Ухвала

від 12.09.2017 по справі 810/916/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 810/916/16 Головуючий у 1-й інстанції: Кушнова А.О. Суддя-доповідач: Оксененко О.М.

У Х В А Л А

Іменем України

12 вересня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Оксененка О.М.,

суддів - Губської Л.В., Федотова І.В.,

при секретарі - Кривохижій О.О.,

за участю позивачів - ОСОБА_2, ОСОБА_5, представника позивача - ОСОБА_3, представника третьої особи - Писаненка С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Київського окружного адміністративного суду від 23 травня 2017 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_5 до управління державної міграційної служби України в Київській області, третя особа - Державна міграційна служба України, про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_2, ОСОБА_5 звернулия до Київського окружного адміністративного суду з позовом до управління державної міграційної служби України в Київській області, третя особа - Державна міграційна служба України, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просили:

- визнати дії управління державної міграційної служби в Київській області по скасуванню дозволу на імміграцію в Україну від 12.10.2005, виданого громадянину Російської Федерації ОСОБА_5, визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню видані на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання від 12.10.2005 та від 21.12.2012 незаконними та скасувати це рішення;

- визнати дії Управління державної міграційної служби в Київській області по скасуванню дозволу на імміграцію в Україну від 12.10.2005 року, виданого громадянину Російської Федерації ОСОБА_2, визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню видані на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання від 12.10.2005 та від 21.12.2012 незаконними та скасувати це рішення.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 23 травня 2017 року адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Державна міграційна служба України звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, та просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Заслухавши доповідь судді, пояснення позивачів, їх представника та представника апелянта, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 12.10.2005 відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області прийняті рішення про надання дозволу на імміграцію на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України Про імміграцію громадянину Росії ОСОБА_5 (рішення від 12.10.2005 №17/2351) та громадянці Росії ОСОБА_2 (рішення від 12.10.2005 №17/2352).

25.10.2005 ОСОБА_2 та ОСОБА_5 відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області було видано тимчасові посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 з безстроковим терміном дії (підлягає обміну при досягненні 45-річного віку) та серії НОМЕР_3 з безстроковим терміном дії (підлягає обміну при досягненні 45-річного віку) відповідно.

24.03.2015 ОСОБА_2 подала на адресу Президента України через Васильківський РВ УДМС України в Київській області документи на прийняття її до громадянства України відповідно до ст. 9 Закону України Про громадянство України , як особа, термін безперервного проживання якої на законних підставах на території України становить понад 5 років.

Начальником Васильківського РВ УДМС України в Київській області Власюк Г.П. за результатами розгляду вищезазначених документів прийнято рішення про припинення провадження за заявою гр. Російської Федерації ОСОБА_2 про прийняття до громадянства України.

Вказаним рішенням ОСОБА_2 повідомлено, що 20.07.2015 дана справа повернута УДМС України в Київській області у зв'язку з тим, що дозвіл на імміграцію від 12.10.2005 №17/2352, виданий ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області підлягає скасуванню.

Судом встановлено, що 04.08.2015 ОСОБА_2 звернулась із заявою до Державної міграційної служби України з проханням допомогти зберегти їй та її чоловіку ОСОБА_5 тимчасові посвідки, які вони отримали, та прискорити отримання громадянства України.

Державна міграційна служба України листом від 31.08.2015 №Д-1853/8/1905-15 повідомила, що перевіркою УДМС України в Київській області встановлено, що 12.10.2015 відділом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУМВС України в Київській області було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію ОСОБА_2 та ОСОБА_5, відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України Про імміграцію , як особам, які є батьками іммігранта. Зазначено, що вказане рішення було прийняте не на підставах, передбачених Законом, оскільки відповідно до вказаної правової норми право на отримання дозволу на імміграцію мають батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти. Проте, неповнолітній ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, на момент прийняття документів у його батьків не мав дозволу на імміграцію чи громадянства України. Крім того зазначено, що відповідно до пункту 6 частини 7 статті 9 Закону Про імміграцію для осіб, зазначених у пункті 6 частини 2 статті 4 Закону, обов'язково є подання нотаріально засвідченого документу про те, що іммігрант не заперечує проти імміграції батьків і гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижче від прожиткового мінімуму, встановленому в Україні. Однак лише повнолітня дитина може нести фінансові зобов'язання перед батьками. У даному випадку вказана законодавча вимога також не була виконана. Повідомлено, що наданий ОСОБА_2 та ОСОБА_5 дозвіл на імміграцію підлягає скасуванню як такий, що був виданий усупереч законодавству.

01.01.2016 позивачі звернулись до УДМС України в Київській області із заявами №1853 та №1853/1 відповідно щодо обміну посвідки на бланк нового зразку, за результатами розгляду яких відповідачем прийнято рішення від 05.12.2016 про відмову в оформленні посвідок на постійне (тимчасове) проживання на підставі підпункту 6 пункту 17 Порядку оформлення, виготовлення посвідки на постійне місце проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2012 №251.

Окрім того, у зв'язку з розглядом заяв позивачів щодо обміну посвідок відповідачем було проведено перевірку законності надання позивачам дозволів на імміграцію у 2005 році.

10.02.2017 за результатами перевірки законності надання дозволу на імміграцію громадянці Російської Федерації ОСОБА_2 начальником управління ДМС України в Київській області Пустовіт О.О. затверджений висновок, відповідно до якого головний спеціаліст відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Київській області Кузнєцова Г.В. вважає за доцільне скасувати дозвіл на імміграцію в Україну від 12.10.2005, виданий гр. Російської Федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання від 12.10.2005 НОМЕР_2.

За наслідками розгляду вказаного висновку відповідачем прийнято рішення від 10.02.2017 №21, яким ОСОБА_2 на підставі п.6 ч.1 ст. 12 Закону України Про імміграцію скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 12.10.2005.

10.02.2017 за результатами перевірки законності надання дозволу на імміграцію громадянину Російської Федерації ОСОБА_5 начальником управління ДМС України в Київській області Пустовіт О.О. затверджений висновок, відповідно до якого головний спеціаліст відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Київській області Кузнєцова Г.В. вважає за доцільне скасувати дозвіл на імміграцію в Україну від 12.10.2005, виданий гр. Російської Федерації ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, визнати недійсними та такими, що підлягають вилученню видані на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання від 12.10.2005 НОМЕР_4 та від 21.12.2012 НОМЕР_5.

За наслідками розгляду вказаного висновку відповідачем прийнято рішення від 10.02.2017 №20, яким ОСОБА_5 на підставі п.6 ч.1 ст. 12 Закону України Про імміграцію скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 12.10.2005.

Вважаючи вказані дії та рішення відповідача протиправними, позивачі звернулися до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку, що оскаржувані рішення відповідача є протиправними та підлягають скасуванню.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Як встановлено ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Наведені норми означають, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

За змістом ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачам був наданий дозвіл на імміграцію на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України Про імміграцію , як особам, які є батьками іммігранта.

Так, позивачі мають сина - ОСОБА_9, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Києві, що підтверджується свідоцтвом про народження.

Відповідно до ч. 3 ст. 8 Закону України Про громадянства України від 18.01.2001 №2235-III (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 року і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників.

Як вбачається з матеріалів справи, прийняття оскаржуваних рішень відповідач мотивував тим, що на момент надання дозволу на імміграцію син позивачів ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1 був малолітнім (неповнолітнім), не був громадянином України, не мав дозволу на імміграцію, а також не було підтверджено належність останнього до громадянства України.

Підставами прийняття рішення відповідач зазначив п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону України Про імміграцію .

Так, згідно зі ст. 12 Закону України Про імміграцію , дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Колегія суддів вважає, що з аналізу ст. 12 Закону України Про імміграцію вбачається диспозитивне право уповноваженого органу вирішувати питання щодо наявності підстав для скасування дозволу на імміграцію, навіть за наявності передбачених ст. 12 Закону України Про імміграцію підстав, за результатами повного та всебічного дослідження обставин у конкретному випадку.

Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983 (далі по тексту - Порядок № 1983).

Відповідно до п. 21 Порядку № 1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом за місцем його видачі.

Питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу за місцем прийняття рішення про надання такого дозволу (п. 22 Порядку № 1983).

Згідно з п. 23 Порядку № 1983 ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Відповідно до п. 24 Порядку № 1983 рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України Про імміграцію . Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.

Таким чином, з аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що ДМС, територіальні органи і підрозділи повинні здійснити повне та всебічне вивчення та оцінку всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності або відсутності підстав для скасування дозволу на імміграцію.

З матеріалів справи вбачається та встановлено судом першої інстанції, що позивачі проживають в Україні з 1997 році разом із дітьми ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1

ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_6, виданим Васильківським РВ УДМС України в Київській області 11.11.2014.

Позивачам відповідно до договору дарування житлового будинку від 28.04.2004, зареєстрованого в реєстрі №2-2702, на праві власності належить по ? частині житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 05.05.2014.

В даному будинку позивачі мешкають та зареєстровані разом з дітьми, що підтверджується довідкою від грудня 2012 року, виданою виконавчим комітетом Гвоздівської сільської ради Васильківського району Київською області.

В Україні позивачі працюють та займаються благодійністю, окрім того вільно володіють українською мовою. Протягом всього часу проживання на території України позивачі не порушували вимог чинного законодавства України, в тому числі про правовий статус іноземців, злочини не скоювали, що відповідачем не заперечується.

Тобто, судом першої інстанції встановлено, що позивачі фінансово забезпечують, як себе, так і своїх дітей, мають постійну роботу та житло.

Матеріали справи також містять надані відповідачем рекомендаційні листи, які надавались позивачами під час перевірки, а саме: Громадської організації Лідерство та партнерство від 28.09.2016, в якому позивачі характеризуються як волонтери, учасники соціально-патріотичних проектів та патріоти; Релігійної організації АПЦ Еммануїл від 03.10.2016 №198, в якому позивачі позиціонуються як активні діячі, є початківцями багатьох ініціатив, націлених на зміцнення місцевої територіальної громади, згуртування людей на добрі справи; Міжнародної організації з надання допомоги потерпілим від стихійних лих від 04.10.2016 про співпрацю їх з ОСОБА_5 протягом останніх семи років; лист благочинної корпорації The Least of These… про співпрацю з позивачами в Україні з 2000 року, де зазначено, що корпорація працювала разом з позивачами задля покращення життя сотень дітей в Криму (Україна), до 2014 року щороку вони відвідували дитячі будинки та інтернати в квітні та листопаді, проводили табірні збори влітку, окрім того, зазначено, що позивачі активно долучались до подій Майдану, забезпечували доставку вантажів із дровами та їжею; Міжнародної громадської організації Асоціація милосердя Еммануїл від 30.09.2016 №119, в якому позивачі позиціонуються як небайдужі та соціально активні люди; Плесецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступеня Васильківського району Київської області від 01.11.2016 №276, в якому зазначено, що позивачі є волонтерами, за їх підтримкою проходить велика кількість свят, позивачі допомагають незахищеним сім'ям; Християнської школи Виноградник від 02.11.2016 №60, в якому позивачі характеризуються як волонтери, які протягом останніх років організовують для підлітків та молоді патріотичний християнський велопробіг, як патріоти України, які систематично надавали допомогу учасникам Майдану і особисто брали участь у подіях, що вплинули на долю України.

Крім того, як вірно зазначено судом першої інстанції, відповідачем не було враховано, що при видачі посвідок на постійне проживання в Україні у 2005 році, орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, підтвердив правильність надання позивачами необхідних документів та наявність підстав для надання позивачам дозволу на імміграцію в Україну, внаслідок чого позивачі законно перебували на території України весь час з моменту отримання таких дозволів. Позивачі не можуть бути позбавлені права на імміграцію у зв'язку з порушенням, яке сталося не з їх вини, а було допущено посадовими особами відповідача при видачі дозволів на імміграцію в Україну.

Також, відповідачем не надано до матеріалів справи жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що під час перебування позивачів на території України з'явилися інші обставини, які б тягли за собою скасування дозволів на імміграцію, передбачені пунктом 6 частини першої статті 12 Закону України Про імміграцію .

Крім того, колегія суддів зазначає, відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 №2947-III (далі - Сімейний кодекс) батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно зі ст.198 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.

Згідно із частиною 1 ст. 199 Сімейного кодексу якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.

Відповідно до ч.2 ст. 36 Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування від 09.08.2003 року №1058-IV непрацездатними членами сім'ї вважаються діти, які навчаються за денною формою навчання у загальноосвітніх навчальних закладах системи загальної середньої освіти, а також професійно-технічних, вищих навчальних закладах (у тому числі у період між завершенням навчання в одному із зазначених навчальних закладів та вступом до іншого навчального закладу або у період між завершенням навчання за одним освітньо-кваліфікаційним рівнем та продовженням навчання за іншим за умови, що такий період не перевищує чотирьох місяців), - до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме з довідки від 23.05.2017 №3420, виданої відокремленим структурним підрозділом Київського індустріального коледжу Київського національного університету будівництва і архітектури ОСОБА_9 навчається на IV курсі ВСП Київського індустріального коледжу КНУБА на денному відділенні за рахунок коштів фізичних осіб.

Також, відповідно до довідки від 19.05.2017 №514 ОСОБА_9 навчається у відділенні ТОВ ІТ.ШАГ у місті Києві на контрактній основі за напрямом Компютерна графіка та дизайн з 17.12.2016

З огляду на викладене, син позивачів - ОСОБА_9 у розумінні ч.2 ст. 36 Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування є непрацездатним членом сім'ї і до закінчення навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ним 23 років, перебуватиме на утриманні своїх батьків - позивачів у справі.

При цьому, колегія суддів зазначає, що Законом України Про охорону дитинства забезпечено охорону дитинства в Україні як стратегічний, загальнонаціональний пріоритет, з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, визначено відповідно до ст.ст. 8, 11, 14 якого, кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного із них та на піклування батьків. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за випадком, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Кожна дитина має право на рівень життя, достойний для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

За змістом ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що відповідачем під час прийняття рішень про скасування дозволів на імміграцію позивачів, не враховано вищенаведені та встановлені судом обставини, а тому не здійснено повного та всебічного вивчення та оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності або відсутності підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Крім того, згідно із позицією Європейського Суду з прав людини, будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (рішення у справі Колишній Король Греції та інші проти Греції ).

Проаналізувавши наведені законодавчі норми, повно та всебічно з'ясувавши всі обставини у справі, перевіривши їх доказами, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що під час прийняття оскаржуваного рішення відповідачем не дотримано положення ст. 19 Конституції України, а також наведені положення Закону України Про імміграцію , Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1983 від 26 грудня 2002 року, оскільки відповідачем порушено принцип пропорційності при прийнятті рішення, не здійснено всебічного вивчення та оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності або відсутності підстав для скасування дозволів на імміграцію.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Колегія суддів вважає, що відповідачем не надано достатньо доказів правомірності прийнятих рішень, що підтверджується наведеними законодавчими нормами та наявними матеріалами справи.

Щодо доводів апелянта про те, що позивачами заявою про уточнення позовних вимог від 16.03.2017 було змінено підставу та предмет адміністративного позову під час розгляду справи по суті, колегія суддів вважає їх безпідставними, оскільки вказаною заявою було лише уточнено позовні вимоги на виконання вимог ухвали Київського окружного адміністративного суду від 04.10.2016.

Наведені обставини апелянтом не спростовані.

Приймаючи до уваги те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду доводами апелянта не спростовані, підстави для задоволення апеляційної скарги - відсутні.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, п. 1 ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, постанову Київського окружного адміністративного суду від 23 травня 2017 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя:

Судді:

Ухвалу в повному тексті виготовлено 18 вересня 2017 року.

Головуючий суддя Оксененко О.М.

Судді: Федотов І.В.

Губська Л.В.