Ухвала

від 28.09.2017 по справі 808/761/17

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2017 р.Справа № 808/761/17 Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Григорова А.М.

Суддів: Подобайло З.Г. , Тацій Л.В.

за участю секретаря судового засідання Гришко Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 Леонілли Петрівни на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 07.06.2017р. по справі № 808/761/17

за позовом ОСОБА_1 Леонілли Петрівни

до Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

22.03.2017 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду (далі - відповідач) про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо забезпечення виплати позивачу вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, а також відмову у виплаті названої допомоги; зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу вихідної грошової допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, відповідно до ч.1 ст.136 Закону України Про судоустрій та статус суддів (в редакції діючій до 27.03.2014).

В обгрунтування позовних вимог мали місце посилання на норми ч.З ст.43 Закону України Про статус суддів від 15 грудня 1992року № 2862-XII та чіст.136 Закону Про судоустрій і статус суддів № 245З-VI, які передбачали право судці на отримання вихідної допомоги на час призначення позивача на посаду судді та на час набуття позивачем двадцятирічного стажу, а також на норми ст. 58 Конституції України, які виключають можливість позбавлення особи права, якого вона набула до внесення змін у законодавство. При цьому, позивач посилався на сталу практику Верховного Суду України з приводу застосування ст. 58 Конституції України при розгляді справ, пов'язаних з пенсійними та соціальними виплатами.

Позивач також вказував на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу, які визначають неможливість обмеження майнових прав особи, що базуються на законних та обґрунтованих очікуваннях щодо їх отримання.

Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 07.06.2017р. у задоволенні позову було відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 Леоніллою Петрівною подано апеляційну скаргу в якій вона зазначає, що постанова суду першої інстанції є протиправною, необґрунтованою та такою, що суперечить нормам ст.ст.159 КАС, виходячи з наступного. Посилається на те, що рішення суду не відповідає нормам ст.58 Конституції України, ч.З ст.43 Закону України Про статус судців від 15 грудня 1992року № 2862-ХІІ та чіст.136 Закону Про судоустрій і статус суддів № 2453-VI, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу, а отже є таким, що винесено з порушенням норм матеріального права. Зазначає, що рішення суду не можна визнати обґрунтованим, оскільки судом не зазначено, з яких підстав не прийнято до уваги практику Верховного Суду України з приводу застосування ст. 58 Конституції України( справи № 21-322а11, № 21-55а15). Зазначає, що рішення суду також не відповідає обставинам справи, оскільки суд безпідставно дійшов висновку, що працюючи на посаді судді з травня 1993року, позивач не міг мати законних ( таких, що базувались на законі) очікувань щодо виплати вихідної допомоги та не мав підстав розраховувати на певний стан речей у майбутньому. Посилається на те, що суд взагалі не зазначив, яка саме поведінка позивача призвела до необґрунтованості таких очікувань. Судом також не надано спростувань доводам позивача, стосовно того, що з огляду на тривалість існування законодавчої норми щодо права судді на отримання вихідної допомоги, повне скасування проголошеного та набутого суддею права на вихідну допомогу без будь-яких альтернатив виключно для суддів, що звільняються у період з квітня 2014р. по вересень 2016р, свідчить про невідповідність втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та недотримання державою справедливого балансу між інтересами осіб, що були звільнені у різні періоди за однакових обставин, виконавши однаковий обсяг зобов'язань перед суспільством. Бездіяльність відповідача щодо забезпечення виплати вихідної допомоги та відмову, викладену у листі від 28.02.2017 року, вважає незаконними та протиправними, виходячи з наступного. У постанові Верховного Суду України від 25.09.2012р.по справі №21-230а12 Суд зазначив, що правовідносини щодо пенсійного забезпечення осіб виникають не в момент звернення за призначенням пенсії, а в момент виникнення права на її призначення . Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постанові від 06.02.2012р ( справа № 21-322а11). У Постанові від 31.03.2015р. у справі № 21-55а15 ( 2218/1117/2012) колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що положення закону могли поширювати свою дію виключно на ті події, факти, які виникли після набрання чинності зазначеними нормативно-правовими актами, а отже, стосуються тих осіб, у яких право на призначення пенсії з'явилося після набрання згаданими актами чинності . Вказує, що на момент призначення позивача на суддівські посади та набуття двадцятирічного стажу перебування на посаді судці (26.05.2013р.) були чинними норми ч.3 ст.43 Закону України Про статус суддів від 15 грудня 1992року № 2862-ХІІ та чіст.136 Закону Про судоустрій і статус суддів № 245З-VI, відповідно. Названі норми передбачали право судді на отримання вихідної допомоги у разі виходу у відставку. Так, згідно ч. 1 ст.136 Закону України Про судоустрій і статус судців у редакції, чинній до 01.04.2014р., Судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою . Рішенням Конституційного Суду України №10-рп/2013 від 19.11.2013 року названі норми визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними). Посилається на те, що ОСОБА_2 України Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні , яким скасовано норми статті 136 Закону України Про судоустрій і статус суддів , на що посилаються суд та відповідач, прийнято 27.03.2014р., тобто після набуття мною права на отримання вихідної допомоги у разі виходу у відставку. Про зворотну дію закону у часі та про позбавлення осіб, які за станом на 27.03.2014р. набули право на отримання вихідної допомоги, у нормах названого Закону не йдеться. Згідно ст.58 Конституції України зазначене вище виключає застосування норм Закону України Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні та наступних редакцій Закону України Про судоустрій і статус суддів до спірних правовідносин. Зазначає, що право на отримання вихідної допомоги у разі виходу у відставку було передбачено законодавством, що діяло під час призначення позивача на суддівські посади. Вказує, що звертаючись з приводу виплати вихідної допомоги, позивач керувалась ст. ст. 22, 58 Конституції України, Законом Про судоустрій і статус судців у відповідній редакції та діяла, виходячи з законних та правомірних очікувань дотримання органами держави умов, законодавчо гарантованих мені під час призначення на посаду судді та протягом двадцятирічної трудової діяльності. Починаючи з 1992 року - з часу прийняття Закону України Про статус суддів від 15 грудня 1992р., держава Україна понад 20 років на конституційному ( ст. 126 Основного закону України) та законодавчому (стаття 43 Закону України №2862-XII, ст. 136, п.З ч.2 ст. 140 Закону України № 2453-VI) рівнях гарантувала певний обсяг соціального забезпечення суддів та. зокрема, право кожного судді за умови наявності стажу на посаді судді не менш 20 років на відставку та на отримання при виході у відставку вихідної допомоги. Вказує, що очікувана вихідна допомога, що була гарантована державою у статті 136 Закону України Про судоустрій і статус суддів (у редакції до 27.03.2014 року), відповідно до практики ЄСПЛ є правомірними (законними) очікуваннями в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Таким чином, сумлінно виконуючи обов'язки судді протягом 20 років, що підтверджується наявністю заохочень та відзнак, позивач обґрунтовано мала законні (правомірні) очікування отримати гарантовану державою у статті 136 Закону України Про судоустрій і статус суддів (в редакції, яка діяла до 27.03.2014 року) вихідну допомогу. Названі очікування, як зазначено вище, визначені ЄСПЛ у якості передумов судового захисту моїх майнових прав. Крім того, зазначає, що слід зазначити наступне. З огляду на тривалість існування законодавчої норми щодо права судді на отримання вихідної допомоги, виникнення цього права упозивача, як судді, під час дії цієї норми закону, повне скасування проголошеного та набутого суддею права на вихідну допомогу без будь-яких альтернатив виключно для суддів, що звільняються у період з квітня 2014р. по вересень 2016р., свідчить про невідповідність втручання держави у права особи критеріям пропорційності, правової визначеності та недотримання державою справедливого балансу між інтересами осіб, що були звільнені у різні періоди за однакових обставин, виконавши однаковий обсяг зобов'язань перед суспільством. Таким чином, виходячи з практики Європейського Суду з прав людини, вважає, що має місце вочевидь наявне порушення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу при здійсненні позивачем права на мирне володіння майном. Захист названого права згідно ст.ст. 2, 3, 4, 17 КАС покладено на суди адміністративної юрисдикції. На підставі викладеного просить апеляційну скаргу задовольнити, постанову суду першої інстанції скасувати. Прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. Визнати бездіяльність Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду щодо забезпечення виплати ОСОБА_1 вихідної грошової допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, а також відмову у виплаті названої допомоги - протиправними; зобов'язати Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 вихідної грошової допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, відповідно до ч.І ст.136 Закону України Про судоустрій і статусу суддів (в редакції діючій до 27.03.2014р.).

Апеляційна скарга розглядається відповідно до ч. 6 ст. 12 КАС України та ч. 1 ст. 41 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дніпропетровським апеляційним адміністративним судом, відповідачем по ссправі,до суду направлено письмове заперечення, в якому просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції залишити без змін.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 195 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши постанову суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що на підставі норм закону Про судоустрій і статус суддів в редакції від 01.04.2014р., в якому згідно Закону України Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні від 27.03.2014 1166-VII виключено ст. 136, що передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, за останньою посадою.

Як було встановлено судами першої та апеляційної інстанції, що 22.04.1993 Постановою Верховної Ради України №3137-ХІІ ОСОБА_1 була призначена суддею Арбітражного суду Запорізької області (з 21.06.2001 - Господарський суд Запорізької області). Наказом №50 від 18.05.1993 була зарахована у штат цього суду з 26.05.1993.

Постановою Верховної Ради України від 08.02.2007 №625-У Про обрання суддів позивача було обрано суддею Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду.

Постановою Верховної Ради України від 08.09.2016 №1515-У11 Про звільнення суддів у зв'язку з поданням заяви про відставку ОСОБА_1 звільнено з посади судді та наказом Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 26.09.2016 №261-К відраховано зі штату вказаного суду (а.с.64).

В лютому 2017 року позивач звернулася до відповідача із заявою про виплату вихідної допомоги в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, відповідно до ч.1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» .

Листом від 28.02.2017 за № 10/622/17 відповідач повідомив позивача про відмову у задоволенні поданої заяви. Зазначена відмова була обґрунтована тим, що ч.1 ст. 136 Закону України Про судоустрій і статус суддів втратила чинність згідно Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 №1166-VII, а тому у Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду відсутні правові підстави для виплати вищевказаної вихідної допомоги (а.с.21).

Вважаючи бездіяльність відповідача щодо забезпечення позивачу виплати вихідної грошової допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, а також відмову у виплаті названої допомоги протиправними, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на час звільнення позивача з посади судді та відрахування його зі штату апеляційного суду Харківської області відсутні законодавчі підстави для виплати вихідної допомоги.

Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції обґрунтованим з огляду на наступне.

Згідно з частинами 1, 3, 4 статті 109 цього Закону суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Суддя має право у будь-який час перебування на посаді незалежно від мотивів подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням.

Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. У разі звільнення судді з посади в результаті внесення такого подання Вища рада юстиції повідомляє про це Вищу кваліфікаційну комісію суддів України.

Суддя продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

Частиною 6 статті 111 Закону України № 2453-VI визначено, що повноваження судді припиняються з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України.

Статтею 136 Закону України № 2453-VI передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою (далі вихідна допомога).

Отже, за приписами Закону України № 2453-VI в редакції до 01.04.2014 р. суддя, який подав заяву про відставку, продовжував здійснювати свої повноваження та вважався звільненим у відставку з дня набрання чинності відповідним рішенням органу, який обрав або призначив суддю, у випадку позивача постанови Верховної Ради України, і саме з цього моменту такий суддя набував право на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

01 квітня 2014 р. набрав чинності ОСОБА_2 України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 р., яким статтю 136 Закону України № 2453-VI виключено.

В подальшому до Закону № 2453-VI неодноразово вносились зміни, у тому числі Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» , який набрав чинності з 28.03.2015 р., відповідно до якого ОСОБА_2 №2453-VI викладено в новій редакції.

Статтею 111 Закону № 2453-VI у редакції, чинній на момент подання позивачем заяви про відставку та звільнення позивача з посади судді у відставку відповідною постановою Верховною Радою України, передбачено, що суддя суду загальної юрисдикції може бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, визначених частиною пятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

За приписами статті 109 Закону № 2453-VI суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку. Суддя має право у будь-який час перебування на посаді незалежно від мотивів подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням. Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. Суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення. За суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку.

Частиною 6 статті 111 Закону № 2453-VI передбачено, що повноваження судді припиняються з дня набрання чинності постановою Верховної Ради України.

Відтак, після викладення в новій редакції та з урахуванням внесених змін ОСОБА_2 № 2453-VI не містить положень про виплату вихідної допомоги судді при виході у відставку.

Відповідно, починаючи з 01.04.2014 р. та станом на момент звільнення позивача з посади судді у відставку, законодавчі підстави для виплати вихідної допомоги суддям, які вийшли у відставку, відсутні.

Конституційний Суд України в рішенні від 19.11.2013 р. № 10рп/2013 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103, 109, 131, 132, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу XII Прикінцеві положення, абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу XIII Перехідні положення Закону України Про судоустрій і статус суддів, зазначив, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Посилання апелянта на те, що вона отримала право на одержання вихідної допомоги водночас із набуттям права на відставку з часу, з якого його стаж роботи на посаді судді досяг 20 років, є необґрунтованими виходячи з наступного.

Передбачена статтею 136 Закону № 2453-VІ у редакції, що діяла до 01.04.2014 р., виплата вихідної допомоги судді була пов'язана з фактом виходу судді у відставку, та не залежала від дати набуття права на відставку.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 р. № 1-рп/99 в справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) визначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Тобто, до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача.

Крім того, судова колегія вважає, що в даному випадку відсутні підстави вважати, що відмова у наданні вихідної допомоги є проявом дискримінації за професійною ознакою.

Як зазначено вище, нормативно-правове регулювання матеріального забезпечення суддів здійснюється окремим законом, який може встановлювати, у тому числі, право судді на отримання вихідної допомоги при виході у відставку.

До 01.04.2014 р. ОСОБА_2 України «Про судоустрій і статус суддів» містив приписи щодо виплати вихідної допомоги. Проте, редакція цього Закону після 01.04.2014 р. не передбачала виплату вихідної допомоги у разі виходу судді у відставку.

В подальшому у статті 143 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції від 02.06.2016 р., яка набрала чинності з 30.09.2016 р., законодавець передбачив виплату суддям при звільненні у відставку вихідної допомоги, але в іншому розмірі, ніж було передбачено редакцією Закону до 01.04.2014 р., а саме в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Тобто, у період з 01.04.2014 р. до 30.09.2016 р. виплата вихідної допомоги судді при виході у відставку не була передбачена, при цьому таке правове регулювання застосовувалось до усіх суддів без винятку та не було поставлено у залежність від будь-яких ознак.

Той факт, що позивач набув права на відставку у 2013 році під час дії статті 43 Закону №2862-ХІІ, не впливає на право щодо отримання допомоги, адже сам факт звільнення мав місце у грудні 2016 року (особиста заява позивача про звільнення від 11.07.2016р.(а.с.52) та рішення Вищої ради юстиції про звільнення позивача від 08.09.2016р.).

Отже, суд зазначає, що в даному випадку, до спірних відносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час подання позивачем заяви про звільнення та прийняття Вищою радою юстиції постанови про звільнення позивача у відставку.

В свою чергу, на час звернення позивача до суду та на час винесення судового рішення у даній адміністративній справі, Конституційним Судом України не приймалося рішення щодо неконституційності Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" в частині виключення ст. 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів".

Отже, з урахуванням приписів нормативно-правових актів, що регулюють спірні відносини, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що в діях відповідача з невиплати позивачу вихідної неоподаткованої допомоги у розмірі 34 місячних заробітних плат за останньою посадою відсутні ознаки протиправності.

Виключення законодавцем статті, що передбачала вихідну допомогу судді у зв'язку з виходом у відставку не може бути розцінено як звуження конституційних гарантій незалежності судді, порушення принципу передбачуваності Закону, та відповідно не створює обов'язку держави для виплати вихідної допомоги судді без правових на те підстав.

Щодо посилань позивача на міжнародні конвенції та рішення Європейського суду з прав людини,щодо правової визначеності та права власності на майно є помилковим оскільки, як зазначено вище право на грошову допомогу при звільненні у особи виникає лише при звільненні у відставку. Особа сама обирає звільнятися у відставку чи продовжувати працювати .

З урахуванням діючого законодавства, рішення Конституційного суду України від 19.11.2013 р. № 10рп/2013 колегія суддів вважає дані посилання позивача помилковими.

Доводи апеляційної скарги з наведених вище норм та обставин є безпідставними , не впливають на правомірність висновків суду, оскільки дублюють позов, були враховані ним при вирішення справи по суті, а відповідно і підстави для скасування постанови суду першої інстанції відсутні.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а постанови суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п.1 ч.1 ст. 199, ст.200, п.1 ч.1 ст.205, ст.ст.206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 07.06.2017р. по справі № 808/761/17 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_3 Судді (підпис) (підпис) ОСОБА_2 ОСОБА_4 Повний текст ухвали виготовлений 03.10.2017 р.