донецький апеляційний господарський суд
П о с т а н о в а
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
07.11.2017 справа №905/727/17
Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий: с судді: Склярук О.І. Геза Т.Д., Сгара Е.В.
за участю представників сторін: від позивача: від відповідача 1: від відповідача 2:ОСОБА_4, за посвідченням не з'явився не з'явився розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргуФізичної особи-підприємця ОСОБА_5, м.Краматорськ Донецької області на рішення господарського суду Донецької області від 16.05.2017 у справі№ 905/727/17 (суддя Левшина Я.О.) за позовом Слов'янської місцевої прокуратури, м. Слов'янськ Донецької області до відповідачів 1. Слов'янської міської ради Донецької області, м. Слов'янськ Донецької області 2. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, м.Краматорськ Донецької області провизнання незаконним рішення Слов'янської міської ради №6-LXXIV-6 від 20.02.2015 "Про укладання договору строкового особистого сервітуту" в частині п.1 додатку до рішення, визнання недійсним договору особистого строкового сервітуту б/н від 16.03.2015
В С Т А Н О В И В:
Слов'янська місцева прокуратура Донецької області звернулась до господарського суду Донецької області з позовом до Слов'янської міської ради Донецької області та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 про визнання незаконним рішення Слов'янської міської ради №6-LXXIV-6 від 20.02.2015 "Про укладання договору строкового особистого сервітуту" в частині п.1 додатку до рішення, яким передбачено укладення договору особистого строкового сервітуту на платне користування земельною ділянкою для розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території Слов'янської міської ради з ФОП ОСОБА_5; визнання недійсним договору особистого строкового сервітуту б/н від 16.03.2015, укладеного 16.03.2015р. між Слов'янською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 та зобов'язання звільнити ФОП ОСОБА_5 та повернути Слов'янській міській раді земельну ділянку 0,0084 га, вартістю 112808,64 грн., кадастровий номер НОМЕР_1, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, привівши вказану земельну ділянку у попередній стан.
Рішенням господарського суду Донецької області від 16.05.2017р. у справі №905/727/17 задоволено позов Слов'янської місцевої прокуратури до Слов'янської міської ради Донецької області та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 про визнання незаконним рішення Слов'янської міської ради №6-LXXIV-6 від 20.02.2015 "Про укладання договору строкового особистого сервітуту" в частині п.1 додатку до рішення, визнання недійсним договору особистого строкового сервітуту б/н від 16.03.2015 повернення земельної ділянки.
Визнано незаконним рішення Слов'янської міської ради №6-LXXIV-6 від 20.02.2015р. "Про укладання договору строкового особистого сервітуту" в частині п. 1 додатку до рішення.
Визнано недійсним договір строкового особистого сервітуту від 16.03.2015р. на розміщення тимчасових споруд, укладений між Слов'янською міською радою та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 на строк дії паспорта прив'язки на платне користування земельною ділянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_1 загальною площею 0,0084 га.
Зобов'язано Фізичну особу - підприємця ОСОБА_5 повернути Слов'янській міській раді земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_1 загальною площею 0,0084 га у стані, що існував до надання земельної ділянки у користування.
Не погодившись з прийнятим рішенням, ФОП ОСОБА_5 звернулася до Донецького апеляційного господарського суду з клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження та з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Донецької області від 16.05.2017р. у справі № 905/727/17 та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В апеляційній скарзі зазначено про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Зокрема, посилається, що відповідачем прийнято рішення №6-LXXIV-6 від 20.02.2015 згідно з приписами ч.1 ст.18, ст.24, п.34 ч.1 ст.26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , п. а , в ч.1 ст.12 ЗК України. Право на укладення договору земельного сервітуту у першого відповідача виникло згідно з п. в ст.98 ЗК України (помилково заявник послався на цю статтю, бо це передбачено у статті 99 ЗК України).
Також заявник апеляційної скарги посилається на наявність у нього паспорту прив'язки для розміщення павільйону на спірній земельній ділянці, який є діючим, ці обставини не перевірялися судом першої інстанції.
Ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 28.07.2017р. поновлено пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження та прийнято до провадження апеляційну скаргу у справі № 905/727/17.
У зв'язку з перебуванням у відпустці судді Дучал Н.М. та знаходженням у відрядженні судді Малашкевича С.А. на дату розгляду апеляційної скарги, згідно протоколу автоматизованої зміни складу колегії суддів від 28.08.2017р. до складу колегії суддів введено суддів Агапова О.Л. та Гезу Т.Д.
Розпорядженням в.о. керівника апарату суду від 18.09.2017р. №1683 у зв'язку зі звільненням у відставку суддю Агапова О.Л. та з тимчасовою непрацездатністю судді Гези Т.Д. призначений повторний автоматизований розподіл справи та згідно протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 18.09.2017р. введено суддів Будко Н.В. та Дучал Н.М.
Через перебування у відпустках суддів Будко Н.В. та Дучал Н.М. розпорядженням в.о. керівника апарату суду від 09.10.2017р. №1855 призначений повторний автоматизований розподіл справи та згідно протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 09.10.2017р. введено суддів Гезу Т.Д. та Сгару Е.В.
05.10.2017р. від Слов'янської міської ради надійшло клопотання про розгляду справи за відсутності його представника.
10.10.2017р. від ФОП ОСОБА_5 (заявник апеляційної скарги) надійшли до Донецького апеляційного господарського суду додаткові пояснення (правова позиції) до апеляційної скарги
В судовому засіданні прокурор просив рішення по справі залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Представники заявника апеляційної скарги (відповідач у справі) та першого відповідача у справі в судове засідання не з'явилися, про час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином. Ухвалами Донецького апеляційного господарського суду явка сторін не була визнана обов'язковою.
З огляду на наведене, приписи ст.101 ГПК України судова колегія вважає за можливим розглянути справу за відсутністю представників відповідачів.
Відповідно до приписів ст.101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Дослідивши обставини справи, апеляційну скаргу, вислухав пояснення прокурора, судова колегія зазначає наступне.
Як встановлено місцевим господарським судом, 30.01.2015р. на замовлення Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 управлінням архітектури та містобудування Слов'янської міської ради виданий Паспорт прив'язки розміщення групи тимчасових споруд (торгівельні павільйони) для провадження підприємницької діяльності по АДРЕСА_2, дійсний до 30.01.2020р.
20.02.2015р. Слов'янською міською радою прийнято рішення "Про укладення договорів строкового особистого сервітуту" №6-LXXIV-6, відповідно до п.1 додатку до цього рішення Слов'янською міською радою було вирішено укласти договір строкового особистого сервітуту на строк дії паспорту прив'язки на платне користування земельною ділянкою площею 0,0084га кадастровий номер НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_3, для розташування тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності на території Слов'янської міської ради.
16.03.2015р. між відповідачами був укладений договір строкового особистого сервітуту б/н (далі - договір сервітуту).
Відповідно до п.1 договору сервітуту, Слов'янська міська рада (далі - міська рада) надає, а ФОП ОСОБА_5 (землекористувач) приймає в платне користування на праві особистого строкового сервітуту земельну ділянку за кадастровим номером НОМЕР_1 площею 0,0084га, за адресою АДРЕСА_2.
Згідно з п.2 договору сервітуту, вид права земельного сервітуту - розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності.
Відповідно до п.3 договору сервітуту, нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 112808,64грн.
Договір укладено строком до 30.01.2020р. Строк дії договору відповідає строку дії паспорту прив'язки (п.4 договору).
Плата за користування правом особистого строкового сервітуту вноситься землекористувачем до міського бюджету р/р №33212815700075, код платежу 13050500, отримувач платежу - міський бюджет м. Слов'янська, банк ГУДКСУ в Донецькій області, код ЄДРПОУ 37803368, МФО 834016 у розмірі 5% (згідно рішення міської ради від 13.02.2013 за № 15-ХХХІХ-6 "Про затвердження розмірів орендної плати за земельні ділянки на території Слов'янської міської ради у відсотках від нормативної грошової оцінки земельних ділянок") від нормативної грошової оцінки, що складає 5640,43грн. на рік (п. 5 договору).
Пункт 10 договору сервітуту встановлює, що земельна ділянка передається для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності.
Цільове використання земельної ділянки: В.03.07 Для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (п.11).
В п.28. договору зазначено, що він набуває чинності після державної реєстрації.
Договір підписаний представниками обох сторін та скріплений відбитками їх печаток, зареєстрований у Реєстраційній службі Слов'янського міськрайонного управління юстиції Донецької області.
Однак, суд апеляційної інстанції встановив, що наявна в матеріалах справи копія вказаного договору не містить доказів про його реєстрацію у Державному реєстрі земель (а.с.29), а також відсутні інші докази, які б свідчили про його державну реєстрацію.
На виконання умов договору оренди відповідач 1 передав, а відповідач 2 прийняв в користування земельну ділянку загальною площею 0,0084га, розташованої за адресою АДРЕСА_2, для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, що підтверджується актом приймання-передачі від 16.03.2015р.
Як зазначалося вище, позовні вимоги задоволено повністю. Рішення обґрунтовано доведеністю позовних вимог.
Судова колегія, відповідно до приписів ст.101 ГПК України, повторно розглянувши справу зазначає наступне.
Відповідно до ст. 395 ЦК України сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає у обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом.
Статтею 98 ЗК України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.
Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (ч.3 ст. 98 ЗК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут ) для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Частиною 1 статті 404 ЦК України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
У відповідності до ст. 8 ЗК України, п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно та в порядку, визначеному Земельним кодексом України.
Крім того, слід зазначити, що перелік цілей, для яких можливо встановити земельний сервітут, визначений статтею 99 Земельного кодексу України.
Так, статтею 99 ЗК України (в редакції на момент укладення оспорюваного рішення та договору) встановлено, що власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:
а) право проходу та проїзду на велосипеді;
б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;
в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;
г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;
ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;
д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;
е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;
є) право прогону худоби по наявному шляху;
ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;
з) інші земельні сервітути.
Таким чином, правовідносини земельного сервітуту виникають між власниками (володільцями) сусідніх земельних ділянок, а саме між власником земельної ділянки, яка має бути обтяжена сервітутом, тобто, між особою, яка зобов'язана надати свою земельну ділянку в обмежене користування, і особою, яка вимагає встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (іншого нерухомого майна) і якій належить право на встановлення земельного сервітуту.
Тобто, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.
Колегія суддів відхиляє доводи заявника апеляційної скарги стосовно можливого укладення договору земельного сервітуту на підставі п. в ст.99 ЗК України, виходячи з наступного.
Згідно Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція) від 12 лютого 2015 року N 191-VIII внесено зміни до Земельного кодексу України, а саме: пункт "в" статті 99 викладено в такій редакції:
"в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм)".
Зазначений Закон набрав чинності з 05.04.2015р.
Однак як вже встановлено судом першої інстанції договір строкового особистого сервітуту укладений між відповідачами у цій справі 16.03.2015р.
Отже, ані на момент прийняття першим відповідачем рішення №6-LXXIV-6 від 20.02.2015р. "Про укладання договору строкового особистого сервітуту", ані на момент укладення договору від 16.03.2015р. вказані вище зміни до п. в ст. 99 ЗК України ще не діяли. До того ж, предметом спору у цій справі не є обраний вид земельного сервітуту, а відсутність законних підстав для його встановлення. Тому такі посилання апелянта є недоречними у цьому випадку.
Також суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що за договором строкового особистого сервітуту від 16.03.2015р. об'єктом особистого сервітуту є земельна ділянка за кадастровим номером НОМЕР_1 площею 0,0084 га, за адресою: АДРЕСА_4
Проте, ФОП ОСОБА_5 на момент укладення договору про встановлення особистого строкового сервітуту не була ані власником, ані землекористувачем сусідньої земельної ділянки, чи об'єктів нерухомості прохід, до яких неможливий без використання суміжної (сусідньої) земельної ділянки, а тому не є суб'єктом, який має право вимагати встановлення сервітуту. Цей факт не заперечувався Слов'янською міською радою.
Отже потреби у розміщенні другим відповідачем тимчасової споруди на спірній земельній ділянці не було.
Обов'язковою умовою для встановлення сервітуту є умова щодо неможливості задоволення потреби осіб у інший (ніж встановлення сервітуту) спосіб.
В матеріалах справи відсутні докази того, що потреби ФОП ОСОБА_5 в розміщенні тимчасової споруди не могли бути задоволені іншим способом.
Відповідно до ст.33 ГПК України кожна із сторін повинна довести обставини справи, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідачі не довели суду законність надання ФОП ОСОБА_5 земельної ділянки у користування шляхом встановлення земельного сервітуту без проведення торгів, аукціонів та неможливість передачі земельної ділянки в оренду.
З огляду на викладене судова колегія вважає, що ФОП ОСОБА_5 не може бути суб'єктом правовідносин, що виникають з приводу встановлення земельного сервітуту.
Посилання другого відповідача (ФОП ОСОБА_5.) на Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011р. №244, судовою колегією не приймаються, оскільки вказаним порядком не передбачено укладення договору особистого строкового земельного сервітуту для розміщення тимчасовою споруди.
Крім того, з цього приводу, судова колегія вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно із частиною 2 ст.28 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.
Частиною 4 статті 28 згаданого вище Закону встановлено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури.
Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 22.10.2011р., затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.11.2011р. за № 1330/200068 (далі-Порядок), який визначає механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності та не містить жодних положень щодо правових підстав набуття суб'єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки.
Замовник, який має намір встановити ТС звертається до відповідного виконавчого органу із відповідною заявою у письмовій формі про можливість встановлення ТС (п.2.2. Порядку).
До заяви додається вичерпний перелік документів, графічні матеріали з зазначенням бажаного місця розташування ТС, виконані замовником у довільній формі та топографічній основі М 1:500 креслення контурів тимчасової споруди з прив'язкою до місцевості, реквізити замовника (п.2.3. Порядку).
Пунктами 2.4 та п.2.5. Порядку визначено, що орган з питань містобудування та архітектури визначає відповідність намірів щодо місця розташування ТС комплексній схемі розміщення ТС (у разі її наявності) будівельним нормам та повідомляє про результати відповідності замовника. Тобто на даному етапі відповідний орган з питань містобудування та архітектури визначає лише можливість розміщення ТС на певній території населеного пункту згідно будівельних норм даної місцевості та комплексної схеми розміщення певного населеного пункту.
У п.2.6. Порядку передбачено, що для оформлення паспорта прив'язки замовник звертається до органу з питань містобудування та архітектури із заявою щодо оформлення паспорта прив'язки ТС, до якої наряду з іншими документами надає схему розміщення ТС, що затверджено Додатком 1 Порядку. Так, Додаток 1 містить форму схеми розміщення ТС з вказівкою площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування. Звідси випливає, що перш ніж оформити паспорт прив'язки, суб'єкт господарювання має отримати документи на землекористування (процедура їх отримання визначається іншими нормативно-правовими актами) і лише після їх отримання він може звертатися за оформленням паспортів прив'язки.
Згідно з п.2.6. Порядку для оформлення паспорта прив'язки замовник звертається до органу з питань містобудування та архітектури із додатковою заявою щодо оформлення паспорта прив'язки ТС, до якої надаються перелічені документи згідно Додатку 1. Зокрема, схема розміщення тимчасової споруди, де має вказується площа земельної ділянки згідно з документами на землекористування.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, до моменту оформлення паспорту прив'язки, суб'єкт господарювання має отримати документи на землекористування згідно діючого законодавства та після їх отримання має звернутися для оформлення паспорту прив'язки розміщення ТС.
З огляду на вимоги п.2.27 Порядку внесення таких даних без наявних документів на право землекористування тягне за собою анулювання паспорта прив'язки.
Отже, розміщення тимчасових споруд і оформлення земельних ділянок у користування є різними за змістом питаннями, які регулюються різними нормативно-правовими актами.
Такі висновки викладені Київським апеляційним адміністративним судом при розгляді апеляційної скарги на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.04.2012р. (справа № 2а-3088/12/2670 за адміністративним позовом про визнання недійним наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 22.10.2011, яким затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 №1330/20068).
Тому твердження заявник апеляційної скарги, що підставою для розміщення тимчасової споруди є саме паспорт прив'язки тимчасової споруди, який в цьому випадку ніким не визнаний незаконним, ніким не скасований, а отже у відповідача 2 була підстава для розміщення своєї ТС, оскільки це не передбачено вищезазначеним Порядком, є безпідставним.
Колегія суддів вважає, що за відсутності у ФОП ОСОБА_5 права на земельний сервітут міська рада мала можливість розпорядитися вказаною спірною земельною ділянкою шляхом передачі в оренду відповідно до приписів діючого законодавства.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією за законами України.
Згідно з ч.1 ст.10 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України. цим та іншими законами.
У статті 12 ЗК України, п.34 ч.1 ст.26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні зазначено, що сільська, селищна, міська рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно до закону та в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Підстави та порядок передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності встановлений статтями 124, 134 Земельного кодексу України та нормами Закону України "Про оренду землі".
Отже, враховуючи мету укладення спірного договору - провадження підприємницької діяльності, а також оплатний характер цього договору, колегія суддів вважає, що між сторонами склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельною ділянкою для ведення другим відповідачем підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі, наведеному у ст. 1 Закону України "Про оренду землі".
Крім того, як вже зазначалося вище, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.
З аналізу норм матеріального права, яким регулюються правовідносини з встановлення сервітуту, вбачається, що сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками (користувачами) земельних ділянок з метою усунення недоліків своєї ділянки задля задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
На момент укладення договору про встановлення земельного сервітуту ФОП ОСОБА_5 не була власником (користувачем) земельної ділянки, для задоволення потреб користування якою встановлено сервітут за рахунок встановлення обмеження у користуванні іншою земельною ділянкою.
Отже, суть правовідносин між сторонами за спірним договором, їх зміст та мета отримання земельної ділянки не відповідає такому правовому інституту, як земельний сервітут.
Зазначене свідчить про те, що договір сервітуту укладений з порушенням норм чинного земельного законодавства. Передача земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному ст. ст. 124, 134 Земельного кодексу України та згідно положень Закону України "Про оренду землі".
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5-6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
За приписами вищевказаної статті ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Враховуючи вищенаведені обставини, колегія суддів вважає, що правовий зміст спірного договору про встановлення особистого строкового сервітуту суперечить вищезазначеним положенням Цивільному кодексу України, Земельному кодексу України та Закону України Про оренду землі , адже цей договір не спрямований на реальне настання наслідків, що ними обумовлені.
За приписами статті 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Згідно ч.1 ст.21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Приймаючи до уваги, що рішення сесії Слов'янської міської ради №6-LXXIV-6 від 20.02.2015р. про укладення договорів строкового особистого сервітуту в частині пункту 1 Додатку до цього рішення, було прийнято з порушенням зазначених норм чинного на той час законодавства, колегія суддів вважає, що господарський суд дійшов обґрунтованого висновку щодо визнання незаконним цього рішення.
Також колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно того, що оскільки договір строкового особистого сервітуту від 16.03.2015р. був укладений між відповідачами в порушення вищенаведених норм діючого законодавства та фактично за цим договором другому відповідачу у справі земельна ділянка надана у користування на умовах оренди (договір оренди землі), порядок укладання якого регулюється, насамперед, Земельним кодексом України та Законом України Про оренду землі .
Положеннями ч. 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 ст. 203 цього Кодексу, є підставою для визнання правочину недійсним. При цьому, за змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Як визначено в ст. 93 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Відповідно до ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 792 ЦК України, ст. 13 Закону України "Про оренду землі" за договором оренди земельної ділянки орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк.
За приписами ст. 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.
Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Законом.
Аналізуючи матеріали справи, суд зазначає, що оскаржуваний правочин не відповідає вимогам законодавства щодо надання в користування земельної ділянки. При цьому, судом береться до уваги, що відповідачу 2 фактично було надано в користування земельну ділянку поза процедурою торгів, та за відсутності відповідного рішення власника земельної ділянки.
З огляду на наведене, позовні вимоги прокурора щодо визнання недійсним договору строкового особистого сервітуту від 16.03.2015р. є такими, що підлягають задоволенню.
Як вбачається з матеріалів справи, прокурором заявлено вимогу щодо застосування наслідків недійсності правочину.
Постановою Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 встановлено, що правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) або в інших (п.2.5). Частиною 3 статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє (п.2.7).
Оспорюваний договір сервітуту, відноситься до такого виду договорів, за якими повернення сторони в первинне положення практично неможливо, тому у такій ситуації припинення дії договорів, визнаних судом недійсними, відбувається на майбутнє (стаття 236 Цивільного кодексу України)
У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину, який є оспорюваним (а не нікчемним), господарському суду слід виходити зі змісту позовних вимог. Якщо спір з приводу таких наслідків між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України, частиною 2 статті 208 Господарського кодексу України.
Статтею 216 Цивільного кодексу України закріплено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Ураховуючи вище наведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскаржуваний договір строкового особистого сервітуту підлягає припиненню лише на майбутнє і двосторонню реституція за таких договором не проводиться, передана у фактичне користування ФОП ОСОБА_5 земельна ділянка підлягає поверненню саме Слов'янській міській раді Донецької області.
Отже, господарським судом Донецької області правомірно задоволено позовні вимоги Слов'янської місцевої прокуратури Донецької області з огляду на те, що прокурором обґрунтовано належними та допустимими доказами порушення інтересів держави прийняттям оспорюваного рішення та укладанням спірного договору, оскільки саме державою здійснюється особлива охорона землі як національного багатства в силу статті 14 Конституції України, а недотримання першим та другим відповідачами встановленої статтями 124, 134 Земельного кодексу України та Законом України "Про оренду землі" процедури передачі спірної земельної ділянки другому відповідачу у платне володіння та користування порушує ці інтереси.
Доводи заявника апеляційної скарги про порушення і неправильне застосування господарським судом норм матеріального права при прийнятті оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження.
Донецький апеляційний господарський суд під час розгляду справи було враховано правову позицію Вищого господарського суду України, викладену у постановах від 04.04.2017р. у справі №905/3069/15, від 20.04.2017р. у справі № 905/1553/16, від 17.08.2017р. у справі № 920/625/16, від 05.09.2017р. у справі № 905/3546/16.
На підставі вище наведеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що прийняте господарським судом рішення відповідає статтям 43, 85 ГПК України, вимогам щодо законності та обґрунтованості, підстав для його скасування з мотивів, наведених в апеляційній скарзі не вбачає.
За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду. підлягає залишенню без змін.
Судові витрати покласти на заявника апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 33, 43, 49, 99, 101, 102, 103, 105 ГПК України, Донецький апеляційний господарський суд, -
П О С Т А Н О В И В :
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, м.Краматорськ Донецької області на рішення господарського суду Донецької області від 16.05.2017 у справі № 905/727/17 - залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Донецької області від 16.05.2017р. у справі №905/727/17 - залишити без змін.
Постанова набирає чинності з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Вищого господарського суду України через Донецький апеляційний господарський суд протягом 20 днів.
Головуючий суддя О.І. Склярук
Судді: Т.Д. Геза
Е.В. Сгара
Суд | Донецький апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 07.11.2017 |
Оприлюднено | 12.11.2017 |
Номер документу | 70165177 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Донецький апеляційний господарський суд
Склярук О.І.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні