Постанова

від 20.06.2017 по справі 30/114-07-3159

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" червня 2017 р.Справа № 30/114-07-3159 Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: С.В. Таран,

Суддів : Л.О. Будішевської, М.А. Мишкіної,

при секретарі судового засідання Г.Є. Бєлянкіній,

за участю представників сторін:

від позивача - участі не брали;

від відповідача - участі не брали;

від третьої особи (ОСОБА_2) - ОСОБА_3, довіреність серії НВІ №674115 від 30.11.2016;

від третьої особи (Одеської міської ради) - А.С. Осік, довіреність №68/исх-гс від 04.04.2017;

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Господарського суду Одеської області від 25.04.2007

у справі №30/114-07-3159

за позовом: суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_5

до відповідача: товариства з обмеженою відповідальністю "ЮСТ-СП"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:

- ОСОБА_2;

- Одеської міської ради;

про визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.04.2007 у справі №30/114-07-3159 (суддя Н.В. Рога) позовні вимоги задоволено повністю: визнано за суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_5 право власності на нежиле приміщення АДРЕСА_2, загальною площею 82,7 кв.м.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14.07.2011 у справі №30/114-07-3159 (суддя Н.В. Рога) роз'яснено, що рішенням Господарського суду Одеської області від 25.04.2007 у справі №30/114-07-3159, яке набрало законної сили, визнано за суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_5 право власності на нежиле приміщення загальною площею 82,7 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2.

Не погодившись з прийнятим рішенням, ОСОБА_2 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 25.04.2007 у справі №30/114-07-3159 скасувати та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. В апеляційній скарзі скаржник вказує на те, що суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі, що згідно з пунктом 3 частини третьої статті 104 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування судового рішення. При цьому ОСОБА_2 зазначає про те, що вона є власником нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, а земельна ділянка, на якій розташовано спірне майно, була успадкована нею після смерті її дідуся- Михайлова П.Ф.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 06.06.2017 залучено до участі у справі №30/114-07-3159 в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: ОСОБА_2 та Одеську міську раду, оскільки рішення з даного господарського спору може вплинути на їх права та обов'язки. При винесенні вказаної ухвали Одеським апеляційним господарським судом було враховано, що спірний об'єкт нерухомого майна розташований на земельній ділянці, власником якої є Одеська міська рада, а також те, що ОСОБА_2 є власником об'єкту нерухомого майна, розташованого за тією ж адресою (АДРЕСА_2), право власності за якою на нежилі приміщення визнано за позивачем оскарженим рішенням.

У судовому засідання 20.06.2017 представники ОСОБА_2 та Одеської міської ради апеляційну скаргу підтримали; представники сторін участі не брали, хоча були належним чином сповіщені про час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 192, 194).

При цьому колегією суддів враховується, що ухвали Одеського апеляційного господарського суду про прийняття апеляційної скарги до провадження від 27.04.2017 та про відкладення розгляду апеляційної скарги від 06.06.2017, які надіслані на адресу позивача, були повернуті органом поштового зв'язку з відміткою на конверті: "за закінченням терміну зберігання" (а.с. 151-153, 194).

Проте Одеський апеляційний господарський суд вважає позивача таким, що був належним чином повідомлений про час та місце проведення судових засідань, виходячи з наступного.

Ухвали Одеського апеляційного господарського суду від 27.04.2017 та від 06.06.2017 були надіслані на адресу позивача, вказану в позовній заяві.

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань від 06.06.2017, сформованим за електронним запитом головуючого судді, суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа ОСОБА_5 зареєстрований за адресою: 65102, АДРЕСА_1 (а.с. 202-204). Саме за цією адресою були направлені позивачу Одеським апеляційним господарським судом ухвали від 27.04.2017 та від 06.06.2017.

Позивач несе відповідальність за всі можливі наслідки неподання відомостей стосовно змін свого місцезнаходження.

Відповідно до пункту 4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 №01-8/1228 до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних або місця проживання фізичних осіб-учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками „адресат вибув, „адресат відсутній і т.п., можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом процесуальних дій.

Таким чином, господарський суд апеляційної інстанції вжив усіх заходів для повідомлення позивача про час і місце проведення судових засідань, направляючи рекомендованою кореспонденцією ухвали від 27.04.2017 та від 06.06.2017 за місцем реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_5, що збігається з адресою, зазначеною останнім у позовній заяві.

Заслухавши пояснення представників ОСОБА_2 та Одеської міської ради, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, судова колегія дійшла наступних висновків.

Розпорядженням Суворовської районної державної адміністрації Одеської міської ради №621р від 29.05.2003 вирішено: прийняти в експлуатацію від гр. ОСОБА_5 реконструйовану квартиру АДРЕСА_2; вважати квартиру двохкімнатною, житловою площею 23,5 кв.м, загальною площею 37,5 кв.м; копію розпорядження надіслати до ОМБТІ та РОН для видачі свідоцтва про право власності (а.с.12).

Докази отримання позивачем свідоцтва на виконання зазначеного розпорядження в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, архівною складовою якого є Реєстр прав власності на нерухоме майно (інформаційні довідки №88708088, 88710457, 88709442 від 02.06.2017) право власності позивача на вказаний об'єкт нерухомого майна (житлове приміщення) у передбаченому чинним законодавством порядку оформлено не було (а.с.160-171).

Із матеріалів справи також вбачається, що 10.06.2006 між суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_5 ( замовник ) та товариством з обмеженою відповідальністю "ЮСТ-СП" ( підрядник ) було укладено договір підряду (далі - договір підряду від 10.06.2016), за умовами якого підрядник в порядку і на умовах цього договору зобов'язується на свій ризик виконати за завданням замовника і з використанням матеріалів за рахунок замовника наступну роботу: розробити проект реконструкції нежилого приміщення АДРЕСА_2; узгодити проект реконструкції нежилого приміщення АДРЕСА_2 у відповідних державних органах; здійснити реконструкцію нежилого приміщення АДРЕСА_2 згідно з розробленим та узгодженим проектом; ввести в експлуатацію реконструйоване нежиле приміщення АДРЕСА_2, а замовник зобов'язується прийняти і оплатити виконані підрядником роботи в строки і на умовах, встановлених вказаним договором (а.с.9-11).

Взяті на себе зобов'язання за договором підряду від 10.06.2006 відповідач належним чином не виконав. За твердженням позивача, він власними силами і за власні кошти здійснив реконструкцію нежилого приміщення, розташованого в АДРЕСА_2, а тому з посиланням на статті 173, 179, 193 Господарського кодексу України звернувся з позовом до суду про визнання за ним права власності на вказаний об'єкт нерухомого майна.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮСТ-СП" надіслало на адресу суду заяву, в якій позовні вимоги визнало в повному обсязі, а спір просило розглянути без участі його представника (а.с.38).

Задовольняючи позовні вимоги господарський суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для визнання за фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 права власності на нежиле приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_2.

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду вважає такий висновок безпідставним з огляду на наступне.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. №475/97-ВР, зокрема статтею 1 Першого протоколу до неї (1952 р.), передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Визнання права є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Стаття 1 Господарського процесуального кодексу України передбачає право відповідних осіб звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до частини п'ятої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 (набуття права власності на безхазяйну річ) та 376 (самочинне будівництво) Цивільного кодексу України. В усіх інших випадках право власності набувається з не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 Цивільного кодексу України).

Така правова позиція викладена Верховним Судом України у справах за №6-1912цс15, №3-576гс16.

Статтею 328 Цивільного кодексу України унормовано, що право власності набувається на підставах, не заборонених законом та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Зазначеною нормою закріплено презумпцію законності набуття права власності, тобто право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або якщо незаконність набуття права власності встановлена рішенням суду, а також встановлено відкритість переліку підстав набуття права власності з обмеженням їх виключно тими, що прямо передбачені в законодавстві.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України (правова позиція Верховного Суду України у справі за №6-244цс14).

За правилами статті 392 Цивільного кодексу України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Отже, стаття 392 Цивільного кодексу України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Саме таку правову позицію викладено Верховним Судом України у справі №6-1912цс15.

Відповідач не заперечував та не оспорював право власності позивача на спірний об'єкт нерухомого майна, заявою від 19.04.2007 визнав позовні вимоги в повному обсязі.

При цьому позивачем не було надано жодного доказу на підтвердження наявності у нього права власності на спірне нежитлове приміщення або на підтвердження того, що таке право було набуто ним раніше на законних підставах.

Із змісту розпорядження Суворовської районної державної адміністрації Одеської міської ради №621р від 29.05.2003 вбачається прийняття в експлуатацію від гр. ОСОБА_5 реконструйованої квартири АДРЕСА_2 (житлового приміщення), а не окремо побудованої споруди для зберігання вугілля та дрів.

Загальні засади здійснення будівництва об'єктів нерухомості визначені у статті 375 Цивільного кодексу України, за приписами якої власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Отже, право на забудову земельної ділянки, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою в порядку, передбаченому законом.

За статтею 376 Цивільного кодексу України право власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці, яка не надавалась для цієї мети особі, що здійснила таке будівництво, у власність або у користування, без належного дозволу чи належно затвердженого проекту вважається самочинним будівництвом.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що земельна ділянка, на якій розташовано спірне нежитлове приміщення не передавалась у власність або користування позивача для реконструкції або будівництва спірного об'єкту; не надавався позивачу і дозвіл на його будівництво. Отже, добудоване/реконструйоване відповідачем приміщення є самочинним будівництвом.

Порядок набуття права власності на самочинне будівництво визначений статтею 376 Цивільного кодексу України. Зокрема, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй виділена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

З аналізу вказаних норм вбачається, що необхідними умовами узаконення самочинно побудованих об'єктів є: відведення для цієї мети в установленому порядку забудовнику земельної ділянки; відсутність заперечень з боку власника земельної ділянки; відсутність порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб.

Отже, частина третя статті 376 Цивільного кодексу України передбачає визнання в судовому порядку права власності на самовільно збудоване нерухоме майно лише в тому разі, коли відповідна земельна ділянка в установленому порядку надана особі, що здійснила самочинне будівництво.

Відсутність у позивача прав на відповідну земельну ділянку є достатньою підставою для відмови в задоволенні позову про визнання права власності на самочинно збудований на ній об'єкт нерухомості на підставі частини третьої статті 376 Цивільного кодексу України.

Разом з цим, відповідно до приписів статті 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації або право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації, то право власності виникає з моменту прийняття майна до експлуатації або його державної реєстрації. При цьому зазначена норма закону регулює порядок набуття права власності на новостворене майно, будівництво якого здійснювалось в установленому законом порядку.

Проте будь-які документи, які б свідчили про прийняття об'єкту нерухомості (нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_2) до експлуатації у передбаченому законом порядку в матеріалах справи відсутні.

До того ж, особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 Цивільного кодексу України.

Саме таку правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 02.12.2015 у справі №6-1328цс15, від 28.01.2015 у справі №6-225цс14.

Відповідно до приписів статті 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційна інстанція за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі.

Дослідивши обставини та зібрані у справі докази, апеляційний суд встановив, що спірна будівля позивачем була збудована самовільно, за відсутності дозвільної та затвердженої проектної документації, на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, і цей об'єкт не прийнятий в експлуатацію у встановленому законом порядку.

За таких обставин, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання за фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 права власності на об'єкт нерухомого майна, розташований у АДРЕСА_2.

В силу пункту 3 частини другої статті 101 Господарського процесуального кодексу України порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо господарський суд прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

В даному випадку господарським судом першої інстанції було прийнято оскаржуване рішення без залучення до участі у справі як власника земельної ділянки, на який розташовано спірне нежиле приміщення, так і особи, що є власником об'єкту нерухомого майна, розташованого за тією ж адресою (АДРЕСА_2), що і нерухоме майно, право власності на яке просив визнати за собою позивач.

Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі (пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 №6).

Оскаржене рішення Господарського суду Одеської області від 25.04.2007 у даній справі не відповідає цим вимогам з огляду на його прийняття з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню.

При цьому доводи ОСОБА_2 про те, що нежитлове приміщення, на яке визнано право власності оскарженим рішенням за фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5, перебувало у її одноособовому користуванні та розташовано на земельній ділянці, успадкованій нею після смерті дідуся, до уваги колегією суддів не приймається, оскільки зазначені обставини не підтверджуються належними в розумінні статті 34 Господарського процесуального кодексу України доказами.

Витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви відповідно до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись статтями 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Одеський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Господарського суду Одеської області від 25.04.2007 у справі №30/114-07-3159 скасувати.

В задоволенні позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку.

Повний текст постанови складено та підписано 21.06.2017.

Головуючий суддя С.В. Таран

Суддя Л.О. Будішевська

Суддя М.А. Мишкіна