довідку про освітньо-кваліфікаційний рівень працівників юридичної особи; довідку про відсутність у керівників (засновників) непогашеної або незнятої судимості за корисливі злочини (у довільній формі); копію документа, що підтверджує право власності або користування приміщенням за місцезнаходженням юридичної особи, яка засвідчена підписом керівника та скріплена печаткою юридичної особи ; копію наказу юридичної особи про призначення працівника, відповідального за проведення внутрішнього фінансового моніторингу, яка засвідчена підписом керівника та скріплена печаткою юридичної особи. Розгляд документів юридичної особи здійснює відповідний департамент Нацкомфінпослуг. Процедура взяття на облік юридичної особи включає: перевірку наданих юридичною особою до Нацкомфінпослуг документів щодо їх комплектності та повноти інформації, яка вказана в цих документах відповідно до цього Положення; перевірку електронної форми документів, що подається юридичною особою, на відповідність встановленим Нацкомфінпослуг вимогам та наданим документам; прийняття рішення про видачу юридичній особі Довідки; схвалення Нацкомфінпослуг, як колегіальним органом, рішення про видачу юридичній особі Довідки в установленому порядку; внесення інформації про юридичну особу до Реєстру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги (далі - Реєстр), оформлення і видача юридичній особі Довідки. У разі прийняття Нацкомфінпослуг рішення щодо видачі юридичній особі Довідки не пізніше п'яти робочих днів з дня прийняття такого рішення оформлюється Довідка та вноситься інформація про юридичну особу до Реєстру.

Тобто, з системного аналізу наведених вище правових норм вбачається, що юридична особа на момент укладання спірного правочину мала право надавати послуги фінансового лізингу без отримання відповідної ліцензії за умови дотримання вимог Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, а саме отримання відповідної довідки Нацкомфінпослуг.

У п.3.2 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю СОУЛ-УКРАЇНА передбачено, що основним видом діяльності товариства є здійснення діяльності з надання послуг фінансового лізингу.

Як свідчать матеріли справи, 26.12.2015р. Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, було взято на облік Товариство з обмеженою відповідальністю СОУЛ-УКРАЇНА як особу, яка має право надавати послуги фінансового лізингу, про що видано довідку ФЛ№558 від 29.12.2015р.

Отже, з огляду на наведене, суд дійшов висновку щодо юридичної неспроможності посилань заявника на відсутність у відповідача ліцензії на надання фінансових послуг, в якості підстави для визнання спірного правочину недійсним.

З приводу посилань позивача не, що умови договору №00286 від 05.08.2016р. суперечать вимогам чинного законодавства, порушують принципи добросовісності та справедливості, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди лінзингоодержувачу, суд зазначає наступне.

За приписами ч.2 ст.16 Закону України Про фінансовий лізинг лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Наразі, суд зауважує, що зазначеною нормою закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу . Не можна також дійти висновку, що вона містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності. Аналогічну правову позицію висловлено Вищим господарським судом України у постанові від 24.11.2016р. по справі №904/4411/15.

Тобто, у даному випадку посилання заявника на те, що авансовий платіж та платіж за оформлення договору, сплата яких передбачена умовами спірного правочину, виходять за межі переліку лізингових платежів, передбаченого ст.16 Закону України Про фінансовий лізинг , є такими, що не свідчать про наявність підстав для визнання договору №00286 від 05.08.2016р. недійсним.

Одночасно, посилання заявника в якості підстави позовних вимог на визначення в договорі обов'язку лізингоодержувача компенсувати лізингодавцю витрати на укладання договорів страхування предмету лізингу, як такого, що суперечить вимогам чинного законодавства, суд до уваги також не приймає, з огляду на наступне.

Статтею 806 Цивільного кодексу України передбачено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

За приписами ст.802 Цивільного кодексу України страхування транспортного засобу здійснюється наймодавцем.

Проте, наразі, суд зауважує, що спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює спірні правовідносини є Закон України Про фінансовий лізинг .

Частинами 2, 3 ст.13 Закону України Про фінансовий лізинг передбачено, що предмет лізингу та/або пов'язані із виконанням лізингових договорів ризики підлягають страхуванню, у разі якщо їх обов'язковість встановлена законом або договором. Витрати на страхування за договором лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором.

Тобто, визначення у п.7.3 спірного правочину обов'язку відшкодувати витрати лізингодавця на стархування предмету лізингу в повному обсязі відповідає вимогам чинного на момент укладання договору законодавства.

З приводу невідповідності умов договору №00286 від 05.08.2016р. приписам ст.808 Цивільного кодексу України слід зауважити, що вказаною нормою права передбачено, що якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Одночасно, умовами п.1.3 договору №00286 від 05.08.2016р. лізингодавець разом із продавцем солідарно відповідають перед лізингоодержувачем виключно за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета лізингу.

Наразі, суд зауважує, що означена умова договору ніяким чином не обмежує права лізингоодержувача у разі наявності підстав скористатись правами, що передбачені саме нормами чинного законодавства, зокрема, ст.808 Цивільного кодексу України.

З цього приводу, слід звернути увагу, що відмінність умов договору від змісту норми права само по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення ст. 215 Цивільного кодексу України. Аналогічну правову висловлено Вищим господарським судом України у постанові від 24.11.2016р. по справі №904/4411/15.

Крім того, слід звернути увагу заявника на те, що за приписами ч.3 ст.6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Твердження позивача про відсутність станом на момент укладання договору у лізингодавця предмету лізингу в якості підстави для визнання договору недійсним, суд також вважає юридично неспроможними. При цьому, слід звернути увагу на наступне.

За приписами ст.806 Цивільного кодексу України За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Частиною 2 ст.1 Закону України Про фінансовий лізинг визначено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Тобто, нормами чинного законодавства передбачено два види лізингу прямий - у разі, коли предмет лізингу на момент укладання договору належить лізингодавцю на праві власності, та непрямий - у разі, якщо предмет лізингу придбавається лізингодавцем у відповідності до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов.

З системного аналізу умов договору №00286 від 05.08.2016р. полягає, що останній за своєю правовою природою є договором непрямого лізингу, що узгоджується з вимогами чинного законодавства.

Наразі, умови п.12.7 договору №00286 від 05.08.2016р. суд не вважає несправедливими, недобросовісними та такими, що чинять шкоду позивачу. При цьому, судом враховано наступне.

За приписами статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, що виражає узгоджену волю сторін, яка спрямована на досягнення конкретної мети, тобто договір це юридичний факт, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки.

Одночасно, ч.3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У ст.627 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що до сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014р. №7-рп/2013 по справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Одночасно, у рішенні №7-рп/2013 від 11.07.2013р. Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань визначено, що зобов'язання повинні ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав). Аналогічну позицію наведено у постанові від 29.05.2013р. Вищого господарського суду України по справі №5011-5/14825-2012.

Згідно п.12.7 договору №00286 від 05.08.2016р. лізингодавець має право розірвати договір в односторонньому порядку з підстав, передбачених у п.3.2.7 договору. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу сплачений ним авансовий платіж або частину авансового платежу за вирахуванням 20%, які лізингодавець утримує в якості штрафу за невиконання умов договору. Платіж за оформлення договору поверненню не підлягає.

Пунктом 3.2.7 договору №00286 від 05.08.2016р. передбачено право лізингодавця в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмету лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу та у разі необрання нового предмета лізингу лезингоодержувачем протягом трьох місяців з моменту повідомлення лізингоодержувача про такі обставини або відсутності жодних письмових заяв щодо врегулювання такої ситуації. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах п.12.7 даного договору, що стосується обов'язку коштів.

Наразі, за висновками суду визначення наведених умов договору в повному обсязі узгоджується з принципом свободи договору, який передбачено ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України та ніяким чином не суперечить принципу справедливості та добросовісності.

До того ж, слід звернути увагу, що пунктом 3.4.5 передбачено право лізингоодержувача у випадку неможливості придбання предмету лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу або з інших причин звернутись до лізингоодержувача з заявою про надання будь-якої іншої моделі/марки та/або модифікації транспортного засобу.

Наведене вказує на дотримання збалансованості інтересів контрагентів при визначенні умов договору фінансового лізингу.

Крім того, суд також вважає необґрунтованими твердження позивача щодо не визначення у договорі ніякої відповідальності лізингодавця за порушення своїх обов'язків, що, на думку заявника, призводить до дисбалансу прав та обов'язків контрагентів, оскільки відповідальність лізингоодержувача визначена п.12.4, 12.9 договору №00286 від 05.08.2016р.

Твердження про спричинення шкоди лізингоодержувачу внаслідок визнання у договорі несправедливих умов, суд вважає такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування.

Посилання в якості обґрунтування позовних вимог на обставини, встановлені в рішенні від 31.01.2017р. Куп'янського міськрайонного суду Харківської області, як такі, що у відповідності до приписів ст.35 Господарського процесуального кодексу України повторному доведенню не підлягають, суд до уваги також не приймає. При цьому, суд звертає увагу на наступне.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції .

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.

Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012, від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13, від 23.02.2016р. по справі №910/16120/14.

Проте, у даному випадку у рішенні від 31.01.2017р. Куп'янського міськрайонного суду Харківської області по справі №628/3801/16-ц не встановлено ніяких фактів, які входять до предмету доказування по розглядуваному спору, а лише наведено правову оцінку обставин, викладених позивачем.

Тобто, у даному випадку висновки суду, наведені у вказаному судовому рішенні, не мають преюдиційного значення при розгляді справи №910/5931/17.

Крім того, позиція Верховного Суду України, на яку містяться посилання у вказаному судовому акті, судом до уваги також не приймається, оскільки предметом дослідження у вказаних рішеннях є правовідносини істотно відмінні від спірних в межах справи №910/5931/17.

За таких обставин, виходячи з наведеного вище у сукупності, враховуючи, що Фермерським господарством Розсоха С.О. не було доведено наявності достатніх підстав для визнання недійсним договору №00286 від 05.08.2016р., суд дійшов висновку щодо відмови в задоволення позовних вимог Фермерського господарства Розсоха С.О. про визнання недійсним договору недійсним.

Позовні вимоги про застосування наслідків недійсності правочину залишені судом без задоволення як похідні.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно з приписами ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за позивачем.

Керуючись, ст.ст. 32, 33, 49, 82-85 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено

09.06.2017 р.

Суддя О.М. Спичак