Постанова

від 19.09.2017 по справі 910/2892/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" вересня 2017 р. Справа№ 910/2892/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Куксова В.В.

суддів: Гончарова С.А.

Станіка С.Р.

при секретарі Даниленко Т.О.

за участю представників:

Від позивача: Курочкін О.О. - представник по довіреності № б/н від 20.02.2017р.

Від відповідача1(апелянт): не з'явився

Від відповідача 2: не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 11.05.2017 (суддя Літвінова М.Є.)

у справі № 910/2892/17

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМС"

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім

"ЕСКАЄ"

про стягнення 961 983, 35 грн., -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва 11.05.2017 у справі №910/2892/17 (з урахуванням ухвали про виправлення описки) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "ЕСКАЄ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМС" 791 541, 78 грн. основного боргу, 60 088,28 грн. інфляційних втрат, 81263, 48 грн. пені. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМС" 6996,70 грн. витрат по сплаті судового збору. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "ЕСКАЄ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМС" 6 996, 70 грн. витрат по сплаті судового збору. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ" оскаржило його в апеляційному порядку, просило скасувати та прийняти нове про відмову в позові повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття невірного рішення. Так в свої апеляційній скарзі відповідач-1 зазначив, що судом першої інстанції не враховано доводи Відповідача-1 щодо настання форс-мажорних обставин.

Разом із апеляційною скаргою Товариство з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ" звернулось до апеляційного суду з клопотанням про відновлення строку на подання апеляційної скарги.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.07.2017р. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 02.08.2017р.

В судове засідання 02.08.2017р. представники відповідача 1,2 не з'явились, але 02.08.2017р. через відділ забезпечення документообігу суду та моніторингу виконання документів від представника відповідача 1 (апелянта) надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з хворобою представника.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.08.2017р. клопотання відповідача 1 про відкладення розгляду справи та клопотання позивача про продовження строку розгляду справи задоволені, розгляд справи призначено на 19.09.2017р.

19.09.2017р. через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від представника відповідача 1 надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.

В судове засідання 19.09.2017р. представник позивача з'явився, проти задоволення позовних вимог заперечив в повному обсязі, просив суд відмовити в її задоволенні, рішення Господарського суду міста від 11.05.2017р. по справи № 910/2892/17 залишити без змін.

В судове засідання представники відповідача 1 та відповідача 2 не з'явились причини неявки суду не відомі, про дату, час та місце проведення розгляду справи повідомлені належним чином, заперечень, відзиви, пояснення до суду не подавали.

Суд апеляційної інстнції заначає, що відповідно до ч. 1 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони мають право, зокрема, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку, дотримання якого є процесуальною гарантією дотримання прав сторін спору.

У п. 3 Постанови № 11 від 17.10.2014 Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення" розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс Проти Греції" від 05.02.2004).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п. 35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії-" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Дослідивши матеріали справи, з метою дотримання розумних процесуальних строків розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду, встановленого ч. 1 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи те, що розгляд апеляційної скарги неодноразово відкладався, судова колегія вважає можливим розглянути справу у відсутності представників відповідача 1 та відповідача 2, за наявними у справі матеріалами.

У судовому засіданні від 19.09.2017р. розглянуто клопотання про зупинення провадження у справі та залишено без задоволення з огляду на таке.

В обґрунтування свого клопотання відповідач 1 посилається на те, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ПМС" звернулось до господарського суду міста Києва із позовною заявою про стягнення заборгованості по Договору поставки № 4/2013 від 14.01.2013р. До вказаного Договору укладено додаткові угоди, зокрема Додаткову угоду № 2/02/2014 від 01.02.2014р. до Договору поставки № 4/2013 від 14.01.2013р. пунктом 1 якої п.1.2 Договору викладено у наступній редакції: "Загальна сума Договору становить 4 500 000,00 грн. тобто збільшено ціну Договору". В той же час, Львівським апеляційним господарським судом розглядається справа №910/7419/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМС" про визнання недійсною додаткової угоди №2/02/2014 від 01.02.2014р. Виходячи з того, що предметом розгляду справи № 910/7419/17 є визнання додаткової угоди недійсною, яку укладено до Договору, заборгованість по якому і є предметом розгляду у дані справі, відповідач 1 просить зупинити провадження по справі до набрання чинності рішення у справі №910/7419/17.

Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.

Відповідно до п. 3.16 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року, під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Наведене клопотання відповідача 1 про зупинення провадження у справі не підлягає задоволенню, оскільки судом не встановлено неможливість (зокрема, через наявність будь-яких перешкод) розгляду даної справи до вирішення справи № 910/7419/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМС" про визнання недійсною додаткової угоди №2/02/2014 від 01.02.2014р.

Також слід зазначити, що згідно з ч. 1, 3 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обгрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів ухвалила відмовити у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі, оскільки позов Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМС" про визнання недійсною додаткової угоди №2/02/2014 від 01.02.2014р. поданий після прийняття оскаржуваного рішення від 11.05.2017р., отже вказані фактичні обставини недійсності не були предметом розгляду суду першої інстанції.

Окрім того, клопотання про зупинення провадження у справі не обґрунтовано з посиланням на норми чинного законодавства щодо доцільності зупинення провадження у даній справі.

Частиною п'ятою статті 106 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення місцевого господарського суду.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними матеріалами справи, 14.01.2013 року між позивачем (Постачальник) та відповідачем-1 (Покупець) було укладено Договір поставки № 4/2013 (далі - Договір-1), відповідно до п. 1.1. якого Постачальник зобов'язується систематично поставляти і передавати у власність Покупцю ненасичені поліефірні смоли, гелькаути та додатки до них, а Покупець зобов'язується оплатити товар у порядку і на умовах, передбачених Договором.

Загальна сума Договору становить 1 000 000,00 грн. (п. 1.2. Договору-1).

Відповідно до п. 4.2. Договору-1 товар вважається переданим Постачальником і прийнятим Покупцем за кількістю і якістю згідно із підписаними сторонами накладними. У випадку відвантаження товару транспортом Покупця товар вважається переданим з моменту відвантаження товару зі складу Постачальника на транспорт Покупця.

Умовами п. 5.1. Договору- 1 передбачено, що платежі за товар, що постачається згідно Договору, здійснюються Покупцем шляхом перерахування грошових коштів Постачальнику у національній валюті України протягом 10 календарних днів з дня отримання товару.

01.02.2014 року сторони уклали Додаткову угоду № 2/02/2014 до Договору-1, якою змінили п. 1.2. Договору та визначили, що загальна сума Договору становить 4500000,00 грн.

05.01.2015 року сторони уклали Додаткову угоду № 4/2015 до Договору-1, якою виклали п. 5.1. Договору в новій редакції та визначили, що платежі за товар, що постачається згідно Договору, здійснюються Покупцем шляхом перерахування грошових коштів Постачальнику у національній валюті України протягом 21 календарних днів з дня отримання товару.

На виконання умов Договору-1 позивач поставив відповідачу-1 продукцію на видатковими накладними № РН-0001286 від 24.12.2015 на суму 44 101,20 грн., № РН-0001281 від 23.12.2015 на суму 44 584,80 грн., № РН-0000756 від 12.07.2016 на суму 64 068,00 грн., № РН-0000706 від 29.06.2016 на суму 55 822,20 грн., № РН-0000689 від 23.06.2016 на суму 35 298,00 грн., № РН-0000667 від 17.06.2016 на суму 6 590,38 грн., № РН-0000654 від 15.06.2016 на суму 73 474,20 грн., № РН-0000616 від 06.06.2016 на суму 67 224,00 грн., № РН-0000568 від 25.05.2016 на суму 55 604,40 грн., № РН-0000554 від 24.05.2016 на суму 18 865,20 грн., № РН-0000520 від 17.05.2016 на суму 1 703,20 грн., № РН-0000493 від 11.05.2016 на суму 40 493,88 грн., № РН-0000459 від 28.04.2016 на суму 33 886,80 грн., № РН-0000419 від 20.04.2016 на суму 37 807,80 грн., № РН-0000386 від 14.04.2016 на суму 24 375,00 грн., № РН-0000327 від 05.04.2016 на суму 34 212,00 грн., №РН-0000232 від 18.03.2016 на суму 22 350,00 грн., № РН-0000157 від 25.02.2016 на суму 35 632,80 грн., № РН-0000106 від 11.02.2016 на суму 25 642,20 грн., № РН-0000042 від 26.01.2016 на суму 23 593,80 грн., № РН-0000006 від 06.01.2016 на суму 26 442,00 грн., а всього на суму 771 771,86 грн.

Крім того, 31.05.2013 року позивач, як Постачальник, та відповідач-1, як Покупець, уклали Договір поставки № 4/2013/2 (далі - Договір-2), пунктом 1.1. якого передбачено, що Постачальник зобов'язується поставити Покупцю обладнання, розхідні матеріали згідно зі Специфікацією, а Покупець зобов'язується оплатити товар у порядку та на умовах, передбачених Договором.

Відповідно до п. 1.2. Договору-2 загальна сума Договору становить 122 700,00 грн.

Пунктом 4.2. Договору-2 передбачено, що товар вважається переданим Постачальником і прийнятим Покупцем за кількістю і якістю згідно із підписаними Сторонами накладними. У випадку відвантаження товару транспортом Покупця товар вважається переданим з моменту відвантаження товару зі складу Постачальника на транспорт Покупця.

Згідно з п. 5.1. Договору-2 Покупець оплачує за товар суму, зазначену в п. 1.2. даного Договору на умовах, передбачених в п. 5.2.-5.3., відповідно до яких платежі за товар, що постачається згідно Договору, здійснюються Покупцем шляхом перерахування грошових коштів Постачальнику у національній валюті України в наступний спосіб: оплата вищезазначеної суми (122 700,00 грн.) розбивається на 12 платежів і здійснюється щомісяця рівними частинами в розмірі 10 225,00 грн., в т.ч. ПДВ протягом 12 місяців. Оплата повинна здійснювати чітко в терміни не пізніше останнього платіжного дня місяця, оплата за який наступила.

На виконання умов Договору-2 позивач передав відповідачу-1 продукцію на суму 122 700,00 грн., що підтверджується видатковою накладною №РН-0000592 від 04.06.2013, підписаною представниками сторін без зауважень і заперечень та скріпленою печатками обох підприємств.

01.08.2016 року між позивачем (Кредитор), відповідачем-1 (Боржник) та відповідачем-2 (Поручитель) було укладено Договір поруки № 1/08/2016 (далі - Договір поруки), відповідно до п. 1.1. якого Поручитель поручається перед Кредитором за виконання обов'язку Боржником за Договорами, передбаченими п. 2 цього Договору (далі - Основний договір) щодо оплати 846 541,78 грн. за товар, поставлений по Основному договору.

Пунктом 1.2. Договору поруки передбачено, що Поручитель відповідає перед Кредитором в тому ж обсязі, що і Боржник, в тому числі за сплату суми основного боргу, сплату пені та штрафних санкцій за несвоєчасне повернення боргу.

У випадку порушення Боржником обов'язку за Основним договором, Боржник і Поручитель відповідають перед Кредитором як солідарні боржники (п. 1.3. Договору поруки).

Відповідно до п. 2.1. Договору поруки під Основним договором в цьому Договорі розуміють Договір № 4/2013 від 14.01.2013 р. та Договір № 4/2013/2 від 31.05.2013 р., укладені між Кредитором (в Основному договорі іменується Постачальник) та Боржником (в Основному договорі іменується Покупець).

Згідно з п. 2.2. Договору поруки строк виконання основного зобов'язання становить 14 (чотирнадцять) календарних днів.

За умовами п. 3.1. Договору поруки Поручитель зобов'язаний у разі порушення Боржником обов'язку за основним зобов'язанням, самостійно виконати зазначений обов'язок Боржника перед Кредитором на підставі письмової вимоги Кредитора в узгоджений строк шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Кредитора, вказаний в письмовій вимозі Кредитора.

16.08.2016 року позивач звернувся до відповідача-2 з вимогою № 63 про повернення боргу у розмірі 846 541,78 грн.

На виконання взятих на себе зобов'язань відповідач-2 частково оплатив заборгованість за Договором поруки в сумі 55000, 00 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками від 16.11.2016 на суму 15 000,00 грн., від 03.11.2016 на суму 25 000,00 грн., від 26.12.2016 на суму 15 000,00 грн., тоді як залишок заборгованості в розмірі 791 541,78 грн. відповідачами залишився неоплаченим.

Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Дослідивши матеріали справи та оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором поставки.

Згідно з ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 2 статті 712 Цивільного кодексу України встановлено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

У пункті 1.7. постанови Пленуму Вищого господарського суду України 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" наголошено, якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 ЦК України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу.

Отже, якщо інше не встановлено укладеним сторонами договором або актом цивільного законодавства, перебіг строку виконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу, починається з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, і положення ч. 2 ст. 530 названого Кодексу, в якій ідеться про строк (термін) виконання боржником обов'язку, що не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, до відповідних правовідносин не застосовується.

З матеріалів справи вбачається, що п. 5.1. Договору-1, в редакції Додаткової угоди №4/2015 від 05.01.2015, платежі за товар, що постачається згідно Договору, здійснюються Покупцем шляхом перерахування грошових коштів Постачальнику у національній валюті України протягом 21 календарних днів з дня отримання товару.

При цьому, згідно з п. 5.1. Договору-2 Покупець оплачує за товар суму, зазначену в п.1.2. даного Договору на умовах, передбачених в п. 5.2.-5.3., відповідно до яких платежі за товар, що постачається згідно Договору, здійснюються Покупцем шляхом перерахування грошових коштів Постачальнику у національній валюті України в наступний спосіб: оплата вищезазначеної суми (122 700,00 грн.) розбивається на 12 платежів і здійснюється щомісяця рівними частинами в розмірі 10 225,00 грн., в т.ч. ПДВ протягом 12 місяців. Оплата повинна здійснювати чітко в терміни не пізніше останнього платіжного дня місяця, оплата за який наступила.

Виходячи з умов Договору поруки відповідач-2 виступив поручителем за зобов'язаннями відповідача-1 перед позивачем.

Відповідно до ч. 1 статті 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Статтею 553 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

З аналізу ч. 2 ст. 553 Цивільного кодексу України вбачається, що порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

У відповідності до ч. 1 ст. 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

За приписами ч. 2 ст. 554 Цивільного кодексу України поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Враховуючи зазначене, а також положення п. п. 1.1., 1.2., 1.3. 2.1. 3.1. Договору поруки щодо обсягу відповідальності поручителя, суд дійшов висновку, що відповідач-2 солідарно відповідає перед позивачем за невиконання відповідачем-1 зобов'язань за Договором в повному обсязі як солідарні боржники.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. (ст. 599 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Судом першої інстанції встановлено, оскільки відповідач-1 не оплатив вартість отриманих від позивача товарів, а також зважаючи на забезпечення вказаних зобов'язань порукою відповідачем-2, борг в сумі 791 541,78 грн., який існує на момент розгляду справи в суді, має бути солідарно стягнутий з відповідачів на користь позивача в судовому порядку., з чим погоджується апеляцій господарський суд.

Що стосується позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 60 088,28 грн., суд зазначає наступне.

Основною метою визначення інфляційних втрат є встановлення розміру компенсації, яку боржник зобов'язаний в порядку ст. 625 ЦК України сплатити кредитору для усунення наслідків знецінення грошових коштів, що не були вчасно повернуті внаслідок порушення грошового зобов'язання.

Індекси споживчих цін (індекси інфляції), які є показниками загального рівня інфляції в економіці, розраховуються в цілому за місяць, а не на конкретні дати. Встановлено, що вони розраховуються Державним комітетом статистики України щомісячно та публікуються в наступному за звітним місяці.

Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.

Відповідно до листа Державного комітету статистики України № 11/1-5/73 від 13.02.2009р. також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов'язань.

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Так, відповідно до п. 3.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" у застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р.

Таким чином, інфляційні втрати мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату від 27.07.2007 № 265 "Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін", відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться "ланцюговим" методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

При цьому, коли відносно кожного грошового зобов'язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов'язання, за період з моменту виникнення обов'язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов'язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.

Так, здійснивши перевірку правильності нарахування інфляційних втрат, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, що розрахунок позивача є арифметично вірним та обґрунтованим і підлягає стягненню в сумі 60 088, 28 грн.

