Ухвала

від 25.09.2017 по справі 810/609/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 810/609/16 Головуючий у 1-й інстанції: Кушнова А.О. Суддя-доповідач: Оксененко О.М.

У Х В А Л А

Іменем України

26 вересня 2017 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Оксененка О.М.,

суддів - Губської Л.В., Федотова І.В.,

при секретарі - Кривохижій О.О.,

за участю представників позивача - Гольди О.А, Реус І.О., представника відповідача - Кревшука Я.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області на постанову Київського окружного адміністративного суду від 07 червня 2017 року у справі за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Реформ» до Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И Л А:

ТОВ «Реформ» звернулось до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 26.06.2015 №0000842201 та №0000832201.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 07 червня 2017 року позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись з прийнятою постановою, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції, як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального права та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Вишгородською ОДПІ проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2013 по 31.12.2014, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2013 по 31.12.2014.

За наслідками проведеної перевірки відповідачем складено акт від 13.05.2015 № 940/22-00/37496722., в якому зроблено висновок про порушення позивачем вимог зокрема: підпунктів 14.1.27, 14.1.36 пункту 14.1 статті 14, пунктів 138.2, 138.4 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139,1 статті 139 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток на 3 524 173,00 грн.; пункту 185.1 статі 185, пункту 187.1 статті 187, пункту 188.1 статті 188, пунктів 198.1, 198.2, 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.1, 201.6, 201.10, 201.11 статті 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на 3 857 623,00 грн.

На підставі встановлених в Акті перевірки порушень, Вишгородською ОДПІ 26.06.2015 прийнято податкові повідомлення - рішення №0000842201, згідно з яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 5 786 435,00 грн., у тому числі 3 857 623,00 грн. за основним платежем, 1 928 812,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафом); № 0000832201, згідно з яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 5 286 260,00 грн., у тому числі 3 524 173,00 грн. за основним платежем, 1 762 087,00 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафом).

Не погоджуючись з вказаними рішеннями податкового органу позивач звернувся до суду про їх скасування.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення є безпідставними і підлягають скасуванню як протиправні.

Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до п.п. 14.1.27. п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України, витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

В силу п.п. 134.1.1. п. 134.1. ст. 134 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135 - 137 Податкового кодексу України, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138 - 143 Податкового кодексу України, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 Податкового кодексу України.

Відповідно до п.138.2 ст.138 Податкового кодексу України, витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II Податкового кодексу України.

Згідно п.139.1.9 п.139.1 ст.139 Податкового кодексу України, не включаються до складу витрат: витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Відповідно до п. 14.1.181 ст. 14 Податкового кодексу України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 Податкового кодексу України, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 Податкового кодексу України ) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 Податкового кодексу України. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Проведення господарських операцій суб'єкта господарювання, за змістом статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підтверджується первинними документами, на підставі яких ведеться бухгалтерський облік. Згідно частини 2 статті 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» на даних бухгалтерського обліку базується фінансова, податкова, статистична та інша звітність. Таким чином первинні документи по відображенню господарчих операцій є основою для податкового обліку.

Отже, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування податкового кредиту та валових витрат, наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів/робіт/послуг з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, у січні 2014 року між позивачем (покупець) та ТОВ «ЛЕНД РОСС» (постачальник) укладено договір поставки від 15.01.2014 № 14012, згідно з яким постачальник зобов'язувався передати у власність позивача, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити товар (матеріали та запчастини для переобладнання автомобілів).

Крім того, між позивачем (замовник) та ТОВ «ЛЕНД РОСС» (виконавець) також було укладено договір від 15.01.2014 № 14013 про надання послуг, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити послуги, визначені у рахунках-фактурах.

01.08.2013 між позивачем (замовник) та ТОВ «ТК ФІОНА» (виконавець) укладено договір від № 13093 про надання охоронних послуг, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити послуги.

26.11.2013 між позивачем (покупець) та ТОВ «РИББУХМАРКЕТ» (постачальник) укладено договір купівлі-продажу № 112701-ЮЛ, згідно з яким постачальник зобов'язувався передати у власність позивача, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити товар, визначений в рахунку-фактурі та накладних.

Також між позивачем (покупець) та ТОВ «ЛЕЙТЕР ПЛЮС» (постачальник) укладено договір поставки від 17.02.2014 № 14023, згідно з яким постачальник зобов'язувався передати у власність позивача, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити товар (обладнання та запчастини для переобладнання автомобілів).

17.02.2014 між позивачем (замовник) та ТОВ «ЛЕЙТЕР ПЛЮС» (виконавець) укладено договір № 14028 про надання послуг, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити послуги, визначені у рахунках-фактурах.

У лютому 2014 року між позивачем (клієнт) та ТОВ «ЛЕЙТЕР ПЛЮС» (виконавець) також було укладено договір від 05.02.2014 № 14024 про надання юридичної допомоги, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався отримати та оплатити юридичні послуги.

23.07.2014 між позивачем (покупець) та ТОВ «ІНКОМ СТРОЙ» (постачальник) укладено договір поставки № 14073, згідно з яким постачальник зобов'язувався передати у власність позивача, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити товар (обладнання та запчастини для переобладнання автомобілів).

У липні 2014 року між позивачем (замовник) та ТОВ «ІНКОМ СТРОЙ» (виконавець) укладено договір від 23.07.2014 № 14074 про надання послуг, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити послуги, визначені у рахунках-фактурах.

22.04.2013 між позивачем (покупець) та ТОВ «СІБОЛ» (продавець) укладено договір купівлі продажу № 13035, згідно з яким продавець зобов'язувався передати у власність позивача, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити товар (обладнання та запчастини для переобладнання автомобілів).

22.04.2013 між позивачем (замовник) та ТОВ «СІБОЛ» (виконавець) також було укладено договір № 13063 про надання послуг, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити послуги, визначені у рахунках-фактурах.

У серпні 2013 року між позивачем (замовник) та ТОВ «СІБОЛ» (виконавець) також було укладено договір від 01.08.2013 № 130901 про надання послуг, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався отримати та оплатити послуги, зокрема: вологе прибирання офісних приміщень, адміністративного будинку (Київська область, Вишгородський район, с. Нові Петрівці, пров. 1-го Травня, буд. 25) та надання юридичних та клінінгових послуг.

19.02.2013 між ТОВ «Реформ» (покупець) та ТОВ «Вербена-Н» (продавець) укладено договір купівлі-продажу №13012, згідно з яким постачальник зобов'язувався передати у власність покупцеві, а покупець прийняти та оплатити товар, визначений в рахунку-фактурі та накладних

19.02.2016 між позивачем (замовник) та ТОВ «ВЕРБЕНА-Н» (виконавець) був укладений договір № 13013 про надання послуг, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити послуги, визначені у рахунках-фактурах.

28.01.2013 між позивачем (покупець) та ТОВ «РІТОРНО» (продавець) укладено договір купівлі-продажу № 13004, згідно з яким постачальник зобов'язувався передати у власність позивача, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити товар, визначені у рахунках-фактурах (комплект електропроводки на авто).

Крім того, між позивачем (замовник) та ТОВ «РІТОРНО» (виконавець) також був укладений договір від 23.11.2012 № 12109/1 про надання послуг, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити послуги, визначені у рахунках-фактурах.

01.12.2014 між позивачем (покупець) та ТОВ «НЕМПАРТ» (постачальник) укладено договір поставки від 01.12.2014 № 14172, згідно з яким постачальник зобов'язувався передати у власність позивача, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити товар (матеріали та запчастини для переобладнання автомобілів).

01.12.2014 між позивачем (замовник) та ТОВ «НЕМПАРТ» (виконавець) також був укладений договір № 141736 про надання послуг, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався прийняти та оплатити послуги, визначені у рахунках-фактурах.

