Постанова

від 11.10.2017 по справі 910/11362/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" жовтня 2017 р. Справа№ 910/11362/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Корсакової Г.В.

суддів: Куксова В.В.

Хрипуна О.О.

при секретарі судового засідання Кравченко Х.С.

за участю представників:

від позивача: Соколовська О.В. - за договором;

від відповідача 1: не з'явився;

від відповідача 2: Полтєв Є.О. - за довіреністю;

від відповідача 3: не з'явився;

розглянувши апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення господарського суду міста Києва від 18.07.2017 (дата підписання 19.07.2017)

у справі № 910/11362/16 (суддя Пукшин Л.Г.)

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

до 1) Військової частини А 2506

2) Міністерства оборони України

3) Військової частини А 3130

про стягнення 395 886,90 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 30.08.2016 у справі № 910/11362/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017, задоволено позовні вимоги. Стягнуто з Міністерства оборони України на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 176 569,25 грн. - суму основного боргу, 157 371,65 грн. - інфляційні втрати, 5 009,11 грн. - витрати зі сплати судового збору та 33 395,00 грн. - витрати позивача на послуги адвоката.

Постановою Вищого господарського суду України від 11.04.2017 скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 та рішення господарського суду міста Києва від 30.08.2016, справу № 910/11362/16 направлено на новий розгляд до господарського суду міста Києва.

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.07.2017 у справі № 910/11362/16 позов задоволено частково, стягнуто з Міністерства оборони України на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 176 569 грн. 25 коп. - суму основного боргу, 156 784 грн. 01 коп. - інфляційних втрат, 5 927 грн. 86 коп. - судового збору та 33 000 грн. 00 коп. - витрат на послуги адвоката; в іншій частині позовних вимог відмовлено; в задоволенні позовних вимог до Військової частини А2506 та Військової частини А3130 відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Міністерство оборони України звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить суд скасувати рішення господарського суду міста Києва від 18.07.2017 у справі № 910/11362/16 та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в частині позовних вимог до Міністерства оборони України.

Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а також в результаті неповного з'ясування судом обставин справи, які мають значення для справи.

В апеляційній скарзі скаржник просить суд відстрочити оплату судового збору до ухвалення судового рішення по справі.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 10.08.2017 колегією суддів у складі: головуючого судді Корсакової Г.В., суддів: Куксова В.В., Чорної Л.В. відстрочено скаржнику сплату судового збору за подачу апеляційної скарги на строк, не довше ніж до 20.09.2017, прийнято апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення господарського суду міста Києва від 18.07.2017 у справі № 910/11362/16 до провадження, розгляд справи призначено на 20.09.2017.

Відповідно до розпорядження начальника управління Київського апеляційного господарського суду № 09-53/3770/17 від 19.09.2017 у зв'язку з виходом судді Чорної Л.В. у відпустку, яка не є головуючим суддею (суддею-доповідачем), призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/11362/16.

Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 19.09.2017 для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Корсакової Г.В., суддів: Куксова В.В., Хрипуна О.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 19.09.2017 прийнято справу № 910/11362/16 за апеляційною скаргою Міністерства оборони України на рішення господарського суду міста Києва від 18.07.2017 до провадження у наступному складі колегії суддів: головуючий суддя - Корсакова Г.В., судді: Куксов В.В., Хрипун О.О.

19.09.2017 через канцелярію суду від відповідача 2 надійшло письмове клопотання про долучення до матеріалів справи оригіналу платіжного доручення № 248/970 від 01.08.2017 про сплату судового збору.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 20.09.2017 розгляд справи відкладено на 11.10.2017.

09.10.2017 від відповідача 3 надійшов відзив, в якому він просить суд в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі та розглянути справу за відсутності його представника.

В судове засідання 11.10.2017 представники відповідачів 1 та 3 не з'явились, відповідач 1 про причини неявки суд не повідомив.

Колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності представників відповідачів 1 та 3, явка яких обов'язковою в судове засідання не визнавалась.

Статтею 101 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно із ст. 99 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 2, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (надалі - позивач, продавець) та Військовою частиною А2506 (надалі - відповідач-1, замовник, покупець) були укладені договори про закупівлю товарів за державні кошти, а саме: № 46 від 14.10.2013, № 47 від 14.10.2013, № 50 від 14.10.2013 та № 51 від 14.10.2013, відповідно до п. 1.1 яких продавець зобов'язався у 2013 році поставити замовникові товари, зазначені в специфікації, а замовник - прийняти і оплатити товари.

Згідно з п. 4.1. договорів розрахунки за фактично поставлений товар проводяться після надання рахунку-фактури та підтверджуючих документів виконання зобов'язання у термін 30 календарних днів.

Пунктами 6.1.1, 6.4.1 договорів сторони узгодили, що покупець зобов'язаний своєчасно та у повному обсязі сплачувати кошти за поставлений товар, а продавець має право своєчасно та в повному обсязі отримувати плату за поставлені товари.

Згідно з договором № 46 від 14.10.2013 продавцем поставлено покупцю товар на суму 54 930,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 27 від 16.10.2013; згідно з договором № 47 від 14.10.2013 продавцем поставлено покупцю товар на суму 70 429,25 грн., що підтверджується видатковою накладною № 33 від 21.10.2013; згідно з договором № 50 від 21.10.2013 продавцем поставлено покупцю товар на суму 30 000,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 34 від 23.10.2013; згідно з договором № 51 від 22.10.2013 продавцем поставлено покупцю товар на суму 21 210,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 36 від 25.10.2013.

На виконання умов вищевказаних договорів продавцем було виставлено покупцю рахунки на оплату отриманого товару, а саме: рахунок на оплату № 1 від 25.10.2013 на суму 54 930,00 грн.; рахунок на оплату № 2 від 25.10.2013 на суму 70 429,25 грн.; рахунок на оплату № 3 від 25.10.2013 на суму 30 000,00 грн.; рахунок на оплату № 4 від 25.10.2013 на суму 21 210,00 грн.

Однак, поставлений Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 товар оплачений не був, у зв'язку з чим у Військової частини А2506 виникла заборгованість в розмірі 176 569,25 грн., що також підтверджується актом звірки взаєморозрахунків станом на 25.10.2013, підписаним та скріпленим печатками ФОП ОСОБА_4 та Військової частини А2506.

У зв'язку із зазначеним, ФОП ОСОБА_4 звернувся до господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Міністерства оборони України 176 569,25 грн. - основного боргу, 157 371,65 грн. - інфляційних втрат та 62 000, 00 грн. - вартість послуг адвоката.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами договір є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм ст.712 Цивільного кодексу України та ст. ст. 264-271 Господарського кодексу України. В частині, що не суперечить договору, до вказаного правочину також застосовуються норми Цивільного кодексу України, які регулюють правила купівлі-продажу (ст. ст. 655-697 Цивільного кодексу України).

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст.712 Цивільного кодексу України).

Статтею 265 ГК України передбачено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно із ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.1 ст.662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Статтею 663 Цивільного Кодексу України передбачено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Як вбачається з матеріалів справи на виконання зобов'язань за договорами про закупівлю товарів за державні кошти від 14.10.2013, від 14.10.2013, від 14.10.2013 та від 14.10.2013 позивач поставив Військовій частині А2506 товар на загальну суму 176569,25 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи видатковими накладними.

Проте, відповідач-1 вартість отриманого товару у строк, обумовлений умовами договорів, не сплатив.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Враховуючи, що матеріали справи не містять доказів того, що на виконання умов договорів відповідачем-1 були повністю проведені розрахунки з позивачем за поставлений товар, матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача 1 грошового зобов'язання по сплаті на користь позивача 176 569,25 грн., колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимога позивача про стягнення основної заборгованості у розмірі 176 569,25 грн. є обґрунтованою та доведеною.

Вищий господарський суд України в постанові від 11.04.2017, якою було скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 та рішення господарського суду міста Києва від 30.08.2016, а справу № 910/11362/16 направлено на новий розгляд до господарського суду міста Києва, зазначив, що ні місцевим, ні апеляційним господарськими судами не було досліджено обставини справи щодо зміни умовного найменування відповідача-1 після передислокації, на що неодноразово посилався відповідач-2. Зокрема, господарським судом першої інстанцій було залишено поза увагою та не надано правової оцінки листу тимчасово виконуючого обов'язки начальника штабу Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України від 22.08.2016 № 154/12/3090 (а.с. - 104), згідно з яким Військовій частині А2506 було анульовано умовне найменування і надано нове умовне найменування - Військова частина А3130 та ідентифікаційний код - 26614248 без розформування (ліквідації), зміни складу, призначень (обсягів завдань), прав та обов'язків. При цьому, Апеляційний господарський суд, не зазначивши про наявність чи відсутність підстав для прийняття в якості додаткових доказів, також не надав правової оцінки поданим відповідачем-2 витягу з наказу Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України № 7/ОШР/ДСК від 19.08.2014 (а.с. - 167) та витягу з наказу Військової частини А2506 № 39-адм від 24.09.2014 (а.с. - 170) відповідно до яких з 25.09.2014 анульовано умовне найменування Військовій частині А2506 ідентифікаційний код - 22997264 та введено в дію нове умовне найменування - Військова частина А3130 ідентифікаційний код - 26614248.

Відповідно п. 8.2.1 Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України, затверджене наказом Міністра оборони України від 16.07.1997 N 300, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 22.12.1997 за N 615/2419 військова частина (з'єднання) розформовується на підставі директиви (наказу) відповідного командування, у якій, зокрема, визначаються: строк розформування та її правонаступник; термін закінчення фінансування та час закриття поточного і бюджетного рахунків в установах Держказначейства; терміни (з обов'язковим погодженням з Контрольно-ревізійним департаментом Міністерства оборони України) проведення обревізування військової частини (з'єднання); порядок передачі правонаступнику необревізованих первинних документів, які залишились з дня закінчення останньої документальної ревізії до дня підписання ліквідаційного акта; порядок передачі правонаступнику первинних документів, терміни зберігання яких після проведення останньої документальної ревізії не закінчились; порядок передачі особового складу, озброєння, військової техніки та інших матеріальних засобів військової частини (з'єднання); строки подачі акта ліквідаційної комісії. На підставі директиви (наказу) про розформування командир військової частини зобов'язаний видати наказ по військовій частині, у якому визначити перелік (з обов'язковим погодженням з Державним галузевим архівом Міністерства оборони України) та терміни передачі правонаступнику первинних документів, регістрів і звітності, що не здаються до Державного галузевого архіву Міністерства оборони України.

Отже, анулювання умовного найменування - Військова частина А2506 ідентифікаційний код - 22997264 та введення в дію нового умовного найменування - Військова частина А3130 ідентифікаційний код - 26614248 не є ідентичним порядку розформування військової частини, передбаченому вищевказаним Положенням, а відтак для того щоб дійти висновку про розформування останньої господарським судам попередніх інстанцій необхідно було дослідити фактичні обставини, які б свідчили саме про здійснення дій та вжиття заходів з ліквідації (розформуванню) військової частини з послідуючими, витікаючими з цього наслідками (правонаступництво).

Пунктом 1 Положення про Міністерство оборони України та Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, затвердженого Указом Президента України №406/2011 від 06.04.2011 визначено, що Міністерство оборони України (Міноборони України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва, а також у формуванні державної політики у сферах цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, профілактики травматизму невиробничого характеру, гідрометеорологічної діяльності. Міністерство оборони України є органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про Збройні Сили України" Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. До складу Збройних Сил України входять, зокрема, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних Сил України. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій.

Статтею 6 Закону України "Про Збройні сили України" визначено, що органи військового управління, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації Збройних Сил України дислокуються на території держави або тимчасово за її межами відповідно до завдань оборони, стратегічного плану застосування і завдань Збройних Сил України з урахуванням військово-адміністративного поділу території України та соціально-економічних умов районів дислокації.

Статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" встановлено, що Збройні Сили України можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом.

Відповідно до ч.1 ст.15 Закону України "Про Збройні Сили України" фінансування Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Фінансування витрат Міністерства оборони України на виконання завдань, до яких можуть залучатися з'єднання, частини і підрозділи Збройних Сил України, визначених частиною третьою статті 1 цього Закону, здійснюється Кабінетом Міністрів України за рахунок коштів, що виділяються у встановленому законом порядку на виконання цих завдань, або додаткових коштів (надходжень).

З матеріалів справи вбачається, що на виконання спільної директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 30.04.2014 №Д-322/1/5 "Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Збройних Сил України з тимчасово окупованої території автономної Республіки Крим та міста Севастополь", Плану тимчасової передислокації військових частин Збройних Сил України з території Автономної Республіки Крим, затвердженого Міністерством оборони України 02 квітня 2014 року, відповідно до наказу командувача Військово-Морських Сил ЗСУ від 12.05.2014 № 1 "Про передислокацію військових частин (підрозділів), установ та організацій Військово-Морських Сил ЗСУ з тимчасово окуповано території АРК та міста Севастополь" Військову частину А 2506 (код ЄДРПОУ 22997264) з 31 липня 2014 року тимчасово передислоковано на фонди Миколаївського військового ліцею військове містечко № 5 міста Миколаїв.

19.08.2014 на виконання спільної директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 14 серпня 2014 року № Д-322/1/29ДСК "Про проведення додаткових організаційних заходів у Збройних Силах України у 2014 році" згідно витягу із наказу Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України № 07/ОШР/ДСК було, зокрема, затверджено план проведення додаткових організаційних заходів у Військово-Морських Силах Збройних Сил України у 2014 році, відповідно до додатку, який було встановлено заходи щодо анулювання умовного найменування - Військової частини А2506, ідентифікаційний код 22997264 до 30.09.2014 та надання умовного найменування - Військова частина А 3130, ідентифікаційний код - 26614248 до 30.09.2014 року.

На виконання вимог вказаного наказу № 07/ОШР/ДСК від 19.08.2014, Військовою частиною А2506 було видано наказ про перехід на умовне найменування № 39-адм від 24.09.2014, відповідно до якого з 25.09.2014 року введено в дію нове найменування "Військова частина А33130" та ідентифікаційний код - 26614248, а також печатки та штамп за цим найменуванням. Умовне найменування "Військова частина А2506" та ідентифікаційний код - 22997264 анульовано, печатки та штамп за цим найменуванням не застосовуються.

Відповідно до довідки № 74/14 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України виданої Головним управлінням оборонного та мобілізаційного планування генерального штабу Збройних сил України Міністерства оборони України, військова частина А3130 зареєстрована в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України за ідентифікаційний кодом 266143248, із правовим статусом суб'єкта - юридична.

Відповідно до ч.2 ст.2 Законом України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Частиною 1 ст.3 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" передбачено, що суб'єктами господарської діяльності у Збройних Силах України є військові частини, заклади, установи та організації Збройних Сил України, які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Стаття 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" визначає, що за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, а також за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором. Військова частина як суб'єкт господарської діяльності за своїми зобов'язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей), а в разі їх недостатності відповідальність за зобов'язаннями військової частини несе Міністерство оборони України.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що Військова частина А2506 до передислокації та перейменування знаходилась в місті Євпаторія, тобто в АР Крим, яка на підставі положень Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" визнана як тимчасово окупована територія.

В листі тимчасово виконуючого обов'язки Начальника штабу Командування Військово-Морських Сил Збройних Сил України № 154/12/3090 від 22.08.2016 зазначається, що відповідно до наказу Міністра оборони України від 30.12.2011 №856дск (зі змінами) організаційний захід щодо надання (анулювання) умовного найменування та ідентифікаційного коду військовим частинам не передбачає їх розформування (ліквідації), зміну складу, призначень (обсягів завдань частин, прав та обов'язків, зміни зобов'язань, тощо).

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у даному випадку анулювання умовного найменування Військової частини А 2506 на нове умовне найменування Військова частина А 3130 та ідентифікаційний код - 26614248 не передбачає її розформування, зміну складу та призначень, в тому числі зміни зобов'язань останньої.

Таким чином, жодних доказів того, що саме Військова частина А3130 має відповідати за зобов'язаннями відповідача-1 матеріали справи не містять.

При цьому, до матеріалів справи також не надано жодних доказів наявності у відповідача-1 необхідних коштів, відкритих рахунків в органах державної казначейської служби України та бюджетного фінансування для здійснення своєї діяльності та для виконання взятих на себе зобов'язань за спірним правочином після його передислокації та зміни найменування.

З огляду на вищенаведене та встановленням факту невиконання відповідачем-1 обов'язку з оплати отриманого товару та факту наявності перед позивачем заборгованості у розмірі 176 569,25 грн., виконання зобов'язання Військової частини А2506 покладається на Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади і військового управління у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України та яке здійснює нагляд за діяльністю Збройних Сил України.

З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що позовні вимоги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення основної заборгованості підлягають задоволенню до Міністерства оборони України.

В задоволенні позовних вимог до Військової частини А 2506 та Військової частини А 3130 судом першої інстанції правомірно відмовлено з огляду на відсутність вимог до останніх.

За приписами ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У п.3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" зазначено, що розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Судом першої інстанції, з урахуванням строку виконання зобов'язань визначений договорами, вірно визначено періоди для нарахування інфляційних втрат за договором № 46 з 16.11.2013 по 16.06.2016, за договором № 47 з 21.11.2013 по 16.06.2016, за договором № 50 з 23.11.2013 по 16.06.2016 та за договором № 51 з 25.11.2013 по 16.06.2016 та правомірно стягнуто з Міністерства оборони України інфляційні втрати у розмірі 156 784,01 грн.

Доводи скаржника про те, що судом першої інстанції необґрунтовано відмовлено в задоволенні його клопотання про припинення провадження у справі, у зв'язку з тим, що у справі № 901/534/14 розглядався спір між тими ж сторонами та з тим же предметом спору, колегія суддів до уваги не приймає з огляду на таке.

У провадженні господарського суду міста Києва знаходилась справа № 901/534/14 за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до Міністерства оборони України та Військової частини А 2506 про стягнення 176 569,25 грн. заборгованості за договорами про закупівлю товарів за державні кошти № 46 від 14.10.2013, № 47 від 14.10.2013, № 50 від 21.10.2013 та № 51 від 22.10.2013.

За наслідками розгляду даної справи, 26.10.2015 господарським судом міста Києва було винесено рішення про припинення провадження у справі № 901/534/14 в частині позовних вимог до військової частини А 2506 з урахуванням поданої позивачем заяви про відсутність будь-яких майнових і немайнових вимог до військової частини А 2506 та про відмову у задоволенні позовних вимог до Міністерства оборони України про стягнення 176 569,25 грн., оскільки не було встановлено обставину з якою пов'язано відповідальність останнього.

Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні клопотання відповідача-2 про припинення провадження у справі у зв'язку з тим, що у справі № 901/534/14 вимоги позивача до Міністерства оборони України по суті не розглядались.

Що стосується заявлених вимог про стягнення витрат на послуги адвоката у розмірі 62 000, 00 грн. колегія зазначає наступне.

Відповідно до ст. 44 Господарського процесуального кодексу України до складу судових витрат входить, зокрема, оплата послуг адвоката.

В контексті цієї норми, судові витрати за участь адвоката при розгляді справи підлягають сплаті лише в тому випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавались, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.

Відповідно до ст. 48 Господарського процесуального кодексу України, витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру".

Згідно зі ст.26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Позивачем до позовної заяви додана копія договору № 02/10-01 про надання адвокатом правової допомоги від 02.10.2014, відповідно до умов якого, позивач, за договором клієнт, доручає Соколовській О.В., за договором адвокату, а адвокат бере на себе зобов'язання надати правову допомогу позивачу щодо стягнення грошових коштів в господарських судах України, в тому числі з правом примусового стягнення грошових коштів з боржників на користь позивача.

Згідно із п. 1 додатку № 1 від 03.03.2015 до договору про надання правової допомоги № 02/10-01 від 02.10.2014 відповідно до п. 2 договору оплата вартості послуг - гонорару адвокату, складає 62 000,00 грн., які мають бути внесені позивачем не пізніше трьох днів з моменту підписання договору.

На підтвердження оплати послуг адвоката у розмірі 62 000,00 грн., позивачем долучено до матеріалів справи квитанцію від 27.03.2015.

Матеріалами справи підтверджується те, що Соколовська О.В. має право на заняття адвокатською діяльністю відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" та що послуги адвоката надавались безпосередньо останньою.

Відповідно до п. 6.5 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" розподіл сум інших, крім судового збору, судових витрат здійснюється за загальними правилами частини п'ятої статті 49 ГПК, тобто при задоволенні позову вони покладаються на відповідача, при відмові в позові - на позивача, а при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За тими ж правилами здійснюється й розподіл сум цих витрат у розгляді господарським судом апеляційних і касаційних скарг.

Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи. Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна подавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, надані позивачем на підтвердження витрат на послуги адвоката, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо обмеження заявленої до стягнення суму витрат на послуги адвоката в розмірі 33 000,00 грн.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її необґрунтованістю. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому рішення господарського суду міста Києва від 18.07.2017 у справі № 910/11362/16 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Міністерства оборони України - без задоволення.

Керуючись статтями 99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Міністерства оборони України на рішення господарського суду міста Києва від 18.07.2017 у справі № 910/11362/16 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 18.07.2017 у справі № 910/11362/16 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/11362/16 повернути до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя Г.В. Корсакова

Судді В.В. Куксов

О.О. Хрипун