Рішення

від 04.04.2012 по справі 2-5378/11

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

Справа№2-5378/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.04.2012 року,

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого -судді Куриленко О.М.,

за участю секретаря - Фірко Ю.В., Баранової Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 Хусейна до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору доручення недійсним,

ВСТАНОВИВ:

18.07.2011 року позивач звернувся до суду з позовом та просив постановити рішення, згідно якого визнати договір доручення №1 від 01.12.2005 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 недійсним.

Свої вимоги мотивував тим, що позивач та відповідач ОСОБА_2 з серпня 1995 року по липень 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі, під час перебування у якому придбали декілька об`єктів нерухомості, які були зареєстровані на ім`я дружини позивача. Після розірвання шлюбу поділ майна у судовому порядку не здійснювався. Однак, як стало відомо позивачу, відповідач, використовуючи фіктивні цивільно-правові угоди з метою виведення відповідного майна з права сумісної власності подружжя, незаконно переоформила таке майно на своїх близьких.

Так, під час шлюбу ОСОБА_2 за згодою позивача, як чоловіка, 30.12.2005 року був укладений договір купівлі-продажу чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 134, 7 кв.м., житловою - 95,5 кв.м., яка, на думку позивача, є об`єктом права спільної сумісної власності.

Однак, на початку 2010 року позивачу стало відомо, що власником зазначеної квартири є ОСОБА_3 Як стало відомо позивачу, 01.12.2005 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_3 договір доручення, за яким відповідачка взяла на себе зобов`язання придбати за рахунок довірителя об`єкт нерухомості в центрі міста ОСОБА_4 -квартиру загальною площею до 150 кв.м., зробити капітальний ремонт приміщення та інші роботи, використати для здійснення вказаного доручення кошти довірителя у сумі 1500000 грн., що еквівалентно 300 000 доларів США, здійснити реєстрацію об`єкта нерухомості в КП „ОМБТІ та РОН» .

Позивач, посилаючись на вимоги ст.65 Сімейного Кодексу України, зазначав, що дозволу на укладання вказаного договору не давав, підкреслював, що ОСОБА_3 придбав квартиру сам у себе, також зазначав, що ОСОБА_3 проживав з відповідачкою однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у зв`язку з чим вважає даний договір доручення фіктивним та просить визнати недійсним.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити.

У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 проти задоволення позову заперечував, вказуючи на його безпідставність.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з`явився, про слухання справи сповіщений належним чином, причини неявки суду не повідомив, заяв та клопотань про відкладення судового розгляду до суду не подавав.

Суд, вислухавши позивача, відповідача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи доходить до висновку про те, що заявлений позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як встановлено у судовому засіданні, ОСОБА_1 Хусейн та відповідач ОСОБА_2 з 08 серпня 1995 року по липень 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі, під час перебування у якому придбали декілька об`єктів нерухомості, які були зареєстровані на ім`я дружини позивача (а.с.8).

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18.07.2008 року шлюб між сторонами був розірваний (а.с.9).

30.12.2005 року між ОСОБА_4, ОСОБА_5, які діяли від себе особисто та від імені малолітнього ОСОБА_6, а також неповнолітнім ОСОБА_6, що діяв за згодою батьків, ОСОБА_3 з одного боку та ОСОБА_7 з іншого був укладений договір купівлі-продажу чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 134, 7 кв.м., житловою - 95,5 кв.м. (а.с.6).

Як вбачається з п.10 вказаного договору, він вчинявся за згодою чоловіка покупця (ОСОБА_7В.) -ОСОБА_1.

Зазначений договір купівлі-продажу був зареєстрований відповідачкою в КП „ОМБТІ та РОН» 03.11.2006 року, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (а.с.7).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 26.12.2007 року, винесеним у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про стягнення боргу та визнання права власності на квартиру, з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 стягнуто 3000000грн., за ОСОБА_3 визнано право власності на квартиру АДРЕСА_2.

Зазначеним рішенням районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 16.09.2010 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08.04.2011 року, встановлено, що 01.12.2005 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_3 був укладений договір позики, за яким останній передав ОСОБА_7 3000000 грн., які та зобов`язалась повернути. 01.12.2005 року сторони уклали договір доручення, за умовами якого ОСОБА_3 доручив ОСОБА_7 придбати для нього квартиру загальною площею до 150 кв.м., зробити капітальний ремонт приміщення та інші роботи, використати для здійснення вказаного доручення кошти довірителя у сумі 1500000 грн., що еквівалентно 300 000 доларів США, здійснити реєстрацію об`єкта нерухомості в КП „ОМБТІ та РОН» . На виконання умов даного договору ОСОБА_3 передав відповідачці 1 500 000 грн. ОСОБА_7, підтвердила факт укладання договору доручення і отримання грошових коштів і на виконання даного договору, придбала квартиру АДРЕСА_2 на своє ім`я, виконала ремонтні роботи та передала вказану квартиру ОСОБА_3 для проживання.

Розглядаючи позов, суд бере до уваги положення ч.3 ст.61 ЦПК України, за якою обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено, ці обставини.

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Відповідно до норм ч.3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 1000 ЦК України визначено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у

межах якої є чинним виключне право повіреного.

Згідно вимог ст.1003, 1004 ЦК України, у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення.

Як вбачається зі ст.234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним

встановлюються законами.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити умислу усіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правичин не може бути кваліфікований як фіктивний. У судовому засіданні встановлено, що спірна квартира була передана ОСОБА_3 для проживання. Таким чином, на думку суду, позивач не довів фіктивність вказаного договору доручення.

Крім того, суд вважає, що посилання представника позивача на вимоги ст.65 Сімейного Кодексу України є безпідставними, так як згідно ч.1 вказаної статті лише розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, потребує згоди іншого з подружжя. Отримання дозволу другого з подружжя на укладання чи виконання договору доручення чинним цивільним законодавством не передбачено.

З обліком викладеного, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необгрунтованими, у зв`язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 203, 215, 1000-1010 ЦК України, ст. ст. 7, 8, 10, 11, 15, ч.3 ст.61, 209, 212, 213, 214, 215, 223, 294 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 Хусейна до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору доручення недійсним -відмовити.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення через Київський районний суд м. Одеси.

Суддя : Куриленко О. М.