У січні 2014 року між позивачем (клієнт) та ТОВ «УКРАЇНА ВЕСТ ІМПОРТ» (виконавець) також був укладений договір від 08.01.2014 № 13185 про надання юридичних послуг, згідно з яким виконавець зобов'язувався надати, а позивач зобов'язувався отримати та оплатити надані послуги.

Судом першої інстанції встановлено, з чим погоджується суд апеляційної інстанцій, що ТОВ «Реформ» підтверджено здійснення господарських операцій відповідними податковими накладними та іншими документами, що за своєю формою та змістом відповідають ст. 201 ПК України, ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та містять всі обов'язкові реквізити.

Колегія суддів також зазначає, що договори, укладені між позивачем та його контрагентами в судовому порядку не оспорювалися, недійсними (фіктивними) не визнавалися, їх зміст не суперечить вимогам чинного законодавства.

Придбані у ТОВ «Ленд Росс», ТОВ «ТК Фіона», ТОВ «Риббухмаркет», ТОВ «Лейтер плюс», ТОВ «Інком строй», ТОВ «Сібол», ТОВ «Вербена-Н», ТОВ «Ріторно», ТОВ «Немпарт», ТОВ «Україна Вест Імпорт» товари та послуги були в подальшому використані позивачем у своїй господарській діяльності.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач, в обґрунтування правомірності винесення ним спірних податкових повідомлень-рішення, посилається, зокрема, на акти податкових органів про неможливість проведення зустрічних звірок контрагентів позивача.

Однак, колегія суддів зазначає, що акти про неможливість проведення зустрічної звірки контрагентів позивача лише фіксують факт неможливості проведення зустрічної звірки та не можуть давати оцінки здійсненим господарським операціям без дослідження відповідних первинних документів.

Крім того, колегія суддів зазначає, що відсутність у контрагентів позивача достатніх матеріальних, трудових чи будь - яких інших ресурсів, як і наявність чи відсутність таких контрагентів за юридичною адресою, чи неможливість проведення у суб'єктів господарювання перевірки не є достатніми підставами для висновку про відсутність реальних правових наслідків господарських операцій чи слугувати доказом наявності у вказаних суб'єктів господарювання такої мети як порушення інтересів держави у сфері оподаткування.

При цьому, колегія суддів зазначає, що нереальність господарських операцій з придбання платником податку товару (робіт, послуг) має підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами і не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема, обумовлюватись лише відсутністю у контрагентів технічних можливостей, основних фондів, складських приміщень тощо, адже підприємство не позбавлено права залучати матеріально-технічні ресурси для здійснення господарської діяльності.

При цьому, як вірно встановлено судом першої інстанції, основним видом діяльності ТОВ «Реформ» є виробництво автотранспортних засобів. Підприємство має велику кількість замовлень на виробництво та переобладнання автомобілів.

Підприємство, зважаючи на великий попит на товар та послуги, значну кількість замовлень, постійно має потребу в робочій силі та технічному обладнанні, у зв'язку з чим укладає відповідні господарські договори. При обранні контрагентів для такої мети підприємство переважно керується ціною, за якою пропонується товар та послуги.

Також, як вірно зазначено судом першої інстанції, необґрунтованими є посилання податкового органу в акті перевірки на наявність у позивача працівників різних виробничих професій, що підтверджується штатним розписом, у зв'язку з чим, відповідач прийшов до висновку, що роботи по ремонту та монтажу автомобілів могли бути виконані працівниками ТОВ «Реформ». Проаналізувавши чисельність працівників позивача у 2013 - 2014 роках та кількість замовлень на вироблення та переобладнання броньованих виробів, що надійшли ТОВ «Реформ», суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що для виконання всіх замовлень позивачу необхідно було укладати відповідні договори з контрагентами ТОВ «Ленд Росс», ТОВ «Риббухмаркет», ТОВ «Лейтер плюс», ТОВ «Інком строй», ТОВ «Сібол», ТОВ «Вербена-Н», ТОВ «Ріторно», ТОВ «Немпарт».

Відповідачем також не надано жодних доказів того, що послуги, які надавались ТОВ «Лейтер плюс», ТОВ «Україна Вест Імпорт», ТОВ «Сібол», ТОВ «ТК Фіона» були виконані іншими особами, або могли бути виконані позивачем самостійно.

Крім того, стосовно посилання апелянта на відсутність у позивача товарно-транспортних накладних, колегія суддів зазначає наступне.

Так, згідно умов договорів поставки з ТОВ «ЛЕНД РОСС» від 15.01.2014 №14012, ТОВ «ЛЕЙТЕР ПЛЮС» від 17.02.2014 №14023, ТОВ «ІНКОМ СТРОЙ» від 23.07.2014 №14073, ТОВ «НЕМПАРТ» від 01.12.2014 №14172 було передбачено, що поставка товару здійснюється на умовах DDP до складу Покупця відповідно до Міжнародних правил ІНКОТЕРМС 2010.

Термін DDP «поставка зі сплатою мита» офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати ІНКОТЕРМС 2010 означає, що продавець здійснює поставку покупцю товар, який пройшов митне очищення для імпорту, без розвантаження з будь-якого прибулого транспортного засобу в названому місці призначення. Продавець несе всі витрати та ризики, пов'язані з доставкою товару до цього місця, включаючи (у відповідних випадках) будь-які «мита», а також оплата витрат митного очищення, податків, митних і інших зборів) на імпорт до країни призначення.

Термін DDP передбачає максимальний обсяг обов'язків продавця.

Зокрема, за цією умовою продавець зобов'язаний за власний рахунок укласти договір перевезення товару до названого місця призначення, надати нерозвантажений товар у розпорядження покупця або іншої особи, призначеної покупцем, на будь-якому прибулому транспортному засобі, у названому місці призначення, в узгоджену дату або в межах періоду, узгодженого для поставки та нести всі ризики втрати чи пошкодження товару до моменту здійснення його поставки.

З огляду на викладене, обов'язок транспортування і оплати згідно умов DDP склад покупця, було покладено на продавця, який власне і повинен був поставити товар на склад покупця (позивача) власним транспортом, за допомогою своїх працівників, або ж укласти відповідні договори з перевізником та оплачувати його послуги. Тому усі договори транспортування, акти приймання-передачі, банківські виписки про оплату послуг тощо, які свідчать про поставку товарів позивачу повинні були знаходитися у продавця.

Отже вимога податкового органу щодо обов'язкової наявності у позивача товарно-транспортних накладних є безпідставною.

Крім того, відповідною транспортною документацією обов'язково мають бути підтверджені витрати з послуг по перевезенню вантажів, а не послуги з придбання товару.

Колегія суддів також зазначає, що Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджені наказом Міністерства транспорту України № 363 від 14.10.1997, не встановлюють правил податкового обліку, а лише встановлюють права, обов'язки та відповідальність власників автомобільного транспорту - перевізників та вантажовідправників і вантажоодержувачів - замовників. При цьому, документи обумовлені вказаними правилами, зокрема, товарно-транспортна накладна, не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.

Крім того, як вірно встановлено судом першої інстанції, товар, який є предметом господарських операцій ТОВ «Реформ» з контрагентами ТОВ «Ленд Росс», ТОВ «Риббухмаркет», ТОВ «Лейтер плюс», ТОВ «Інком строй», ТОВ «Сібол», ТОВ «Вербена-Н», ТОВ «Ріторно», ТОВ «Немпарт» зі складів постачальників у більшості випадків здійснювалося позивачем самостійно. Відповідно до пояснень позивача, він має в наявності сім службових автомобілів, на підтвердження чого надав технічні паспорти на автомобілі, наявні в матеріалах справи.

