Рішення

від 23.11.2017 по справі 759/296/17

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/296/17

пр. № 2/759/2146/17

23 листопада 2017 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва

у складі: головуючого судді Ул'яновської О.В.,

секретаря Чернишук К.О.,

за участю: представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача Шегери І.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовними вимогами ОСОБА_3 до Дочірнього підприємства Укравтогаз національної акціонерної компанії Нафтогаз України про скасування наказу, визнання звільнення незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

У cічні 2017 р. позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, просить визнати незаконним та скасувати наказ №252к від 02.12.2016 про переміщення його на посаду начальника АГНКС №1, визнати незаконним звільнення з посади начальника автомобільної газонаповнювальної компресорної станції №2 м. Вінниця РВУ Київавтогаз за прогул без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України з 14.12.2016 на підставі наказу №262 від 14.12.2016, скасувати даний наказ, поновити позивача на посаді начальника автомобільної газонаповнювальної компресної станції, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14.12.2016 по день поновлення, стягнути моральну шкоду в розмірі 25000 грн 00 коп., обґрунтовуючи тим, що позивач з 2002 р. працював у Регіональному виробничому управлінні Київавтогаз на посаді начальника АНГКС №2 м. Вінниця. 02.12.2016 на підставі наказу №252к, позивача переміщено з 05.12.2016 до АГНКС №1 м. Вінниця, у межах спеціальності, обумовленої трудовим договором, з попереднім графіком роботи. З даним наказом позивач не погодився, оскільки АГНКС №1 знаходиться на території іншого населеного пункту, на станції використовується інше технічне обладнання, що унеможливлює виконання обов'язків, без проведення стажування, таке переміщення є фактичним переведенням на роботу до іншої місцевості, що призведе до зміни істотних умов праці, а тому згода працівника на його переведення була обов'язковою, проте, відповідачем даної вимоги дотримано не було. Про незгоду з даним наказом позивач повідомив керівника службовою запискою та продовжував виконувати обов'язки на станції №2. Наказом №262к від 14.12.2016 позивача звільнено згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин. Даний наказ вважає незаконним, оскільки позивач знаходився на території підприємства АГНКС №2, що не може вважатися прогулом. Крім того, через незаконне звільнення позивачу завдано моральної шкоди, що полягає в душевних стражданнях, втрати засобів до існування, оскільки позивач був єдиним годувальником у сім'і, неможливості офіційного працевлаштування на роботу через негативний запис у трудовій книжці.

Представник позивача у судовому засіданні позовну заяву підтримала у повному обсязі, посилаючись на обставини викладені у позовній заяві, просила задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечував, надавши заперечення у письмовому вигляді, позовні вимоги вважає безпідставними, оскільки наказ про переміщення прийнятий у відповідності до чинного законодавства України, законні права та інтереси позивача не порушені. Переміщення працівника відбулось у тій же місцевості, у межах одного підприємства, спеціальності, з попереднім графіком та без змін умов праці, позивач був обізнаний у технічному обладнанні й технологічних процесах станції №1, згоди працівника на таке переміщення не потрібно. Необхідність переміщення відбулось за згодою директора та в інтересах підприємства. Проте, позивач вимоги наказу про переміщення проігнорував, на робочому місці 05.12.2016, 06.12.2016 був відсутній, про що складено відповідні акти, на підставі яких, та раніше застосованих до позивача дисциплінарних стягнень, видано наказ про звільнення останнього із займаної посади згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Суд, всебічно з'ясувавши обставини, на які позивачка посилається як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні, вважає встановленими такі факти та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч.ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що з 01.07.2002 ОСОБА_3 призначено за переведенням на посаду начальника АГНКС №2 м. Вінниця у Регіональному виробничому управлінні Київавтогаз філії Управління Укравтогаз (а.с.12).

Відповідно до наказу управління №252к по особовому складу від 02.12.2016 ОСОБА_3 переміщено з 05.12.2016 до АГНКС №1 м. Вінниця у межах спеціальності, обумовленої трудовим договором, з попереднім графіком роботи та без змін умов праці (а.с. 6-7).

05.12.2016 позивач подав начальнику РВУ Київавтогаз службову записку про неможливість без стажування і вивчення роботи обладнання АГНКС №1 м. Вінниця, повноцінно виконувати посадові обов'язки на станції №1 (а.с. 8).

Згідно відомостей змінного журналу АГНКС № 2 м. Вінниця, розпочатого 04.11.2016, вбачається, що 05.12.2016 та 06.12.2016 позивач працював в АНГКС №2 м. Вінниця (а.с.18-20).

Відповідно до акту від 05.12.2016, 06.12.2016, складеного комісією РВУ Київавтогаз , позивач був відсутнім на робочому місці, а саме, на АГНКС №1 м. Вінниця (а.с. 76, 78).

Про відмову ОСОБА_3 давати будь-які письмові пояснення з приводу відсутності на робочому місці на станції №1 м. Вінниця, складено відповідні акти (а.с. 77, 79).