Що стосується заявлених позовних вимог в частині стягнення пені в сумі 110 353, 29 грн., колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Пунктом 7.2. Договору-1 передбачено, що за несвоєчасне виконання зобов'язань, передбачених у п. 5.1. Договору, Покупець сплачує постачальнику пеню із розрахунку подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на час такого прострочення.

Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як на тому наголошено у п. 2.5. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Вказане кореспондується з вимогами частини шостої статті 232 ГК України, яка визначає початковий момент нарахування пені, що не може бути змінений за домовленістю сторін.

Отже, обчислення розміру пені за кожен день прострочення платежу має здійснюватися за правилами, закріпленими у ч. 6 ст. 232 ГК України, яка надаючи сторонам право за згодою встановлювати певну тривалість періоду нарахування пені, не дозволяє їм змінювати початок перебігу вказаного періоду - з дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане.

За таких обставин, виходячи зі змісту п. 7.2. Договору-1, суд дійшов висновку, що наданий позивачем розрахунок пені суперечить приписам ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, оскільки умовами Договору сторонам не було визначено іншого, ніж передбачений вказаною правовою нормою, строку, за який нараховується пеня.

Суд зазначає, що правова природа пені така, що період її стягнення обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо.

Здійснивши перерахунок пені в межах обраного позивачем періоду нарахування та враховуючи приписи ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно того , що розмір пені складає 81 263,48 грн.

Що стосується заявленого відповідачем-1 до господарського суд першої інстанції клопотання про зменшення розміру нарахованих штрафних санкцій на 99% підставі ст. 551 Цивільного кодексу України, ст. 233 Господарського кодексу України, ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій залишити без задоволення, з огляду на наступне.

Так, частиною 3 статті 83 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

При цьому, вказана процесуальна норма застосовується виключно у сукупності з нормами права матеріального, які передбачають можливість зменшення розміру пені, а саме частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України і статтею 233 Господарського кодексу України.

Згідно зі статтею 233 Господарського кодексу України, у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому, повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Аналогічні положення закріплені також у частині 3 статті 551 Цивільного кодексу України, згідно з якою розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Правовий аналіз названих статей свідчить, що вони не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду. При цьому, визначальним фактором при зменшенні розміру належної до сплати неустойки є винятковість випадку.

Зменшення розміру заявленої до стягнення пені є правом суду; оцінивши надані сторонами докази та обставини справи в їх сукупності, суд на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення розміру цих санкцій.

Як зазначено в п. 3.17.4. Постанови Пленум Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", вирішуючи, в тому числі й з власної ініціативи, питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (п. 3 ст. 83 ГПК України), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.

В даному випадку, на думку суду, відповідачем-1 не наведено достатніх підстав для зменшення обсягу відповідальності за допущене порушення його зобов'язань.

Також слід зазначити в обґрунтування своєї апеляційної скарги відповідач-1 посилається на те, що при винесенні оскаржуваного рішення місцевим господарським судом не враховано що доводи та пояснення Відповідача-1 щодо настання форс-мажорних обставин та не надано належної правової оцінки даному питанню.

Колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу на те, що обставини, на які посилається відповідач-1, такі як незадовільний фінансовий стан який утворився у зв'язку з форс-мажорними обставинами, не є виключними та мають негативний вплив на господарську діяльність не лише відповідача-1, але і інших суб'єктів підприємницької діяльності, а допущена відповідачем-1 заборгованість має негативний вплив на господарську діяльність позивача.

Тому виходячи з вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно того, що клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій на 99 % задоволенню не підлягає.

Підсумовуючи вищенаведене, приймаючи до уваги, що за приписами ст. ст. 4-3, 33, 43 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, суть якого полягає у обґрунтуванні сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, своїх вимог і заперечень поданими суду доказами, які господарський суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись чинним законодавством України, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про те, що суд першої інстанції правомірно задовольнив частково позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМС".

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, а тому рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на апелянта.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕСКАЄ" на рішення Господарського суду міста Києва від 11.05.2017р. у справі №910/2892/17- залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11.05.2017р. у справі №910/2892/17- залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/2892/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя В.В. Куксов

Судді С.А. Гончаров

С.Р. Станік