В своїх поясненнях позивач також пояснив, що, системи кріплення для спецконтейнерів, ригельні системи, електропроводка та одинарні сидіння, що поставлялися ТОВ «Ленд Росс» окремими невеликими партіями в період січня-березня 2014 року, здійснювалися за рахунок і засобами ТОВ «Реформ» самостійно. Так само, ТМЦ, які закуповуваись у ТОВ «Лейтер плюс», ТОВ «Інком строй», ТОВ «Вербена-Н», ТОВ «Немпарт» протягом 2014 року поставлялися зі складу продавця шляхом само вивозу. Як пояснює позивач, доставка товарів від таких постачальників, як ТОВ «Риббухмаркет», ТОВ «Сібол» та ТОВ «Ріторно» здійснювалося як власними, так і залученням засобами на договору перевезення від 01.01.2013 №5-01/13.

На підтвердження переміщення ТОВ «Реформ» самостійно товарно-матеріальних цінностей матеріали справи містять акти списання паливно-мастильних матеріалів з січня 2013 по грудень 2014 року та товарно-транспортні накладні, що ведуться на підприємстві виключно для власного обліку господарської діяльності.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, 01.01.2013 між ФОП Панченко О.О. та ТОВ «Реформ» був укладений договір перевезення вантажу №5-01/13. Також, 01.01.2014 між ФОП Панченко О.О. та ТОВ «Реформ» був укладений договір перевезення вантажу №1-01/14. Матеріали справи містять товарно-транспорті накладні даного перевізника за 2013-2014 роки, що підтверджують перевезення товару з складів контрагентів ТОВ «Сібол», ТОВ «Риббухмаркет», ТОВ «Ленд Росс» до складу позивача.

Щодо доводів апелянта про неналежне оформлення, наданих позивачем, актів виконаних робіт, колегія суддів зазначає наступне.

Жодним нормативно - правовим актом не затверджено форми бланку акту виконаних робіт, крім законодавчо встановленого мінімуму обов'язкових реквізитів, встановлених ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» для первинних та зведених облікових документів.

Колегія суддів зазначає, що акти виконаних робіт, надані позивачем, містять всі обов'язкові реквізити документу, а відсутність в них деталізації змісту послуг, не позбавляє їх правової та доказової сили, оскільки фактично господарські правовідносини між позивачем та його контрагентами відбулись, що підтверджується наявними в матеріалах справи іншими первинними документами, які, в тому числі, розкривають зміст та обсяг отриманих позивачем послуг .

При цьому, слід зазначити, що сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце.

Стосовно посилань контролюючого органу на те, що у провадженні другого відділу кримінальних розслідувань слідчого управління фінансових розслідувань ГУ Міндоходів у м. Києві знаходяться матеріали досудового розслідування, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №3201400000000055 від 26.03.2014, за фактом вчинення кримінального правопорушення ч. 1 ст. 212 КК України, відповідно до обставин якого встановлено, що службові особи ряду підприємств, в т.ч. ТОВ «Ріторно» пропонують і надають послуги з мінімізації податковий зобов'язань, що підлягають сплаті до бюджету, створюють фіктивні податкові кредити і незаконно відшкодовують ПДВ реально діючим суб'єктам господарювання, що призводить до фактичної сплати до державного бюджету податків в особливо великих розмірах, колегія суддів зазначає наступне.

Посилання податкового органу на наявність кримінального провадження, порушеного відносно посадових осіб ТОВ «Ріторно», правомірно не прийняті судами до уваги, оскільки факти вчинення злочину, в тому числі у вигляді фіктивного підприємництва та ухилення від сплати податків, можуть встановлюватись виключно відповідним рішенням суду, яке в матеріалах даної справи відсутнє. Сам факт наявності кримінального провадження не є підставою для висновків про нереальність господарських операцій.

З огляду на встановлені судами обставини у справі, а також беручи до уваги індивідуальний характер юридичної відповідальності особи, правильним є висновок, що у разі порушення контрагентами платника податків чинного законодавства, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цих осіб, у зв'язку з чим право платника податків, тобто позивача, на податковий кредит не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третіми особами.

Нереальність господарських операцій з придбання платником податку товару має підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами і не може ґрунтуватися на припущеннях, зокрема обумовлюватись лише допущеними контрагентом порушеннями вимог законодавства або недостатньою кількістю у контрагента трудового ресурсу для самостійного виконання договірних зобов'язань. Якщо вказаний контрагент допустив такі порушення, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо нього, адже законом іншого не передбачено. А недостатня кількість трудового ресурсу не свідчить про неможливість виконати роботи або надати послуги та не є підставою для виключення з податкового обліку, саме з цих мотивів, витрат на оплату цих робіт/послуг, у тому числі й по ПДВ. Адже судовий контроль не призначений перевіряти економічну доцільність рішень, що приймаються суб'єктами господарювання, які у сфері господарської діяльності наділені самостійністю та широкою дискрецією (зокрема, при виборі контрагентів, вирішенні питання щодо необхідності залучення третіх осіб до виконання своїх господарських зобов'язань тощо).

Податкове законодавство не ставить в залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, від знаходження їх за юридичною адресою, фактичної сплати контрагентом податку до бюджету, від його господарських та виробничих можливостей. Питання віднесення певних сум податку на додану вартість до податкового кредиту та валових витрат поширюється виключно на окремо взятого платника та не залежить від розрахунків з бюджетом третіх осіб.

Лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісним постачальником з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями контрагента може слугувати підставою для висновку про неправомірне формування податкового кредиту з податку на додану вартість та валових витрат.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платників та інших учасників правовідносин у сфері економіки. У зв'язку з цим презюмується, що дії платника, результатом яких є отримання податкової вигоди, вважаються економічно виправданими, а відомості, що містяться у податковій та бухгалтерській звітності платника, - достовірні. Подання платником до контролюючого органу усіх належним чином оформлених первинних документів, передбачених податковим законодавством, з метою отримання податкової вигоди є підставою для її отримання, якщо податковий орган не доведе неправдивість, недостовірність або суперечливість відомостей, що містяться у таких документах. Доводи ж податкового органу про отримання платником необґрунтованої податкової вигоди мають ґрунтуватись на сукупності доказів, що безспірно підтверджують існування обставин, які виключають право платника, зокрема, на включення сплаченого податку на додану вартість до податкового кредиту. Разом з тим, у справі, що переглядається, податковим органом не доведено існування таких обставин.

Здійснення господарської діяльності контрагентами не може мати наслідків для позивача, оскільки законодавством не передбачений обов'язок суб'єкта підприємницької діяльності бути обізнаним із особливостями господарювання контрагентів. Відомості, що є обов'язковими для перевірки підприємством стосовно свого контрагента, це включення його до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також наявність свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість на час здійснення господарських операцій. Проте, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано доказів відсутності у контрагентів позивача ТОВ «ЛЕНД РОСС», ТОВ «ТК ФІОНА», ТОВ «РИББУХМАРКЕТ», ТОВ «ЛЕЙТЕР ПЛЮС», ТОВ «ІНКОМ СТРОЙ», ТОВ «СІБОЛ», ТОВ «ВЕРБЕНА-Н», ТОВ «РІТОРНО», ТОВ «НЕМПАРТ», ТОВ «УКРАЇНА ВЕСТ ІМПОРТ» спеціальної податкової правосуб'єктності на момент укладення з ними вказаних вище правочинів, зокрема, того, що вказані юридичні особи не були зареєстровані в якості платників податку на додану вартість або того, що їхня реєстрація платникоами податку на додану вартість була анульована до спірного періоду.

Крім того, неприпустимість притягнення до відповідальності однієї компанії, у випадку за неправомірні дії іншої компанії підтверджується практикою Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини чітко визначає правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення з боку його контрагентом.

Так, у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява №3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання контрагентом свої зобов'язання зі сплати податку.

Крім того, недобросовісність учасників господарських правовідносин в ланцюгу постачання товарів (послуг) не може слугувати підставою для притягнення до юридичної відповідальності суб'єкта господарювання, яких виконав зобов'язання по правочинам та по сплаті податку на додану вартість в ціні придбаного товару.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 23 липня 2015 року по справі № К/800/17547/15.

При цьому, відповідно до Листа Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 № 742/11/13-11 «Щодо однакового застосування адміністративними судами окремих приписів Податкового кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства» при дослідженні факту здійснення господарської операції оцінюватися повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Таким чином, слід погодитися з висновком суду першої інстанції, що позивач підтвердив факт реальності господарської операції з ТОВ «ЛЕНД РОСС», ТОВ «ТК ФІОНА», ТОВ «РИББУХМАРКЕТ», ТОВ «ЛЕЙТЕР ПЛЮС», ТОВ «ІНКОМ СТРОЙ», ТОВ «СІБОЛ», ТОВ «ВЕРБЕНА-Н», ТОВ «РІТОРНО», ТОВ «НЕМПАРТ», ТОВ «УКРАЇНА ВЕСТ ІМПОРТ».

З приводу встановлених ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 03.08.2017 по справі №363/380/17 обставин, а саме того, що ТОВ «Реформ», в особі комерційного директора Ульянкіна М.В., в період з 15.01.2014 по 01.12.2014 за результатами господарської діяльності з ТОВ «Ленд Росс», ТОВ «Лейтер Плюс», ТОВ «Інком Строй» та ТОВ «Немпарт», шляхом незаконного формування податкового кредиту з податку на додану вартість, який надає право на зменшення податкового зобов'язання, різниця між якими формує суму сплати до бюджету податку на додану вартість, не нарахувало та не сплатило до державного бюджету України податку на додану вартість в загальній сумі 2 008 725,68 грн., колегія суддів зазначає наступне.

Так відповідно до вказаного судового рішення, Ульянкін М.В. не може бути підданий кримінальній відповідальності, так як він до притягнення до кримінальної відповідальності сплатив податки та відшкодував шкоду завдану державі. Зазначене підтверджується платіжним дорученням № 4224 від 13.01.2017 та листом Державної казначейської служби України від 20.01.2017 № 12-08/62-1269.

Колегія суддів зазначає, що наслідком встановлення судом невідповідності частини рішення суб'єкта владних повноважень вимогам чинного законодавства є визнання такого акта частково протиправним, при умові, що цю частину може бути ідентифіковано (виокремлено, названо) та що без неї оспорюваний акт в іншій частині (частинах) не втрачає свою цілісність, значення. Зокрема, частково протиправним можна визнати якусь частину, пункт, речення рішення або рішення в частині нарахування певної суми окремого виду податку чи збору, накладення штрафних (фінансових) санкцій в якійсь сумі.

Рішення, в якому недійсну частину не можна виокремити, ідентифікувати, є недійсним в цілому.

Аналогічна висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду України від 05.12.2006 у справі № 21-527во06.

Відповідно до ст.244-2 КАС України, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

З огляду на викладене, обставини встановлені ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 03.08.2017 по справі №363/380/17 не спростовують факту протиправності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень відповідача.

Згідно частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Разом з тим, у відповідності до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів зазначає, що відповідачем не було доведено законність та обґрунтованість прийнятих ним рішень, а тому суд першої інстанції дійшов правильних висновків про обґрунтованість позовних вимог.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, п. 1 ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області залишити без задоволення, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 07 червня 2017 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя:

Судді:

Ухвалу в повному тексті виготовлено 02 жовтня 2017 року.

Головуючий суддя Оксененко О.М.

Судді: Федотов І.В.

Губська Л.В.