Рішення

від 06.09.2017 по справі 908/1521/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

номер провадження справи 24/121/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.09.2017 Справа № 908/1521/17

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Електроресурс» (69095, м. Запоріжжя, вул. Гоголя, буд. 159А, прим. 2; адреса для листування: 69002, м. Запоріжжя, вул. Гоголя, 94/3; код ЄДРПОУ 38520991)

до відповідача: товариства з обмеженою відповідальністю «Фарадей Енерджі» (01042, м. Київ, вул. Чигоріна, буд. 49, прим. 82, оф. 6; код ЄДРПОУ 41000358)

про визнання договору поставки недійсним

Суддя Азізбекян Т.А.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1, довіреність від 30.06.2017р.

від відповідача: ОСОБА_2, директор

СУТЬ СПОРУ:

25.07.2017р. до господарського суду Запорізької області звернулося товариство з обмеженою відповідальністю «Електроресурс» з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Фарадей Енерджі» про визнання недійсним договору поставки від 13.02.2017р. № 05/03, укладеного між ТОВ «Електроресурс» та ТОВ «Фарадей Енерджі» .

Ухвалою від 25.07.2017р. порушено провадження у справі № 908/1521/17, присвоєно справі номер провадження 24/121/17, розгляд справи призначено на 28.08.2017р.

Ухвалою суду від 28..08.2017р. розгляд справи відкладено, судове засідання призначено на 06.09.2017р.

Розгляд справи здійснювався без застосування засобів технічної фіксації судового процесу.

У засіданні суду 06.09.2017р. оголошено вступна та резолютивна частини рішення.

Позивач підтримав вимоги у повному обсязі з підстав, викладених у позові та вказує, що 13.02.2017р. між сторонам укладено договір поставки № 05/03, за яким позивач придбав електро-складові для електророзподільчої та контрольної апаратури. Проте, відповідач при укладанні договору ввів в оману позивача щодо наявності у нього права врахування у ціні товару податку на додану вартість (що в подальшому надає право віднесення суми податку до податкового кредиту). Позивачу загрожує проведення податкової перевірки та нарахування зобов'язань з податку на додану вартість та податку на прибуток. Також позивач посилається на те, що внаслідок здійснення поставки у ТОВ Фарадей Енерджі , контрагенти позивача також можуть зазнати негативних фінансових санкцій з боку контролюючих органів, що може призвести до додаткових витрат позивача та припинення оплат робіт і товарів з боку контрагентів ТОВ Електроресурс . Окрім цього договір поставки не містить підписів сторін на всіх аркушах та не є прошитим і пронумерованим. Позивач в обґрунтування вимог посилається на ст. ст. 16, 202, 204, 215, 216, 229, 230 Цивільного кодексу України, просить суд позов задовольнити.

Відповідач з позовними вимогами не згоден, свою правову позицію виклав у відзиві посилаючись на те, що у позові не зазначено обставин, за яких договір поставки підлягає визнанню недійсним. Також відповідачем надані документи, у підтвердження укладення й виконання договору поставки. Спірний договір відповідає вимогам чинного законодавства, а тому просить суд в позові відмовити.

Розглянувши подані матеріали справи та заслухавши пояснення, представників сторін, суд, -

ВСТАНОВИВ:

13.02.2017р. між товариством з обмеженою відповідальністю Фарадей Енерджі (Постачальник) та товариством з обмеженою відповідальністю Електроресурс (Покупець) укладено договір поставки № 05/03, за умовами якого (п. 1.1.) Постачальник зобов'язується в порядку та на умовах, передбачених цим Договором, передавати у власність Покупця товар, а Покупець зобов'язується в порядку та на умовах, передбачених цим Договором, приймати та оплачувати товар.

Відповідно до п.1.2 договору, найменування, одиниці виміру та загальна кількість товару, що поставляється, його часткове співвідношення, а також вартість товару відображаються у рахунках-фактурах, видаткових накладних, актах приймання - передачі, специфікаціях тощо.

Пунктом 3.1. договору визначено, що Покупець оплачує товар за ціною, що вказується у видаткових накладних, актах приймання-передачі, специфікаціях тощо.

Відповідно до п.7.2 Договору, строк його дії спливає 31 грудня 2017 р.

Доказів припинення договору поставки сторони не надали, отже його умови є чинними на момент вирішення даної справи судом.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, прийнявши замовлення покупця, виставив рахунки-фактури № ФЕ-000028 від 16 лютого 2017 р., № ФЕ-000030 від 17 лютого 2017 р., № ФЕ-000034 від 20 лютого 2017 р., № ФЕ-000037 від 24 лютого 2017 р. на загальну суму 7 965 560,71 гри., з яких 1 327 593,45 грн. податок на додану вартість.

Встановлено, що ТОВ Фарадей Енерджі передало у власність ТОВ Електроресурс товар, визначений вказаними рахунками-фактурами. Відвантаження товару покупцю оформлено видатковими накладними № ФЕ-0000001 від 16.02.2017 р., № ФЕ-0000002 від 17.02.2017 р., № ФЕ-0000003 від 20.02.2017 р., № ФЕ-0000004 від 24.02.2017 р., що підписані з боку відповідача - директором ОСОБА_3, а з боку позивача - уповноваженою особою ОСОБА_4 Повноваження на отримання товарно-матеріальних цінностей ОСОБА_4 підтверджені довіреностями № 163 від 16.02.2017 р., № 164 від 17.02.2017 р., № 171 від 20.02.2017 р., № 183 від 24 лютого 2017 р.

Перевезення товару від постачальника до покупця підтверджується товарно-транспортними накладними: № 16/02/01 від 16.02.2017 р., № 17/02/01 від 17.02.2017 р., № 20/02/02 від 20.02.2017 р., № 24/02/01 від 24.02.2017 р.

Предметом судового розгляду у даній справі є позовні вимоги про визнання недійсним договору поставки від 13.02.2017р. № 05/03, укладеного між ТОВ «Електроресурс» та ТОВ «Фарадей Енерджі» .

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (ст. 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним.

Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (п. 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. № 11 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними .

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту порушеного права (охоронюваного законом інтересу), який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 92 Цивільного кодексу України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Статтями 11 та 509 Цивільного кодексу України визначено, що однією із підстав виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань), які мають виконуватись належним чином і в установлений строк, є договір.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом України.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до положень ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, згідно ч. 1 статті 627 ЦК України.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства, на підставі ч. 1 ст. 628 ЦК України.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 638 Цивільного кодексу України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У відповідності до ст. 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договорів недійсними: відповідність договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору, дієздатність сторін за договором, у чому конкретно полягає порушення вільного волевиявлення та не відповідність його внутрішній волі учасника правочину, не спрямованість сторони на реальне настання правових наслідків правочину та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 215 Цивільного Кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 Цивільного Кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

Правовідносини сторін врегульовано договором поставки.

Статтею 712 Цивільного Кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У відповідності до ст. 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч. 1 ст. 656 Цивільного кодексу України, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Пунктом 3.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними визначено, що у господарських відносинах правочин (договір), як правило, вчиняється шляхом складання документа (документів), що визначає (визначають) його зміст і підписується безпосередньо особою, від імені якої він вчинений, або іншою особою, яка діє в силу повноважень, заснованих, зокрема, на законі, довіреності, установчих документах. Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Особа, призначена уповноваженим органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення правочинів діє у межах своєї компетенції без довіреності.

При вирішенні даного спору про визнання договору недійсним, суд також бере до уваги, що договір поставки було підписано без зауважень постачальником та покупцем, що відповідно до ст. 640 ЦК України є доказом того, що договір є укладеним.

Суд дійшов висновку, що вказаний договір не суперечить приписам ст. 92 Цивільного кодексу України, а договір підписаний повноважними посадовими особами суб'єктів господарювання: від імені постачальника - товариства з обмеженою відповідальністю Фарадей Енерджі договір підписано директором ОСОБА_2, а від імені покупця - товариства з обмеженою відповідальністю "Електрорпесурс" - директором ОСОБА_5

Пунктом 3 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України передбачено, що однією з загальних засад цивільного законодавства визначено свободу договору.

Зміст цього поняття розкрито статтею 627 Цивільного кодексу України, відповідно до правових приписів якої сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною четвертою ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Сторони (позивач та відповідач) погодили текст та приступили до виконання взятих на себе зобов'язань відповідно до умов договору.

Як зазначалося вище, згідно видаткових накладних, відповідач передав, а позивач прийняв передбачений умовами договору товар.

Позивач та відповідач за весь час дії договору виконували його умови, а саме, постачальник передав у власність покупця товар, а покупець в свою чергу здійснював оплати товару в безготівковій формі.

Стосовно тверджень позивача щодо введення відповідачем в оману покупця - позивач відповідних доказів суду не надав. Фактично, доводи позивача ґрунтуються виключно на припущеннях щодо застосування заходів податкового органу у майбутньому, не підтверджених жодними документами.

У разі наявності у позивача суперечок із органами Державної фіскальної служби України чи іншими контрагентами, ці спори необхідно вирішувати окремо, у передбачених законом порядках.

Листи податкового органу № 5466/10/08-01-12-01 від 22.05.2017р., № 4737/10/08-01-12-01 від 10.05.2017р. не є свідченням недотримання сторонами справи законодавства при укладенні чи виконанні договору поставки № 05/03 від 13.02.2017р. Аналогічним чином, не свідчить про наявність підстав для застосування положень про недійсність правочину до договору поставки - лист ПАТ ПІВДГЗК , на який позивач посилається у якості доказу.

Будь-яких претензій щодо якості, асортименту чи кількості отриманого товару позивач до відповідача не пред'являв, та згідно тих же листів контролюючого органу, використав отриманий у відповідача товар у господарській діяльності.

Статтею 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, суд дійшов висновку, що укладаючи договір поставки № 05/03 від 13.02.2017р. дотримано вимоги статті 203 Цивільного Кодексу України та мало на меті реальне настання правових наслідків, про що свідчить той факт, що сторони приступили до виконання договору, а відтак, відсутні правові підстави для визнання його недійсним.

Відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Приписами ст. 208 Цивільного кодексу України встановлено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Частиною 1 ст. 206 ЦК України передбачено, що усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Відповідно до ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.

За змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 207 Господарського кодексу України встановлено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

В силу припису статті 204 ЦК України, правомірність правочину презюмується.

Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача. Недодержання форми правочину, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність правочину лише у разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема, статтями 547, 981, 1055, 1059, 1107 ЦК України (договори страхування, кредитні угоди та ін.), оскільки зазначена форми або процедури не є елементом форми правочину. І тільки у зазначених випадках правочин є нікчемним.

У випадку, якщо позивач вважає, що відповідач порушив свої зобов'язання за договором, він має право на захист своїх прав у інший спосіб, передбачений чинним законодавством.

Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Згідно з частинами 4, 7 ст. 179 ГК України, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Аналогічні приписи встановлені ст. 638 Цивільного кодексу України.

Статтею 627 ЦК визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як свідчать наявні в матеріалах справи докази та пояснення сторін, покупець прийняв від відповідача товар та здійснював платежі по його оплаті. Отже, позивач фактично прийняв до виконання оспорюваний правочин.

Згідно із п. 4 ст. 129 Конституції України, ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених позивачем вимог та наявних у справі доказів, суд не знаходить підстав для задоволення позову.

Судові витрати, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог відмовити.

Повне рішення складено 11.09.2017р.

Суддя Т.А. Азізбекян