Постанова

від 27.07.2017 по справі 910/5931/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" липня 2017 р. Справа№ 910/5931/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Гончарова С.А.

Куксова В.В.

За участю представників:

Від позивача: не з'явився;

Від відповідача: не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства "Розсоха С.О." на рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 у справі №910/5931/17 (суддя Спичак О.М.)

За позовом Фермерського господарства "Розсоха С.О."

до Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна"

про визнання недійсним договору та стягнення 100 000, 00 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 у справі № 910/5931/17 відмовлено у задоволенні позову Фермерського господарства "Розсоха С.О." до ТОВ СОУЛ-Україна про визнання недійсним договору фінанового лізингу № 00286 від 05.09.2016, укладеного між ТОВ СОУЛ-Україна та Фермерським господарством "Розсоха С.О.", а також відмовлено у стягненні 100 000,00 грн.

Рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову мотивовано тим, що Фермерським господарством "Розсоха С.О." не було доведено наявності обумовлених ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України підстав для визнання недійсним договору №00286 від 05.08.2016, як не доведено і наявності обумовлених ст. 216 Цивільного кодексу України підстав для стягнення 100 000,00 грн., перерахованих позивачем відповідачу по наведеному договору.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, апелянт (позивач) звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 у справі №910/5931/17 та прийняти нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при винесенні рішення порушено норми матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції було прийнято при неповному дослідженні доказів та з'ясуванні обставин, що мають значення для справи що привело до неправильного вирішення спору.

Так, апелянт посилався на те, що судом першої інстанції помилково погодився з тим фактом, що відповідач, укладаючи оспорюваний договір, мав право на визначення та застосування такого виду платежу, як авансовий платіж та платіж за оформлення договору. Що суперечить ч. 2 ст. 16 Закону України Про фінансовий лізинг , якою визначено перелік лізингових платежів, і передбачені договором складові першого платежу - платіж за оформлення договору та авансовий платіж виходять за межі переліку таких платежів, передбачених законом. Крім того, судом не враховано приписи ст.ст. 629 Цивільного кодексу України та ч. 1, 2 ст. 193 Господарського кодексу України щодо оцінки п. 3.1.11 оспорюваного правочину, ст.ст. 651 Цивільного кодексу України та ст. 188 Господарського кодексу України щодо оцінки п. 3.27 договору. Також, апелянт наголошував на тому, що встановлення у п. 12.7 договору штрафу у розмірі 20% від суми авансового платежу призводить до незаконного збагачення відповідача. Крім того, апелянт вказує, що судом при вирішенні спору не було враховано лист позивача від 22.12.2016, в якому позивач просив повідомити про наявність/відсутність предмету лізингу, і будь-якої відповіді на вказаний лис позивачем від відповідача не отримано, а відсутність предмету лізингу у лізингодавця - є порушенням приписів ст. 1 Закону України Про фінансовий лізинг . Також, апелянт зазначав, що оспорюваний правочин суперечить принципам справедливості, добросовісності та розумності, закріпленим у п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №910/5931/17 за апеляційною скаргою Фермерського господарства "Розсоха С.О." на рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 у справі №910/5931/17 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Гончаров С.А., Куксов В.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.07.2017, поновлено строк апелянту на апеляційне оскарження рішення, апеляційну скаргу Фермерського господарства "Розсоха С.О." на рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 у справі №910/5931/17 прийнято до розгляду та порушено апеляційне провадження, судовий розгляд призначено на 27.07.2017.

В судове засідання 27.07.2017 апелянт (позивач) представників не направив, причин неявки суд не повідомив. Про розгляд справи повідомлений належним чином. Згідно відомостей сайту Укрпошта , ухвала суду від 07.07.2017 надійшла до відділення зв'язку апелянта 20.07.2017, проте не вручена апелянту станом на 27.07.2017.

В судове засідання 27.07.2017 відповідач представників не направив, причин неявки суд не повідомив. Про розгляд справи повідомлений належним чином (поштове повідомлення про вручення ухвали від 07.07.2017 - 0216012965810, а також повернуто ухвалу, надіслану на другу адресу, без вручення з відповідною відміткою).

