Ухвала

від 26.09.2017 по справі 626/4/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 626/4/17 Головуючий суддя І інстанції Рибальченко І. Г.

Провадження № 22-ц/790/4528/17 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: Спори, що виникають із договорів найму (оренди)

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2017 року м. Харків.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого судді - Яцини В.Б.

суддів: - Бурлака І.В., Карімової Л.В.,

за участю секретаря - Баранкової В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Красноградського районного суду м. Харкова від 24 травня 2017 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Приватного підприємства "АГРО-ТЕСТ' про визнання договорів оренди землі недійсними,

В С Т А Н О В И Л А :

У січні 2017 року ОСОБА_3 звернулася з позовом до ОСОБА_4, ПП «АГРО-ТЕСТ» про визнання договорів оренди землі недійсними, в якому просила визнати недійсними договір оренди земельної ділянки НОМЕР_4 площею 2,7031 га, кадастровий номер НОМЕР_2 від 12.02.2008 та договір оренди земельної ділянки НОМЕР_3 площею 6,6872 га, кадастровий номер НОМЕР_1 від 12.02.2008, укладений між її чоловіком ОСОБА_4 та ПП «АГРО-ТЕСТ».

В обґрунтування позову зазначено, що з 11 січня 1969 року позивач ОСОБА_3 перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 На підставі державних актів на право приватної власності на землю, виданого згідно розпорядження Красноградської районної державної адміністрації від 02 жовтня 2007 року №357 ОСОБА_4 є власником земельних ділянок, що розташовані на території Ленінської сільської ради Красноградського району Харківської області. 12 лютого 2008 року було укладено договори оренди земельних ділянок, зареєстровані 04 березня та 06 березня 2009 року в Харківській регіональній філії Державного підприємства «Центр ДЗК при державному комітеті України по земельних ресурсах». Відповідно до договорів оренди ОСОБА_4 надає строком на 15 років, а ПП «АГРО-ТЕСТ» приймає в строкове, платне користування земельні ділянки.

Посилаючись на те, що вказані земельні ділянки в силу чинних на той час ст.ст. 60, 61 СК України були набуті відповідачем у спільну сумісну власність подружжя, а при укладенні вказаних договорів оренди земельних ділянок, що пройшли державну реєстрацію, всупереч вимог ч. 3 ст. 65 СК України не було отримано письмової згоди позивача, як другого подружжя і співвласника земельних ділянок, ОСОБА_3 просила задовольнити її вимоги.

Рішенням Красноградського районного суду м. Харкова від 24 травня 2017 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 в апеляційній скарзі просить вказане рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Судові витрати покласти на ПП «АГРО-ТЕСТ».

В обґрунтування скарги зазначено, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначила, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд застосував ст. 57 СК України у редакції, яка не була чинною на день укладання спірних договорів та не застосував вказану норми матеріального права, яка на той час була чинною і підлягала до застосування, внаслідок чого помилився із висновками про не належність приватизованих її чоловіком під час спільного шлюбу земельних ділянок до спільного сумісного майна подружжя, що вимагало згоди від позивача на укладання спірних договорів. Зауважила, що судом безпідставно було застосовано строки позовної давності, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася лише у грудні 2016 року.

У своїх запереченнях проти апеляційної скарги ПП «АГРО-ТЕСТ» просить апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначено, що суд обґрунтовано визнав, що передані в оренду земельні ділянки не належать до спільного сумісного майна подружжя, оскільки позивач не довела, що джерелом їх набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, що передбачено у ст. 60 СК України.

Колегія суддів, вислухавши суддю доповідача, пояснення з'явившихся осіб, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги у передбачених ст. 303 ЦПК України межах, вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено, що на підставі державних актів на право приватної власності на землю, виданих згідно з розпорядженням Красноградської районної державної адміністрації від 02 жовтня 2007 року №357, ОСОБА_4 є власником земельних ділянок, що розташовані на території Ленінської сільської ради Красноградського району Харківської області, площею 3,3436 га та 6,6872 га.

12 лютого 2008 року між відповідачами у справі у простій письмовій формі було укладено договори оренди вищевказаних земельних ділянок.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не надала суду доказів порушення норм законодавства України при укладенні договору оренди землі, розглянув заяву ПП «АГРО-ТЕСТ» про застосування наслідків спливу строків позовної давності і встановивши, що рахуючи з початку 2008 року ці строки на день звернення до суду вже спливли, відповідно до ст. 267 ЦК України відмовив у задоволенні позову.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що відповідно до ст. 267 ЦК України, яка передбачає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, необхідно відмовити у позові.

Згідно ст. 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Положеннями ч.1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України регламентовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, за загальним, викладеним у ст. 60 СК України правилом діє презумпція спільного сумісного мана подружжя, набутого під час спільного сумісного шлюбу.

Обґрунтовуючи свої висновки про те, що передані за спірними договорами оренди земельні ділянки не належать до спільної сумісної власності, суд послався на п. 5 ч. 1 ст. 57 СК України, яка передбачає, що особистою приватної власністю чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Дійсно вказані земельні ділянки були приватизовані відповідачем ОСОБА_4 у вказаному порядку, однак при цьому суд першої інстанції не взяв до уваги, що частину першу статті 57 було доповнено пунктом 5 згідно із Законом № 4766-VI від 17.05.2012, який набув чинності 13.06.2012 р., тобто вже після їх набуття у власність ОСОБА_4 02 жовтня 2007 року.

Відповідно до ст. 5 ЦК України визначені наступні правила дії актів цивільного законодавства, до якого належить і СК України, у часі:

1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Таким чином, оскільки на день приватизації земельних ділянок відповідач ОСОБА_4 перебував у шлюбі з позивачем ОСОБА_3, з урахуванням положень ст. 5 ЦК України щодо дій актів цивільного законодавства у часі, суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин вказану норму п. 5 ч. 1 ст. 57 СК України, яка на той день ще не діяла, внаслідок цього суд помилково не застосував чинну на той день норму ст. 60 СК України, яка передбачає презумпції спільного сумісного майна подружжя.

Для спростування визначеної у ст. 60 СК України презумпції належності до спільного сумісного майна подружжя всього майна, набутого під час спільного шлюбу, окрім крім речей індивідуального користування особа, яка це заперечує повинна довести, що це майно відповідно до ст. 57 СК України є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Однак, належних і допустимих доказів про належність приватизованих земельних ділянок до особистого майна ОСОБА_4 - відповідачі до матеріалів справи не надали, тому не спростували передбачену у ст. 60 СК України презумпцію. За доведеності набуття земельних ділянок під час спільного шлюбу тягар спростування вказаної презумпції покладається на відповідачів і тому колегія суддів відхиляє доводи відповідачів про недоведеність набуття земельних ділянок за спільні сумісні кошти подружжя.

Таким чином, районний суд дійшов помилкового висновку про те, що спірні земельні ділянки не є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. За належності переданих в оренду земельних ділянок до спільного сумісного майна подружжя сторони при їх укладенні, з огляду на вимоги закону про їх державну реєстрацію, відповідно до правил ч. 3 ст. 65 СК України повинні були отримати нотаріально посвідчену згоду позивача.

Виходячи з наведеного, позивач, яка заперечувала проти передачі в оренду всіх ділянок, що перебувають у спільній сумісній власності, з огляду на порушення вказаної норми закону вправі відповідно положень ст.ст. 203, 215 ЦК України отримати рішення про визнання недійсним договору оренди стосовно своєї половини земельних ділянок, а щодо частки другого з подружжя вимагати переводу на себе прав орендаря.

Проте, така помилка суду стосовно визнання недійсним договорів оренди на 1/2 частку вказаних земельних ділянок є формальною, оскільки суд у даному випадку застосував в якості підстави для відмови у задоволенні позову наслідки спливу позовної давності, що передбачені у ст. 267 ЦК України.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу .

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, згідно приписів ст. 257 ЦК України.

Стороною відповідача до суду була подана заява про застосування строків позовної давності щодо заявленого ОСОБА_3 позову. (а.с. 66-67)

Спірні договори НОМЕР_4 та НОМЕР_3 були укладені 12.02.2008 та пройшли державну реєстрацію 06.03.2009 та 04.03.2009 - відповідно.

Вказані договори містять п. 4.7, за яким Орендар сплачує орендодавцю орендну плату протягом дії договору, не пізніше як у термін від 01 серпня до 31 грудня кожного року.

По справі було безспірно встановлено, що позивач знала про приватизацію земельних ділянок, переданих її чоловіком в оренду, з моменту їх приватизації. Тобто, виходячи з загальних засад цивільного законодавства про справедливість, добросовісність та розумність, п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, ОСОБА_3, як співвласник цих земельних ділянок, діючи розумно і добросовісно не могла не знати про подальшу долю спільного майна, зокрема, що стосується отриманої за спірними договорами орендної плати, яка також належить до спільної сумісної власності подружжя. При цьому ОСОБА_3 не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_4 не отримував вказаної орендної плати, або що вона використовувалась ОСОБА_4 не в інтересах сім'ї. Виходячи з наведеного, з урахуванням вказаних у п. 4.7 спірних договорів оренди умов про терміни сплати орендної плати до кінця року, позивач не могла не дізнатися про наявність спірних договорів оренди принаймні на початку 2009 року.

Тому колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що на день звернення до суду з позовом 05.01.2017 року, вже сплив передбачений у даному випадку у ст. 257 ЦК України загальний трирічний строк позовної давності. Доводи скарги про те, що позивач випадково дізналася про порушення своїх прав у 2016 році є надуманими, належним чином не обґрунтовані і тому колегія суддів їх відхиляє, за недоведеністю.

За правилами ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

З огляду на те, що районний суд дійшов обґрунтованого та належним чином вмотивованого висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову з причин пропуску строку позовної давності, який не спростовується доводами апеляційної скарги, колегія суддів на підставі ст. 308 ЦПК України відхиляє апеляційну скаргу і залишає оскаржуване рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п. 1 ч. 1 ст. 307, ст.ст. 313, 314, 315, 317, 319, 324, 325, 327 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - відхилити.

Рішення Красноградського районного суду м. Харкова від 24 травня 2017 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, і протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий -

Судді -