Постанова

від 10.10.2017 по справі 910/16133/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" жовтня 2017 р. Справа№ 910/16133/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Мартюк А.І.

Алданової С.О.

секретар: Іванов О.О.

за участю представників

прокуратури: Константінова І.В.;

позивача: Коломієць В.С.;

відповідача: Зимницький Е.А.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Приватного підприємства "ІНВЕСТ Д"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 06.07.2017

у справі №910/16133/16 (суддя Мандриченко О.В.)

за позовом Виконуючого обов'язки керівника Київської місцевої

прокуратури №10 в інтересах держави в особі Київської

міської ради

до Приватного підприємства "ІНВЕСТ Д"

про витребування майна

ВСТАНОВИВ:

Виконуючий обов'язки керівника Київської місцевої прокуратури №10 (далі - прокуратура) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - позивач) до Приватного підприємства "Інвест Д" (далі - відповідач) про витребування у відповідача на користь територіальної громади міста Києва в особі позивача нежилих приміщень з №1 по №13 групи нежилих приміщень №9 загальною площею 136,7 кв. м. по АДРЕСА_1 літера А (реєстраційний номер нерухомого майна 4792280000).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при набутті відповідачем права власності на спірне нерухоме майно не було дотримано вимог чинного законодавства, а також було відсутнє волевиявлення територіальної громади про зміну правового режиму вказаного майна з комунальної на приватну власність.

В процесі судового розгляду прокуратура подала клопотання про виправлення описки у тексті позовної заяви, згідно з яким позовні вимоги було викладено в наступній редакції: "Витребувати у відповідача на користь територіальної громади міста Києва в особі позивача нежилі приміщення загальною площею 115,4 кв. м по АДРЕСА_1 у м. Києві, які входять у групу нежитлових приміщень з №1 по №13 групи нежилих приміщень № 9 загальною площею 136,7 кв. м. по АДРЕСА_1, у м. Києві".

Відповідач проти позову заперечував, зазначаючи про необґрунтованість та непідтвердженість позовних вимог належними і допустимими доказами. Зокрема, відповідач наголошував на наступному:

- відповідач правомірно набув право власності на нежитлові приміщення з №1 по №3 (група приміщень №9 в літері А) загальною площею 136,7 кв. м. в будинку по АДРЕСА_1, в той час як у рішенні Київської міської ради "Про питання комунальної власності територіальної громади міста" від 02.12.2010 №284/5096, на яке посилається позивач і прокурор, йдеться про включення до переліку об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва нежитлових приміщень у будинку №7-А по АДРЕСА_1 у м. Києві загальною площею 115 кв. м.;

- належне відповідачу майно та майно, зазначене у вищевказаному рішенні Київської міської ради, є різними об'єктами. Крім того, заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що належне йому майно ніколи не було у власності територіальної громади міста та не було зареєстроване як комунальне майно, адже відповідно до п.2 ст. 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень у будинку, в тому числі, підвальних;

- просив суд застосувати наслідки пропуску загальних строків позовної давності;

- об'єкт нерухомого майна, зазначений у рішенні Київської міської ради "Про питання комунальної власності територіальної громади міста" та належне йому майно є різними об'єктами права власності;

- прокуратура не може змінювати предмет позову після початку розгляду спору по суті, що було здійснено шляхом подання клопотання про виправлення описки.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.07.2017 у справі №910/16133/16 позов задоволено повністю. Витребувано у відповідача на користь територіальної громади міста Києва в особі позивача нежилі приміщення загальною площею 115,4 кв. м по АДРЕСА_1 у місті Києві, які входять у групу нежитлових приміщень з №1 по №13 групи нежилих приміщень №9 загальною площею 136,7 кв. м. по АДРЕСА_1 у місті Києві. Окрім того, присуджено до стягнення з відповідача на користь прокуратури 10 650,00 грн. судового збору.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного Господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.07.2017 у справі №910/16133/16 та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позову.

Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що призвело до прийняття неправильного по суті заявлених вимог рішення. Зокрема, відповідач звертав увагу суду апеляційної інстанції на наступне:

- матеріали справи, надані експерту на дослідження, не містять жодної технічної документації ані на житловий будинок №7-А по АДРЕСА_1 у м. Києві, ані на житлові приміщення вказаного будинку;

- на підставі долученого до позову технічного паспорту на підвальні приміщення з №1 по №13 (група приміщень №9 в літері А) загальною площею 136,7 кв. м. по АДРЕСА_1 від 03.12.2012р., виданого Київським міським БТІ, приміщення, які є у власності відповідача, складаються з коридорів, підсобних, вбиралень і всі вони безумовно є допоміжними;

- предметом експертного дослідження були зовсім інші питання, ніж перелік, вказаний в ухвалі суду про призначення судової експертизи, і питання відповідності спірних підвальних приміщень за своїми характеристиками допоміжним приміщенням експерту взагалі не ставилось, у зв'язку з чим суд безпідставно вирішив вважати ці приміщення такими, що не є допоміжними , і тому як наслідок цього, були визначені об'єктами комунальної власності;

- права територіальної громади м. Києва ніяким чином не були порушені, у випадку незгоди з позовом до відповідача мали право звертатися виключно хтось із квартиронаймачів в порядку цивільного судочинства, але не прокурор і не Київська міська рада;

- суд при ухваленні рішення повинен був керуватися приписами ст. 124 Конституції України, та повністю відмовити в задоволенні позову, посилаючись на чинне рішення Брянківського суду від 21.05.2012, яким було визнано право власності на спірне майно;

- будинок АДРЕСА_1 є багатоквартирним 4-х поверховим житловим будинком з приватизованим житлом. Згідно з діючим в Україні законодавством багатоквартирний будинок перебуває в спільній сумісній власності власників квартир і нежитлових приміщень. Отже, управління багатоквартирним будинком, відповідальність і ризики, що виникають при цьому, покладаються на співвласників - власників квартир і нежитлових приміщень. Про це прямо вказано в ч.2 ст. 382 Цивільного кодексу України, згідно з якою власникам квартир у багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку;

- навіть якщо припустити, що приміщення, які включено до переліку об'єктів комунальної власності на підставі рішення ради, та ті, що зареєстровані за відповідачем є одними і тими самими приміщеннями, то позовна заява прокурора ніяким чином не може бути задоволена також з тих підстав, що в даному випадку мова йде про підвальні приміщення, що відображено в технічному паспорті та іншій технічній документації, в тому числі і у висновках експерта;

- рішення Київської міської ради від 02.12.2010 №284/5096 та розпорядження від 10.12.2010 №1112 виконавчого органу Київської міської ради відносно житлового будинку по АДРЕСА_1 у Шевченківському районі м. Києва є незаконними та не відповідають діючому законодавству України;

- суд першої інстанції повинен був повністю відмовити в позові, посилаючись на те, що будинок по АДРЕСА_1 незаконно включений до об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.08.2017 апеляційну скаргу було передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у наступному складі: головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Мартюк А.І., Алданова С.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 (головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Мартюк А.І., Алданова С.О.) апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 21.09.2017.

21.09.2017 через Відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначав про необґрунтованість та безпідставність вимог апеляційної скарги, просив суд відмовити в задоволенні скарги.

В судовому засіданні 21.09.2017 представник відповідача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 06.07.2017 у справі №910/16133/16 та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позову.

В судовому засіданні 21.09.2017 представники прокуратури та позивача заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - без змін як таке, що було ухвалено з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні 21.09.2017, на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено перерву до 05.10.2017.

03.10.2017 через Відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшла заява, в якій він просив за результатами перегляду даної справи вирішити питання щодо покладення витрат позивача за проведення судової експертизи.

В судовому засіданні 05.10.2017 представники сторін підтримали раніше надані пояснення по суті спору.

В судовому засіданні 05.10.2017, на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено перерву до 10.10.2017.

В судовому засіданні 10.10.2017 представник відповідача підтримав пояснення, надані у попередніх судових засіданнях, просив суд апеляційну скаргу задовольнити.

В судовому засіданні 10.10.2017 представники прокуратури та позивача також підтримали раніше надані пояснення, просили суд залишити апеляційну скаргу без задоволення.

В судовому засіданні 10.10.2017 було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін та прокуратури, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Рішенням позивача №284/5096 від 02.12.2010 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" було затверджено перелік об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва.

В додатку №10 до вказаного переліку зазначено нежилі приміщення у житловому будинку по АДРЕСА_1-а загальною площею 115,4 кв м. інвентарний номер 6006.

10.12.2010 виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було винесено розпорядження №1112 "Про питання організації управління районами в місті Києві", яким вирішено приміщення площею 115,4 кв. м. у житловому будинку по АДРЕСА_1-А віднести до сфери управління Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації.

Нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 в м. Києві орендованою площею 115,4 кв. м. перебувало в оренді Товариства з обмеженою відповідальністю "НВП Новотехніка".

Обґрунтовуючи свої вимоги позивач та прокуратура зазначали про те, що в ході здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні №42015100100000132 виявлено, що комунальне майно територіальної громади міста Києва, а саме: нежилі приміщення №№1-13 групи нежилих приміщень №9 (літера А) по АДРЕСА_1 у м. Києві, зареєстровані за відповідачем.

При цьому, позивач, як уповноважений орган, не приймав жодних рішень, які б свідчили про правомірність набуття відповідачем вказаного нерухомого майна чи зміну титулу власності на майно. Процедура приватизації нерухомого майна не здійснювалася.

Зважаючи на вищевикладене, позивач та прокуратура зазначали про те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника (територіальної громади міста Києва) поза його волею, у зв'язку з чим, посилаючись на норми ст. 388 Цивільного кодексу України, позивач та прокуратура просили суд витребувати у відповідача нежилі приміщення №№1-13 групи нежилих приміщень №9 загальною площею 136,7 кв. м. по АДРЕСА_1 літера А (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 4792280000).

Місцевий господарський суд позов задовольнив повністю, визнавши позовні вимоги нормативно обґрунтованими та документально підтвердженими.

Колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду по суті заявлених позивачем вимог, вважає їх обґрунтованими та такими, що відповідають як вимогам законодавства, так і фактичним обставинам справи, виходячи з наступного.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом України від 17.07.1997р. №475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952р.), передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

В ст. 1 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч.1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч.1, п.3 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, може бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. ст. 316, 317, 319 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

В ч.1 ст. 321 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом (ч.1 ст. 328 Цивільного кодексу України).

При розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути власник майна (фізичні, юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів), який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом.

Відповідачем у справах цієї категорії є особа, яка на момент подання позову фактично володіє майном без підстав, передбачених законом, адміністративним актом чи договором. Позов про витребування майна від особи, у незаконному володінні якої це майно перебувало, але в якої його на момент розгляду справи в суді немає, не підлягає задоволенню, що не виключає можливості стягнення з цієї особи відшкодування завданих збитків, якщо про це заявлено вимогу.

Незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і який на її відчуження не має права.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках (ст. 388 Цивільного кодексу України), а саме: у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом; у всіх випадках добросовісного заволодіння річчю на підставі безвідплатного договору з особою, яка не мала права на її відчуження.

Під час розгляду вимог про витребування майна у його набувача мають бути враховані всі умови, передбачені ст. 388 Цивільного кодексу України.

Потрібно звернути увагу, що добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи, яка підлягає доказуванню. Об'єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, була перероблена чи знищена, застосовуються зобов'язально-правові способи захисту права власності відповідно до положень глави 83 Цивільного кодексу України.

Такі ж способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками, оскільки із чужого незаконного володіння може бути витребувана лише індивідуально визначена річ. Відповідно до положень ч.1 ст. 184 Цивільного кодексу України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

Наявність між сторонами зобов'язальних правовідносин виключає можливість пред'явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки передання майна в користування особі, яка зобов'язалась повернути це майно після закінчення строку, на який воно передане, але не виконує цього обов'язку, базується на умовах укладеного між сторонами договору та регулюється відповідно розд. III кн. 5 Цивільного кодексу України. Майно, передане власником іншій особі у володіння або користування за договором між ними, не може вважатися таким, що вибуло з володіння власника не з його волі (аналогічна правова позиція викладена в наданому Верховним Судом України Аналізі деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ).

Як уже зазначалося вище, предметом розгляду у даній справі є позовні вимоги про витребування у відповідача нерухомого майна як такого, що вибуло з власності попереднього власника (територіальної громади міста Києва) за відсутності волевиявлення останнього.

В процесі судового розгляду було з'ясовано, що первинна реєстрація права власності на орендовані нежитлові приміщення була зареєстрована як право власності на нежитлове приміщення з №1 по №13 (група приміщень №9 в літері А) загальною площею 136,7 кв. м за ОСОБА_5 на підставі рішення Брянківського міського суду Луганської області від 21.05.2012.

На час подання позову, який розглядається у даній справі, право власності на нежитлові приміщення з №1 по №13 (група приміщень №9 в літері А) загальною площею 136,7 кв. м зареєстроване за відповідачем.

З наявного в матеріалах справи свідоцтва серії СТА 448314 (том справи - 1, аркуш справи - 92) вбачається, що відповідачу на праві власності належать нежилі приміщення з №1 по №13 групи нежилих приміщень №9 (літ. А) за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 136,7 кв. м.

Згідно наданих суду пояснень, вказане нерухоме майно було передано відповідачу його засновником - Приватним підприємством "Сістем продакшн", як внесок до статутного фонду. При чому, Приватне підприємство "Сістем продакшн" отримало це майно аналогічним чином від Приватного підприємства "НВП М-Тех.Лтд", а останнє отримало майно, як внесок до статутного фонду, від свого засновника ОСОБА_6, яка попередньо придбала вказане майно у ОСОБА_5

Рішенням Брянківського міського суду Луганської області від 21.05.2012 у справі №1206/644/12 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про визнання договору дійсним та зустрічним позовом третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про визнання права власності на майно у задоволенні позову ОСОБА_7 було відмовлено. Позов ОСОБА_5 задоволено, за ОСОБА_5 визнано право власності на приміщення з №1 по №13 групи нежилих приміщень №9 загальною площею 136,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 (літ. "А") (том справи - 2, аркуш справи - 42).

Місцевий господарський суд витребував у прокуратури копії матеріалів справи Брянківського міського суду Луганської області №1206/644/12, але вимоги суду не були виконані у зв'язку з відсутністю об'єктивної можливості, обумовленої проведенням Антитерористичної операції на сході країни. Тобто, документи, на які міститься посилання у рішенні Брянківського міського суду Луганської області від 21.05.2012 у справі №1206/644/12, зокрема, свідоцтво про право власності на житло від 15.05.2008, рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації "Правосуддя" від 20.02.2009 у справі №11/19-1-2009, договір купівлі-продажу від 20.11.2009 між ОСОБА_9 та ОСОБА_5, місцевим господарським судом не досліджувалися. Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що при розгляді справи Брянківського міського суду Луганської області дійсний власник не був учасником судового процесу, а також стороною правочину про надання посередницьких послуг, купівлі-продажу, передачі до статутного фонду тощо. В межах названої судової справи не відбулося примусове вилучення майна у дійсного власника з подальшим продажем у порядку виконання судового рішення, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі ст. 346 Цивільного кодексу України. Право власності дійсного власника законом презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна, а тому на наявність права власника на майно не може впливати та обставина, що воно було предметом судових спорів між іншими особами.

Згідно з даними позивача 15.05.2008 на ім'я ОСОБА_9 не видавалося свідоцтво про право власності на житло - приміщення з №1 по №13 групи нежилих приміщень № 9 загальною площею 136,7 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 (літ "А").

Наявними у справі матеріалами підтверджується, що житловий будинок №7-А разом з нежитловими приміщеннями загальною площею 115,4 кв. м. на АДРЕСА_1 закріплено на праві господарського відання за Комунальним підприємством "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" відповідно до розпорядження Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації №80 від 09.02.2011.

Окрім того, суду надано копії рішення Господарського суду Харківської області від 24.12.2014 №910/19752/14 за позовом Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" до Товариства з обмеженою відповідальністю "НВП Новотехніка" про стягнення боргу з орендних платежів (том справи - 1, аркуші справи - 199-203), рішення Господарського суду Луганської області від 22.07.2015 у справі №910/11049/15 та постанови Донецького апеляційного господарського суду від 15.09.2015 у справі №910/11049/15 за позовом Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" до Товариства з обмеженою відповідальністю "НВП Новотехніка" про розірвання договору оренди та виселення (том справи - 1, аркуші справи - 50-52; 204-208), з яких вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю "НВП Новотехніка" орендувало нежиле приміщення в будинку №7 по АДРЕСА_1 у м. Києві загальною площею 115,4 кв. м.

В своїх запереченнях проти позовних вимог та в апеляційній скарзі відповідач зазначав про те, що нежилі приміщення №№ 1-13 групи нежилих приміщень № 9 (літера А) загальною площею 136,7 кв м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 4792280000) не є одним і тим же об'єктом нерухомого майна, що й нежитлові приміщення у будинку № 7-А по АДРЕСА_1 у м. Києві загальною площею 115,4 кв. м. (не враховуючи збільшення площі).

Однак надані суду матеріали та пояснення учасників судового процесу, а також висновок судової експертизи №21783/16-43 від 06.04.2017 (том справи - 2, аркуші справи - 195-206) спростовують вказані доводи відповідача. Зокрема, зовнішнім обстеженням місцевості, яке відбувалося під час судової експертизи у відповідному кварталі міста Києва, вивченням топографічних карт та геопросторових даних місцевості, співставленням технічної документації на нерухомі об'єкти за адресою: АДРЕСА_1 та/або 7-А та відомостей інвентаризації, аналізом зовнішній та внутрішніх обмірів і контурів будинку та його приміщень, підтверджується, що по АДРЕСА_1 у м. Києві (по периметру вул. Володимирської, АДРЕСА_1, вул. Великої Житомирської, Михайлівської площі та в його середині) наявний лише один житловий будинок, в якому розміщені нежитлові приміщення, що належать до предмету спору - нежитлові приміщення площею 115,4 кв. м. та входять (охоплюються) до нежилих приміщень з №1 по №13 групи нежилих приміщень №9 (літера А) загальною площею 136,7 кв. м по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 4792280000).

02.12.2010 позивачем було прийнято рішення №284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" (том справи - 1, аркуші справи - 23-24), в п.1 якого вирішено затвердити переліки об'єктів права комунальної власності територіальної громади міста Києва згідно з додатками 1-10 до цього рішення.

Відповідно до додатку №10 рішення Київської міської ради №284/5096 від 02.12.2010 (том справи - 1, аркуші справи - 25-27) до об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва у Шевченківському районі віднесені нежилі приміщення загальною площею 115,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1-А, інвентарний номер 6006.

Окрім того, згідно з даними Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністарції), який є спеціально уповноваженим суб'єктом на створення та ведення реєстру адрес у місті Києві, накази про присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомості по АДРЕСА_1 в Шевченківському районі не видавалися, а відомості про поштову адресу: АДРЕСА_1-А в Реєстрі адрес відсутні. При цьому, наявний в проекті Реєстру адрес об'єкту нерухомості з адресою: АДРЕСА_1 зафіксований зі статусом за візуальним спостереженням на підставі топографічних планів.

Рішенням позивача №337/9394 від 22.05.2013 "Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об'єктів у місті Києві" було затверджено Положення про реєстр адрес у місті Києві, відповідно до п.1.2 якого адреса будівлі, споруди, майнового комплексу (структурований опис сукупності реквізитів місця розташування об'єкта нерухомості на місцевості, що однозначно визначає даний об'єкт) пов'язана з їх стійким місцем розташування, юридично закріплена і використовується в офіційних документах, міських інформаційних системах реєстрації громадян, суб'єктів господарської діяльності, прав на об'єкти нерухомості та інших системах.

Згідно з названим рішенням позивача створення Реєстру адрес відбувається з травня 2013 року, в тому числі і на підставі наявних інформаційних баз та даних місцевого бюро технічної інвентаризації.

Як було з'ясовано в процесі судового розгляду, посилання на літеру "А" у зазначенні як адреси, так і технічних даних нежитлових приміщень у житловому будинку по АДРЕСА_1 у м. Києві містяться у технічній документації, інвентаризаційних документах та використовувалося, серед іншого, Комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна". Водночас, ані Комунальне підприємство "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", ані інші особи, які складали таку специфічну документацію, не були та не належать до органів, уповноважених присвоювати офіційні адреси об'єктам нерухомого майна. Доказів на підтвердження протилежного ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що в у додатку №10 до рішення позивача №284/5096 від 02.12.2010 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" відносно об'єкту з інвентарним номером 6006 допущена технічна помилка через включення до адреси: АДРЕСА_1 літери "А", оскільки фізично та фактично у просторі та на місцевості наявний лише один житловий будинок, у якому наявне спірне нерухоме майно, що за відомостями Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) має адресу: АДРЕСА_1. В той же час, розбіжності і неточності щодо ідентифікуючих ознак об'єкту нерухомого майна, який становить собою предмет спору, існування яких у відповідній технічній та офіційній документації підтверджується матеріалами справи, не можуть нівелювати чи викривлювати об'єктивну дійсність.

Таким чином, об'єкт комунальної власності територіальної громади міста Києва з інвентарним номером 6006, а саме: нежилі приміщення загальною площею 115,4 кв. м. по АДРЕСА_1-А у м. Києві є тим самим об'єктом, що й нежитлові приміщення загальною площею 136,7 кв. м. з №1 по №13 групи приміщень №9 (літера А) по АДРЕСА_1, право власності на які зареєстровано за відповідачем (за вирахуванням 21,30 кв. м. у зв'язку зі збільшення площі, яке мало місце внаслідок приєднання приміщень).

Належних доказів у розумінні ст. ст. 32, 34 Господарського процесуального кодексу України, які б свідчили про те, що спірне нерухоме майно спору не належало до комунальної власності територіальної громади міста Києва, ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

З метою реалізації Декларації про державний суверенітет України 07.02.1991 Верховною радою УРСР було прийнято Закон УРСР "Про власність", яким встановлювалася рівноправність таких форм власності, як індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна та визначалося, що до державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Під суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності визнавалася держава в особі Верховної Ради Української РСР, під суб'єктом права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. В ст. ст. 34, 35 названого Закону визначалося, що загальнодержавну (республіканську) власність складають: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради Української РСР та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. Під об'єктами права комунальної власності розумілося майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

З метою впровадження в дію приписів Закону України "Про власність", Кабінетом Міністрів України 05.11.1991 було прийнято постанову №311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", що заклало правові основи для розподілу майна, яке в радянській період було виключно державним, на державне та комунальне.

В названій постанові до переліку державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), зокрема, міста Києва було передано, житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів, житлово-експлуатаційні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду. У подальшому відбулося прийняття законодавчих актів, якими було врегульовано процедуру оплатного відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній, республіканській (Республіки Крим) і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб (Закон України "Про приватизацію державного майна") та безоплатного (окрім продажу надлишків загальної площі) відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України (Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду");

Судом було з'ясовано, що будівля, частина приміщень у якій становлять предмет пору у цій справі є житловим будинком, а відтак зміна правового режиму приміщень у ньому можлива наслідок приватизації житлових та нежитлових приміщень. У зв'язку з цим, приміщення державного житлового фонду у місті Києві (житлові і нежитлові), які не були відчужені на користь фізичних та/або юридичних осіб, належать до комунальної власності територіальної громади міста. При цьому, державна реєстрація права комунальної власності на об'єкти нерухомого майна для підтвердження правового титулу територіальної громади як власника певного об'єкту нерухомості не вимагається. Виключенням з цього є майно з особливим статусом, яке не підлягає приватизації, використовується виключно для державних потреб та ін.

В матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про перехід від територіальної громади міста Києва до будь-якої іншої особи (фізичної та/або юридичної особи) права власності на спірне нерухоме майно шляхом приватизації або ж іншого відчуження законним шляхом.

В ст. 658 Цивільного кодексу України передбачено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. При цьому можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем (ст. 387 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що відповідач є особою, яка не знала і не могла знати про те, що суб'єкт, від якого вона набула спірне майно, не має права його відчужувати, а відтак відповідач є добросовісним набувачем в силу ч.1 ст. 388 Цивільного кодексу України.

Підстави набуття права власності визначено у Главі 24 Цивільного кодексу України, в ст. 330 якого зазначено про те, що у разі якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Право власника на витребування майна від добросовісного набування встановлено ст. 388 Цивільного кодексу України, згідно з якою якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України Про місцеве самоврядування відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Зокрема, в ст. 60 названого Закону передбачено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б свідчили про те, що спірні нежитлові приміщення вибули з володіння територіальної громади міста Києва з волі (волевиявлення) позивача.

У запереченнях на позов та в апеляційній скарзі відповідач зазначав про те, що спірні приміщення не можуть належати територіальній громаді та перебувати у комунальній власності, оскільки вони є підвальними і належать всім мешканцям будинку по АДРЕСА_1 у м. Києві відповідно до положень п.2 ст. 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", у зв'язку з тим, що вказані приміщення є допоміжними.

Однак в чинній редакції ч.2 ст. 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" вказано про те, що власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Окрім того, в рішенні Конституційного Суду України від 02.03.2014 №4-рп/2004 зазначено про те, що власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир і такі допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.11.2011 №14-рп/2011 за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб'єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об'єкт - допоміжні приміщення.

Відповідно до визначення, наведеного у наказі Державного комітету України з будівництва та архітектури від 18.05.2005 №80 (додаток Б "Терміни та визначення понять" ДБН В.2.2-15-2005 "Житлові будинки. Основні положення") житловим приміщенням є опалюване приміщення, розташоване у наземному поверсі, призначене для цілорічного проживання і яке відповідає санітарно-гігієнічним вимогам щодо мікроклімату і повітряного середовища, природного освітлення, допустимих рівнів нормованих параметрів відносно шуму, вібрації, ультразвуку та інфразвуку, електричних та електромагнітних полів та іонізованого випромінювання. Нежитлове приміщення - це приміщення в структурі житлового будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об'єктом цивільно-правових відносин

У першому, другому та цокольних поверхах житлових будинків допускається розміщувати приміщення адміністративні, магазинів роздрібної торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування тощо згідно з переліком та відповідними вимогами щодо загальної площі та кількості відвідувачів (п.2.50 розділу "Нежитлові поверхи (приміщення)" ДБН В.2.2-15-2005).

Наявні у справі матеріали та пояснення свідчать про те, що спірний об'єкт нерухомого майна є нежитловим приміщенням у житловому будинку та не підлягає віднесенню за своїми характеристиками до допоміжних приміщень.

Колегією суддів враховано доводи відповідача щодо розбіжностей в адресах спірного майна і з цього приводу необхідно зазначити наступне.

Згідно з відомостями, наданими Комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна", первинна реєстрація права власності на нежитлові приміщення з №1 по № 13 (група приміщень № 9) (в літері А) загальною площею 136,7 кв. м. по АДРЕСА_1 у м. Києві була здійснена за ОСОБА_5 на підставі рішення Брянківського міського суду Луганської області від 21.05.2012. Водночас, названим судовим рішенням за ОСОБА_5 визнано право власності на приміщення з №1 по № 13 групи нежилих приміщень №9, загальною площею 136,7 кв. м. по АДРЕСА_1 (літера А).

Натомість нежитлове приміщення площею 115,4 кв. м., яке було включено позивачем до переліку об'єктів комунальної власності та передано в управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, як нежитлове приміщення по АДРЕСА_1-А у м. Києві, перебувало в оренді Товариства з обмеженою відповідальністю НВП Новотехніка на підставі договору оренди №6598/2 від 26.12.2003, як нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 у м. Києві. До того ж, копія поповерхового плану нежитлових приміщень загальною площею 115,4 кв. м. по АДРЕСА_1-А, які належать до комунальної власності, наданого Комунальним підприємством Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва та копія технічного паспорту на нежитлові приміщення з №1 по №13 групи нежитлових приміщень №9 літера А по АДРЕСА_1, наявні в матеріалах реєстраційної справи, співпадають, що в свою чергу свідчить про те, що це є один і той же об'єкт нерухомого майна. Наведені обставини підтверджуються наявною в матеріалах справи технічною документацією.

Колегією суддів враховано доводи відповідача про те, що рішення Брянківського міського суду Луганської області від 21.05.2012 у справі №1206/644/12 є чинним, а відтак обставини, встановлені в ньому не підлягають повторному доведенню при розгляді справи №910/16133/16. Водночас, вказане судове рішення не є правовою підставою для набуття права власності на спірне майно як ОСОБА_5, так і іншими особами після нього, адже право власності територіальної громади міста Києва на це майно не припинялося, жодних заходів щодо відчуження майна не вживалося.

Тобто, в даному випадку спірне нерухоме майно позивачем не відчужувалось, право власності територіальної громади на це майно не припинялося, а відтак ОСОБА_5 не набув право власності на вказане майно на підставі рішення Брянківського міського суду Луганської області від 21.05.2012 у справі №1206/644/12 і назване судове рішення не є правовою підставою для набуття права власності на майно, у зв'язку з чим майно може бути витребуване на підставі ст. ст. 330, 388, 658 Цивільного кодексу України у добросовісного набувача. При цьому судом враховано, що право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі №6-1203цс15).

Щодо посилання відповідача на необґрунтованість та незаконність представництва прокурором в суді інтересів держави в особі позивача необхідно зазначити наступне.

Передусім, згідно з нормами ст. 131-1 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

В ст. 23 Закону України Про прокуратуру передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Позивач, є розпорядником майна територіальної громади міста Києва, а відтак є органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Оскільки прокуратурою було встановлено неналежне виконання позивачем повноважень щодо контролю за використанням комунального майна, яке полягає в тому, що позивачем не вживались заходи щодо повернення спірного майна у судовому порядку, що в свою чергу свідчить про бездіяльність позивача, то колегія суддів вважає що прокуратурою правомірно пред'явлено позов в інтересах держави.

Відповідач просив суд застосувати до позовних вимог строки позовної давності та відмовити у зв'язку з пропуском цих строків. З цього приводу судом було встановлено наступне.

Відповідно до ст. ст. 256, 258 Цивільного кодексу України позовною давністю є строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Згідно з положеннями ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Водночас за змістом ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст. 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (аналогічна правова позиція наведена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013р. Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів ).

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника.

Законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є положення Цивільного кодексу України про набувальну давність (ст. 344 Цивільного кодексу України).

У спірних правовідносинах сторін такі положення застосуванню не підлягають, а тому позовна давність до позовних вимог у даній справі про витребування майна у порядку ст. 388 Цивільного кодексу України застосуванню не підлягають.

Зважаючи на наявні в матеріалах справи пояснення учасників судового процесу та докази, колегія суддів дійшла висновку про те, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на спростування обставин, викладених у позові, та висновків місцевого господарського суду по суті заявлених вимог.

Доводи апеляційної скарги також не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, у зв'язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

Водночас колегією суддів було з'ясовано, що під час вирішення спору місцевим господарським судом не було розподілено між сторонами витрати на оплату судової експертизи, призначеної у даній справі ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.11.2016.

З матеріалів справи вбачається, що витрати на проведення судової експертизи вказаною вище ухвалою суду було покладено на позивача, у зв'язку з чим позивачем було перераховано на користь Київського науково-дослідного інституту судових експертиз грошові кошти у сумі 13 212,00 грн., про що вказано в Акті здачі-приймання висновку експерта за результатами проведення судової експертизи №21783/16-43.

В ст. 44 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати, серед іншого, складаються з сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом.

Згідно зі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи при задоволенні позову покладаються на відповідача.

Місцевим господарським судом було розподілено лише витрати прокуратури по сплаті судового збору за подання позову. Натомість витрати позивача у сумі 13 212,00 грн., понесені ним при сплаті за проведення судової експертизи, розподілені не були.

Зважаючи на вищевикладене, а також приймаючи до уваги задоволення позову у повному обсязі, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва міста Києва у справі №910/16133/16 від 06.07.2017 має бути змінено в частині розподілу судових витрат з прийняттям рішення про стягнення з відповідача на користь позивача 13 212,00 грн. вартості проведеного експертного дослідження. В іншій частині назване судове рішення має бути залишено без змін.

У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, згідно зі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на відповідача (апелянта).

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного підприємства "ІНВЕСТ Д" на рішення Господарського суду міста Києва міста Києва у справі №910/16133/16 від 06.07.2017 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва міста Києва у справі №910/16133/16 від 06.07.2017 змінити, виклавши його резолютивну частину у наступній редакції:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Витребувати від Приватного підприємства "Інвест Д" (01001, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код 39898997) на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради (01044. М. Київ, вул. Хрещатик, 36, ідентифікаційний код 35691621) нежилі приміщення загальною площею 115,4 кв. м по АДРЕСА_1 у м. Києві, які входять у групу нежитлових приміщень з № 1 по № 13 групи нежилих приміщень №9 загальною площею 136,7 кв. м. по АДРЕСА_1, у м. Києві.

3. Стягнути з Приватного підприємства "Інвест Д" (01001, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код 39898997) на користь прокуратури міста Києва (03150, м. Київ, вул. Предславинська, 45/9, ідентифікаційний код 02910019) 10 650 (десять тисяч шістсот п'ятдесят) грн. 00 коп. судового збору.

4. Стягнути з Приватного підприємства "Інвест Д" (01001, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код 39898997) на користь Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) 13 212 (тринадцять тисяч двісті дванадцять) грн. 00 коп., сплачених за проведення у справі судової експертизи .

3. Доручити Господарському суду міста Києва видати накази.

4. Матеріали справи №910/16133/16 повернути до Господарського суду міста Києва.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді А.І. Мартюк

С.О. Алданова