Наказом в.о. начальника управління №262 к від 14.12.2016 позивача звільнено згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин (а.с. 9).

Відповідно до положень ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку від вільно обирає або на яку він вільно погоджується; держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

ст. 21 КЗпП України вбачається, що при прийнятті на роботу сторони за взаємною згодою визначають зміст трудової функції працівника. В подальшому будь-які зміни допускаються лише в межах та в порядку передбаченому законодавством.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 32 КЗпП України, переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у ст. 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я.

Відповідно до ч. 3 ст. 32 КЗпП України під зміною істотних умов праці слід розуміти: зміну систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інше.

Відповідно до абз. 2 п. 31 постанови пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.1992 Про практику розгляду судами трудових спорів , не вважається переведенням, що потребує згоди працівника, переміщення його на тому ж підприємстві (в установі, організації) на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ на території підприємства в межах тієї ж місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою і з тими ж істотними умовами праці.

Отже, власник не має права вийти за межі трудового договору і його право на переміщення працівників обмежується умовами трудового договору: в межах цих умов переміщення можливе, поза ним - протизаконне. Таким чином, при переміщенні діє принцип незмінності істотних умов договору, тобто залишаються незмінними всі суттєві умови трудового договору (спеціальність, кваліфікація, найменування посади). Наведений висновок міститься в Правовій позиції, яка висловлена Верховним судом України в постанові від 16.12.2015 у справі № 6-1178цс15.

Проте при переміщені позивача на підприємстві та зміни його умов праці відповідач зазначених вимог закону не дотримався.

З вищевикладених обставин убачається, що внаслідок переміщення позивача на підприємстві до АГНКС №1, істотно змінилися його умови праці, а саме, змінилися: найменування посади, зміна функціональних обов'язків, переведення працівника відбулось до іншої місцевості, а тому таке переміщення суперечить вимогам закону.

Відповідачем у судовому засіданні протилежного доведено не було, зокрема, не надано доказів місцезнаходження АГНКС №1 та АГНКС №2 в межах однієї місцевості, витяг з рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради та листи Департаменту архітектури, містобудування та кадастру не є належними доказами підтвердження факту розташування станцій №1 та №2 в межах однієї місцевості, а містять інформацію лише про присвоєння адреси станціям, проте, конкретне місце розташування станцій №1 та №2 дані документи не містять. Крім того, на вимогу суду, відповідачем не надано посадову інструкцію начальника автомобільної газонаповнювальної компресорної станції №1 для порівняння посадових завдань та обов'язків начальника станції №1 та №2, встановлення відмінностей, співпадань завдань для даної категорії працівника.

У зв'язку з наведеним, наказ про переміщення №252к від 01.12.2016 є незаконним та підлягає скасуванню.

Що стосується визнання незаконним звільнення на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України на підставі наказу №262 к від 14.12.2016, скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, суд зазначає наступне.

У відповідності до п. 4 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Пунктом 24 Постанови пленуму №9 зазначено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин. Невихід працівника на роботу в зв'язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин.

Позивач не відмовлявся від переведенні до станції №1, він повідомив керівництво про неможливість виконання обов'язків без проведення відповідного стажування, оскільки технічне обладнання та процеси між станціями різняться. А тому продовжував виконувати свої посадові обов'язки на станції №2. З відомостей змінного журналу АНГКС №2 Дочірнього підприємства Укравтогаз регіонального виробничого управління Київавтогаз вбачається, що ОСОБА_3 05.12.2016, 06.12.2016 був присутній на роботі в АНГКС №2, зазначено про роботи, виконані на протязі зміни. Проте, відповідач на дану обставину уваги не звернув. Крім того, судом встановлено, що переміщення позивача відбулось незаконно, а тому відсутні правові підстави для звільнення даного працівника з посади на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України, позивач був присутнім на роботі, місце прогулу в даному випадку не має місце. А відтак, вимоги чинного законодавства України під час звільнення, відповідачем були порушені, тому наказ про звільнення позивача з займаної посади не може вважатися законним і підлягає скасуванню, а позивач - поновленню на роботі.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком.

Відповідно до п. 5 роз. IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з абз. 1 п. 8 роз. IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (середньогодинна) заробітна визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

З огляду на викладене при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку.

Крім того, положеннями розділу ІІІ Порядку передбачені виплати, які підлягають і не підлягають урахуванню (зокрема, одноразові виплати, соціальні виплати, окремі види премій тощо) при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу.

Аналогічний правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду України від 21.01.2015 та від 01.03.2017, від 14.09.2016, від 23.01.2011 справа №6-87цс11, 16.12.2015 справа № 6-648цс15.

Згідно довідки про доходи №136-06 від 21.11.2017, заробітна плата позивача за останні два місяці роботи складає: листопад 2016 р. - 8213 грн 51 коп. та грудень 2016 р. - 8846 грн 26 коп. (а.с.188).

Середньоденна заробітна плата ОСОБА_3 становить 710 грн 82 коп., яка визначається шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку).

Позивача звільнено з посади 14.12.2016, а тому саме з цієї дати підлягає стягнення середнього заробітку з час вимушеного прогулу. У грудні 2016 позивач відпрацював 9 днів, що підтверджується відомостям змінного журналу.

Згідно до листа Мінсоцполітики від 05.08.2016 за №11535/0/14-16/13 також встановлено кількість робочих днів у 2017 р., відповідно до якої: у січні - 20, у лютому - 20, загалом у березні - 22 робочих днів, квітні - 19 днів, травні- 20, червні - 20 днів, липні-21 день, серпні-22, вересень (станом на 26.09.2017)-18 днів.

Отже, у 2017 році кількість днів вимушеного прогулу позивача дорівнює 182 дні.

Таким чином, з урахуванням ч. 2 ст. 235 КЗпП України, загальна кількість днів вимушеного прогулу за 2016-2017 дорівнює 182+9= 191 робочий день.

Таким чином, середня заробітна плата ОСОБА_3 за час вимушеного прогулу розраховується за наступною формулою: середньоденна заробітна плата ( грн.) * кількість днів вимушеного прогулу (191 робочий день) = 135766 грн 62 коп.

Отже, ОСОБА_3, у зв'язку з незаконним звільненням, підлягає до сплати сума вимушеного прогулу у розмірі 135766 грн 62 коп.

Щодо вимоги позивача про стягнення витрат за моральну шкоду, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Статтею 237-1 КЗпП України встановлено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Статтею 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно з вимогами ст. 57-60 ЦПК України засобами доказування у цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду Про судове рішення у цивільній справі №14 від 18.12.2009 передбачено, що відповідно до принципу безпосередності судового розгляду рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.

У порушення наведених положень, позивачем не надано обгрунтованих доказів завдання моральної шкоди, заподіяння душевних страждань, відомостей про те, що позивач був єдиним годувальником у сім'ї, не надано доказів того, які спроби, дії вчинялися позивачем для працевлашування на інших підприємствах та відмови у прийнятті на іншу роботу, а отже в задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди належить відмовити.

Встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини, якими обґрунтовуються вимоги позивача підтверджуються дослідженими в судовому засіданні матеріалами справи.

Задовольняючи частково позовні вимоги суд також керувався принципами справедливості, добросовісності та розумності відповідно до вимог ст. 3 ЦК України з урахуванням балансу інтересів сторін.

Згідно зі ст. 79 ЦПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 88 ЦПК України якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 4 ЗУ "Про судовий збір" при поданні позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою 1% від ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (640 грн 00 коп.) та не більше п'яти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (8000 грн 00 коп.).

Отже, загальна сума задоволених вимог позивача складає 135766 грн 62 коп. та з відповідача підлягає стягненню судовий збір в дохід держави у розмірі 640 грн. 00 коп.

На підставі викладеного, керуючись вимогами Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6.11.1992 Про практику застосування судами трудових спорів , №4 від 31.03.1995 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди ; постановою Кабінету Міністрів України від 8.02.1995 №100; ст.ст. п. 4 ст. 31, 32, 40, 235, 237, 237-1 КЗпП України; ст.ст. 3, 23, 1167 ЦК України; ст.ст. 10, 11, 30, 57-61, 88, 179, 209, 212-215, 218, 223, 360-7 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_3 до Дочірнього підприємства Укравтогаз національної акціонерної компанії Нафтогаз України про скасування наказу, визнання звільнення незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Регіонального виробничого управління Київавтогаз №252к від 02.12.2016 про переміщення ОСОБА_3 на посаду начальника АГНКС №1.

Визнати незаконним звільнення ОСОБА_3 з посади начальника автомобільної газонаповнювальної компресорної станції №2 м. Вінниця Регіонального виробничого управління Київавтогаз за прогул без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України з 14.12.2016 на підставі наказу №262 від 14.12.2016.

Скасувати наказ Регіонального виробничого управління Київавтогаз №262 від 14.12.2016 про звільнення ОСОБА_3 з посади начальника автомобільної газонаповнювальної компресорної станції №2 м. Вінниця Регіонального виробничого управління Київавтогаз за прогул без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_3 на посаді начальника автомобільної газонаповнювальної компресорної станції №2 м. Вінниця Регіонального виробничого управління Київавтогаз з 15.12.2016.

Стягнути з Регіонального виробничого управління Київавтогаз (ЄДРПОУ 37099108) на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14.12.2016 по 26.09.2017 у розмірі 135766 грн 62 коп.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України рішення в частині поновлення ОСОБА_3 на роботі та виплати йому середнього заробітку у розмірі підлягають негайному виконанню.

Стягнути з Дочірнього підприємства Укравтогаз національної акціонерної компанії Нафтогаз України (код ЄДРПОУ 36265925) в дохід держави судовий збір у розмірі 640 грн. 00 коп.

У решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через районний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення, а особами, які не були присутні в судовому засіданні протягом десяти днів з дня отримання рішення суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя: