Постанова

від 30.05.2017 по справі 911/1954/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" травня 2017 р. Справа№ 911/1954/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Куксова В.В.

Гончарова С.А.

за участю представників сторін:

від позивача: Дутковський Б.В., Висіцька І.В.

від відповідача-1: Коваленко В.В.

від відповідача-2: Бандура І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А" на рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 (суддя Мальована Л.Я.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А"

до 1.Макарівської районної державної адміністрації Київської області,

2.Орендного підприємства " 6-й Київський авторемонтний завод"

про визнання недійсними договорів про розірвання договорів оренди земельних ділянок та про визнання орендарем за договорами оренди земельних ділянок

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011 р. укладеного між ОП " 6-й Київський авторемонтний завод" та Макарівською РДА, а також визнання ТОВ "Спрінг А" орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод".

Рішенням Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А" до Макарівської районної державної адміністрації Київської області та Орендного підприємства "6-й Київський авторемонтний завод" задоволено частково, а саме: визнано недійсним договір про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011, укладений між Орендним підприємством " 6-й Київський авторемонтний завод" та Макарівською районною державною адміністрацією Київської області, посвідчений приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області Дурицьким А.П., зареєстрований в реєстрі за № 2707. В решті позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011, укладеного між Орендним підприємством " 6-й Київський авторемонтний завод" та Макарівською районною державною адміністрацією Київської області, посвідченого приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області Дурицьким А.П., зареєстрований в реєстрі за № 2707, мотивовані тим, що станом на 12.08.2011 року ОП " 6 КАРЗ" втратило статус орендаря за спірним договором оренди, оскільки відповідачем-2 було відчужено нерухоме майно, яке розташовано на орендованій ним земельній ділянці. При цьому, статус орендаря земельної ділянки внаслідок набуття права власності на нерухоме майно перейшло до ТОВ "Спрінг А", тому ОП " 6 КАРЗ" не мало права виступати стороною при укладенні договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011 року зареєстрованого за № 2707. Нормативно суд послався на приписи ст.ст. 377 Цивільного кодексу України, ст.ст. 120, 140 Земельного кодексу України, ст.ст. 7, 31 Закону України Про оренду землі .

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання ТОВ "Спрінг А" орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод" мотивовано тим, що договір оренди земельної ділянки попереднього власника нерухомого майна не припиняється автоматично, а новий власник може вимагати переоформлення права користування земельною ділянкою на себе у встановленому чинним законодавством порядку, проте право користування земельною ділянкою попереднього користувача слід припинити та набути (переоформити) власником будинку, споруди у встановленому законом порядку, тобто необхідно прийняття уповноваженими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень рішень про припинення/надання в оренду зазначеної земельної ділянки та здійснення державної реєстрації зазначених прав, підміна повноважень вказаних органів рішенням суду не допускається.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції від 26.08.2016 в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання ТОВ "Спрінг А" орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод", позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати зазначене рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог у наведеній частині та прийняти в цій частині нове рішення, яким вказану позовну вимогу задовольнити. Одночасно скаржник просив поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при винесенні рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання ТОВ "Спрінг А" орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод", порушено норми матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції було прийнято при неповному дослідженні доказів та з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, а зроблені судом висновки не відповідають обставинам справи та здійснені всупереч норм матеріального права.

Так, апелянт вказував на те, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання ТОВ "Спрінг А" орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод", не врахував, що внаслідок переходу 28.04.2011 до позивача права власності на нерухоме майно, розміщене на орендованій земельній ділянці, з цієї ж дати відбулась і заміна орендаря за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 з ОП " 6 КАРЗ" на позивача. В свою чергу, позовна вимога позивача про визнання його орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод"(тобто визнання за позивачем права оренди вказаного об'єкту) є похідною від вимоги про визнання недійсним договору про розірвання вказаного догвору оренди та спрямована на поновлення порушеного права позивача на користування цією землею.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 24.11.2016, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А" на рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Корсакова Г.В., судді Іоннікова І.А., Гончаров С.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.11.2016 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А" на рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 поновлено скаржнику строк на апеляційне оскарження, апеляційну скаргу прийнято до розгляду та порушено апеляційне провадження, розгляд справи призначено на 12.01.2017.

11.01.2017 через відділ забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від відповідача-1 - Макарівської районної державної адміністрації надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач-1 не погодився з заявленою апеляційною скаргою з тих підставі, що укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера. В свою чергу, визнання недійсним оспорюваного правочину відбудеться розпорядження земельною ділянкою державної власності в порушення вимог Земельного кодексу України.

Розпорядженням начальника відділу забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від 12.01.2017, у зв'язку з перебуванням судді Іоннікової І.А., яка не є головуючим суддею (суддею-доповідачем) у відпустці, відповідно до підпунктів до п.2.3.25, 2.3.49 п.2.3. Положення про автоматизовану систему документообігу суду призначено повторний авторозподіл справи №911/1954/16.

Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 12.01.2017 для розгляду справи №911/1954/16 визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Корсакової Г.В. суддів: Тищенко А.І., Гончаров С.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.01.2017 прийнято справу №911/1954/16 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А" на рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 до провадження у наступному складі колегії суддів: головуючий суддя - Корсакова Г.В., судді: Тищенко А.І., Гончаров С.А., розгляд справи призначено на 23.02.2017.

23.02.2017 через відділ забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від апелянта надійшли додаткові пояснення до апеляційної скарги, в яких останній наголошував на тому, що відповідно до розпорядження Макарівської районної державної адміністрації Київської області № 1154 від 30.06.2011 підставою для укладення між відповідачами договору від 12.08.2011 про розірвання договору оренди є перехід до позивача права власності на нерухоме майно, а обраний позивачем спосіб захисту в частині визнання позивача орендарем є правомірним способом захисту.

У зв'язку з перебуванням головуючого судді Корсакової Г.В. на лікарняному, судове засідання, призначене на 23.02.2017, не відбулось.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.02.2017 розгляд справи №911/1954/16 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А" на рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 призначено на 13.04.2017.

У зв'язку з перебуванням судді-доповідача Корсакової Г.В. з 23.03.2017 на лікарняному, судове засідання, призначене на 13.04.2017, не відбулось, відповідно до п.8.2. Засад використання автоматизованої системи документообігу суду у Київському апеляційному господарському суді, затверджених рішенням зборів суддів від 03.02.2016, справа №911/1954/16 передана на повторний автоматизований розподіл.

13.04.2017 протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу №911/1954/16 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя Гаврилюк О.М., судді Отрюх Б.В., Майданевич А.Г.

У зв'язку з перебуванням головуючого судді Гаврилюка О.М. на лікарняному з 17.04.2017 відповідно до п.8.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду у Київському апеляційному господарському суді, затверджених рішенням зборів суддів від 03.02.2016, справа №911/1954/16 передана на повторний автоматизований перерозподіл.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.04.2017 для розгляду справи №911/1954/16 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А" на рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 сформовано колегію суддів у складі: Станік С.Р. (головуючий суддя), судді: Гончаров С.А. та Куксов В.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.04.2017 справу №911/1954/16 прийнято до провадження колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді: Гончаров С.А., Куксов В.В. для розгляду апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А" на рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016, розгляд справи призначено на 30.05.2017.

24.05.2017 через відділ забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від апелянта надійшли додаткові пояснення до апеляційної скарги.

В судовому засіданні 30.05.2017 представник апелянта підтримав доводи апеляційної скарги, просив суд задовольнити апеляційну скаргу, рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання ТОВ "Спрінг А" орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод", позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати зазначене рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог у наведеній частині та прийняти в цій частині нове рішення, яким вказану позовну вимогу задовольнити.

Представник відповідача-1 в судовому засіданні 30.05.2017 проти доводів апеляційної скарги заперечував, надав пояснення по суті поданої апеляційної скарги та суті спору.

Представник відповідача-2 в судовому засіданні 30.05.2017 надав пояснення по суті поданої апеляційної скарги та суті спору.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд дійшов наступних висновків.

Згідно з ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).

30.11.2005 розпорядженням Макарівської районної державної адміністрації Київської області від 30.11.2005 № 612 Про передачу земельної ділянки в оренду Орендному підприємству "6-й Київський авторемонтний завод" для ведення рибного господарства в межах Юріївської та Ситняковської сільських рад затверджено технічну документацію з переоформлення з права постійного користування землею в оренду земельну ділянку для ведення рибного господарства Орендному підприємству "6-й Київський авторемонтний завод" в межах Юріївської та Ситняковської сільських рад,припинено право постійного користування землею Орендному підприємству "6-й Київський авторемонтний завод" площею 17,76 га в межах Юріївської та Ситняковської сільських рад, передано в оренду терміном на 49 років Орендному підприємству "6-й Київський авторемонтний завод" земельну ділянку площею 11,1488 га, встановлено розмір річної орендної плати.

03.06.2008 між Макарівською районною державною адміністрацією Київської області, як орендодавцем, та Орендним підприємством " 6-й Київський авторемонтний завод", як орендарем, було укладено договір оренди водного об'єкту та земель водного фонду, відповідно до умов якого згідно Розпорядження Макарівської районної державної адміністрації Київської області за номером 612 від 30.11.2005 (зі змінами від 25.01.2008 року, № 360), Орендодавець передає, а Орендар одержує в строкове платне користування земельну ділянку земель водного фонду для традиційних народних промислів і підприємницької діяльності, що знаходиться в межах Ситняківської сільської ради Макарівського району Київської області.

Вказаний договір оренди посвідчено Дурицьким П.А. приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області 03.06.2008 за № 4015 та зареєстрований 06.06.2008 в Макарівському райвідділі Київської регіональної філії Центру ДЗК.

Відповідно до п. 2.3. договору площі та кадастрові номери земельних ділянок, які передаються в оренду:

- 7,2761 га-3222787400:03:001:0034;

- 1,7106 га - 3222787400:04:004:0034;

- 0,2307 га - 3222787400:03:001:0036.

Пунктом 8.2 договору оренди визначено, що договір оренди припиняється або може бути розірваний в випадках, передбачених ст. 32 Закону України Про оренду землі , а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України, а пунктом 8.3 сторони узгодили, що договір може бути розірвано за згодою сторін.

28.04.2011 Товариством з обмеженою відповідальністю "Спрінг А", було оформлено право власності на нерухоме майно, про що свідчить отримане позивачем Свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 28.04.2011 р. Серії ЯЯЯ № 104574, а саме: будинок охоронника (1986 р.в.), Б, загальна площа 26,0 м2; кормокухня (1986 р.в.), В, загальна площа 16,4 м2; склад (1986 р.в.), Г, загальна площа 9,6 м2; бункер, Д; убиральня, Ж; навіс, Л; водо шахта, І-ІІІ; огорожа, 1-2; тротуар, ІУ-У.

Як зазначав позивач, вищезазначене нерухоме майно знаходиться на земельних ділянках, які були передані відповідачем-1 в оренду відповідачу-2 відповідно до Договору. Підставою оформлення зазначеного нерухомого майна на праві власності за ТОВ "Спрінг А" є рішення відповідача-2 оформлене Протоколом № 2 від 02.04.2010., на підставі якого між позивачем та відповідачем 2 - було оформлено Акт приймання-передачі від 02.04.2010 про передання з балансу відповідача-2 на баланс позивача нерухомого майна як внеску відповідача-2 до статутного капіталу позивача, що також зазначено і судом першої інстанції.

30.06.2011 Макарівською районною державною адміністрацією Київської області прийнято розпорядження Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 03.06.2008 , згідно з яким на підставі листа Орендного підприємства " 6-й Київський авторемонтний завод" від 16.06.2011 № 74 про розірвання договору оренди земельної ділянки, вирішено розірвати договір оренди земельної ділянки, укладений між Макарівською районною державною адміністрацією Київської області, як орендодавцем, та Орендним підприємством " 6-й Київський авторемонтний завод", посвідчений 03.06.2008 Дурицьким П.А., приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області 03.06.2008 за № 4015, за взаємною згодою сторін (в зв'язку з передачею нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, до статутного капіталу ТОВ Спрінг А ).

12.08.2011 між Макарівською районною державною адміністрацією Київської області, як орендодавцем, та Орендним підприємством " 6-й Київський авторемонтний завод", як орендарем, було укладено договір про розірвання договору оренди земельної ділянки, посвідчений 03.08.2008 Дурицьким П.А. приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області за № 4015, зареєстрований 06.06.2008 в Макарівському райвідділі Київської регіональної філії Центру ДЗК.

Вказаний договір від 12.08.2011 посвідчено Дурицьким П.А. приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області 12.08.2011 за № 2707, а на договорі оренди від 03.06.2008 зроблено посвідчувальний напис про те, що його розірвано на підставі договору від 12.08.2011.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався у позові на те, що після набуття позивачем права власності на нерухоме майно, що знаходиться на земельних ділянках переданих в оренду ОП " 6-Й КАРЗ", останнім було укладено Договір про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011 р. з Макарівською РДА Київської області. Таким чином, станом на 12.08.2011 року ОП " 6 КАРЗ" втратило статус орендаря за спірним договором оренди, яке перейшло до ТОВ "Спрінг А", тому не мало права виступати стороною при укладенні договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011 року зареєстрованого за № 2707, у зв'язку з чим останній є недійсним згідно з ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

При цьому, як встановлено судом апеляційної інстанції, ухвалою Господарського суду Київської області від 17,06.2016 було порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 27.07.2016, а ухвалою від 27.07.2016 розгляд справи відкладено до 17.08.2016.

16.08.2016 через канцелярію суду першої інстанції позивачем було подано заяву про зміну підстави позову з посиланням на ч. 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій позивач вказував на те, що він змінює обставину (матеріально-правову підставу) , на якій ґрунтується вимога до відповідачів щодо визнання недійсним договору, а саме вважає, що договір про розірвання договору оренди є таким, що порушує публічний порядок, оскільки спрямований на позбавлення позивача права користування земельною ділянкою, у зв'язку оспорюваний правочин є недійсним на підставі ч. 1 та ч. 2 ст. 228 Цивільного кодексу України.

Пунктом 3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції від 26 грудня 2011 року N 18 визначено, що право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізоване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової заяви, яка за формою і змістом має узгоджуватися із статтею 54 ГПК з доданням до неї документів, зазначених у статті 57 названого Кодексу. Невідповідність згаданої заяви вимогам цих норм процесуального права є підставою для її повернення з підстав, передбачених частиною першою статті 63 ГПК.

Заяви про зміну предмета або підстави позову, які відповідають вимогам статей 54 і 57 ГПК, проте подані після початку розгляду господарським судом справи по суті, залишаються без розгляду і приєднуються до матеріалів справи, про що суд зазначає в описовій частині рішення, прийнятого по суті спору (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи).

Початок розгляду справи по суті має місце з того моменту, коли господарський суд після завершення підготовки справи до розгляду (стаття 65 ГПК), відкриття судового засідання, роз'яснення (за необхідності) сторонам та іншим учасникам судового процесу їх прав та обов'язків і розгляду інших клопотань і заяв (про відкладення розгляду справи, залучення до участі в ній інших осіб, витребування додаткових доказів тощо) переходить безпосередньо до розгляду позовних вимог, тобто до з'ясування у передбаченому ГПК порядку обставин справи та здійснення їх правової оцінки, про що зазначається в протоколі судового засідання. При цьому неявка у судове засідання сторін або однієї з сторін, за умови, що їх належним чином повідомлено про час і місце цього засідання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у господарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені частиною першою статті 77 ГПК.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, протоколи судового засідання Господарського суду Київської області від 27.07.2016 та від 17.08.2016 та процесуальні документи, винесені за результатами вказаних судових засідань (ухвала про відкладення розгляду справи та оскаржуване рішення) не містять відомостей щодо розгляду судом вказаної заяви позивача.

Абз. 7 п. 9 постанови пленуму Вищого господарського суду України Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України від 17 травня 2011 року N 7 зазначено, якщо у процесі перегляду справи апеляційним господарським судом буде встановлено, що суд першої інстанції, приймаючи процесуальний акт, неправомірно відмовив у задоволенні частини позовних вимог, або припинив провадження чи залишив без розгляду позов у певній частині, або ж не розглянув одну чи кілька заявлених вимог, у тому числі в зв'язку з неправомірною відмовою в прийнятті зустрічної позовної заяви тощо, суд апеляційної інстанції повинен самостійно усунути відповідне порушення. Він не вправі передавати справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

П. 3.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції від 26 грудня 2011 року N 18 зазначено, що недодержання вимог статей 54, 56 та пунктів 2 і 3 частини першої статті 57 ГПК щодо форми, змісту і додатків до позовної заяви тягне за собою наслідки, передбачені статтею 63 ГПК. Так, позовна заява підлягає поверненню без розгляду, якщо позивачем не вказано повне найменування сторін та їх поштових адрес, або позовну заяву підписано не уповноваженою належним чином особою чи особою, посадове становище якої не вказано, або прокурор не зазначив орган, уповноважений здійснювати відповідні функції держави у спірних відносинах, або позовна заява не підписана позивачем. Про повернення позовної заяви і доданих до неї документів виноситься ухвала, яку може бути оскаржено.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції з метою усунення допущеного порушення в частині розгляду заяви позивача про зміну підстави позову, в порядку апеляційного перегляду справи, вважає за необхідне розглянути позовні вимоги позивача до відповідача також з урахуванням поданої ним заяви про зміну підстав позову, яка оформлена з дотриманням статей 54, 56 та пунктів 2 і 3 частини першої статті 57 Господарського процесуального кодексу України.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні матеріали справи, дійшов наступних висновків.

Відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків).

Згідно з ч. 2 ст. 120 Земельного кодексу України встановлено, що якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Відповідно до ч. 3 ст .7 Закону України "Про оренду землі" до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні зробив висновок про те, що вимоги ч. 3 ст. 7 Закону України "Про оренду землі" слід розуміти так, що у разі виникнення у іншої особи права власності на житловий будинок, будівлю чи споруду право попереднього користувача припиняється з огляду на закон, без оформлення припинення права будь-якими актами та документами. Ця норма є імперативною, відхід від неї на підставі договору не допускається. Договір оренди при цьому не припиняється в цілому, а тільки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки. Таким чином, якщо попередній власник житлового будинку (будівлі, споруди) користувався земельною ділянкою, на якій розміщено відповідне нерухоме майно, на підставі договору оренди, новий власник може вимагати переоформлення права користування земельною ділянкою на своє ім'я.

Зважаючи на вищевикладені обставини суд першої інстанції зазначив, що станом на 12.08.2011 ОП " 6 КАРЗ" втратило статус орендаря за спірним договором оренди, яке перейшло до ТОВ "Спрінг А", тому не мало права виступати стороною при укладенні договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011 року зареєстрованого за № 2707. За таких обставин, позовні вимоги про визнання недійсним Договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011, укладений між Орендним підприємством "6-й Київський авторемонтний завод" та Макарівською районною державною адміністрацією Київської області, посвідчений приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області Дурицьким А.П., зареєстрований в реєстрі за № 2707 - задоволені судом першої інстанції виходячи з приписів ст.ст. 377 Цивільного кодексу України, ст.ст. 120, 140 Земельного кодексу України, ст.ст. 7, 31 Закону України Про оренду землі .

Проте, суд апеляційної інстанції не погоджується з даним висновком суду першої інстанції, вважає його помилковим та таким, що здійснений всупереч нормам матеріального права з огляду на наступне.

Відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Згідно ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009р. відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно п. 2.10. постанови № 11 в силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України (в редакції, яка діяла на час укладення спірного договору) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

При цьому, приписи вказаної статті кореспондуються з ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України (діючій на час укладення спірного правочину), відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

За приписами ст.ст. 627, 628 Цивільного України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов).

Відповідно до п.7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України визначено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною 1 статті 228 Цивільного кодексу України визначено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Частиною 2 статті 228 Цивільного кодексу України визначено, що правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

Вказаний правовий висновок висловлено зокрема у постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 по справі N 6-1528цс15.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 13, ч. 1 ст. 15, ч.ч. 1, 2 п.п. 1, 4, 5 ст. 16 Цивільного кодексу України: при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусового виконання обов'язку в натурі.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За таких обставин, приймаючи до уваги зміст наведених норм діючого законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

У рішенні Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 р. (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Верховний Суд України у Аналізі практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України вказав наступне.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 Цивільного кодексу України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб'єктам цивільного права.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Абзацом 1 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, визначено способи захисту порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. (абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у ст. 16 ЦК України, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

З урахуванням наведеного вище, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права в контексті конституційного принципу доступу особи до правосуддя, і здійснення останнього у розумні строки.

Таким чином, суд апеляційної інстанції встановив, що суд першої інстанції, визнаючи недійсним договір про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011, укладений між Орендним підприємством "6-й Київський авторемонтний завод" та Макарівською районною державною адміністрацією Київської області, посвідчений приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області Дурицьким А.П., зареєстрований в реєстрі за № 2707, дійшов висновку, що якщо попередній власник житлового будинку (будівлі, споруди) користувався земельною ділянкою, на якій розміщено відповідне нерухоме майно, на підставі договору оренди, новий власник може вимагати переоформлення права користування земельною ділянкою на своє ім'я, а тому станом на 12.08.2011 року ОП "6 КАРЗ" втратило статус орендаря за спірним договором оренди, яке перейшло до ТОВ "Спрінг А", тому не мало права виступати стороною при укладенні договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011 року зареєстрованого за № 2707.

Проте, суд апеляційної інстанції зазначає, що дійсно, якщо попередній власник житлового будинку (будівлі, споруди) користувався земельною ділянкою, на якій розміщено відповідне нерухоме майно, на підставі договору оренди, новий власник може вимагати переоформлення права користування земельною ділянкою на своє ім'я, що обумовлено ст.ст. 377 Цивільного кодексу України, ст.ст. 120, 140 Земельного кодексу України, ст.ст. 7, 31 Закону України Про оренду землі , проте, реалізація особою права на користування земельною ділянкою, яке отримано особою внаслідок набуття права власності на розташовану на земельній ділянці нерухомості, має відбуватися у встановленому законом порядку, а саме: шляхом укладення відповідного правочину між органом, який уповноважений розпоряджатися земельною ділянкою державної власності, та безпосередньо особою, яка набула право оренди на земельну ділянку, оскільки саме між ними виникли і наявні правовідносини власника землі та землекористувача. При цьому, такий спосіб реалізації позивачем права оренди земельної ділянки як визнання недійсним правочину про розірвання договору оренди, укладеного між попереднім власником нерухомості, та орендодавцем - суперечить вищенаведеним приписам закону, оскільки не є передбаченим законом способом саме реалізації позивачем наявного у нього права згідно з ч. 3 ст.7 Закону України "Про оренду землі", за захистом якого він звернувся до суду, а також не є ефективним способом захисту в розумінні статті 13 Конвенції.

Суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що внаслідок укладення оспорюваного правочину між відповідачами було припинено правовідносини оренди земельної ділянки шляхом його розірвання, а твердження суду першої інстанції, що відповідач-2 втратив статус орендаря і , відповідно, не міг укладати оспорюваний правочин - є помилковим, оскільки відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а укладений між відповідачами правочин і був спрямований на припинення взаємних прав та обов'язків, про що вони обидва висловили свою волю, і що передбачено пунктом 8.3 укладеного між ними договору оренди. Як учасники відповідного правочину. При цьому, виходячи з припису ч. 3 ст .7 Закону України "Про оренду землі", яка передбачає, що до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку, внаслідок чого новий власник може вимагати переоформлення права користування земельною ділянкою на своє ім'я, суд апеляційної інстанції зазначає, що позивач не позбавлений права заявити відповідні вимоги уповноваженому органу щодо розпорядження землею у встановленому законом порядку.

Крім того під час перегляду справи в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції користуючись правами суду першої інстанції, що обумовлено статтею 99 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про відсутність обумовлених ч.1 та ч. 2 статті 228 Цивільного кодексу України підстав (порушення публічного порядку) для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки позивачем не було доведено належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України що оспорюваний ним правочин посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема не доведено факту, що вказаний правочин спрямований на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності, або спрямований на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України), що його вчинено щодо відчуження викраденого майна, або що він порушує правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права.

При цьому, суд апеляційної інстанції враховує і ту обставину, що оспорюваний позивачем правочин укладено саме між відповідачами, які, як його сторони, висловили свою волю на його укладення, зокрема Макарівською районною державною адміністрацією Київської області 30.06.2011 прийнято розпорядження Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 03.06.2008 , згідно з яким на підставі листа Орендного підприємства " 6-й Київський авторемонтний завод" від 16.06.2011 № 74 про розірвання договору оренди земельної ділянки, вирішено розірвати договір оренди земельної ділянки, укладений між Макарівською районною державною адміністрацією Київської області, як орендодавцем, та Орендним підприємством " 6-й Київський авторемонтний завод", посвідчений 03.06.2008 Дурицьким П.А., приватним нотаріусом Макарівського районного нотаріального округу Київської області 03.06.2008 за № 4015, за взаємною згодою сторін (в зв'язку з передачею нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, до статутного капіталу ТОВ Спрінг А ).

Вказане розпорядження Макарівської районної державної адміністрації Київської області 30.06.2011 прийнято розпорядження Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 03.06.2008 є чинним і доказів його скасування у встановленому законом порядку не надано ні суду першої інстанції, під час розгляду справи, ні суду апеляційної інстанції під час апеляційного провадження у справі.

Вказане розпорядження є самостійною цивільно-правовою категорією волевиявлення, зміст якого полягає в волевиявленні органу державної влади, який уповноважений на розпорядження земельними ділянками в межах визначеної законом компетенції, на підставі висловленого волевиявлення і було укладено оспорюваний позивачем правочин, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, що оспорюваний правочин не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, а також не спрямований на порушення публічного порядку, а відтак не є такими, що порушує публічний порядок, у зв'язку з чим підстави для визнання його недійсним в силу приписів ч. 1 та ч. 2 ст. 228 Цивільного кодексу України - відсутні.

Крім того, за наслідками перегляду справи в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відсутні і обумовлені ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України підстави для визнання недійсним договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011 р. укладеного між ОП "6-й Київський авторемонтний завод" та Макарівською РДА, а також визнання ТОВ "Спрінг А" орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод".

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину суд має встановити, зокрема, з яких підстав заявлені позовні вимоги та чи наявні правові підстави його недійсності.

У справі, яка розглядається, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що оспорюваний позивачем правочини є таким, що порушує публічний порядок, у зв'язку із чим помилково дійшов висновку про його недійсність, не з'ясувавши, чи є правові підстави для застосування положень ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, що призвело до неправильного вирішення справи,у зв'язку з чим рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011 укладеного між ОП "6-й Київський авторемонтний завод" та Макарівською районною державною адміністрацією, - підлягає скасуванню згідно з п. 2, п. 3, п. 4 ч. 1 статті 104 Господарського процесуального кодексу України з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в наведеній частині.

Також, розглянувши вимогу позивача про визнання ТОВ "Спрінг А" стороною спірного договору оренди, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні вказаної позовної вимоги з огляду на нижченаведене.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Земельні ділянки, що перебувають у користуванні громадян або юридичних осіб, передаються в користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування тільки після припинення користування ними в порядку, визначеному законом.

Таким чином, договір оренди земельної ділянки попереднього власника нерухомого майна не припиняється автоматично, а новий власник може вимагати переоформлення права користування земельною ділянкою на себе у встановленому чинним законодавством порядку, проте право користування земельною ділянкою попереднього користувача слід припинити та набути (переоформити) власником будинку, споруди у встановленому законом порядку, тобто необхідно прийняття уповноваженими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень рішень про припинення/надання в оренду зазначеної земельної ділянки та здійснення державної реєстрації зазначених прав, підміна повноважень вказаних органів рішенням суду не допускається.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що згідно з ч. 2 ст. 120 Земельного кодексу України встановлено, що якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

При цьому, судом апеляційної інстанції встановлено, що договір оренди від 03.06.2008, укладений між Макарівською районною державною адміністрацією Київської області, як орендодавцем, та Орендним підприємством " 6-й Київський авторемонтний завод", як орендарем, не містить відомостей про розташування на орендованих землях (кадастрові номери яких наведені у п. 2.3 договору оренди) будь-якого майна, і п. 2.1 договору визначає, що складом земельних ділянок за цільовим використанням є сіножаті та під ставками, а пунктом 7.2 орендар зобов'язався за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому порядку будівлі і споруди. При цьому, невід'ємна частина даного договору (кадастровий план - п. 10.3 договору оренди) не містить розташування будь-яких будівель на об'єкті оренди. Суд апеляційної інстанції зазначає, що оспорюваний позивачем правочин дійсно укладено 03.06.2008, а право власності позивача на нерухоме майно виникло 28.04.2011 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, і що зареєстровано в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно. Проте, вказане свідоцтво не містить відомостей стосовно того, що вказане нерухоме майно розташовано на земельних ділянках, які орендуються згідно договору оренди (7,2761 га-3222787400:03:001:0034; 1,7106 га - 3222787400:04:004:0034; - 0,2307 га - 3222787400:03:001:0036), і таких доказів не було надано ні суду першої інстанції під час вирішення спору, ні суду апеляційної інстанції під час апеляційного провадження. При цьому, суд апеляційної інстанції наголошує, що саме на позивача покладено процесуальним законом обов'язок довести свої вимоги належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, чого ним всупереч наведених приписів закону не виконано. Крім того, довод позивача про те, що у разі виникнення у суду сумніву стосовно розташування об'єктів нерухомості на земельній ділянці, яка є об'єктом оренди згідно умов договору оренди від 03.06.2008, суд може оглянути нерухомість в місці їх знаходження - судом апеляційної інстанції відхиляється як безпідставний та необґрунтований, оскільки згідно статті 36 Господарського процесуального кодексу України огляд у місці знаходження здійснюється щодо письмових та речових доказів, в разі складності їх подання. Проте, будівлі, які належать позивачу, не є речовими доказами при вирішені даного спору в контексті спірних правовідносин сторін, а тому і підстави для їх огляду в місці їх знаходження у суду відсутні. Крім того, як зазначалось вище, саме на позивача покладено процесуальний обов'язок надати належні та допустимі докази по справі в обгрунтування своїх вимог.

Крім того, щодо доводів відповідача-1 стосовно необхідності врахування при вирішенні спору приписів Закону України Про аквакультуру , зокрема ч. 7 статті 14 Закону України Про аквакультуру , яким передбачено, що передача орендарем права на оренду частини рибогосподарського водного об'єкта, акваторії (водного простору) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони України іншим суб'єктам господарювання забороняється, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вказаний закон набрав чинності з 01.01.2013, тобто вже після укладення відповідачами оспорюваного позивачем договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011 р. укладеного між ОП " 6-й Київський авторемонтний завод" та Макарівською РДА, а також визнання ТОВ "Спрінг А" орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод".

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання ТОВ "Спрінг А" орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод" - підлягає залишенню без змін, а доводи апелянта в цій частині не знайшли свого підтвердження наявними матеріалами справи.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Частиною першою статті 49 Господарського процесуального кодексу України визначено, що судовий збір покладається:

- у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін;

- у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною сьомою статті 49 Господарського процесуального кодексу України визначено, якщо суд апеляційної або касаційної інстанції чи Верховний Суд України, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі стосовно наявності підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання ТОВ "Спрінг А" орендарем за договором оренди водного об'єкту та земель водного фонду від 03.06.2008 року, укладеним між Макарівською РДА та ОП "6-й Київський авторемонтний завод" не знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в апеляційному порядку, у зв'язку з чим апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А" на рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 підлягає відхиленню.

Також, суд апеляційної інстанції на підставі п. 2, п. 3, п. 4 ч. 1 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України дійшов висновку, що рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 підлягає скасуванню в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011, укладеного між ОП "6-й Київський авторемонтний завод" та Макарівською районною державною адміністрацією, з прийняттям в апеляційному порядку нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині. В решті оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги та судовий збір за подачу позовної заяви, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються судом на апелянта.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Спрінг А" на рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 - відхилити.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 в частині задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору про розірвання договору оренди земельної ділянки від 12.08.2011, укладеного між ОП "6-й Київський авторемонтний завод" та Макарівською районною державною адміністрацією, - скасувати і прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовної вимоги в наведеній частині.

В решті рішення Господарського суду Київської області від 26.08.2016 у справі №911/1954/16 - залишити без змін.

3. Матеріали справи №911/1954/16 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді В.В. Куксов

С.А. Гончаров