Згідно з ч.3 п.3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції неявка у судове засідання сторін або однієї з сторін, за умови, що їх належним чином повідомлено про час і місце цього засідання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у господарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України.

Суд апеляційної інстанції враховує і те, що місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи - підприємця визначається на підставі відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (стаття 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців").

П.п. 3.9.1. п.п. 3.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції , особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом зазначеної статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Дослідивши наявні матеріали, враховуючи те, що усі сторони були повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання, зокрема і апелянт, неявка представників сторін не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги, з метою дотримання процесуальних строків розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду, визначених ст. 102 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія вважає за можливе розглянути справу у відсутності представників сторін за наявними у справі матеріалами.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом та підтверджується наявними матеріалами справи, 05.08.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна" (лізингодавець) та Фермерським господарством "Розсоха С.О." (лізингоодержувач) було укладено договір №00286 фінансового лізингу, відповідно до п.1.1 якого лізингодавець зобов'язується придбати у продавця визначений лізингоодержувачем у додатку №1 до договору та у даному договорі предмет лізингу за вартістю предмета лізингу, яка визначається продавцем, та передати даний предмет лізингу у користування лізингоодержувачу на умовах, визначених даним договором, а лізингоодержувач повинен сплачувати відповідні платежі, які передбачені даним договором. Лізингоодержувач користується предметом лізингу на умовах даного договору та згідно з положеннями чинного законодавства України.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст.806 Цивільного кодексу України).

Статтею 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" визначено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

П.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013 Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

За приписами ст.6 Закону України "Про фінансовий лізинг" договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.

Пунктом 1.2 договору №00286 від 05.08.2016 сторони узгодили, що предметом фінансового лізингу по даному договору є транспортний засіб зазначений у даній статті та у додатку №1 до договору (специфікації), а саме: Case ІН 2388 2007р., автомат передній, жатка зернова (флекс), жатка кукурудза 2108 MRX 870, жатка для соняшника.

Згідно п.1.3 договору №00286 від 05.08.2016, лізингодавець разом із продавцем солідарно відповідають перед лізингоодержувачем виключно за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета лізингу.

Пунктом 1.4 договору №00286 від 05.08.2016 визначено, що предмет лізингу є власністю лізингодавця до моменту переоформлення права власності на предмет лізингу на лізингоодержувача згідно з умовами даного договору. Всі ризики по предмету лізингу переходять від лізингодавця лізингоодержувачу в момоент передачі предмета лізингу згідно акту приймання-передачі (п).

Пунктами 2.1-2.4 договору №00286 від 05.08.2016 визначено, що даний договір вступає в силу з моменту його підписання та діє не менше 61 місяця, але у будь-якому випадку до повного виконання зобов'язань сторонами за даним договором. Період лізингу починається з моменту передачі предмета лізингу та підписання акту приймання - передачі, та закінчується через 60 місяців з моменту підписання акту приймання-передачі предмета лізингу, в останньому місяці сплати лізингового платежу згідно додатку №2 до цього договору, якщо інше не передбачено умовами даного договору або додатковими угодами. Період лізингу може бути змінений тільки за згодою сторін шляхом укладання додаткової угоди до даного договору, але період лізингу не може бути менше 12 днів. Дія договору припиняється або з моменту переходу права власності на предмет лізингу лізингоодержувачу, або у випадку повернення предмету лізингу лізингодавцю, що підтверджується підписанням сторонами відповідного акту прийому-передачі (повернення предмета лізингу). За наявності між сторонами невиконаних зобов'язань, договір в частині цих зобов'язань, діє до повного їх виконання.

У п.8.1 договору №00286 від 05.08.2016 сторонами погоджено, що вартість предмета лізингу на момент укладання правочину становить 1 000 000 000 грн. без урахування податку на додану вартість.

Згідно п.4.1 договору №00286 від 05.08.2016, лізингодавець зобов'язаний купити предмет лізингу за вартістю, в строк, який передбачає розумний період часу, що необхідний для пошуку предмета лізингу, додаткового погодження з лізингоодержувачем характеристик предмета лізингу та узгодження з продавцем всіх правових аспектів з оплати продавцю предмета лізингу, але не більше 60 робочих днів, та виключно після того, як лізингодавець отримає від лізингоодержувача такі платежі: платіж за оформлення договору, авансовий платіж, різницю до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п.9.4 даного договору, або різницю до вже сплаченого авансового платежу на умовах, викладених у п.9.5 договору (за наявності).

У розділі оспорюваного правочину Визначення термінів сторонами погоджено, що платіж за оформлення договору - це першочерговий одноразовий платіж, розмір якого погоджений стронами та який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на розрахунковий рахунок лізингодавця за організаційні заходи пов'язані з підготовкою, перевіркою, розглядом документів та укладанням договору, а також за здійснення необхідних дій лізингодавця, які пов'язані з передачею предмета лізингу лізингоодержувачу, незалежно від назви призначення платежу у квитанції про сплату. Розмір платежу за оформлення договору становить 10% від погодженої вартості предмета лізингу.

Пунктом 10.2 договору №00286 від 05.08.2016 передбачено, що на момент укладання правочину розмір щомісячних лізингових платежів, за умови залишення погодженої вартості предмета лізингу на рівні, яка була визначена на момент підписання даного договору, становить 13246,94 грн.

Згідно п.3.1.11 договору №00286 від 05.08.2016 у разі неможливості придбання предмету лізингу лізингодавцем або відмови продавця здійснити продаж та або поставку предмета лізингу, визначеного даним договором, лізингодавець зобов'язаний повідомити про це лізингоодержувача шляхом направлення йому письмового повідомлення.

Пунктом 3.2.7 договору №00286 від 05.08.2016 визначено право лізингодавця в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмету лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу та у разі необрання нового предмета лізингу лезингоодержувачем протягом трьох місяців з моменту повідомлення лізингоодержувача про такі обставини, або відсутності жодних письмових заяв щодо врегулювання такої ситуації. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах п.12.7 даного договору, що стосується обов'язку повернення коштів.

У розділі 11 договору №00286 від 05.08.2016 сторонами узгоджено умови переходу права власності на предмет лізингу (викуп предмета лізингу).

Пунктом 12.7 договору №00286 від 05.08.2016 передбачено, що лізингодавець має право розірвати договір в односторонньому порядку з підстав, передбачених у п.3.2.7 договору. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу сплачений ним авансовий платіж або частину авансового платежу за вирахуванням 20%, які лізингодавець утримує в якості штрафу за невиконання умов договору. Платіж за оформлення договору поверненню не підлягає.

Пунктом 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 визначено, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

З огляду на викладене вище, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що сторонами договору №00286 від 05.08.2016 було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору фінансового лізингу, скріплено договір підписами посадових осіб та печатками сторін, а отже, оспорюваний правочин було вчинено сторонами та він є укладеним в силу приписів ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу України.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції зазначає, що позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинна бути доведена належними та допустимими доказами в розумінні ст. ст. 33. 34 Господарського процесуального кодексу України наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач посилався на те, що умови договору №00286 від 05.08.2016 порушують принципи добросовісності та справедливості, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди лінзингоодержувачу.Також, позивач в обгрунтування підстав недійсності оспорюваного правочину вказував на те, що договір з боку лізингодавця підписано неуповноваженою особою, а ТОВ "СОУЛ-Україна" не має ліцензії на надання фінансових послуг. Позивачем також зазначено, що відсутність у лізингодавця предмету лізингу на момент укладання договору суперечить приписам ст.1 Закону України "Про фінансовий лізинг". Крім того, за твердженнями позивача, визначення в договорі обов'язку лізингоодержувача компенсувати лізингодавцю витрати на укладання договорів страхування предмету лізингу також суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки виходить за межі лізингових платежів. Вказані обставини, у сукупності, на думку позивача, свідчать про недійсність договору №00286 від 05.08.2016.

Здійснивши перегляд справи в апеляційному порядку у відповідності до ст. 99, 101 Господарського процесуального кодексу України, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, апеляційний господарський суд вважає, що позовні вимоги Фермерського господарства "Розсоха С.О." не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст.92 Цивільного кодексу України передбачено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Статтею 62 Закону України "Про господарські товариства" передбачено, що директор вирішує усі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників. Загальні збори учасників товариства можуть винести рішення про передачу частини повноважень, що належать їм, до компетенції директора. Директор підзвітний загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень. Директор не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства. Дирекція (директор) діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами.

Згідно з ч.3 ст.244 вказаного Кодексу України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (ст.ст.245, 246 Цивільного кодексу України).

Довіреність є підставою для представництва і ґрунтується на односторонньому волевиявленні особи, яку представляють і за своєю правовою природою довіреність є одностороннім правочином, правомірність якого презюмується. Аналогічну позицію наведено у постанові від 19.12.2011 Вищого господарського суду України по справі №5016/2369/2011(6/148).

Відповідно до п.13.1 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна" виконавчим органом товариства є директор.

Директор діє від імені товариства в межах, встановлених статутом. Директор товариства надає право підпису третім особам щодо підпису будь-яких угод, договорів, контрактів, меморандумів та інших документів, що пов'язані з господарською внутрішньою діяльністю товариства за умови, що це не суперечить чинному законодавству України та положенням цього статуту. Таке повноваження оформлюється у вигляді довіреності, наказу чи іншого документу, що не суперечить чинному законодавству (п.13.2 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна").

За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на момент укладання спірного паровичну директором відповідача був ОСОБА_3.

Довіреністю від 25.05.2016 Товариством з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна" уповноважено ОСОБА_4 підписувати, в тому числі, договори лізингу з клієнтами. Вказана довіреність видана строком до 31.12.2016.

Належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України відкликання чи скасування вказаної довіреності довірителем матеріали справи не містять і таких доказів не було надано ні суду першої інстанції під час розгляду справи, ні суду апеляційної інстанції під час апеляційного провадження - не надано.

Крім того, суд доводи апелянта про те, що судом першої інстанції не досліджено питання нотаріального посвідчення такої довіреності та можливості її виготовлення відповідачем після укладення договору №00286 від 05.08.2016 - суд апеляційної інстанції відхиляє і з огляду на наступне.

Статтею 244 Цивільного кодексу України визначено, що представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю (ч. 1). Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи (ч. 2). Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі (ч. 3).

Ч.1 ст. 245 Цивільного кодексу України визначено, що форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції зазначає, що оскільки договір №00286 від 05.08.2016 укладено сторонами у простій письмовій формі, що узгоджується з приписами і ст. 806 Цивільного кодексу України та Закону України Про фінансовий лізинг , якими не передбаченого обов'язковості нотаріального посвідчення договорів фінансового лізингу, а тому в силу ч. 1 ст. 245 Цивільного кодексу України довіреність від 25.05.2016, видана відповідачем на ім'я ОСОБА_4, не підлягала обов'язковому нотаріальному посвідченню.

Крім того, позивачем, як особою, на яку процесуальним законом покладено обов'язок доведення своїх вимог та заперечень, не було доведено жодними належними та допустимими доказами, що довіреність від 25.05.2016 була виготовлена пізніше укладення договору, і за наслідками перегляду справи в апеляційному порядку не встановлено таких обставин і судом апеляційної інстанції.

Також, як вірно встановлено судом першої інстанції, і з чим погоджується суд апеляційної інстанції, згідно преамбули до договору №00286 від 05.08.2016, останній з боку Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна" підписано саме ОСОБА_4, а тому з боку лізингодавця оспорюваний правочин підписано повноваженою особою.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про відхилення доводів позивача щодо підстави визнання недійсним оспорюваного правочину відсутність у відповідача ліцензії на надання фінансових послуг, в якості підстави для визнання правочину недійсним, з огляду на наступне.

Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлено Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

За приписами п.5 ч.1 ст.1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Частинами 1, 4 ст.5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - підприємцями. Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Відповідно до вимог Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня 2003 року " 292, а також, з метою удосконалення державного регулювання діяльності з надання фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України Розпорядженням №21 від 22.01.2004р. затверджено Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами. Вказане розпорядження зареєстровано в Міністерстві юстиції України №492/9091 від 16.04.2004.

Згідно п.1.2 вказаного Положення останнє встановлює можливості надання послуг з фінансового лізингу та порядок, якого необхідно дотримуватись при наданні цієї послуги юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають визначене законами та нормативно-правовими актами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, право надавати послугу з фінансового лізингу.

За приписами п.1.3.1 Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, фінансова послуга з фінансового лізингу (послуга з фінансового лізингу) - операції з фінансовими активами, які полягають в набутті юридичною особою (лізингодавцем) у власність речі у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передачі цієї речі у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі) на підставі договору фінансового лізингу.

Дія цього Положення поширюється на юридичних осіб, які надають послуги з фінансового лізингу та укладають договори з лізингоодержувачами та продавцями (постачальниками) відповідно до вимог Закону України "Про фінансовий лізинг" (п.1.5 Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами).

Пунктом 2.1 вказаного Положення передбачено, що юридична особа має можливість надавати послугу з фінансового лізингу, якщо у предметі діяльності, визначеному установчими (засновницькими) документами, передбачено здійснення діяльності з надання послуг з фінансового лізингу та враховано вимоги законодавства щодо можливості суміщення фінансових послуг, а також за наявності: 1) внутрішніх правил з надання послуги з фінансового лізингу, затверджених уповноваженим органом юридичної особи, згідно з установчими документами; 2) кваліфікованих працівників, які безпосередньо здійснюють діяльність з фінансового лізингу (укладання, супроводження та виконання відповідних договорів), які мають вищу освіту за фінансовим, економічним або юридичним напрямами, та не мають непогашеної або незнятої судимості за корисливі злочини; 3) довідки про взяття на облік юридичної особи (далі - Довідка), виданої Держфінпослуг та/або Нацкомфінпослуг (додаток 1); 4) керівників (засновників), які не мають непогашеної або незнятої судимості за корисливі злочини; 5) документа, що підтверджує право власності або користування приміщенням за місцезнаходженням юридичної особи.

Згідно п.3 Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, для отримання Довідки юридична особа подає до Нацкомфінпослуг такі документи: заяву про взяття на облік юридичної особи; реєстраційну картку юридичної особи (додаток 3) із загальною інформацією про юридичну особу.; копії зареєстрованих установчих документів та всіх змін і доповнень до них на момент подання заяви, засвідчені нотаріально або органом, який зареєстрував оригінал документа; друковану сторінку з веб-сайту Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з інформацією про заявника, завізовану його керівником (подається заявником за бажанням); довідку про освітньо-кваліфікаційний рівень працівників юридичної особи; довідку про відсутність у керівників (засновників) непогашеної або незнятої судимості за корисливі злочини (у довільній формі); копію документа, що підтверджує право власності або користування приміщенням за місцезнаходженням юридичної особи, яка засвідчена підписом керівника та скріплена печаткою юридичної особи"; копію наказу юридичної особи про призначення працівника, відповідального за проведення внутрішнього фінансового моніторингу, яка засвідчена підписом керівника та скріплена печаткою юридичної особи. Розгляд документів юридичної особи здійснює відповідний департамент Нацкомфінпослуг. Процедура взяття на облік юридичної особи включає: перевірку наданих юридичною особою до Нацкомфінпослуг документів щодо їх комплектності та повноти інформації, яка вказана в цих документах відповідно до цього Положення; перевірку електронної форми документів, що подається юридичною особою, на відповідність встановленим Нацкомфінпослуг вимогам та наданим документам; прийняття рішення про видачу юридичній особі Довідки; схвалення Нацкомфінпослуг, як колегіальним органом, рішення про видачу юридичній особі Довідки в установленому порядку; внесення інформації про юридичну особу до Реєстру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги (далі - Реєстр), оформлення і видача юридичній особі Довідки. У разі прийняття Нацкомфінпослуг рішення щодо видачі юридичній особі Довідки не пізніше п'яти робочих днів з дня прийняття такого рішення оформлюється Довідка та вноситься інформація про юридичну особу до Реєстру.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідач на момент укладання спірного правочину мав право надавати послуги фінансового лізингу без отримання відповідної ліцензії за умови дотримання вимог Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, а саме отримання відповідної довідки Нацкомфінпослуг.

