Ухвала

від 09.10.2017 по справі 753/18191/14-ц

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/18191/14-ц

провадження № 2/753/187/17

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" жовтня 2017 р. Дарницький районний суд м.Києва в складі судді Вовка Є.І., при секретарі Крамарчук А.О., в приміщенні Дарницького районного суду м. Києва, в судовому засіданні по розгляду справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи - ОСОБА_4, Головне територіальне управління юстиції в м. Києві, Садове товариство Житловик , Публічне акціонерне товариство КБ Приватбанк щодо спадкування та інш.,

Встановив:

Провадження по справі було відкрито згідно з ухвалою судді Дарницького районного суду м. Києва Парамонова М.Л. 23 жовтня 2014 року (а.с.18).

В силу вимог п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Обов язок швидкого здійснення правосуддя покладається в першу чергу на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням п.1 ст.6 даної Конвенції (параграф 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі Смірнова проти України ). Всі ці обставини слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до положень ст.157 ЦПК України - суд розглядає цивільні справи вказаної категорії протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі , а відповідно до положень ст.1 ЦПК України - завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до положень ч.3 ст.27 ЦПК України - особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права.

Справу було передано в провадження судді Вовка Є.І. 11.08.2017 року.

Позивач, як спадкоємець звернувся лише до Дарницького районного суду м. Києва з вказаними вимогами, зокрема щодо визнання права власності на майно в порядку спадкування, без посилання на наявність відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право власності на вказану спадщину.

На даній стадії справа розглядається з початку - новим складом суду, інші позови новим складом суду в установленому законом порядку не прийняті.

Відповідно до положень ст.60 ЦПК України: кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що до суду надійшло клопотання представника ОСОБА_3, в яких остання вважає справу такою, що не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а провадження таким, що підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої ст.205 ЦПК України, виходячи з наступного.

Позивач звернулася до суду з вимогами про визнання права власності на спадщину посилаючись на статті Книги шостої Спадкове право ЦК України, а саме Глави 84 Загальні положення про спадкування та глави 86 Спадкування за законом , що містять загальні поняття про спадкування, його види, склад спадщини, черговість спадкування та прийняття спадщини, але жодним чином не дають суду підстав для вирішення справи по суті.

Після смерті спадкодавця 25.06.2014 року та відкриття спадщини, сторони у справі, впродовж передбаченого чинним законодавством України шестимісячного строку, звернулись до нотаріальної контори з письмовою заявою про прийняття спадщини. За вимогою ч.1 ст.1298 ЦК України, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям. Отже є всі умови для одержання кожною з сторін у нотаріуса свідоцтв про право на спадщину. При розгляді спорів, пов язаних із спадкуванням частки майна, що є об єктом спільної сумісної власності, слід звертати увагу на те, що спадкоємці учасника спільної сумісної власності мають право звернутися до суду з позовом про визначення частки майна, належної померлому, у разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину.

Відповідно до глави 7 Закону України Про нотаріат свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. Установивши, що може бути вирішено в нотаріальному порядку, суд відмовляє у відкритті провадження у справі, у такому випадку вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

При цьому, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 березня 2014 року по справі за аналогічним позовом ОСОБА_5, зокрема, було визначено наступне.

"Відповідно до ст.1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Відповідно до ст.1278 ЦК України частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.

Однак при вирішенні позову, суди не врахували, що, виходячи із змісту ст.ст.1296-1298 ЦК України, питання про право на спадкове майно вирішується судом у разі невизнання такого права чи відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право власності на спадщину.

Згідно із ч. 2 п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством.

Згідно з правовими висновками Верховного Суду України в ухвалі від 21 вересня 2011 року (справа №6-20106св09) зокрема містяться висновки щодо наслідків встановлення обставин, які свідчать про те, що провадження у справі відкрито за вимогою , яка не підлягає правовому захисту в іншому провадженні, ніж провадження, в якому повинно було розглядатися таке питання (п. 6 ч. 1 ст. 214, п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України), та зазначено, що вказане є фактом, який підтверджує неправомірність виникнення цивільного процесу в цьому випадку (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України).

З положень ст.16 ЦПК України вбачається, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.

З положень ст.15 ЦПК України вбачається, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених прав, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства, а відповідно до вищевказаного п.1) ч.1 ст.205 ЦПК України, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

При цьому, відповідно до ч.1, 2, 8 ст.8 ЦПК України: суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Судом враховано, що Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючі п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду з прав людини у справах Осман проти Сполученого королівства від 28.10.1998 року та Круз проти Польщі від 19 червня 2001 року.

У вказаних Рішеннях зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.

У зв'язку з наведеним, висновок суду щодо закриття провадження по справі не пов язаний з порушенням права на справедливий судовий захист та не можуть вважатися обмеженням права доступу до суду.

На підставі викладеного,

керуючись ст.205 ЦПК України,

Ухвалив:

Закрити провадження у цивільній справі №753/18191/14-ц.

Апеляційна скарга на ухвалу може бути подана протягом 5 днів.

Суддя: