Постанова

від 19.06.2017 по справі 910/18928/16

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2017 року Справа № 910/18928/16

Вищий господарський суд у складі колегії суддів: головуючого суддіЄвсікова О.О., суддівКролевець О.А., Малетича М.М., розглянувши касаційну скаргуСпільного українсько-польського підприємства товариства з обмеженою відповідальністю "Мистецький кіноконцертний комплекс "Кінотеатр "Дніпро" на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 02.03.2017 (головуючий суддя Мартюк А.І., судді Алданова С.О., Зубець Л.П.) у справі№ 910/18928/16 Господарського суду міста Києва за позовомСпільного українсько-польського підприємства товариства з обмеженою відповідальністю "Мистецький кіноконцертний комплекс "Кінотеатр "Дніпро" доПублічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" третя особаМіністерство юстиції України провизнання недійсними правочинів та скасування рішень за участю представників позивачаПосікіра Р.Р., відповідачаВасилевський О.А., третьої особиКулик А.Ю.,

В С Т А Н О В И Т И:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.12.2016 у справі №910/18928/16 позов задоволено повністю: визнано недійсними правочини (дії) Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом державної реєстрації права власності за іпотечним договором від 29.08.2008, скасовано рішення про державну реєстрацію права власності за Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк" на нерухоме майно: - нежитлові приміщення на першому поверсі №№ "29-1" - "29-22" та другому поверсі №№ "29- 23" - "29-30", площею 623,1 кв. м, що знаходяться за адресою: Львівська область, м. Львів, пр. Свободи, 5 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 807194846000, номер запису про право власності 12565062); - нежитлові приміщення №№ "59-1" - "57-1", площею 128, 2 кв. м, що знаходяться в будівлі за адресою: Львівська область, м. Львів, пр. Свободи, 1/3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 806433646000, номер запису про право власності 12552742); - квартиру № 6-а (шість "а") в будинку № 3 (три) на проспекті Свободи у м. Львові, загальною площею 48,9 кв. м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 806407546000, номер запису про право власності 12552337).

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.03.2017 рішення Господарського суду міста Києва від 07.12.2016 у справі № 910/18928/16 скасовано та прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись з постановою апеляційного суду, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що судом апеляційної інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи та порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема ст.ст. 203, 215 ЦК України, ст.ст. 35, 36, 37 Закону України "Про іпотеку", ст.ст. 9, 15, 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Доводи касаційної скарги зводяться до того, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що банком було повністю виконано умови кредитного договору щодо видачі траншу кредиту на погашення прострочених процентів, а також про те, що державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України було правомірно прийнято рішення про державну реєстрацію права власності.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. В судовому засіданні 19.06.2017 скаржником було подано клопотання про відкладення розгляду справи для надання скаржнику можливості подати додаткові докази. Зважаючи на необґрунтованість заявленого клопотання, а також на достатність матеріалів справи для прийняття рішення, колегія суддів, беручи до уваги встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, дійшла висновку про можливість розглянути справу в судовому засіданні 19.06.2017.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, 28.08.2008 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (у зв'язку із зміною організаційно-правової форми юридичної особи - ПАТ "Укрсоцбанк") та Спільним українсько-польським підприємством товариство з обмеженою відповідальністю "Мистецький кіноконцертний комплекс "Кінотеатр "Дніпро" (позичальник) укладений Договір невідновлювальної кредитної лінії № 600/03.3-163 з наступними змінами та доповненнями, внесеними додатковою угодою від 29.05.2009.

Згідно з вказаним договором позичальнику було відкрито невідновлювальну кредитну лінію з максимальним лімітом заборгованості в сумі 2.300.000,00 дол. США, зі сплатою плаваючої відсоткової ставки - шестимісячний LIBOR плюс 10,75 % відсотків річних, але не менше 14% відсотків річних та з кінцевим терміном повернення заборгованості до 27.08.2018.

Також між сторонами було укладений Договір № 1 від 17.02.2014 про внесення змін до Договору невідновлювальної кредитної лінії № 600/03.3-163 від 28.08.2008, відповідно до умов якого сторони дійшли згоди щодо зміни умов погашення кредиту, капіталізації прострочених платежів за відсотками, внесення змін до графіку погашення кредиту та сплат відсотків, встановлення відсоткової ставки за користування кредитом та зміни дати остаточного повернення кредиту - 31.01.2021.

З метою забезпечення виконання зобов'язань, що випливають з умов кредитного договору № 600/03.3-163 від 28.08.2008, між його сторонами 29.08.2008 був укладений іпотечний договір від 29.08.2008, який був посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Попович Г.І. та зареєстрований в реєстрі за №2038, за яким Іпотекодавець передає Іпотекодержателю в іпотеку нерухоме майно, перелік якого визначений у п. 1.1 іпотечного договору, а саме:

- нежитлові приміщення загальною площею 128,2 кв. м, вказані в технічній документації під цифрами: від "39-1" по " 59-7" включно, розташовані у будинку № 1/3 (один/три) на проспекті Свободи, у м. Львові, належать позивачу на праві приватної власності на підставі Договору № 1 купівлі-продажу будівлі (споруди, приміщення) шляхом викупу, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Попович Г.І. 04.12.1998 за №6301.

- нежитлові приміщення № 29 загальною площею 623,1 кв. м (площа збільшилася з 584,7 кв. м у зв'язку із проведенням реконструкції на підставі дозволу, наданого розпорядженням Галицької райадміністрації Львівської міської ради № 68 від 05.02.2004), розташовані на першому поверсі будинку і вказані в технічній документації під цифрами від "29-1" по "29-22" включно, розташовані на другому поверсі будинку і вказані в технічній документації під цифрами від "29-23" по "29-30" включно, які знаходяться за адресою: м. Львів, проспект Свободи, 5 (п'ять), належать позивачу на праві приватної власності на підставі Свідоцтва про право власності № Г-01285, виданого Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради 29.03.2005 згідно з розпорядженням №324 від 29.03.2005;

- квартира № 6-а (шість "а") в будинку № 3 (три) на проспекті Свободи у м. Львові, яка складається з двох кімнат житловою площею 28 кв. м та кухні; загальна площа квартири - 48,9 кв. м, що належить позивачу на праві приватної власності на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом ЛМНО Попович Г.І. 05.04.2001 за № 459.

17.02.2014 між Кредитором/Іпотекодержателем та Позичальником/Іпотекодавцем був укладений Договір № 2 про внесення змін до Іпотечного договору, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Попович Г.І. від 29.08.2008 за реєстровим № 2038.

В грудні 2015 року ПАТ "Укрсоцбанк" прийняло рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на нерухоме майно в позасудовому порядку на підставі Іпотечного договору в рахунок погашення заборгованості позичальника за Кредитним договором, а саме основного зобов'язання (тіла кредиту) в розмірі 3.645.851,79 доларів США, та подало відповідні заяви про реєстрацію прав до Департаменту державної реєстрації міністерства юстиції України.

На підставі поданих ПАТ "Укрсоцбанк" заяв від 11.12.2015 державним реєстратором Департаменту державної реєстрації міністерства юстиції України Філюком С.П. були прийняті рішення про державну реєстрацію права власності (далі - Оскаржувані рішення) та внесено записи про державну реєстрацію права власності на іпотечне майно за ПАТ "Укрсоцбанк".

Вказані відомості містяться в Інформаційних довідках з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 57670340, № 55438377, № 67893726.

Внаслідок наведених обставин позивач у позові просив суд визнати недійсними правочини (дії) Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом державної реєстрації права власності за іпотечним договором від 29.08.2008, скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за Публічним акціонерним товариством "Укрсоцбанк".