У п.3.2 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна" передбачено, що основним видом діяльності товариства є здійснення діяльності з надання послуг фінансового лізингу.

Як свідчать матеріли справи, 26.12.2015 Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, було взято на облік Товариство з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна" як особу, яка має право надавати послуги фінансового лізингу, про що видано довідку ФЛ№558 від 29.12.2015.

З огляду на викладене, доводи апелянта про недійсність оспорюваного правочину з підстав відсутності у відповідача ліцензії на надання фінансових послуг - суд апеляційної інстанції відхиляє як безпідставні та необґрунтовані та такі, що спростовуються вищенаведеними приписами Положення про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Доводи апелянта про те, що умови договору №00286 від 05.08.2016 суперечать вимогам чинного законодавства, порушують принципи добросовісності, розумності та справедливості, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди лінзингоодержувачу, - суд апеляційної відхиляє як безпідставні та необґрунтовані з огляду на наступне.

За приписами ч.2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначеною нормою закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу". Не можна також дійти висновку, що вона містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності.

Аналогічну правову позицію висловлено Вищим господарським судом України у постанові від 24.11.2016 по справі №904/4411/15.

Тобто, у даному випадку посилання апелянта на те, що авансовий платіж та платіж за оформлення договору, сплата яких передбачена умовами спірного правочину, виходять за межі переліку лізингових платежів, передбаченого ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" - є необґрунтованими та безпідставними та не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції як підстава для визнання недійсним оспорюваного правочину в силу приписів ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Крім того, посилання позивача як на підставу позовних вимог на визначення в оспорюваному договорі обов'язку лізингоодержувача компенсувати лізингодавцю витрати на укладання договорів страхування предмету лізингу, як такого, що суперечить вимогам чинного законодавства, - обгрунтовано відхилені судом першої інстанції, і з висновком якого погоджується суд апеляційної інстанції, з огляду на наступне.

Статтею 806 Цивільного кодексу України передбачено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

За приписами ст.802 Цивільного кодексу України страхування транспортного засобу здійснюється наймодавцем.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції зазначає, що спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює спірні правовідносини є Закон України "Про фінансовий лізинг".

Частинами 2, 3 ст.13 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що предмет лізингу та/або пов'язані із виконанням лізингових договорів ризики підлягають страхуванню, у разі якщо їх обов'язковість встановлена законом або договором. Витрати на страхування за договором лізингу несе лізингоодержувач, якщо інше не встановлено договором.

Таким чином, суд апеляційної погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що визначення у п.7.3 спірного правочину обов'язку відшкодувати витрати лізингодавця на страхування предмету лізингу в повному обсязі відповідає вимогам чинного на момент укладання договору законодавства.

Доводи апелянта про те, що умови оспорюваного договору №00286 від 05.08.2016 суперечать приписам ст.808 Цивільного кодексу України - судом апеляційної інстанції також відхиляються як безпідставні та необгрунтовані, оскільки вказаною нормою права передбачено, що якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Одночасно, умовами п.1.3 договору №00286 від 05.08.2016 лізингодавець разом із продавцем солідарно відповідають перед лізингоодержувачем виключно за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета лізингу.

Суд першої інстанції вірно зазначив, що наведена умова договору ніяким чином не обмежує права лізингоодержувача у разі наявності підстав скористатись правами, що передбачені саме нормами чинного законодавства, зокрема, ст.808 Цивільного кодексу України.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відмінність умов договору від змісту норми права само по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення ст. 215 Цивільного кодексу України. Аналогічну правову висловлено Вищим господарським судом України у постанові від 24.11.2016р. по справі №904/4411/15.

Довод апелянта в обгрунтування підстав недійсності оспорюваного правочину на те, що договір суперечить принципам добросовісності, розумності та справедливості - судом апеляційної інстанції відхиляється як безпідставний та необґрунтований, з огляду на наступне.

П. 6 ч. 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до вимог ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Так, зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що тексти законів, угод та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту,вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.

Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору, тощо, що відповідає нормам закону. Добросовісність, розумність та справедливість є засадами зобов'язальних правовідносин і зміст даних принципів полягає у тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту. В свою чергу, добросовісність є внутрішнім критерієм, в той час як справедливість і розумність - зовнішнім або об'єктивним, і зазначені принципи у сукупності є оціночними категоріями цивільного права.

Суд апеляційної інстанції враховує і те, що цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов'язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм -добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалася шкода, неможливість укладення зобов'язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб'єктів зобов'язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов'язання дії щодо належного виконання зобов'язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов'язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов'язків, яка б виключала необ'єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної.

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. (ч. 1). Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. (ч. 2). Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. (ч. 3).

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що цивільне законодавство саме обмежується презумпцією добросовісності та розумності поведінки особи при укладенні угоди, а тому позивачем не було доведено належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, що умови оспорюваного правочину - жодним чином не суперечить п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509, ст. 627 Цивільного кодексу України. Крім того, підписавши оспорюваний правочин, і посвідчивши його печаткою, позивач погодився з наведеними умовами реалізувавши принцип свободи договору.

Крім того, довод апелянта в обгрунтування підстав недійсності оспорюваного правочину про те, що у відповідача, як лізингодавця, станом на момент укладання оспорюваного договору був відсутній предмет лізингу - судом апеляційної інстанції відхиляється як безпідставний та необґрунтований з огляду на наступне.

За приписами ст.806 Цивільного кодексу України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Частиною 2 ст.1 Закону України "Про фінансовий лізинг" визначено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Тобто, нормами чинного законодавства передбачено два види лізингу прямий - у разі, коли предмет лізингу на момент укладання договору належить лізингодавцю на праві власності, та непрямий - у разі, якщо предмет лізингу придбавається лізингодавцем у відповідності до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов.

Дослідивши умови договору №00286 від 05.08.2016, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що укладений між сторонами правочин за своєю правовою природою є договором непрямого лізингу, що узгоджується з вимогами чинного законодавства.

За наслідками перегляду справи в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що пункт 12.7 договору №00286 від 05.08.2016 - не є несправедливим, недобросовісним та таким, що завдає шкоду позивачу. При цьому, суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що доводи апелянта в цій частині зводяться до умов виконання ним оспорюваного правочину, і вимогами чинного законодавства передбачено окремі процедури щодо виконання сторонами умов договору та встановлення правових наслідків такого виконання, зокрема і щодо відшкодування шкоди за наявності належних доказів завдання такої.

Крім того, суд апеляційної інстанції враховує і те, що лист позивача від 22.12.2016, в якому позивач просив повідомити про наявність/відсутність предмету лізингу, і будь-якої відповіді на вказаний лис позивачем від відповідача не отримано, - жодним чином не впливають на дійсність укладеного між сторонами правочину, який укладено між сторонами 05.08.2016, і що жодним чином не суперечить приписам ст. 1 Закону України Про фінансовий лізинг .

За приписами статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, що виражає узгоджену волю сторін, яка спрямована на досягнення конкретної мети, тобто договір це юридичний факт, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки.

Ч ч.3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У ст.627 Цивільного кодексу України зазначено, що до сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014р. №7-рп/2013 по справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Одночасно, у рішенні №7-рп/2013 від 11.07.2013р. Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" визначено, що зобов'язання повинні ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав). Аналогічну позицію наведено у постанові від 29.05.2013р. Вищого господарського суду України по справі №5011-5/14825-2012.

Згідно п.12.7 договору №00286 від 05.08.2016 лізингодавець має право розірвати договір в односторонньому порядку з підстав, передбачених у п.3.2.7 договору. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу сплачений ним авансовий платіж або частину авансового платежу за вирахуванням 20%, які лізингодавець утримує в якості штрафу за невиконання умов договору. Платіж за оформлення договору поверненню не підлягає.

Пунктом 3.2.7 договору №00286 від 05.08.2016р. передбачено право лізингодавця в односторонньому порядку розірвати договір у випадку неможливості придбання предмету лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу та у разі необрання нового предмета лізингу лезингоодержувачем протягом трьох місяців з моменту повідомлення лізингоодержувача про такі обставини або відсутності жодних письмових заяв щодо врегулювання такої ситуації. У такому випадку лізингодавець повертає лізингоодержувачу кошти на умовах п.12.7 даного договору, що стосується обов'язку коштів.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що визначення наведених умов договору в повному обсязі узгоджується з принципом свободи договору, який передбачено ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України та ніяким чином не суперечить принципу справедливості та добросовісності.

Крім того, пунктом 3.4.5 передбачено право лізингоодержувача у випадку неможливості придбання предмету лізингу або відмови продавця здійснити продаж та/або поставку предмета лізингу або з інших причин звернутись до лізингоодержувача з заявою про надання будь-якої іншої моделі/марки та/або модифікації транспортного засобу.

Наведене вказує на дотримання збалансованості інтересів контрагентів при визначенні умов договору фінансового лізингу.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість та безпідставність твердження позивача стосовно невизначення у договорі ніякої відповідальності лізингодавця за порушення своїх обов'язків, що, на думку заявника, призводить до дисбалансу прав та обов'язків контрагентів, оскільки відповідальність лізингоодержувача визначена п.12.4, 12.9 договору №00286 від 05.08.2016.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що посилання позивача в обґрунтування позовних вимог на обставини, встановлені в рішенні від 31.01.2017 Куп'янського міськрайонного суду Харківської області, як такі, що у відповідності до приписів ст.35 Господарського процесуального кодексу України повторному доведенню не підлягають, - є безпідставними та необґрунтованими з огляду на наступне.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції".

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.

Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012, від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13, від 23.02.2016р. по справі №910/16120/14.

Проте, у даному випадку у рішенні від 31.01.2017 Куп'янського міськрайонного суду Харківської області по справі №628/3801/16-ц не встановлено ніяких фактів, які входять до предмету доказування по розглядуваному спору, а лише наведено правову оцінку обставин, викладених позивачем за іншим договором.

Тобто, у даному випадку висновки суду, наведені у вказаному судовому рішенні, не мають преюдиційного значення при розгляді справи №910/5931/17.

Крім того, позиція Верховного Суду України, на яку містяться посилання у вказаному судовому акті, судом до уваги також не приймається, оскільки предметом дослідження у вказаних рішеннях є правовідносини істотно відмінні від спірних в межах справи №910/5931/17.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оспорюваний правочин №00286 від 05.08.2016 при його укладенні був спрямований на реальне настання правових наслідків, він не містить положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства, інтересам сторін або порушували публічний порядок, а також жодним чином не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача, волевиявлення сторін правочину було вільне і відповідало їхній внутрішній волі, і що в сукупності відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 Цивільного кодексу України, оспорюваний договір не суперечить приписам Закону України Про фінансовий лізинг та п. 6 ч. 1 ст. 3, ст. 509, ст. 626, ст. 627, ст. 629, ст. 806 Цивільного кодексу України, а тому підстави для визнання його недійсним згідно ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України за наведених позивачем доводів - у суду апеляційної інстанції відсутні, у зв'язку з чим позовна вимога в цій частині є безпідставною, необгрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

Ч. 1 статті 216 Цивільного кодексу України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки вимога позивача про визнання недійсним договору №00286 від 05.08.2016 є безпідставною, необгрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає, а тому і підстави для стягнення з відповідача на користь позивача 100 000,00 грн., які заявлені до стягнення позивачем в якості застосування наслідків недійсного правочину згідно з ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України - відсутні, у зв'язку з чим у позов в цій частині також задоволенню не підлягає.

З огляду на вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції у оскаржуваному рішенні, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 у справі №910/5931/17 - у суду апеляційної інстанції відсутні.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на апелянта.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Розсоха С.О." на рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 у справі №910/5931/17 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.06.2017 у справі №910/5931/17 - залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/5931/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді С.А. Гончаров

В.В. Куксов