Рішення

від 12.06.2017 по справі 910/3955/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.06.2017№910/3955/17

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю ГРАНІТПРОМТЕХ

до Товариства з обмеженою відповідальністю БРАВО ЛОГІСТІК

про стягнення 56 907,02 грн.

Суддя Літвінова М.Є.

Представники сторін:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: Федоров А.О.- за довіреністю № б/н від 03.05.2017.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю ГРАНІТПРОМТЕХ (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю БРАВО ЛОГІСТІК (далі - відповідач) про стягнення 56 907,02 грн., з яких 34 380,00 грн. основного боргу, 255,46 грн. 3% річних, 952,66 грн. інфляційних втрат, 1 319,08 грн. відсотків за користування чужими коштами. Крім того, позивач просить суд покласти на відповідача витрати на юридичні послуги в розмірі 20 000,00 грн.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.03.2017 порушено провадження у справі № 910/3955/17, її розгляд призначено на 05.04.2017 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.04.2017 на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 24.04.2017 року.

19.04.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано додаткові документи для долучення до матеріалів справи та відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 24.04.2017, в порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України, продовжено строк розгляду спору у справі № 910/3955/17 на п'ятнадцять днів, відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 29.05.2017 року.

29.05.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

В судовому засіданні 29.05.2017 року, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, оголошено перерву до 07.06.2017 року.

06.06.2017 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

В судовому засіданні 07.06.2017 року, на підставі статті 77 Господарського процесуального кодексу України, оголошено перерву до 12.06.2017 року.

Представник відповідача в судовому засіданні 12.06.2017 року проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Представник позивача в судове засідання 12.06.2017 року не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. постанови пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 р. Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції , розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі Смірнова проти України ).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 12.06.2017 року судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.09.2016 року між позивачем (Підрядник) та відповідачем (Замовник) було укладено Договір про транспортно-експедиційне обслуговування № 01092016 (далі - Договір), відповідно до умов якого Підрядник зобов'язується за винагороду надавати послуги з транспортно-експедиційного обслуговування продукції Замовника, а Замовник зобов'язується приймати та своєчасно сплатити підряднику винагороду за таке обслуговування в строки та на умовах, передбачених цим Договором.

Транспортно-експедиційне обслуговування - комплекс оплатних робіт/послуг, які надаються/виконуються Підрядником на користь Замовника та включать розвантаження/навантаження, комплектацію продукції Замовника згідно складських документів, видаткових накладних, товарно-транспортних накладних, транспортно-експедиційне перевезення та інші послуги у відношенні до продукції Замовника, вартість яких визначається в Додатку 1 до Договору (п. 1.5. Договору).

Додатком № 1 до Договору сторони погодили, що вартість послуг складає:

- транспортно-експедиційне обслуговування (додаткові умови - автомобіль рефрижератор вантажопідйомністю до 2 т. місткістю до 6 паллет) - 950 грн. без ПДВ/Замовлення;

- транспортно-експедиційне обслуговування (додаткові умови - автомобіль рефрижератор вантажопідйомністю до 2 т. місткістю до 6 паллет, пробіг понад 100 км, склад/склад) - 4 грн. без ПДВ/км.

Пунктом 6.1. Договору передбачено, що вартість послуг визначається виходячи з Додатку 1 даного Договору.

Згідно з п. 6.2. Договору Замовник здійснює розрахунки з підрядником за фактично виконану роботу на протязі 40 календарних днів з моменту надання Підрядником послуг, на підставі наступних документів, наданих Підрядником: оригіналу ТТН, оформленої згідно діючого законодавства України, оригіналів рахунка-фактури та акта приймання-передачі наданих послуг в двох екземплярах, підписаних обома сторонами та скріплених печатками. Підрядник надає документи для оплати послуг кожні 10 (десять) календарних днів.

Як стверджує позивач, на виконання умов Договору він надав відповідачу послуги з перевезення вантажу за Актом надання послуг № 33 від 30.09.2016 на суму 14 250,00 грн., № 36 від 31.10.2016 на суму 12 520,00 грн., № 37 від 10.11.2016 на суму 5 700,00 грн., № 38 від 21.11.2016 на суму 1 900,00 грн.

Проте, відповідач в порушення взятих на себе договірних зобов'язань надані позивачем послуги не оплатив, внаслідок чого за ним виникла заборгованість в розмірі 34 380,00 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За своєю правовою природою укладений між сторонами Договір є договором транспортного експедирування.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України Про транспортно-експедиторську діяльність транспортно-експедиторська діяльність - це підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів; транспортно-експедиторська послуга - робота, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування; експедитор (транспортний експедитор) - суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування; клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору.

Відповідно до ч. 1 ст. 929 Цивільного кодексу України та ст. 9 Закону України Про транспортно-експедиторську діяльність за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

Відповідно до абзацу 1 ст. 11 Закону України Про транспортно-експедиторську діяльність експедитор зобов'язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку.

Згідно з абзацом 2 ст. 12 Закону України Про транспортно-експедиторську діяльність клієнт зобов'язаний у порядку, передбаченому договором транспортного експедирування, сплатити належну плату експедитору, а також відшкодувати документально підтверджені витрати, понесені експедитором в інтересах клієнта в цілях виконання договору транспортного експедирування.

Статтею 931 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.

Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з п. 6.2. Договору Замовник здійснює розрахунки з підрядником за фактично виконану роботу на протязі 40 календарних днів з моменту надання Підрядником послуг, на підставі наступних документів, наданих Підрядником: оригіналу ТТН, оформленої згідно діючого законодавства України, оригіналів рахунка-фактури та акта приймання-передачі наданих послуг в двох екземплярах, підписаних обома сторонами та скріплених печатками. Підрядник надає документи для оплати послуг кожні 10 (десять) календарних днів.

Під час розгляду справи судом встановлено, що факт виконання послуг з перевезення вантажу підтверджується актами надання послуг № 33 від 30.09.2016 на суму 14 250, 00 грн. та № 36 від 31.10.2016 на суму 12 530, 00 грн., які підписані сторонами без зауважень та заперечень і скріплені печатками обох підприємств.

Підписання відповідачем означених актів, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні і які відповідають вимогам, зокрема, ст. 9 названого Закону і Положенню Про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку , затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88, та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за надані послуги.

Судом встановлено, що надані в обґрунтування позовних вимог акти оформлені відповідно до вимог Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні і Положення Про документальне забезпечення записів бухгалтерського обліку , містять всі обов'язкові реквізити, а відтак є первинними документами, що підтверджують здійснення відповідної господарської операції.

Доказів того, що при підписанні вищевказаних актів відповідач не отримав оригінали інших документів, передбачених у п. 6.2. Договору в матеріалах справи відсутні. Умовами договору не передбачено, що означені документи надаються відповідачу окремо від актів, шляхом вручення чи надсилання.

За таких обставин, суд вважає, що у відповідача виник обов'язок по сплаті наданих позивачем послуг з перевезення вантажу за вищевказаними актами.

Водночас, як зазначалось вище, Акти надання послуг № 37 від 10.11.2016 на суму 5 700,00 грн. та № 38 від 21.11.2016 на суму 1 900,00 грн. з боку відповідача не підписані.

Суд зазначає, що передання і прийняття послуг на підставі підписаного в односторонньому порядку акта і виникнення за таким актом прав та обов'язків можливе лише за наявності реального надання послуг за Договором, у разі неотримання обґрунтованої відмови від підписання акта, тоді як під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено реальне надання послуг відповідачу за спірним Договором.

Відповідач, у свою чергу, у відзиві на позов також звертає увагу суду на відсутність підпису спірних Актів з боку відповідача та зазначає, що відповідних товарно-транспортних накладних, які б підтверджували факт надання послуг позивачем надано не було. Будь-яких інших документів, які б підтверджували факт надання експедиторських послуг відповідачу позивач також не надав. Таким чином, оскільки позивач не надав суду будь-яких належних та допустимих доказів надання відповідачу експедиційних послуг за Актами № 37 від 10.11.2016 та № 38 від 21.11.2016, відповідач вважає заявлені позивачем вимоги безпідставними.

Судом встановлено, що в матеріалах справи відсутні будь-які інші докази на підтвердження факту надання позивачем послуг з перевезення вантажу за вищевказаними актами, у зв'язку з чим, з огляду на не підписання зазначених актів з боку відповідача, вони не можуть вважатись належними доказами на підтвердження виконання позивачем послуг з перевезення вантажу за спірним договором.

Намагаючись перевірити обставини надання спірних послуг за актами, які відповідач не визнає та ставить під сумнів, суд ухвалами від 05.04.2017 та від 24.04.2017 зобов'язував позивача надати документи, передбачені п. 6.2. Договору з доказами їх направлення відповідачу та отримання останнім; всю податкову звітність, складену на виконання спірних зобов'язань. Проте, таких доказів позивачем суду надано не було.

Оцінюючи зазначені обставини, суд бере до уваги те, що права, обов'язки і відповідальність власників автомобільного транспорту - перевізників та вантажовідправників і вантажоодержувачів - замовників визначають Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 № 363 (далі - Правила).

Відповідно до п. 11.1 та п. 11.3. Правил основними документами на перевезення вантажів є товарно-транспортні накладні, а оформлення перевезень вантажів товарно-транспортними накладними здійснюється незалежно від умов оплати за роботу автомобіля.

Згідно з п. п. 11.4. - 11.6. Правил товарно-транспортну накладну на перевезення вантажів автомобільним транспортом Замовник (вантажовідправник) повинен виписувати в кількості не менше чотирьох екземплярів. Замовник (вантажовідправник) засвідчує всі екземпляри товарно-транспортної накладної підписом і при необхідності печаткою (штампом). Після прийняття вантажу згідно з товарно-транспортною накладною водій (експедитор) підписує всі її екземпляри. Перший екземпляр товарно-транспортної накладної залишається у Замовника (вантажовідправника), другий - передається водієм (експедитором) вантажоодержувачу, третій і четвертий екземпляри, засвідчені підписом вантажоодержувача (у разі потреби й печаткою або штампом), передається Перевізнику.

Відповідно до п. 13.1 Правил перевізник здає вантажі у пункті призначення вантажоодержувачу згідно з товарно-транспортною накладною.

Відсутність товарно-транспортних накладних в даному випадку не дає можливості суду достеменно встановити факт надання позивачем відповідачу послуг з перевезення по Договору, які позивач відобразив в актах надання послуг № 37 від 10.11.2016 на суму 5 700,00 грн. та № 38 від 21.11.2016 на суму 1 900,00 грн.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що матеріалами справи документально підтверджено факт надання позивачем відповідачу послуг за актами надання послуг № 33 від 30.09.2016 на суму 14 250,00 грн. та № 36 від 31.10.2016 на суму 12 530,00 грн., а всього на суму 26 780,00 грн.

Докази оплати зазначених Актів відповідачем в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Оскільки відповідач прийняв замовлені ним послуги, однак в обумовлені строки не сплатив позивачеві повністю їх вартості, відповідний борг, який існує на момент розгляду справи в суді в сумі 26 780,00 грн., має бути стягнутий з нього в судовому порядку, а в решті позовних вимог в частині стягнення основного боргу суд відмовляє у зв'язку з недоведеністю.

Що стосується заявлених до стягнення 3% річних у розмірі 255,46 грн. та інфляційних втрат у розмірі 652,66 грн., суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові (п. п. 3.1., 4.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань ).

Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 09.11.2016 у справі № 9/5014/969/2012(5/65/2011) за змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У пункті 3.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань вказано, що зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Згідно з пунктом 3.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Так, відповідно до п. 3.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань у застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 № 265 Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін , відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал,період з початку року і т.п. проводяться ланцюговим методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

В силу приписів п. 1.12. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Перевіривши надані позивачем розрахунки 3% річних та інфляційних втрат суд вважає їх арифметично невірними та такими, що не повністю відповідають приписам чинного законодавства через невірно визначену суму боргу, виходячи з якої здійснювалось обчислення зазначених сум.

За розрахунком суду розмір інфляційних втрат складає 269,16 грн., а 3% річних - 232,13 грн.

Що стосується заявлених до стягнення відсотків за користування чужими грошовими коштами у розмірі 1 319,08 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Як роз'яснено в п.п. 6.1, 6.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013, проценти, зазначені у ст. 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (ст. 1214 ЦК України). Підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, ст. ст. 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж ч. 2 ст. 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (ст. 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.

Судом встановлено, що розмір процентів за користування чужими грошовими коштами укладеним між сторонами договором не встановлено.

При цьому, позивач нараховує відсотки за користування чужими грошовими коштами у розмірі 1 319,08 грн. на рівні облікової ставки Національного банку України та визначаючи їх розмір, керувався приписами ч. 6 ст. 231 ГК України (розмір штрафних санкцій).

Статтею 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до положень ч. 6 ст. 231 ГК України штрафні санкції, що встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором лише за порушення грошових зобов'язань.

Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк (ч. 4 ст. 232 ГК України).

Водночас, стягнення процентів користування чужими грошовими коштами, передбачених ст. 536 ЦК України, не є ні видом забезпечення виконання зобов'язань, ані штрафною санкцією (така правова позиція викладена в п. 2.7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Враховуючи викладене, суд відхиляє безпідставне посилання позивача на необхідність нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами на рівні облікової ставки Національного банку України на підставі ч. 6 ст. 231 ГК України, оскільки вказана правова норма визначає розмір штрафних санкцій, види яких вичерпно врегульовано у ст. 230 цього Кодексу (неустойка, штраф, пеня), що виключає ототожнення процентів за користування чужими грошовими коштами зі штрафними санкціями.

За таких обставин, суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 1 319, 08 грн. відсотків за користування чужими грошовими коштами.

Згідно з п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 Про судове рішення рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено часткову обґрунтованість заявлених позовних вимог, вони підлягають задоволенню частково з урахуванням наведеного.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача пропорційно задоволеній частині позову.

Що стосується заявлених до стягнення витрат позивача на юридичні послуги у розмірі 20 000,00 грн., суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 44 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Відповідно до пункту 6.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 Про деякі питання практики застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України , витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК.

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригіналу ордера адвоката, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.

За змістом частини третьої статті 48 та частини п'ятої статті 49 ГПК у їх сукупності можливе покладення на сторони у справі як судових витрат тільки тих сум, які були сплачені стороною за отримання послуг саме адвоката (у розумінні пункту 1 статті 1 та частини першої статті 6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"), а не будь-якої особи, яка надавала правову допомогу стороні у справі. Аналогічну правову позицію викладено у Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 N 6-рп/2013 у справі N 1-4/2013.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач надав суду в обґрунтування понесених ним витрат на правову допомогу копію Договору про надання юридичних послуг № 02-11/16 від 01.12.2016, укладеного з Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2.

Водночас, жодних доказів того, що представник позивача у даній справі - ОСОБА_2 є адвокатом позивачем не надано.

Враховуючи зазначене, у суду відсутні підстави для задоволення вимог позивача про відшкодування витрат на юридичну допомогу.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 43, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю БРАВО ЛОГІСТІК (04060, місто Київ, вулиця Максима Берлінського, будинок 8; код ЄДРПОУ 39418520) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ГРАНІТПРОМТЕХ (02222, місто Київ, проспект Володимира Маяковського, будинок 30; код ЄДРПОУ 39560291) 26 780 (двадцять шість тисяч сімсот вісімдесят) грн. 00 коп. основного боргу, 269 (двісті шістдесят дев'ять) грн. 16 коп. інфляційних втрат, 232 (двісті тридцять дві) грн. 13 коп. 3% річних та 767 (сімсот шістдесят сім) грн. 04 коп. витрат по сплаті судового збору.

3. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

4. В іншій частині позову відмовити.

5. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 19.06.2017.

Суддя М.Є. Літвінова