Постанова

від 13.12.2017 по справі 910/16584/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" грудня 2017 р. Справа№ 910/16584/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Скрипки І.М.

суддів: Суліма В.В.

Куксова В.В.

за участю представників сторін:

від позивача: Кобенко О.Ю. - довіреність б/н від 20.02.2017

від відповідача: Букєєв В.А. - довіреність №1-12/17 від 01.12.2017

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Шангрила" на рішення Господарського суду міста Києва від 26.10.2017 (повний текст підписано 02.11.2017)

у справі № 910/16584/17 (суддя Сівакова В.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аустеніт Трейд"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Шангрила"

про стягнення 42 855,77 грн.

В судовому засіданні 13.12.2017 відповідно до ст.ст. 85, 99 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2017 Товариство з обмеженою відповідальністю "Аустеніт Трейд" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Шангрила" про стягнення 42 855,77 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.10.2017р. у справі №910/16584/17 позов задоволено частково.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Шангрила" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Аустеніт Трейд" 9 122,50 грн. штрафу, 11 355,27 грн. збитків від зміни індексу інфляції, 21 255,34 грн.- 24% річних, 1 558,09 грн. витрат по сплаті судового збору, в іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове.

Апеляційна скарга обґрунтована порушенням судом норм процесуального та матеріального права, неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.

Апелянт вважає, що позивач в порушення встановленого сторонами в п. 4.3 договору поставки строку оплати товару, не дочекавшись від відповідача 100% попередньої оплати здійснив поставку товару. У зв'язку з цим, та думку апелянта, до спірних правовідносин слід застосовувати вимоги ч. 2 ст. 530 ЦК України, яка пов'язує виконання зобов'язання покупцем з момент пред'явлення постачальником вимоги про сплату боргу.

Щодо стягнення штрафу в розмірі 10%, вважає, що право на його стягнення виникло у позивача з 20.09.2016 по 20.09.2017.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу відповідача 14.11.2017 передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Скрипці І.М., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Сулім В.В., Куксов В.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.11.2017 колегією суддів у визначеному складі прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 13.12.2017.

Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції 13.12.2017 підтримав апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, просив її задовольнити, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове про відмову в позові.

Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції 13.12.2017 проти задоволення апеляційної скарги відповідача заперечував з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Відповідно до частини 1 статті 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно статті 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників апеляційного провадження, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 12.12.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Аустеніт Трейд" (постачальник, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Шангрила" (покупець, відповідач) було укладено договір поставки № 2.1 (далі - договір).

Відповідно до п. 1.1 договору постачальник зобов'язався поставити у власність покупця за його замовленням металопрокат ( далі - товар), а покупець зобов'язався прийняти товар та здійснити оплату його вартості на умовах викладених в цьому договорі.

Згідно з п. 1.2 договору асортимент, кількість, ціна, загальна вартість товару та супутніх послуг (порізка, порубка, розвантаження або доставка) визначається в рахунках-фактурах та накладених, які є невід'ємною частиною цього договору.

Спір виник в зв'язку з тим, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань за договором оплату отриманого товару своєчасно не здійснив, у зв'язку з чим позивачем нараховані штраф, збитки від зміни індексу інфляції та 24% річних.

Відповідно до п. 7.1 договору він набирає чинності з моменту його укладення сторонами та діє до 31.12.2015 в частині поставки товару покупцю, а в частині здійснення розрахунків - до моменту повного виконання покупцем своїх зобов'язань. Якщо за двадцять календарних днів до закінчення строку дії даного договору будь-яка із сторін письмово не попередить іншу сторону про припинення дії даного договору або між сторонами не буде укладений новий договір, даний договір вважається автоматично пролонгованим на кожний наступний календарний рік на тих же умовах.

Судом встановлено, що доказів на підтвердження виявлення небажання продовжувати договірні правовідносини у спосіб, визначений вищевказаним пунктом договору або доказів укладення нового договору, сторонами не подано, а отже договір є продовженим двічі, тобто до 31.12.2017.

Відповідно до п. 4.3 договору покупець здійснює оплату товару, що постачається за цим договором у національній валюті України на умовах 100%-ї попередньої оплати.

Позивачем виставлено позивачу рахунок-фактуру № АТ-0000626 від 11.05.2016 про сплату товару на суму 91 225,00 грн.

Згідно з п. 2.3 договору товар передається покупцю на підставі накладної, яка оформлюється згідно замовлення. Замовлення на товар передається покупцем та приймається постачальником через представника або по телефону.

З матеріалів справи вбачається, що позивач передав, а відповідач прийняв товар на загальну суму 91 225,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № АТ-0001651 від 12.05.2016, а саме: лист н/ж (AISI) 2х1250х2500 2В в кількості 2000 кг, лист н/ж (AISI) 1,5х1250х2500 2В в кількості 225 кг без будь-яких зауважень щодо якості, кількості та інших умов поставки.

Оскільки відповідачем належними та допустимими доказами не підтверджено припинення дії спірного договору поставки, відсутність посилань у виставленому рахунку-фактурі та видатковій накладній на договір поставки №2.1 від 12.12.2014, не свідчить про те, що поставка була здійснена не на виконання вказаного договору, укладеного між сторонами.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було здійснено оплату товару позивачу поступово наступним чином: 02.08.2016 в сумі 2 000,00 грн., 03.08.2016 в сумі 2 000,00 грн., 05.08.2016 в сумі 2 000,00 грн., 05.05.2017 в сумі 5 000,00 грн., 15.05.2017 в сумі 20 000,00 грн. та 25.05.2017 в сумі 60 225,01 грн.

Місцевим господарським судом встановлено, що відповідач, в порушення умов договору, у визначені строки оплату за товар не провів, а отже є таким, що прострочив виконання зобов'язання.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду з огляду на наступне.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 ГК України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Згідно ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона -постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі - продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У відповідності до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Абзацом 1 ч. 1 ст. 193 ГК України визначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 1 ст. 216 ГК України встановлено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно з ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом зокрема сплата неустойки.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Частина 2 ст. 551 ЦК України визначає, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Згідно ч. 4 ст. 213 ГК України штраф як різновид неустойки, може бути встановлений договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Отже, пеня і штраф є різновидами неустойки, які не можна ототожнювати.

Відповідно до п. 6.1 договору в разі прострочення покупцем оплати товару, покупець сплачує на користь постачальника штраф у розмірі 10% від вартості несвоєчасно оплаченого товару.

Отже, при укладанні договору сторони визначили відповідальність за порушення зобов'язання щодо сплати отриманого товару.

Колегія суддів, здійснивши перевірку наданих позивачем розрахунку штрафу, дійшла висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 9 122,50 грн. штрафу, що становить 10% від вартості несвоєчасно оплаченого товару в сумі 91 225,00 грн.

Оскільки відповідачем не було своєчасно оплачено всю вартість поставленого товару на суму 91 225,00 грн., відповідно 10% відраховуються від вказаної суми, а не від суми 87 225,00 грн. (борг станом на 20.09.2016), як помилково вважає апелянт (відповідач).

Крім цього, позивачем заявлено до стягнення 12 398, 21 грн. інфляційних втрат та 21 335, 06 грн. 24% річних у зв'язку з порушенням відповідачем строків оплати товару.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Індекс інфляції є щомісячним показником знецінення грошових коштів і розраховується він не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць. За таких обставин застосовувати індекс інфляції у випадку, коли борг виник у певному місяці і в тому же місяці був погашений, - підстави відсутні. Крім того, при розрахунку інфляційних нарахувань мають бути враховані рекомендації, викладені в листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997 "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ", згідно з якими при застосування індексу інфляції слід умовно вважати, що сума, внесена за період з 1 до 15 числа відповідного місяця, наприклад, травня, індексується за період з врахуванням травня, а якщо з 16 до 31 числа, то розрахунок починається за наступного місяця - червня.

Індекс інфляції є статистичною інформацією, яка щомісячно надається Держкомстатом та публікується в газеті "Урядовий кур'єр" та на офіційному веб-сайті Державного комітету статистики України (http://www. ukrstat.gov.ua).

Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції є правом кредитора, яке він може реалізувати, а може від нього відмовитися. Якщо кредитор приймає рішення вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, він має враховувати індекс інфляції за кожний місяць (рік) прострочення незалежно від того, чи був в якійсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція), а отже, сума боргу в цьому періоді зменшується.

Згідно з п. 4.4 договору сторони визначили, що покупець у разі прострочення виконання грошового зобов'язання по оплаті товару сплачує постачальнику 24% річних з простроченої суми.

Отже, з урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що пунктом 4.4 договору сторони узгодили інший розмір річних, сплата яких передбачена в порядку ст. 625 ЦК України.

Перевіривши розрахунок позивача в частині нарахування інфляційних втрат за період з 05.05.2017 по 14.05.2017 та з 15.05.2017 по 24.05.2017, та розрахунок 24% річних з 12.05.2016 по 04.05.2017 на відповідні суми заборгованості після часткових оплат поставленого товару, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновками господарського суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог у зв'язку з помилковими розрахунками позивача.

Як вірно встановлено судом, позивачем не враховано, що у періоди нарахування була дефляція.

З огляду на вищевикладене, судом було здійснено власний розрахунок інфляційних втрат, які складають 11 355,27 грн. та 24% річних, які складають 21 255,34 грн. і підлягають задоволенню, відповідно в решті вимог про стягнення 24% річних та інфляційних втрат слід відмовити.

Оскільки за умовами договору відповідач мав здійснити попередню 100% оплату товару, яку не здійснив, але товар 12.05.2016 по накладній № АТ-0000626 від 11.05.2016 отримав без будь-яких зауважень щодо якості, кількості та інших умов договору поставки, відповідно з 12.05.2016 у нього виник обов'язок з оплати отриманого товару, а не після отримання від позивача претензії від 23.02.2017.

З огляду на викладене, суд критично ставиться до доводів апелянта про те, що постачальник в порушення встановленого сторонами в п. 4.3 договору поставки строку оплати товару, не дочекавшись від відповідача 100% попередньої оплати здійснив поставку товару.

Відтак місцевим господарським судом було повністю досліджено момент виникнення зобов'язань відповідача перед позивачем з оплати товару за договором поставки.

Таким чином, на зобов'язання по оплаті товару за рахунком-фактурою № АТ-0000626 від 11.05.2016, що виникли після укладання договору поставки №2.1 від 12.12.2014 та впродовж його дії, поширюються дія вказаного договору поставки.

Стосовно викладеної в апеляційній скарзі Товариства з обмеженою відповідальністю "Шангрила" заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності до заявлених вимог щодо стягнення штрафу, судова колегія зазначає наступне.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі "Відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

За змістом частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідачем під час розгляду справи в суді першої інстанції заява про застосування наслідків спливу позовної давності до вимог про стягнення штрафу не подавалась, про це зазначено лише в апеляційній скарзі.

Колегія суддів враховує позицію Верховного Суду України, викладену в постанові №6-780цс15 від 30.09.2015, що нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках передбачених законом може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності.

Оскільки стаття 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності.

Виходячи з вищевикладеного, враховуючи наявність доказів вчинення судом першої інстанції дій щодо належного повідомлення учасників процесу про день, час та місце розгляду справи, участь представника відповідача в судових засіданнях першої інстанції, колегія суддів відмовляє у задоволенні поданої суду апеляційної інстанції заяви відповідача про застосування наслідків спливу строків позовної давності щодо вимог про стягнення штрафу у даній справі.

Решта доводів апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального і процесуального права не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Нормами статті 43 ГПК України визначено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно ст. ст. 32-34 ГПК України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.

Таким чином, застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права відповідає встановленим обставинам справи, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги, у зв'язку з відмовою в її задоволенні, на підставі ст. 49 ГПК України покладаються на апелянта.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 49, 99, 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Шангрила" на рішення Господарського суду міста Києва від 26.10.2017 у справі №910/16584/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 26.10.2017 у справі №910/16584/17 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/16584/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя І.М. Скрипка

Судді В.В. Сулім

В.В. Куксов