Постанова

від 01.04.2020 по справі 755/21188/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

01 квітня 2020 року

місто Київ

справа № 755/21188/15-ц

провадження № 61-25876св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.

суддів: Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 червня 2017 року у складі судді Астахової О. О. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., Борисової О. В., і касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Левенця Б. Б., Борисової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання за ним права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , а також сарай, надбудову, погріб, туалет, ворота, огорожу, колодязь із земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 , із визнанням за відповідачем упорядку поділу спільного майна подружжя права власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що 20 серпня 1994 року позивач уклав шлюб із ОСОБА_3 , який розірвано на підставі рішення Дніпровського районного суду міста Києва 24 лютого 2012 року. Під час шлюбу сторонам спільно набуте майно, зокрема, житловий будинок АДРЕСА_1 , сарай, надбудова, погріб, туалет, ворота, огорожа, колодязь, що знаходяться на земельній ділянці, площею 0, 6115 га, транспортні засоби та квартира АДРЕСА_2 . Після розірвання шлюбу між сторонами досягнуто домовленості щодо поділу спільно набутого майна.

Проте, з квітня 2014 року з приводу володіння та користування будинком із земельною ділянкою та квартирою у них почали виникати непорозуміння та суперечки. Право власності відповідно до укладених договорів купівлі-продажу і спірного будинку із земельною ділянкою, і квартири зареєстровано на ім`я відповідача. Остання відмовляється у добровільному порядку здійснити поділ спірного майна. Вартість спірного домоволодіння із земельною ділянкою відповідно до звіту про оцінку майна від 31 березня 2016 року становить 779 500, 00 грн. Спірна квартира відповідно до звіту оцінку майна від 31 березня 2016 року коштує 2 028 300, 00 грн. ОСОБА_3 проживає разом із дочкою і новим чоловіком у квартирі АДРЕСА_2 .

Враховуючи, що спільне володіння та користування сторонами нерухомим майном неможливе, позивач просив залишити у власності відповідача зазначену квартиру, а за ним визнати право власності на житловий будинок, сарай, надбудову, погріб, туалет, ворота, огорожу, колодязь, із земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 .

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 01 червня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. У порядку поділу спільно набутого майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності: на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 ; на Ѕ частину будинку АДРЕСА_1 , із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього, та на Ѕ частину земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок АДРЕСА_1 , із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього. Визнано у порядку поділу спільно набутого майна подружжя за ОСОБА_3 право власності: на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 ; на Ѕ частину будинку АДРЕСА_1 , із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього. У іншій частині позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позов, керувався тим, що спірне майно придбано у період шлюбу за спільні кошти сторін, а тому є їх спільною власністю як подружжя і підлягає поділу між ними в рівних частках. Визнаючи за ОСОБА_1 у порядку поділу майна подружжя право власності на Ѕ частину земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок АДРЕСА_1 , із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем, воротами, огорожею, що примикає до нього, суд першої інстанції посилався на те, що приватизована ОСОБА_3 земельна ділянка є її особистою власністю та не підлягає поділу як спільне майно подружжя, проте, враховуючи, що за позивачем визнано право власності на Ѕ частину домоволодіння, що розташоване на цій ділянці, то згідно зі статтею 120 ЗК України та статтею 377 ЦК України до нього також перейшло право власності на відповідну частину ділянки.

Суд вважав неможливим відступити від рівності часток у праві спільної сумісної власності подружжя та дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_2 , а також житловий будинок АДРЕСА_1 , із сараєм, надбудовою, погребом, туалетом, колодязем воротами, огорожею, що примикає до нього, підлягає поділу між сторонами в рівних частках по Ѕ частині кожному. Саме при рівному поділі спільно набутого майна, з урахуванням його вартості, відсутності між сторонами згоди на компенсацію різниці його вартості, буде дотримано баланс та співмірність у реалізації прав та законних інтересів позивача і відповідача на користування, володіння та розпорядження належним їм майном.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 червня 2017 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ земельної ділянки, площею 0, 6115 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та розподілу судових витрат скасовано та постановлено в цій частині нове рішення такого змісту. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання земельної ділянки, площею 0, 6115 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя та виділення її у його власність в порядку поділу майна подружжя відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 8 526, 00 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 понесені витрати зі сплати судового збору в сумі 2 233, 00 грн. В іншій частині рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 червня 2017 року залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовувалося тим, що спірна земельна ділянка не є майном, набутим подружжям за час шлюбу, і не підлягає поділу між ними, оскільки ОСОБА_3 безоплатно отримала її у приватну власність у 1999 році, використавши своє право громадянина на приватизацію. Висновок суду першої інстанції про те, що так як за позивачем визнано право власності на 1/2 частину домоволодіння, що розташоване на спірній земельній ділянці, то, у силу вимог статті 30 ЗК Української РСР, до нього також перейшло право власності на відповідну частину ділянки, є помилковим, так як на час придбання спірного будинку у червні 1999 року зазначені норми права не діяли.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 .

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , просив скасувати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 .

Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що суди спір фактично не вирішили, визнавши за сторонами права на ідеальні частини спірного майна та залишивши його у спільній частковій власності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_4 .

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просила скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року в частині, в якій залишено без змін рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 червня 2017 року, та направити в цій частині справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року залишити без змін. Вирішити питання розподілу судових витрат.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу, ОСОБА_3 .

Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що судом визнано спільною власністю подружжя та поділено між сторонами майно, яке є її особистою власністю та ніколи не перебувало у спільній сумісній власності сторін. Квартира АДРЕСА_2 та домоволодіння АДРЕСА_1 придбані нею вже після фактичного припинення шлюбних та сімейних стосунків з відповідачем, що залишилося поза увагою суду першої інстанції. Зазначила, що земельну ділянку, на якій розташовано будинок АДРЕСА_1 , нею отримано у власність в порядку приватизації, а тому зазначене майно не підлягає поділу в силу закону.

Послалася на те, що ОСОБА_1 обрано невірний спосіб захисту, так як він не просив про визнання спірного майна спільною сумісною власністю і не просив припинити право особистої приватної власності позивача на частку в спірному майні, одночасно, суд першої інстанції, ухваливши рішення про визнання майна спільною сумісною власністю, вийшов за межі позовних вимог.

Зазначила, що заявлене до поділу майно вона набула за власні кошти вже після припинення ведення спільного господарства з позивачем та їх шлюбних відносин, що також підтверджує її доводи щодо того, що це майно є її особистою приватною власністю. Суди не звернули увагу, що факт припинення шлюбних відносин встановлений іншим судовим рішенням, яке має преюдиціальне значення для вирішення цієї справи.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надали відзиви на касаційні скарги, у яких просили залишити їх без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційні скарги у справі, що переглядається, подані у серпні 2017 року, вони підлягають розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

Ухвалою Верховного Суду 19 березня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційних скарг, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 20 серпня 1994 року Центральним міжрайонним управлінням реєстрації шлюбів у м. Києві зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу від 20 серпня 1994 року, серія НОМЕР_1 .

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 вересня 1999 року, яке набрало законної сили 17 вересня 1999 року, розірвано шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Зазначеним рішенням встановлено, що шлюб між сторонами фактично припинено у 1996 році, з цього часу шлюбно-сімейні стосунки між ними припинені, спільного господарства сторони не ведуть, мають роздільний бюджет.

Зазначене рішення до органів реєстрації актів цивільного стану для виконання сторонами не пред`являлося, проте набрало законної сили.

Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 є одним із засновників Товариства з обмеженою відповідальністю Глед . Датою реєстрації юридичної особи є 29 лютого 1996 року.

21 червня 1997 року ОСОБА_3 придбала за договором купівлі-продажу трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 .

03 червня 1999 року ОСОБА_3 придбала за договором купівлі-продажу житловий будинок АДРЕСА_1 . Житловий будинок є дерев`яним, жила площа складає 24, 9 кв. м, до будинку примикає: сарай, надбудова, погріб, туалет, ворота, огорожа, ворота, колодязь.

Згідно з державним актом на право приватної власності на земельну ділянку від 16 червня 2000 року ОСОБА_3 у порядку приватизації передано у приватну власність земельну ділянку, площею 0, 6115 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

27 березня 2007 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством Правекс-Банк укладено кредитний договір №9-030/07Р на купівлю автомобіля, згідно з яким позичальник отримав у кредит 81 750, 00 дол. США.

27 березня 2007 року між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством Правекс-Банк укладено договір застави транспортного засобу, відповідно до умов якого назабезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 9-030/07Р позичальник передав у заставу банку автомобіль Mercedes - Benz, 2006 року випуску, придбаний за кредитні кошти.

27 березня 2007 року між ОСОБА_3 та Публічним акціонерним товариством Правекс-Банк укладено договір поруки № 9-030/07Р, відповідно до умов якого вона виступила поручителем за зобов`язаннями ОСОБА_1 , що випливають з кредитного договору № 9-030/07Р.

24 лютого 2012 року Дніпровським районним судом міста Києва ухвалено рішення про розірвання шлюбу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3

22 вересня 2012 року ОСОБА_3 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 .

Відповідно до звіту про оцінку майна від 31 березня 2016 року, складеного за результатами виконаної суб`єктом оцінювальної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю Апрайсел Юа оцінки нерухомого майна, квартири АДРЕСА_2 , станом на 28 березня 2016 року вартість цієї квартири складає 2 028 300, 00 грн без ПДВ.

Згідно зі звітом про оцінку майна від 31 березня 2016 року, складеного за результатами виконаної суб`єктом оцінювальної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю Апрайсел Юа оцінки нерухомого майна, будинку з надвірними будівлями і спорудам та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 28 березня 2016 року вартість цього домоволодіння і земельної ділянки складає 779 500, 00 грн без ПДВ, з них: вартість будинку - 41 700, 00 грн та вартість земельної ділянки - 737 700, 00 грн.

Відповідно до звіту про оцінку майна від 16 вересня 2016 року, складеного за результатами виконаної суб`єктом оцінювальної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю Науковий центр незалежних експертиз оцінки нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 , станом на 16 вересня 2016 року вартість цієї квартири складає 83 387, 00 грн без ПДВ.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_1 .

Згідно із пунктом 1 Прикінцевих положень Сімейного кодексу України

(далі - СК України), з врахуванням відповідних положень ЦК України, цей Кодекс набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Судами встановлено, що спірне майно придбано до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні цього спору підлягають застосуванню положення Кодексу про шлюб та сім`ю України

(далі - КпШС України) у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Враховуючи те, що спірне майно придбано під час перебування у шлюбі та до набрання чинності СК України, до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 22, 24, 28, 29 КпШС України.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У статті 24 КпШС України передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Частиною першою статті 29 КпШС України передбачено, що якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

У разі коли жоден з подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правомірного висновку щодо поділу спільного майна між сторонами з урахуванням рівності часток їхнього майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між подружжям не досягнуто згоди щодо способу поділу спільного майна, втім сторони не заявляли вимог щодо сплати компенсації частини вартості майна іншій стороні, на депозитний рахунок вартість частини майна не вносили, тому обґрунтованим є висновок про визнання за кожним із сторін права власності на 1/2 частину спірного майна.

З огляду на наведене доводи касаційної скарги ОСОБА_1 . Верховний Суд визнає необґрунтованими.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі ОСОБА_3 .

За приписами статей 60, 61 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Згідно з частиною третьою статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і відсутня необхідність встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Водночас суди першої та апеляційної інстанцій не врахували встановлені обставини у справі про розлучення сторін у рішенні Дніпровського районного суду міста Києва від 06 вересня 1999 року, яке набрало законної сили 17 вересня 1999 року, однак сторони не звернулися до реєстраційних органів з метою реєстрації припинення шлюбу.

Зазначеним рішенням встановлено, що шлюб між сторонами фактично розпався у 1996 році, з цього часу шлюбно-сімейні стосунки між ними припинені, спільного господарства сторони не ведуть, мають роздільний бюджет.

Верховним Судом також враховано, що іншим рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 24 лютого 2012 року у справі про розірвання шлюбу між сторонами встановлено, що шлюбні фактичні відносини між сторонами припинилися у 2006 році.

Таким чином, сторони вважалися такими, які перебували у зареєстрованому шлюбі до набрання рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 24 лютого 2012 року законної сили.

Проте, принципове значення для вирішення спору є питання, протягом якого періоду часу сторони проживали роздільно при фактичному припиненні шлюбних відносин, що відповідним чином може вплинути й на вирішення юридичної долі майна, придбаного у такий період.

Аналіз зазначених рішень дозволяє зробити висновок, що у певний проміжок часу між 1996 роком і 2006 роком сторони припиняли і, відповідно, поновлювали фактичні шлюбні відносини.

Отже, суди допустили порушення норм процесуального права та помилково не врахували судове рішення, яке набрало законної сили.

Відповідно до вимог статті 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Наведене правило встановлює правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуто подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте після припинення шлюбних відносин. Спільність такого майна має бути доведена тією стороною, яка наполягає на тому, що його придбано за рахунок спільних коштів або існують інші підстави виникнення щодо нього права спільної власності у подружжя. Наведене відповідним чином розподіляє тягар доведення між сторонами.

З огляду на наведене, Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суди безпідставно не взяли до уваги судові рішення, які мають преюдиціальне значення для вирішення цієї справи.

Оскільки зазначене порушення унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме загального обсягу спільного майна подружжя, придбаного у 1997, 1999 роках, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно надати оцінку усім наявним у матеріалах справи доказам, встановити, чи придбане спірне нерухоме майно у період припинення фактичних шлюбних відносин і за рахунок яких коштів (трудових зусиль), обсяг зазначеного майна та загальний обсяг спільного сумісного майна та здійснити поділ з урахуванням принципу рівних часток сторін у спорі шляхом часткової грошової компенсації стороні спору або визнання ідеальних частин подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишити спірне майно у їх спільній частковій власності у разі невиконання сторонами вимог статті 71 СК України.

Без встановлення зазначених обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, неможливо ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

У зв`язку з викладеним суд касаційної інстанції позбавлений можливості ухвалити власне судове рішення.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

За правилом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За правилами частин четвертої та п`ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , залишити без задоволення та касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 01 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 10 серпня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді А. С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко