Ухвала

від 11.01.2018 по справі 547/593/17

СЕМЕНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

СЕМЕНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Шевченка, 41-а, смт Семенівка, Полтавська область, 38200

тел. (05341) 9-17-39, факс (05341) 9-17-39, 9-15-37

Справа №547/593/17

Провадження №2-п/547/1/18

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2018 року смт Семенівка, Полтавська область

Семенівський районний суд Полтавської області в складі:

головуючого судді В.Ф.Харченка,

за участі секретаря судового засідання Н.П.Козулі,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2 цивільну справу за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Єврокар Україна" про перегляд заочного рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 11.10.2017 у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Єврокар Україна" про захист прав споживачів, про стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ "Єврокар Україна " , як відповідач, звернулося до Семенівського районного суду Полтавської області із заявою про перегляд заочного рішення вказаного суду від 11.10.2017 у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до "Єврокар Україна" про захист прав споживачів, про стягнення коштів. Відповідач вважає, що заочне рішення має бути скасоване і розгляд справи призначено у загальному порядку.

В обґрунтування заяви вказано, що заочне рішення прийнято з порушенням норм матеріального і процесуального права, висновки суду суперечать чинному законодавству України та укладеному сторонами правочину, а отже є незаконним та підлягає скасуванню.

На судовий розгляд, що було призначено на 01.08.2017 на 14 год. 30 хв., представник відповідача направив на адресу суду клопотання про передачу справи на розгляд іншому суду за підсудністю, до цього часу копії ухвали на вищезазначене клопотання Товариством отримано не було. Таким чином, вважає, що у суду були відсутні підстави проводити заочний розгляд справи, оскільки представник відповідача не отримав копію ухвали про прийняте рішення на подане відповідачем клопотання.

Заочне рішенням ухвалено без належного ознайомлення з матеріалами справи та нормами чинного законодавства України, та до відносин, що виникли між сторонами, були помилково застосовані невірні норми законодавства, а також прийняті безпідставні та зацікавлені свідчення позивача. Судом було порушено основний принцип цивільного законодавства України, а саме свободу договору та свободу підприємницької діяльності. Судом не було звернуто належної уваги, що між сторонами було укладено цивільно-правовий договір з дотримання усіх істотних умов даного виду правочину, сторони погодили між собою певні права та обов'язки, а також умови, які зобов'язані виконувати.

Відповідно до ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є: свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини;

Неможливо погодитись з висновком суду, що правовідносини, що виникли при укладенні договору фінансового лізингу, укладеного між сторонами, не відповідають вимогам Закону України "Про захист прав споживачів" та погоджені раніше сторонами умови, є несправедливими та вкрай не вигідними для позивача та не відповідає принципам добросовісності. Правовідносини, що виникли між сторонами правочину мають відповідати в першу чергу спеціальним законам, які регулюють такий вид економічної діяльності, як фінансовий лізинг, та умови Закону України "Про захист прав споживачів" можуть бути застосовано до виниклих правовідносин лише з урахуванням та у сукупності з нормами спеціального законодавства. Крім того, чинним законодавством України передбачено захист не тільки споживачів послуг, Законом на рівні зі споживачами також захищено права та обов'язки суб'єктів господарювання, що здійснюють певний вид економічної діяльності відповідно до норм чинного законодавства України, які несуть певні ризики та мають на меті отримати прибуток з подальшою сплатою відповідних податків та зборів. З оскаржуваного рішення вбачається, що судом застосовано лише норми Закону України "Про захист прав споживачів", проте взагалі не прийнято до уваги норми спеціального законодавства, та не прийнято до уваги перевагу таких норм над іншими.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Судом не було належним чином мотивовано свою позицію щодо визнання недійсним договору фінансового лізингу на підставі норм Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки законодавством чітко передбачена процедура визнання умов договору недійсними на підставі ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Проте, в супереч цьому судом не було зазначено, які саме конкретно вимоги даної норми Закону були порушені, не зазначає в чому саме полягає несправедливість зазначених конкретних умов договору, не зазначає, чи можливо застосувати недійсність правочину в цілому на підставі недійсності окремих його частин.

Визначення поняття несправедливі умови договору закріплено в ч. 2 ст. 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Умови договору, які можуть бути несправедливими визначено у ч. 3 ст. 18 цього закону.

Для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. З ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві, внаслідок чого не визначили: які умови договору є несправедливими (враховуючи, що договір містить 18 пунктів); на підставі яких ознак умови договору є несправедливими, у чому саме полягає несправедливість окремих положень договору.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином, вважаємо, що висновок про несправедливі та недобросовісні умови правочину, є суто суб'єктивними висновком та не відповідають дійсності, крім того, не обґрунтовано належним чином, як те передбачено положеннями ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів". Зокрема, суд формально підійшов до вирішення даного питання та зазначив в загальному значенні своє відношення, проте не дотримався вимог Закону Про захист прав споживачів та не зазначив яка саме конкретна норма договору порушує вимоги, що передбачено ч. 3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", чи є підстави такі умови змінити та/або визнати несправедливими, і чи наявність таких несправедливих умов дають підстави визнати весь договір недійсним.

З оскаржуваного рішення вбачається, що судом було застосовано лише норми Закону України "Про захист прав споживачів", проте взагалі не прийнято до уваги норми спеціального законодавства, та не прийнято до уваги перевагу таких спеціальних норм над загальними, в зв'язку з чим вважаємо, що судом порушено принцип свободи договору та свободи підприємницької діяльності.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналізуючи ж позовну заяву можна стверджувати, що позивачем не доведено обставин справи, а просто здійснено цитування окремих норм закону.

Таким чином, звинувачення Позивача з вищезазначених обставин є безпідставними та необґрунтованими.

Укладення договору було здійснено з дотриманням усіх вимог чинного законодавства України з його повним розумінням сторонами.

Крім того, неможливо погодитись з висновками суду, щодо відсутності ліцензії на здійснення фінансових послуг.

Зауважуємо, що ТОВ "Єврокар Україна" займається виключним видом господарської діяльності по наданню окремої фінансової послуги з фінансового лізингу, що передбачено п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Обов'язкове отримання ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), а саме на надання послуг фінансового лізингу було введено Постановою Кабінету Міністрів від 7 грудня 2016 року № 913 (надалі - Постанова) Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів (надалі - Ліцензійні умови). Зокрема, абзацом 2 пункту 2 вищезазначеної Постанови встановлено: Ліцензійні умови у частині, що стосується суб'єктів господарювання, які провадять діяльність з надання послуг з фінансового лізингу, надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, надання гарантій та поручительства, надання послуг факторингу та довірчого управління фінансовими активами та внесені до дня набрання чинності цією постановою до Державного реєстру фінансових установ або реєстру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, застосовуються через шість місяців з дня набрання чинності цією постановою... .

ТОВ "Єврокар Україна" було внесено до реєстру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги 14.06.2016. Таким чином, на момент укладення Договору, який було підписано 12.04.2017 норми Постанови з питань обов'язкової наявності ліцензії на провадження господарської діяльності з надання послуг фінансового лізингу не діяли.

До моменту набрання чинності Ліцензійними умовами, надання послуг з фінансового лізингу та порядок, якого необхідно було дотримуватись при наданні цієї послуги юридичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги визначено Положенням про надання окремих фінансових послуг юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами від 22.01.2004 № 21 (надалі - Положення про фінансовий лізинг). Так, відповідно до вищезазначеного Положення про фінансовий лізинг, послуги фінансового лізингу надавались на підставі Довідки про взяття на облік юридичної особи, яка видається Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. На момент укладення Договору, та до моменту отримання ліцензії на здійснення господарської діяльності з надання послуг з фінансового лізингу Відповідач здійснював свою діяльність відповідно до Довідки про взяття на облік юридичної особи ФЛ № 568, дата видачі - 14.06.2016). Таким чином, на момент укладення правочину з Позивачем, наявність ліцензії не була обов'язковою.

Розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 3009 від 04.07.2017 прийнято рішення про видачу ТОВ Єврокар Україна ліцензії на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів), а саме на надання послуг фінансового лізингу.

Також, однією з підстав задоволення позовних вимоги позивача, на думку суду, є відсутність нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу на підставі статті 799 ЦК України. Проте, з таким висновком також неможливо погодитись, оскільки для договорів фінансового лізингу обов'язковість укладення правочину у нотаріальному порядку не встановлено Законом.

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умова (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі. якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Закону України "Про фінансовий лізинг" у співвідношенні з ЦК України слід розцінювати як закон, який визначає особливості регулювання відносин за договором фінансового лізингу, тобто є спеціальним у регулюванні зазначених відносин. Це випливає з ч. 2 ст. 806 ЦК України, відповідно до якої до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом . Таким чином спеціальний Закон, що регулює правовідносини з фінансового лізингу, передбачає, що договір фінансового лізингу має бути укладений у письмовій формі з дотриманням відповідних істотних умов. При цьому, норма ст. 799 ЦК України може бути застосована в тому випадку, якщо Судом буде встановлено наявність укладення змішаного договору сторонами та лише у тій частині договору, яка передбачає безпосередню передачу транспортного засобу у користування лізингоодержувачу. Тобто, саме у частині договору, що стосується безпосередньо оренди, елементи якої містяться у укладеному між сторонами договору фінансового лізингу.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 219 ЦК України суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Також суд не звернув належної уваги, що відповідно до п. 1.8. Договору сторони погодили, укласти даний договір у простій письмовій формі з дотримання всіх його істотних умов. Сторони підтверджують, що обраний Предмет Лізингу на момент укладення договору відсутній у Лізингодавця, який буде набуто Лізингодавцем після виконання Лізингоодержувачем умов п. 1.7 та 4.1 даного Договору.

Будь-яка дія має вольовий аспект, тобто імперативно сформовану позицію на виникнення, зміну чи припинення прав. Таким чином, суд має звернути належну увагу, що всі дії позивача були добровільні та розраховані на реальне настання правових висновків, що підтверджує ту суттєву обставину справи, що на момент укладення даного правочину позивача повністю влаштовувала і форма правочину і його умови.

Заява не розглянута 30.11.2017 через відсутність у суді доказів належного повідомлення відповідача про судове засідання, а 14.12.2017 - через перебування судді у відрядженні.

11.01.2017 сторони та їх представники у судове засідання не з'явилися, про яке повідомлені належним чином, що, відповідно до ч. 1 ст. 287 ЦПК України не перешкоджає розгляду заяви.

Вивчивши заяву про перегляд заочного рішення, матеріали справи, судом встановлено таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 287 ЦПК України у результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою: 1) залишити заяву без задоволення; 2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження.

Судом встановлено, що 11.10.2017 Семенівським районним судом Полтавської області ухвалено заочне рішення у справі № 547/593/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Єврокар Україна" про захист прав споживачів, про стягнення коштів. Позов задоволено повністю - з відповідача стягнуто на користь позивача 12568,50 грн, вирішено питання щодо судових витрат (а.с. 48-52).

Як вбачається із заочного рішення, що переглядається, відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК України судом відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про передачу справи на розгляд до Дарницького районного суду м. Києва за місцезнаходженням відповідача (а.с. 27-32), оскільки позов стосується захисту прав позивача як споживача та пред'явлений за зареєстрованим місцем проживання відповідача у Семенівському районі Полтавської області (а.с. 4, 5). Більш того ухвала про відкриття провадження у справі від 31.05.2017 (а.с. 21) набрала законної сили та не була оскаржена відповідачем у частині недотримання правил підсудності.

Вказана ухвала постановлена без виходу судом не виходячи до нарадчої кімнати, її відображено у журналі судового засідання від 11.10.2017 (а.с. 43), що відповідає приписам ст.ст. 198, ч. 5 ст. 209, ч. 2 ст. 210, ст. 293 ЦПК України, у редакції до 15.12.2017. Відповідач має право вчинити дії, передбачені ч. 2 ст. 353 ЦПК України (у редакції з 15.12.2017), щодо вказаної ухвали суду.

Як вбачається із заочного рішення, що переглядається, суд, згідно ч. 1 ст. 360 7 ЦПК України, застосував до спірних правовідносин висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України у справі № 6-2766цс15 від 16.12.2015 щодо недотримання сторонами форми спірного договору.

Зокрема, керуючись правовим висновком місцевий суд вказав, що відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України. Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Надалі, керуючись встановленою судом нікчемністю спірного договору фінансового лізингу від 12.04.2017 № 492 , суд застосував положення до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 216 ЦК України: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Відтак судом зроблено висновок про задоволення позову та стягнення з відповідача на користь позивача сплачені позивачем 12.04.2017 відповідачеві 12568,50 грн за нікчемним правочином - спірним Договором.

Інші вказані у заяві про перегляд заочного рішення обставини не були підставами для позову, не досліджувалися судом (відсутність або наявність ліцензії, статусу фінансової установи, несправедливість умов договору тощо), не ґрунтуються на заочному рішенні, оскільки останнє не містить відповідних даних; не спростовують правильності застосування місцевим судом правового висновку Верховного Суду України у справі № 6-2766цс15 від 16 грудня 2015 року, не спростовують обґрунтованості застосування місцевим судом ст.ст. 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 232 ЦПК України (редакція до 15.12.2017) заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Пунктом 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" від 12.06.2009 N 2 судам надано роз'яснення, що суд скасовує заочне рішення, якщо визнає, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

В Узагальненні практики ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах, складеному Верховним Судом України, судам роз'яснено, що зі змісту ст. 232 ЦПК випливає, що скасування заочного рішення судом, що його ухвалив, можливе у випадку встановлення судом двох обставин: відповідач не з'явився в судове засідання, в якому ухвалено заочне рішення, та не повідомив про причини неявки з поважних причин; докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. Таким чином, суди повинні дотримуватись таких умов проведення заочного розгляду справ: неявка відповідача в судове засідання; належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання; відсутність поважних причин неявки відповідача; відсутність клопотання відповідача про розгляд справи за його відсутності; відсутність заперечень позивача проти заочного розгляду справи. Лише за наявності всіх п'яти умов суд може провести заочний розгляд справи. Правильною є практика тих судів, які скасовують заочне рішення лише за наявності двох підстав, визначених у ст. 232 ЦПК, зокрема, якщо буде встановлено, що відповідач, який був належним чином повідомлений про час та місце судового розгляду, не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 288 ЦПК України (у редакції з 15.12.2017) заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та (або) не повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи зазначене, оцінивши докази, суд робить висновок, що відповідачем не доведено наявність обставин, які згідно ч. 1 ст. 288 ЦПК України є підставою для скасування заочного рішення, а тому суд залишає заяву про перегляд заочного рішення без задоволення.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 287-289, 353 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Єврокар Україна" про перегляд заочного рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 11.10.2017 у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Єврокар Україна" про захист прав споживачів, про стягнення коштів, - залишити без задоволення.

Ухвала не може бути оскаржена і набирає законної сили з моменту проголошення. Заперечення на ухвалу може бути включене до апеляційної скарги на рішення суду.

Суддя В.Ф.Харченко