Позивач в обґрунтування позову вказував про те, що на момент вчинення оспорюваних дій та державної реєстрації прав власності на предмет іпотеки у позивача був відсутній обов'язок з повернення кредиту в сумі 3.645.851,79 дол. США, відповідачем всупереч приписів ч. 1 ст. 35 Закону України "Про іпотеку", п. 4.2 Іпотечного договору не надсилалось вимоги про звернення стягнення на предмети іпотеки. Також позивач вказував, що на момент вчинення оскаржуваних дій в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно був наявний запис про арешт майна позивача, що було безумовною підставою для відмови в державній реєстрації прав та обтяжень, на підтвердження наявності відповідного арешту подано Інформаційну довідку № 67893726 від 12.09.2016, у зв'язку з чим оскаржувані рішення суперечать вимогам ст.ст. 9, 15, 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та порушують право власності позивача.

Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржувані рішення банку є незаконними, суперечать умовам Договору іпотеки, не відповідають актам цивільного законодавства, зокрема, ст. 36. 37 Закону України "Про іпотеку", а також порушують права власності позивача, а відтак підлягають скасуванню.

Як вказав суд першої інстанції, сума боргу за кредитним договором, в рахунок якої іпотекодержателем/кредитором було здійснено звернення стягнення на предмет іпотеки, не відповідає тій, яка реально існує, оскільки банком не виконано своїх грошових зобов'язань перед позичальником в сумах, порядку і на умовах, визначених Кредитним договором.

Також місцевий суд погодився з доводами позивача про те що відповідач не надсилав вимоги про усунення порушень кредитного договору, що є обов'язковою умовою для здійснення процедури звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, а процедура звернення стягнення на нерухоме майно відбулася з порушенням умов кредитного та іпотечного договорів, а також правил, встановлених ст. 37 Закону України "Про іпотеку", та вказав, що на момент вчинення оскаржуваних дій в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були наявні відомості про арешт майна позивача, що було безумовною підставою для відмови в державній реєстрації прав та обтяжень.

На думку колегія суддів суд апеляційної інстанції обґрунтовано не погоджується з такими висновками місцевого господарського суду з огляду на таке.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правовідносини, пов'язані з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, регулюються ЦК України, ГК України, Земельним кодексом України, Законами України "Про оренду землі", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про іпотеку", "Про страхування", "Про банки і банківську діяльність", "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", "Про запобігання корупції" та іншими актами законодавства. Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо. Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Разом з тим перехід прав власності на предмет іпотеки регламентується Законом України "Про іпотеку". Зокрема, відповідно до ст. 37 Закону Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне остереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Згідно з пп. 4.1 Іпотечного договору № 2038 від 29.08.2008, укладеного між позивачем та відповідачем, передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем основного зобов'язання Іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені Іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на Предмет Іпотеки.

У пп. 4.2 Договору вказано, що у разі порушення Іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим Договором, а також у разі невиконання (в т.ч. часткового) умов Основного зобов'язання Іпотекодержатель має право дострокового виконання Основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на Предмет іпотеки.

Підпунктом 4.6.3 Договору встановлено, що Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на Предмет іпотеки шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань в порядку, встановленому ст. 37 Закону України "Про іпотеку".

Таким чином відповідні застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки містяться в укладеному між сторонами спору Іпотечному договорі, а отже банк мав право на задоволення свої вимог за рахунок предмету іпотеки.

Висновок суду першої інстанції про те, що положення Іпотечного договору щодо позасудового порядку звернення стягнення не відповідають загальним положенням про договір, установленим розділом II книги п'ятої Цивільного кодексу України, та не є підставою для державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, суперечить положенням ст. 37 Закону України "Про іпотеку" та умовам пп. 4.6.3 Іпотечного договору.

Крім того колегія суду звертає увагу на те, що умови іпотечного договору не передбачають наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом як правову підставу реєстрації іпотеки, оскільки така згода дається іпотекодавцем в момент укладення договору, який містить умову про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки.

Згідно зі ст. 35 Закону України "Про іпотеку" у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги, якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Відповідно до пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 №868, (в редакції, що діяла на момент вчинення оспорюваного правочину) передбачає умови проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, а саме: заявник, крім власне самого іпотечного договору, подає:

1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов'язання, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги;

2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Як встановлено апеляційним судом, у зв'язку з тим, що відповідач перестав виконувати взяті на себе обов'язки за Договором невідновлювальної кредитної лінії №600/03.3-163 від 28.08.2008 зі змінами, внесеними згідно з Договором № 1 про внесення змін, 03.09.2014, позивач направив на адресу іпотекодавця вимогу про усунення порушень за вих. № 08.42-186/23647, в якій зазначав, що у випадку, якщо позичальником (іпотекодавцем) у тридцятиденний строк не буде виконано вимогу про погашення наявної заборгованості за кредитним договором, позивач зверне стягнення (в судовому, позасудовому порядку або шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса) на майно, передане в іпотеку, на підставі іпотечного договору.

Докази отримання даної вимоги відповідачем 08.09.2014, як встановив апеляційний суд, також містяться в матеріалах справи, а тому висновок суду першої інстанції про те, що в порушення правил ч. 1 ст. 35 Закону України "Про іпотеку" та умов Іпотечного договору такої вимоги кредитор/іпотекодержатель не надсилав, а СП ТОВ "МКК Кінотеатр "Дніпро" не отримувало, є необґрунтованим та спростовується наявними в матеріалах справи доказами.

Таким чином правомірними слід визнати дії державного реєстратора щодо реєстрації переходу до відповідача права власності на предмети іпотеки, оскільки разом із відповідними заявами ПАТ "Укрсоцбанк" про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - предмет іпотеки на виконання умов п. 46 Порядку № 868 банком були подані завірені в установленому порядку копії письмової вимоги банку про усунення порушень від 03.09.2014 за вих. №08.42-186/23647, а також докази її надіслання на адресу СУПП ТОВ "МККК Дніпро".

Колегія судів також відзначає, що сторонами не заперечується факт укладення між позивачем та відповідачем Договору № 1 про внесення змін від 17.02.2014 до Договору невідновлювальної кредитної лінії № 600/03.3-163 від 28.08.2008, відповідно до умов якого сторони, з метою реструктуризації існуючої заборгованості позивача, дійшли згоди щодо зміни умов погашення кредиту, капіталізації прострочених платежів за відсотками, внесення змін до графіку погашення кредиту та сплати відсотків, зміни відсоткової ставки за користування кредитом та зміни кінцевої дати повернення кредитних коштів - 31.01.2021.

Відповідно до ч. 1 ст. 653 Цивільного кодексу України у разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.

Тобто зміна договору не тягне за собою припинення зобов'язання, що ним породжене, назване зобов'язання змінюється відповідно до змінених умов договору.

Отже умовами Договору № 1 про внесення змін від 17.02.2014 до кредитного договору передбачено, що з метою погашення заборгованості позивача за простроченими процентами, що склалася станом на 01.01.2014, банк надає боржнику черговий транш Кредиту у розмірі 1.488.901,79 дол. США.

Відповідно до п. п. 8, 11 Договору № 1 про внесення змін передбачено, що інші умови Договору кредиту (в тому числі п. 6.2. Кредитного договору) залишаються без змін і сторони підтверджують за ним свої зобов'язання. З моменту набрання чинності цим Договором умови Договору кредиту діють з урахуванням вказаних змін.

При цьому апеляційним судом встановлено, що надання відповідачем позивачу коштів у розмірі 1.488.901,79 дол. США підтверджується випискою з рахунку нарахування процентів за кредитом позивача за 18.02.2014, яка наявна в матеріалів справи та в розумінні ст.ст. 32-34 ГПК України є належним і допустимим доказом виконання відповідачем власних обов'язків згідно з умовами Договору № 1 про внесення змін.

Також позивач виконував взяті на себе обов'язки згідно з Договором № 1 про внесення змін від 17.02.2014 до Договору невідновлювальної кредитної лінії №600/03.3-163 від 28.08.2008, тобто позивач прийняв виконання зобов'язань відповідача щодо капіталізації прострочених відсотків та почав сплачувати кредитну заборгованість відповідно до умов та графіку погашення заборгованості, передбаченого у Договорі №1 про внесення змін.

Оскільки за умовами Договору № 1 про внесення змін до Кредитного договору метою надання чергового траншу кредиту було саме погашення всієї наявної заборгованості позичальника зі сплати процентів, нарахованих станом на момент укладення Договору про внесення змін, розмір яких не заперечується позивачем, то погашення банком вказаної заборгованості зі сплати процентів та нарахування ним процентної ставки у відповідності до умов Договору про внесення змін свідчить про виконання ним обов'язку щодо капіталізації простроченої заборгованості позивача зі сплати процентів.

Крім того Постійно діючим третейським судом при Асоціації українських банків у справі №1705/14 прийнято рішення за позовом ПАТ "Укрсоцбанк" до позивача про стягнення заборгованості за договором невідновлювальної кредитної лінії №600/03.3-163 від 28.08.2008 у розмірі 61.781.288,78 грн., а також 25.500,00 грн. третейського збору.

22 грудня 2015 року Господарським судом міста Києва на виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації Українських банків у справі 1705/14 від 27.03.2015 та ухвали Господарського суду міста Києва від 22.12.2015 у справі №910/29828/15 видано накази про стягнення з СУПП ТОВ "МКК "Кінотеатр Дніпро" на користь ПАТ "Укрсоцбанк" 61.781.288,78 грн., а також 25 500,00 грн. третейського збору.

Судом апеляційної інстанцій під час розгляду справи № 910/16689/15 встановлено, що 18.12.2013 сторони уклали Меморандум про взаєморозуміння, яким погодили умови врегулювання питань погашення заборгованості за Договором невідновлювальної кредитної лінії № 600/03.3-163 від 28.08.2008 у розмірі 3.673.269,58 доларів США, з яких 2.156.950,00 доларів США - заборгованість за кредитом та 1.516.319,58 доларів США.

З метою погашення заборгованості позичальника за простроченими процентами, що склалася станом на 01.01.2014, ПАТ "Укрсоцбанк" надав СУПП ТОВ "Мистецький кіноконцертний комплекс "Кінотеатр "Дніпро" черговий транш кредиту у розмірі 1.488.901,79 доларів США, як-то було обумовлено сторонами у п. 1.1 Договору № 1 від 17.02.2014 про внесення змін до Договору невідновлювальної кредитної лінії № 600/03.3-163 від 28.08.2008.

При цьому, як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, підставою для стягнення заборгованості у третейській справі № 1705/14 стало неналежне виконання відповідачем зобов'язань за Договором № 1 про внесення змін від 17.02.2014 до Договору невідновлювальної кредитної лінії №600/03.3-163 від 28.08.2008, що призвело до виникнення кредитної заборгованості.

Пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про незалежність судової влади" від 13.06.2007 № 8 передбачено, що за змістом частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Суду у справах: Sovtransavto Holding v Ukraine no 48553/99, § 77, від 25.07.2002; Ukraine-Tyumen v Ukraine 22603/02, §§ 42 та 60, від 22.11.2007) (пункт 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини" від 18.11.2003 №01-8/1427).

Відповідно до пунктів 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19.02.2009р. у справі "Христов проти України" одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їх рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа "Брумареску проти Румунії", п. 61).

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу геs judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п. 2.6 постанови №18 від 26.12.2011 Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції".

Преюдиційність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив в законну силу.

Відповідно до позиції Пленуму Вищого господарського суду України, викладеній в постанові від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", за приписом частини п'ятої статті 11 ЦК України грошове зобов'язання може виникати з рішення суду. Відтак, якщо певне зобов'язання згідно з рішенням господарського суду є грошовим (наприклад, у зв'язку з прийняттям судового рішення про стягнення суми попередньої оплати в зв'язку з недопоставкою продукції), відповідальність за невиконання такого зобов'язання, яке виникло з рішення суду, настає на загальних підставах згідно з частиною другою статті 625 названого Кодексу.

Таким чином обставини щодо належного виконання відповідачем зобов'язань за Договором № 1 про внесення змін від 17.02.2014 до Договору невідновлювальної кредитної лінії №600/03.3-163 від 28.08.2008, в силу положень ст. 35 ГПК України, мають преюдиційне значення при вирішенні даного спору, тобто не підлягають доказуванню, оскільки встановлені рішенням суду у господарській справі, в якій брали участь ті самі особи.

Виходячи з наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що банк повністю виконав умови кредитного договору щодо видачі траншу кредиту на погашення прострочених процентів.

Отже висновок суду першої інстанції про те, що у позивача на момент вчинення оспорюваних дій відповідача та рішень про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки був відсутній обов'язок з повернення кредиту в сумі 3.645.851,79 доларів США суперечить дійсним обставинам справи.

Водночас апеляційний суд вірно відзначив, що обставини, встановленні рішенням Господарського суду Львівської області від 15.02.2012 у справі №5015/138/12, для спірних правовідносин не мають правового значення, оскільки останні виникли у зв'язку із невиконанням позивачем Договору № 1 про внесення змін від 17.02.2014, тобто правочину, укладеного після прийняття судом рішення.

Колегія суддів також не погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення вимоги позивача про скасування рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки згідно Іпотечного договору № 600/03.3-163 від 28.08.2008, а саме: рішення Державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Філюк С.П. від 14.12.2015 № 27082075, від 15.12.2015 № 27087124, від 15.12.2015 № 27085645.

Так, приймаючи оскаржуване рішення, місцевий суд виходив з того, що на момент вчинення оскаржуваних дій в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно був наявний запис про арешт всього майна позивача, що було безумовною підставою для відмови в державній реєстрації прав та обтяжень, відповідно до інформаційної довідки № 67893726 від 12.09.2016 в державному реєстрі є запис про арешт нерухомого майна позивача (арешт всього нерухомого майна), обтяжувач: Відділ примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, підстава виникнення: постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер: ВП № 45537284, виданий 21.11.2014; підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 17431174 від 24.11.2014 13:29:33, державний реєстратор: Томащук Олена Дмитрівна, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві, м. Київ.

За висновком місцевого суду, наявність даного арешту була безумовною підставою для відмови в державній реєстрації прав та обтяжень згідно з п. 5 ч. 1 ст. 2, ч. 3 ст. 10, п. 6 ч. 1 ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Однак суд першої інстанції не звернув увагу на ту обставину, що, як встановив апеляційний суд, накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони на його відчуження було здійснено органом Державної виконавчої служби саме в інтересах ПАТ "Укрсоцбанк" в процедурі примусового виконання рішення суду про стягнення заборгованості у третейській справі №1705/14.

Крім того згідно з п. 5 ч. 1 ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень державним реєстратором) у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону.

Тобто, виходячи із положень даної норми Закону, наявність арешту не є безумовною підставою для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень. При цьому в державній реєстрації може бути відмовлено в разі наявності арешту, накладеного на конкретно визначене нерухоме майно, що не мало місця в даному випадку.

Разом з тим на час проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно на підставі Іпотечного договору №600/03.3-163 від 28.08.2008 за відповідачем такі реєстраційні дії вчинялися суб'єктами владних повноважень, які здійснювали законодавчо делеговані ним функції з державної реєстрації, тобто, офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що Державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Філюк С.П. було правомірно прийнято рішення про державну реєстрацію права власності та внесено записи про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ПАТ "Укрсоцбанк", внаслідок чого відбувся перехід права власності на предмет іпотеки за іпотечним договором.

З урахуванням викладеного колегія суддів, як і суд апеляційної інстанції, не вбачає підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи, а також на довільному тлумаченні чинного законодавства.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Спільного українсько-польського підприємства товариства з обмеженою відповідальністю "Мистецький кіноконцертний комплекс "Кінотеатр "Дніпро" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.03.2017 у справі № 910/18928/16 - без змін.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіО.А. Кролевець М.М. Малетич