Рішення

від 10.08.2017 по справі 755/21188/15-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 755/21188/15-ц Головуючий у 1 - й інстанції: Астахова О.О.

№ апеляційного провадження: Доповідач - Ратнікова В.М.

22-ц/796/8110/2017

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 серпня 2017 року колегія суддів Судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі :

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Левенця Б.Б.

- Борисової О.В.

при секретарях - Куркіній І.В., Юрченко А.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційними скаргами позивача ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_4 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 червня 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 01 червня 2017 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя задоволено частково.

В порядку поділу спільно набутого майна подружжя визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1; на 1/2 частину будинку № АДРЕСА_3, із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього; на 1/2 частину земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок № АДРЕСА_3, із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього.

В порядку поділу спільно набутого майна подружжя визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1; на 1/2 частину будинку № АДРЕСА_3, із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 1 827,00 грн..

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 червня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, без врахування фактичних обставин справи. Визнаючи за ним право власності на 1/2 частину земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок № АДРЕСА_3, суд першої інстанції не визначив, яка саме це частина ділянки та яким є її розмір. Вважає, що поділу підлягає вся земельна ділянка, а не її частина, оскільки нормами Земельного кодексу України від 1992 року, який був чинний на момент придбання домоволодіння, передбачалося, що при переході права власності на будівлю до нового власника переходить і право власності на земельну ділянку. ОСОБА_4 набула права власності на спірну ділянку не в порядку приватизації, а в порядку ст. 30 Земельного кодексу України від 1992 року, у зв'язку з набуттям права власності на будівлю, що розташована на ділянці, а тому це майно підлягає поділу в загальному порядку. Зазначив, що суд не надав належної оцінки його доводам про те, що спільне користування заявленим до поділу майном є неможливим та не здійснив реального поділу цього майна шляхом виділення кожному з подружжя у власність окремого об'єкта.

Відповідач ОСОБА_4, також не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 червня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з'ясуванні та недоведеності фактичних обставин справи, а висновки суду обставинам справи не відповідають. Зазначила, що судом було визнано спільною власністю подружжя та поділено між сторонами майно, яке є її особистою власністю та ніколи не перебувало у спільній сумісній власності сторін. Квартира АДРЕСА_1 та домоволодіння № АДРЕСА_3 були придбані нею за договорами купівлі - продажу вже після фактичного припинення шлюбних та сімейних стосунків з відповідачем, що залишилося поза увагою суду першої інстанції. Зазначила, що земельну ділянку, на якій розташовано будинок № АДРЕСА_3, нею отримано у власність в порядку приватизації, а тому вказане майно не підлягає поділу в силу закону. Зазначила, що Верховний Суд України в правовій позиції у справі № 6-801цс16 роз'яснив, що жодне майно не буде вважатися спільним сумісним майном, якщо право спільної сумісної власності прямо не встановлено правочином, а тому, до визнання недійсними договорів купівлі - продажу, за якими вона набула спірне майно в особисту приватну власність, це майно не можна вважати спільною власністю подружжя. Вважає, що суд першої інстанції неправомірно припинив її право власності на частину в квартирі та домоволодінні, оскільки будь-які правові підстави для цього були відсутні. Послалася на те, що ОСОБА_3 при зверненні до суду обрано невірний спосіб захисту, так як він не просив про визнання спірного майна спільною сумісною власністю і не просив припинити право особистої приватної власності позивача на частку в спірному майні, одночасно, суд першої інстанції, прийнявши рішення про визнання майна спільною сумісною власністю, вийшов за межі позовних вимог. Судом при вирішенні спору помилково застосовано до правовідносин, що виникли між сторонами, положення Сімейного кодексу України, тоді як застосуванню підлягали норми Кодексу про шлюб та сім'ю, який був чинним на момент набуття відповідачем права власності на спірне майно. Вказала, що заявлене до поділу майно вона набула за власні кошти вже після припинення ведення спільного господарства з позивачем та їх шлюбних відносин, що також підтверджує її доводи щодо того, що це майно є її особистою приватною власністю. Суд першої інстанції безпідставно ототожнив поняття фактичного припинення шлюбних відносин із поняттям припинення (розірвання) шлюбу , що призвело до невірного визначення правового режиму спірного майна та безпідставного задоволення позовних вимог. Також не було враховано, що грошові кошти, за які придбано спірне майно, належали їй особисто та складалися з суми, отриманої від продажу іншої належної відповідачу квартири та заощаджень її батьків. Вважає, що позивач пропустив трирічний строк позовної давності для пред'явлення вимог про поділ майна, так як спірне майно нею було набуто у власність в 1996 - 1999 роках, шлюбні відносини фактично припинені в 1996 році, перше рішення про розірвання шлюбу ухвалене в 1999 році, повторно шлюб розірвано в лютому 2012 року, а позов пред'явлено в листопаді 2015 року. Незалежно від того, яку саме подію варто вважати початком відліку строку позовної давності для подання позову, ОСОБА_3 цей строк пропущено, на що суд першої інстанції не звернув уваги.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_5 повністю підтримали доводи своєї апеляційної скарги та просили її задовольнити. Проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_4 заперечували, посилаючись на те, що вони є безпідставними.

Представники відповідача ОСОБА_4 ОСОБА_6 ОСОБА_7 та ОСОБА_8 проти доводів апеляційної скарги ОСОБА_3 заперечували, посилаючись на те, що її доводи є безпідставними. Доводи своєї апеляційної скарги підтримали та просили її задовольнити.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, а апеляційна скарга ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 20 серпня 1994 року Центральним міжрайонним управлінням реєстрації шлюбів у м. Києві було зареєстровано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, щопідтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу Серія НОМЕР_4 від 20 серпня 1994 року.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 06 вересня 1999 року, яке набрало законної сили 17 вересня 1999 року, було розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4. Даним рішенням встановлено, що шлюб між сторонами фактично розпався в 1996 році, з цього часу шлюбно - сімейні стосунки між ними припинені, спільного господарства не ведуть, мають роздільний бюджет.

Вказане рішення до органів реєстрації актів цивільного стану для виконання сторонами не пред'являлося.

Згідно відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_3 є одним із засновників Товариства з обмеженою відповідальністю Глед . Датою реєстрації юридичної особи є 29 лютого 1996 року.

21 червня 1997 року ОСОБА_4 придбала за договором купівлі - продажу трикімнатну квартиру АДРЕСА_1.

03 червня 1999 року ОСОБА_4 придбала за договором купівлі - продажу житловий будинок АДРЕСА_3. Житловий будинок є дерев'яним, жила площа складає 24,9 кв.м., до будинку примикає: сарай, надбудова, погреб, туалет, ворота, огорожа, ворота, колодязь.

Згідно Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку від 16 червня 2000 року, ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,6115 га, що розташована за адресою АДРЕСА_3. Землю передано за наступним цільовим призначенням: для ведення особистого підсобного господарства - 0,3615 га та для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарський будівель - 0,2500 га.. Підставою видачі Акту є рішення виконкому Германівської сільської Ради народних депутатів № 117 від 24 листопада 1999 року.

Відповідно до даного рішення, Германівська сільська Рада народних депутатів, керуючись положеннями Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року Про приватизацію земельних ділянок , ст. 3 Земельного кодексу України та ст. 33 Закону України Про місцеве самоврядування , вирішила затвердити матеріали технічної документації для складання державних актів на право приватної власності на землю громадянам, видати вказані акти та зареєструвати їх у книзі записів.

27 березня 2007 року між ОСОБА_3 та Публічним акціонерним товариством Правекс - Банк було укладено кредитний договір №9-030/07Р на купівлю автомобіля, згідно якого позичальник отримав в кредит 81 750,00 доларів США.

27 березня 2007 року між ОСОБА_3 та Публічним акціонерним товариством Правекс - Банк було укладено договір застави транспортного засобу, відповідно до умов якого, в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором №9-030/07Р, позичальник передав в заставу банку автомобіль Mercedes - Benz, 2006 року випуску, придбаний за кредитні кошти.

27 березня 2007 року між ОСОБА_4 та Публічним акціонерним товариством Правекс - Банк було укладено договір поруки № 9-030/07Р, відповідно до умов якого вона виступила поручителем за зобов'язаннями ОСОБА_3, що випливають з кредитного договору №9-030/07Р.

24 лютого 2012 року Дніпровським районним судом м. Києва було ухвалено рішення про розірвання шлюбу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4.

03 березня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 було укладено договір поставки, відповідно до умов якого останній зобов'язався поставити за адресою АДРЕСА_3 інструменти і будівельні ліса.

03 березня 2012 року між ОСОБА_3 та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_12 було укладено договір № 37/3 на виконання будівельних робіт, зокрема, будівництва будинку за адресою АДРЕСА_3.

22 вересня 2012 року ОСОБА_4 зареєструвала шлюб з ОСОБА_13.

Згідно Звіту про оцінку майна від 31 березня 2016 року, складеного за результатами виконаної суб'єктом оцінювальної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю Апрайсел Юа оцінки нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1, станом на 28 березня 2016 року вартість цієї квартири складає 2 028 300,00 грн. без ПДВ.

Згідно Звіту про оцінку майна від 31 березня 2016 року, складеного за результатами виконаної суб'єктом оцінювальної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю Апрайсел Юа оцінки нерухомого майна - будинку з надвірними будівлями і спорудам та земельної ділянки за адресою АДРЕСА_3, станом на 28 березня 2016 року вартість цього домоволодіння і земельної ділянки складає 779 500,0 грн. без ПДВ, з них: вартість будинку - 41 700,00 грн. та вартість земельної ділянки - 737 700,00 грн..

Згідно Звіту про оцінку майна від 16 вересня 2016 року, складеного за результатами виконаної суб'єктом оцінювальної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю Науковий центр незалежних експертиз оцінки нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1, станом на 16 вересня 2016 року вартість цієї квартири складає 836 387,00 грн. без ПДВ.

Звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_3 просив в порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнати за ним право власності на житловий будинок № АДРЕСА_3, із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, та земельну ділянку площею 0,6115 га, на якій розташований житловий будинок, а у власності ОСОБА_4 залишити трикімнатну квартиру АДРЕСА_1. В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що вказане майно набуте сторонами в період перебування в шлюбних відносинах, тобто є їх спільною власністю, одночасно, у зв'язку з розірванням шлюбу, спільне володіння та користування квартирою та будинком є неможливим, з огляду на що їх варто поділити, виділивши кожному по окремому об'єкту нерухомого майна.

Задовольняючи позовні вимоги частково, визнаючи, в порядку поділу спільно набутого майна подружжя, за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1; на 1/2 частину будинку № АДРЕСА_3, із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього, визнаючи за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1; на 1/2 частину будинку № АДРЕСА_3, із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього, суд першої інстанції виходив з того, що вказане майно було придбано в період шлюбу за спільні кошти сторін, а тому є їх спільною власністю як подружжя і підлягає поділу між ними в рівних частках.

Колегія суддів вважає, що такий висновок суду першої інстанції зроблений на підставі повного та об єктивного з ясуванння дійсних обставин справи, досліджених наданих суду доказів та відповідає вимогам закону, з огляду на наступне.

На час придбання спірного майна подружжям діяв КпШС України.

Відповідно до ст. 22 КпШС України майно нажите подружжям за час шлюбу є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Оскільки квартиру АДРЕСА_1 було придбано 21.06.1997 року, будинок № АДРЕСА_3 із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього придбано 03 червня 1999 року на ім. я ОСОБА_4, тобто під час перебування в зареєстрованому шлюбі зОСОБА_3, то, відповідно до вимог ст.22 КпШС України, дане нерухоме майно є спільною власністю подружжя.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про те, що вище зазначене заявлене до поділу майно вона набула вже після припинення ведення спільного господарства з позивачем та їх шлюбних відносин та є її особистою власністю, що також підтверджує її доводи щодо того, що це майно є її особистою приватною а суд першої інстанції безпідставно ототожнив поняття фактичного припинення шлюбних відносин із поняттям припинення (розірвання) шлюбу , що призвело до невірного визначення правового режиму спірного майна та безпідставного задоволення позовних вимог, правильність висновків суду не спростовують, так як не ґрунтуються на фактичних обставинах справи та вимогах матеріального права, з огляду на наступне.

.Відповідно до вимог ст. 39 КпШС України, діючого на момент прийняття Радянським районним судом м.Києва рішення про розірвання шлюбу між сторонами від 06.09.1999 року, розірвання шлюбу проводиться в судовому порядку, а у випадках, передбачених статтями 41,42 цього Кодексу-органами реєстрації актів громадянського стану.

Згідно вимог ст. 44 КпШС України, шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції та в апеляційній інстанції сторони підтвердили, що вони не звертались до органів реєстрації актів громадянського стану з приводу реєстрації розірвання шлюбу за рішенням Радянського районного суду м.Києва від 06.09.1999 року. Вказані обставини свідчать про те, що шлюб між сторонами станом на час придбання спірного нерухомого майна ( квартири та будинку) розрізано не було, а тому воно, відповідно до вимог ст. 22 КпШС України є спільним майном подружжя.

Крім того, рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 24 лютого 2012 року за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу встановлено, що сторони з 2006 року шлюбно-сімейні відносини не підтримують, не ведуть спільне господарство.

Безпідставними є доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про те, що судом першої інстанції не були враховані її доводи та надані на їх підтвердження докази, що спірна квартира та будинок є особистою приватною власністю, так як придбані за її особисті кошти, з огляду на таке.

На підтвердження факту придбання спірної квартири та будинку за її особисті кошти ОСОБА_4 зазначала, що грошові кошти на придбання вказаного майна нею були отримані від продажу трикімнатної квартири її батьків АДРЕСА_2. Судом вказані доводи та надані на їх підтвердження докази були досліджені та їм була надана вірна правова оцінка. Суд вірно послався в рішенні на те, що згідно договору купівлі-продажу квартира АДРЕСА_2 належала на праві власності батькам та брату ОСОБА_4 ОСОБА_16, ОСОБА_17 та ОСОБА_10 і була відчужена ними 30.07.1997 року, тобто, після придбання спірної квартири 21.06.1997 року. Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_16 та ОСОБА_10 суду пояснили, що продаж квартири ними був здійснений з метою окремого проживання її власників. Інших належних та допустимих доказів придбання спірного нерухомого майна за особисті кошти відповідача матеріали справи не містять.

На час вирішення питання про поділ майна подружжя застосуванню підлягає СК України.

Статтею 68 СК України встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте на час шлюбу.

Згідно вимог ч.2 ст. 72 СК України, до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Аналізуючи встановлені судом обставини справи, надані сторонами докази та вимоги закону, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про безпідставність доводів відповідача щодо пропуску позивачем строку позовної давності для звернення до суду з позовом про поділ майна подружжя, так як право позивача на користування, володіння та розпорядження майном було порушене у квітні 2014 року, коли йому стали чинитись перешкоди у доступі до земельної ділянки АДРЕСА_3, де він здійснював будівництво нового будинку для власного проживання. З позовом до суду позивач звернувся у листопаді 2015 року. Доводи апеляційної скарги в цій частині правильність висновків суду не спростовують.

Відповідно до ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Статтею 71 СК України встановлено спосіб та порядок поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір вирішується судом.

За наведених обставин справи та відповідно до вимог закону, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції прийшов до вірного та обгурнтованого висновку про те, що квартира АДРЕСА_1 та житловий будинок АДРЕСА_3, жилою площею 24,9 кв.м., до якого примикають: сарай, надбудова, погреб, туалет, ворота, огорожа, ворота, колодязь, є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 , оскільки набуті подружжям за час шлюбу та за спільні кошти подружжя, а тому підлягає поділу між подружжям в рівних частках.

Визнаючи за ОСОБА_3 в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок № АДРЕСА_3, із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього, суд першої інстанції посилався на те, що приватизована ОСОБА_4 земельна ділянка є її особистою власністю та не підлягає поділу як спільне майно подружжя, проте, враховуючи, що за позивачем визнано право власності на 1/2 частину домоволодіння, що розташоване на цій ділянці, то, в силу ст. 120 ЗК України та 377 ЦК України, до нього також перейшло право власності на відповідну частину ділянки.

З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може, оскільки він не ґрунтується на вимогах закону, з огляну на наступне.

Відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Аналогічна норма міститься в ст. 60 СК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Статтею 61 СК України (у редакції, чинній до внесення змін Законом № 2913-VI) було встановлено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

9 лютого 2011 року набрав чинності Закон № 2913-VI , яким ст. 61 СК України доповнено частиною п'ятою такого змісту: об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Під час розгляду даної справи судом установлено, що ОСОБА_4 перебувала з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі з 20 серпня 1994 року по 24 лютого 2012 року. На підставі рішення Германівської сільської Ради народних депутатів № 117 від 24 листопада 1999 року ОСОБА_4 безоплатно отримала у приватну власність земельну ділянку площею 0,6115 га, що розташована за адресою АДРЕСА_3. Землю передано за наступним цільовим призначенням: для ведення особистого підсобного господарства - 0,3615 га та для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарський будівель - 0,2500 га.. Вказане рішення було прийнято керуючись положеннями Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року Про приватизацію земельних ділянок , ст. 3 Земельного кодексу України та ст. 33 Закону України Про місцеве самоврядування . На підставі зазначеного рішення ОСОБА_4 було видано Державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_3.

ОскількиЗакон України № 2913- VI набрав чинності 09 лютого 2011 року і не має зворотної дії в часі, а спірна земельна ділянка була приватизована відповідачкою 24 листопада 1999 року, то він не може бути застосований до спірних правовідносин.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що спірна земельна ділянка не є майном, набутим подружжям за час шлюбу, і не підлягає поділу між ними, оскільки ОСОБА_4 безоплатно отримала її в приватну власність у 1999 році, використавши своє право громадянина на приватизацію.

Висновок суду першої інстанції про те, що так як за позивачем визнано право власності на 1/2 частину домоволодіння, що розташоване на спірній земельній ділянці, то, в силу ст. 120 ЗК України та 377 ЦК України, до нього також перейшло право власності на відповідну частину ділянки є помилковим, так як на час придбання спірного будинку у червні 1999 року вказані норми права не діяли .

Суд також посилався в рішенні на положення ст.30ЗК УРСР, яка діяла на час набуття права власності на спірний будинок та виникнення права користування земельною ділянкою на якій він розташований. Вказана норма права передбачає, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше непередбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі

зміницільового призначення надання земельної ділянки у власність

або користування здійснюється в порядку відведення.

При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне

користування власників цих об'єктів.

При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими об'єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди.

Право власності або право користування земельною ділянкою у

перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів

відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.

З досліджених в судовому засіданні доказів достовірно встановлено, що після придбання спірного будинку у власність у червні 1999 року, 24 листопада 1999 року на підставі рішення виконкому Германівської сільської ради народних депутатів № 117, ОСОБА_4 безоплатно отримала у приватну власність ( приватизувала) земельну ділянку площею 0,6115 га, що розташована за адресою АДРЕСА_3. Землю передано за наступним цільовим призначенням: для ведення особистого підсобного господарства - 0,3615 га та для будівництва і обслуговування житлового будинку і господарський будівель - 0,2500 га..На підставі вказаного рішення ради ОСОБА_4 було видано державний акт на право приватної власності на землю.

Вказане рішення Германівської сільської ради народних депутатів № 117 та виданий на підставі нього державний акт на право приватної власності ОСОБА_4 на землю ОСОБА_3 не оскаржувались, а тому висновок суду першої інстанції про зміну правового режиму земельної ділянки та поділ її між колишнім подружжям не ґрунтується на встановлених обставинах справи та вимогах закону, доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 про неправильність рішення суду в цій частині є обґрунтованими

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що, визнаючи за ним право власності на 1/2 частину земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок № АДРЕСА_3, суд першої інстанції не визначив, яка саме це частина ділянки та яким є її розмір та що поділу, як спільне майно подружжя, підлягає вся земельна ділянка, колегія суддів вважає безпідставними з огляду на зазначені вище вимоги матеріального права та встановлені фактичні обставини справи. .

З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що рішення суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про поділ земельної ділянки площею 0,6115 га, що розташована за адресою АДРЕСА_3 підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового в рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України колегія суддів вважає необхідним стягнути з ОСОБА_4 ( індивідуальний ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (індивідуальний ідентифікаційний номер НОМЕР_2) понесені ним витрати по сплаті судового збору в сумі 8526,00 гривень.

Стягнути з ОСОБА_3 (індивідуальний ідентифікаційний номер НОМЕР_2) на користь ОСОБА_4 ( індивідуальний ідентифікаційний номер НОМЕР_1) понесені нею витрати по сплаті судового збору в сумі 2233,00 гривень.

Керуючись ст.22 КпШС України, ст.ст. 70, 71 СК України, ст.ст. 303, 307, 309, 313, 316 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 01 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ земельної ділянки площею 0,6115 га, що розташована за адресою АДРЕСА_3 та розподілу судових витрат скасувати та постановити в цій частині нове рішення наступного змісту.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання земельної ділянки площею 0,6115 га, що розташована за адресою АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю подружжя та виділення її у його власність в порядку поділу майна подружжя, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 ( індивідуальний ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 (індивідуальний ідентифікаційний номер НОМЕР_2) понесені ним витрати по сплаті судового збору в сумі 8526,00 гривень.

Стягнути з ОСОБА_3 (індивідуальний ідентифікаційний номер НОМЕР_2) на користь ОСОБА_4 ( індивідуальний ідентифікаційний номер НОМЕР_1) понесені нею витрати по сплаті судового збору в сумі 2233,00 гривень.

В іншій частині рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 01 червня 2017 року залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: Судді: