Рішення

від 25.01.2018 по справі 813/4201/17

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 січня 2018 року №813/4201/17

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого-судді Сподарик Н.І.,

за участю секретаря судового засідання Ванчак М.Л.,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Приватного підприємства ВР-ГРУП до Головного управління ДФС у Львівській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В :

17 листопада 2017 року на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Приватного підприємства ВР-ГРУП до Головного управління ДФС у Львівській області про визнання протиправними і скасування податкових повідомлень-рішень від 14.06.2017 року №0009611404, №0009621404 від 14.06.2017року.

Позовні вимоги ПП ВР-ГРУП обґрунтовує тим, що оспорювані ним податкові повідомлення-рішення не відповідають фактичним обставинам справи, були прийняті контролюючим органом із порушенням норм матеріального права й суперечать чинному законодавству України.

Так, позивач зазначає, що відповідачем проведено позапланову виїзну документальну перевірку ПП ВР-ГРУП , у результаті якої контролюючим органом було встановлено, що господарські операції між позивачем та його контрагентом ПП Іструм (первинне найменування юридичної особи - ПП Діслав ) нібито фактично не здійснювалися та документувалися виключно з метою отримання податкових вигод.

Підставою для такого висновку контролюючого органу була інформація щодо неможливості фактичного надання задокументованих послуг в силу відсутності в контрагента позивача необхідних на те виробничих і трудових ресурсів, а також фактом отримання таким контрагентом подібних послуг по ланцюгу постачання від ТОВ Г.Н.Т. ОСОБА_3 . Контролюючий орган послався на недостатню деталізацію в окремих первинних документах, складених позивачем і контрагентом, щодо складу виконаних робіт і наданих послуг. Окрім того, відповідач зазначає про відсутність товарно-транспортних накладних при наданні послуг із перевезення. При цьому, наведене в сукупності, на думку податкового органу, вказує на нереальність операцій між ПП ВР-ГРУП та ПП Іструм (первинне найменування юридичної особи - ПП Діслав ).

Позивач стверджує, що такі висновки контролюючого органу є хибними, оскільки його операції з указаним контрагентом носили реальний характер, що підтверджується належними та допустимими доказами - укладеними договорами, актами виконаних робіт, актами наданих послуг тощо. При цьому, позивач підкреслює, що всі первинні документи, які складалися при документуванні господарських операцій, відповідають вимогам чинного законодавства та є достатньою законною підставою для відображення в бухгалтерському і податковому обліку відповідних операцій.

Також позивач акцентує увагу на тому, що всі операції, які ставляться під сумнів податковим органом, здійснювалися ним із метою реалізації власної господарської компетенції та були необхідні для провадження його діяльності як суб'єкта господарювання.

Відтак, ПП ВР-ГРУП вважає, що висновки відповідача, яких він дійшов за результатами перевірки, ґрунтуються здебільшого на домислах та необґрунтованих твердженнях, при цьому, податковим органом не було дано належної оцінки усім наявним доказам із урахуванням норм чинного законодавства України, які безумовно та однозначно свідчили про реальність господарських операцій позивача з його контрагентом та, відповідно, про відсутність порушення чинного законодавства України зі сторони саме ПП ВР-ГРУП .

Тож, ПП ВР-ГРУП вважає, що прийняті Головним управлінням ДФС у Львівській області податкові повідомлення-рішення від 14.06.2017 року №0009611404, №0009621404 від 14.06.2017р. є протиправними і підлягають скасуванню.

Ухвалою суду від 20.11.2017 року у даній адміністративній справі було відкрито провадження.

На заперечення позовних вимог відповідачем було подано заперечення на позовну заяву. У запереченнях відповідач обґрунтовує законність оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, а його позиція полягає в наступному.

Відповідач зазначає, що за результатами перевірки позивача відповідачем було встановлено, що господарські операції між ПП ВР-ГРУП і його контрагентом - ПП Іструм фактично не мали місце та не відбувалися. Про це свідчить відсутність даних про наявність у контрагента позивача достатніх ресурсів для виконання будь-яких робіт (зокрема, відсутня інформація щодо штатної чисельності працівників, наявність основних засобів, інших активів тощо). Окрім цього, на підтвердження операцій із транспортування ТМЦ позивачем не було надано товарно-транспортних накладних, що свідчить про нездійснення такого перевезення.

У зв'язку з чим, відповідач прийшов до висновку, що документовані операції між ПП ВР-ГРУП і ПП Іструм насправді не здійснювалися й оформлялися лише для отримання податкових вигод.

Указане в свою чергу свідчить про порушення податкового законодавства, а тому спірні податкові повідомлення-рішення є такими, що прийняті у відповідності до чинного законодавства України і підстав для їх скасування не вбачається.

У судових засіданнях представник позивача позовні вимоги підтримав, надав пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві, просив суд позов задовольнити повністю.

Представник відповідача проти позову заперечила, надала пояснення, аналогічні викладеним у запереченнях та просила суд у позові відмовити повністю.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши і дослідивши подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає до задоволення, з наступних підстав.

Судом встановлено, що ПП ВР-ГРУП як юридична особа зареєстроване 02.12.2013 року Управлінням державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради. На податковий облік позивача взято 03.12.2013 року. У періоді, який перевірявся, ПП ВР-ГРУП було платником податку на прибуток, податку на додану вартість, єдиного соціального внеску.

Як підтверджується матеріалами справи, в період із 10.05.2017 року по 16.05.2017 року ГУ ДФС у Львівській області було проведено документальну позапланову виїзну перевірку ПП ВР-ГРУП (код ЄДРПОУ 39003611) з питань взаємовідносин з ПП Іструм (код ЄДРПОУ 37963451) за вересень 2014 року.

За результатами проведеної перевірки відповідачем було складено акт від 23.05.2017 року №619/13-01-14-04/39003611, у якому було зафіксовано, зокрема, наступні порушення податкового законодавства, допущені ПП ВР-ГРУП у своїй діяльності:

1) п.п.198.1, 198.3, 198.6 ст.198, п.201.10 ст.201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість за вересень 2014 року на суму 95 000,00 грн. по взаєморозрахунках з ПП Діслав (на даний час ПП Іструм );

2) п.п.14.1.27 ст.14, п.44.1, п.44.6 ст.44, п.п.134.1.1 п.134.1 ст.134, п.п.138.1.1 п.138.1, п.138.2, п.138.4, п.п.138.8.1 п.138.8 ст.138, п.п.139.1.9 п.139.1 ст.139 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на прибуток за 2014 рік на суму 30 222,00 грн. по взаєморозрахунках з ПП Діслав (на даний час ПП Іструм ).

Як випливає зі змісту акту від 23.05.2017 року №619/13-01-14-04/39003611, податковий орган дійшов висновку, що операції між ПП ВР-ГРУП і його контрагентом не носили реальний характер, а лише документувалися для отримання позивачем податкових вигод. За висновками відповідача такі операції насправді не мали місця, а тому включення коштів, сплачених за виконані роботи по них до складу витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, та формування податкового кредиту за рахунок сум ПДВ, сплачених у ціні таких робіт, було безпідставним і протиправним, навіть за умови формально правильного оформлення первинних та інших підтверджуючих документів.

В акті перевірки відповідач посилається на відсутність даних про наявність у контрагента позивача достатніх ресурсів для виконання будь-яких робіт. А також посилається на наявну податкову інформацію (згідно інформаційних систем податкової служби), яка засвідчує, що контрагентом придбавалися подібні до надаваних послуги по ланцюжку постачання в третіх осіб, щодо яких також відсутня інформація про можливість виконання такого виду робіт/послуг. Окрім цього, в акті перевірки відображено факт відсутності товарно-транспортних накладних, що, на думку податкового органу, свідчить про нездійснення документованих операцій із перевезення.

На підставі вказаного вище акту від 23.05.2017 року №619/13-01-14-04/39003611 ГУ ДФС у Львівській області було винесено:

- податкове повідомлення-рішення від 14.06.2017 року №0009611404 щодо збільшення суми грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на суму 37 777,50 грн. (+ 30 222,00 грн. податкового зобов'язання, 7 555,50 грн. штрафних (фінансових) санкцій);

- податкове повідомлення-рішення від 14.06.2017 року №0009621404 щодо збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість на суму 118 750,00 грн. (+ 95 000,00 грн. податкового зобов'язання, 23 750,00 грн. штрафних (фінансових) санкцій).

Не погоджуючись із рішеннями ГУ ДФС у Львівській області, позивачем було заявлено означений позов.

У зв'язку з чим, суд, вирішуючи наявний спір, керуючись принципом змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, оцінює доводи й докази позивача, які ним подані на спростування висновків відповідача щодо нереальності й безтоварності господарських операцій із ПП Діслав (на даний час ПП Іструм ) та на підтвердження їх фактичного здійснення сторонами.

Так, спростовуючи висновки відповідача щодо нереальності господарських операцій з ПП Діслав (на даний час ПП Іструм ) та на підтвердження їх реальності, ПП ВР-ГРУП було подано суду ряд документів, а саме, позивачем представлено (в копіях) наступні документи:

- договір поставки №25/08/14 від 25.08.2014 року, укладений між ПП Діслав (постачальник) та ПП ВР-ГРУП (покупець). За умовами цього договору постачальник зобов'язувався поставляти та передати у власність покупця продукцію, а покупець прийняти та оплатити продукцію;

- податкові накладні (№244 від 29.08.2014 року, №8 від 04.09.2014 року, №152 від 25.09.2014 року) та видаткові накладні (№РН-244 від 29.08.2014 року, №РН-8 від 04.09.2014 року, №РН-152 від 25.09.2014 року;

- замовлення №1 від 25.08.2014 року, №2 від 01.09.2014 року, №3 від 22.09.2014 року, що вказує, що ПП ВР-ГРУП просить ПП Діслав здійснити поставку товару;

- акт виконаних робіт №1 від 30.01.2015 року по улаштуванню основ та фундаментів, зведення монолітного залізобетонного каркасу з огороджуючими конструкціями стін для офісних приміщень з виставковими павільйонами по вул.Куліша, 46 в м.Львові;

- акт №3 від 30.09.2014 року по будівництву Багатофункціонального центру обслуговування автомобілів у м.Радехів Львівської області;

- акт списання №СпТ-000003 від 18.09.2014 року;

- довідки складені ПП ВР-ГРУП і ТзОВ Бізнес Сіті Менеджмент про вартість виконаних будівельних робіт та витрати за серпень 2014 року, жовтень 2014 року по реконструкції приміщень по вул.В.Великого.

Розглянувши їх, суд відзначає, що такі документи вказують на замовлення третіми особами в позивача виконання ряду робіт, що належним чином документовано та засвідчує факти їх дійсного виконання й передачі результатів до замовників. І за складом та обсягами такі роботи відповідають тим, які позивач в свою чергу замовляло до виконання ПП Діслав . При цьому, суд зауважує, що таке залучення до виконання договорів інших осіб (субпідрядників) не суперечило домовленостям позивача зі замовниками робіт.

Викладене вище вказує на існування правовідносин, за якими позивач як зобов'язана особа вправі був залучати та залучав для виконання окремих робіт іншу юридичну особу (ПП Діслав ), що в цілому не є протиправним, відповідає умовам укладеного договору. Більш того, суд погоджується з доводами позивача щодо доцільності залучення позивачем такого контрагента з метою забезпечення можливості належного та вчасного виконання замовлених позивачеві технологічно складних і об'ємних робіт.

Оцінюючи встановлені обставини та доводи сторін, суд керувався наступними положеннями чинного законодавства:

Так, відповідно до п.п.134.1.1 п.134.1 ст.134 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) об'єктом оподаткування податком на прибуток підприємств, зокрема, є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135-137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138-143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу.

Пунктом 138.1 статті 138 Податкового кодексу України передбачено, що витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Згідно з п.138.2 ст.138 Податкового кодекс України, витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За змістом приписів п.п.138.1.1 п.138.1 ст.138 Податкового кодексу України витрати операційної діяльності, зокрема, включають: собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2-140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

Пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України встановлено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу. У разі якщо платник податку здійснює виробництво товарів, виконання робіт, надання послуг з довготривалим (більше одного року) технологічним циклом виробництва за умови, що договорами, укладеними на виробництво таких товарів, виконання робіт, надання послуг, не передбачено поетапної їх здачі, до витрат звітного податкового періоду включаються витрати, пов'язані з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг у цьому періоді. Платник податку для визначення об'єкта оподаткування має право на врахування витрат, підтверджених документами, що складені нерезидентами відповідно до правил інших країн.

Відповідно до п.п.139.1.9 п.139.1 ст.139 Податкового кодексу України, не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

За приписами п.198.1 ст.198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту виникає, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

При цьому, п.198.2 ст.198 цього Кодексу передбачено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до п.198.3 ст.198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Тобто необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість є факт придбання товарів та послуг із метою їх подальшого використання в господарській діяльності.

Не відносяться до податкового кредиту, згідно з пунктом 198.6 цієї статті, суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Згідно зі ст.9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність , підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Суд оцінює долучені до матеріалів справи докази в сукупності як такі, що можуть підтверджувати реальне здійснення документованих господарських операцій, позаяк вони оформлені належним чином і в них наявний економічний зміст.

Оцінюючи ж доводи відповідача на заперечення реальності здійснення позивачем задокументованих господарських операцій та на обґрунтування його висновків про порушення позивачем податкового законодавства, які були покладені в основу оспорюваних рішень, суд надає їм критичної оцінки, оскільки, вони не можуть вважатися такими, що повністю і достовірно доводять протиправність діяльності позивача й відтак не є такими, що безсумнівно підтверджують правомірність застосування до позивача відповідальності.

Так, відповідач вважає, що ПП Діслав насправді не виконувалися роботи на користь позивача, оскільки за даними інформаційних систем ДФС у такого контрагента не числяться необхідні для їх виконання ресурси, а також такі не зафіксовані й серед постачальників ПП Діслав .

Однак, на переконання суду, декларована відсутність у контрагента позивача матеріальних і трудових ресурсів для виконання робіт сама по собі не є однозначним свідченням нездійснення таких робіт та не свідчить про безтоварність і нереальність господарських операцій. Наявність власного персоналу чи основних засобів не є обов'язковою умовою здійснення господарських операцій, оскільки вони можуть бути залучені підрядником на інших умовах (за цивільно-правовими договорами або ж іншим способом, у тому числі й поза правовим полем).

Суд також відзначає, що в даному контексті предметом інтересу позивача як господарюючого суб'єкта є в першу чергу бажаний для нього результат, тобто, виконання підрядником робіт, згідно поставлених вимог, а не детальні умови чи організаційні аспекти їх виконання (такі як умови залучення підрядником ресурсів та засобів для виконання робіт). При цьому, провадячи свою підприємницьку діяльність, позивач не зобов'язаний здійснювати перевірку легальності чи правомірності діяльності своїх контрагентів, дотримання ними законодавства України, повноваження їх представників, легальності наявних у них матеріальних засобів і ресурсів, умов залучення ним ресурсів для виконання замовлених робіт тощо, - для цього позивачеві не надано відповідних повноважень та компетенції.

Окрім того, суд відзначає, що самі по собі порушення податкового законодавства, допущені постачальником у ланцюгу постачання товарів/робіт/послуг, тягнуть негативні наслідки саме для такого постачальника та не можуть автоматично впливати на право позивача на віднесення до складу податкового кредиту сум сплаченого в їх ціні податку на додану вартість чи сплачених коштів до складу своїх витрат. І лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями постачальників чи сприяння ухиленню постачальниками товару у ланцюгу постачання від виконання податкових зобов'язань може слугувати підставою для висновку про необґрунтованість податкової вигоди.

Зазначене випливає з актуальної практики Європейського Суду з прав людини, в якій Суд чітко окреслив правило індивідуальної відповідальності платника податків, яке, зокрема, полягає у тому, що добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення законодавства його контрагентом. Зокрема, у п.71 рішення у справі Булвес АД проти Болгарії Європейський Суд з прав людини дійшов такого висновку, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Європейський Суд з прав людини вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності. Вищенаведений висновок Європейський Суд з прав людини повторно підтвердив і в рішенні у справі Бізнес ОСОБА_4 проти Болгарії , п.23 якого зазначено, що у разі виявлення податковими органами невиконання постачальником своїх обов'язків як платника ПДВ, вони могли б розпочати податкову перевірку цього постачальника, з тим щоб стягнути з нього належні платежі та штрафні санкції.

А відтак, навіть за умови достовірного підтвердження обставин щодо порушення податкового законодавства контрагентом позивача чи іншими особами, це не може автоматично підтверджувати порушення податкового законодавства позивачем.

З приводу посилань відповідача на акти про неможливість проведення зустрічних звірок суд зазначає, що сама по собі неможливість проведення податковими органами зустрічних звірок, зокрема, з причин відсутності підприємства за його юридичною адресою не може вважатися доказом вчинення порушень податкового законодавства платником податків.

Окрім того, суд надає критичну оцінку доводам відповідача про нездійснення реального виконання операцій із транспортування товару, які ґрунтуються лише на відсутності товарно-транспортних накладних.

Так, суд відзначає, що правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку, а лише встановлюють права, обов'язки та відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому, документи обумовлені вказаними правилами, зокрема, товарно-транспортна накладна та подорожній лист не є документами первинного бухгалтерського обліку.

Відтак, зважаючи на те, що товарно-транспортні накладні самі по собі не є документами первинного бухгалтерського чи податкового обліку й їх відсутність не можна розцінювати як беззаперечне й самостійне свідчення нереальності спірних операцій, у разі якщо наявні інші документи (зокрема, первинні бухгалтерські документи тощо), що засвідчують здійснення відповідних операцій.

Більш того, відповідно до Закону України Про автомобільний транспорт та Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, обов'язок щодо наявності товарно-транспортної накладної покладено на перевізника та його водія, позивач же до зазначеної категорії суб'єктів не відноситься, а тому не повинен нести тягар відповідальності за їх відсутність.

Відтак, суд підкреслює, що наведені відповідачем аргументи не знайшли свого підтвердження та ґрунтуються на необґрунтованих припущеннях. У зв'язку з чим, суд наголошує на необхідності дотримання позиції Європейського Суду з прав людини, яку він висловив у п.53 рішення у справі Федорченко та Лозенко проти України , п.43 рішення у справі Кобець проти України , відповідно до якої, суд при оцінці доказів керується критерієм доведення поза розумним сумнівом .

Тобто, встановлюючи істину в справі, суд повинен базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби в суду не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву. Таким чином, у даному випадку поза розумним сумнівом, із наданням допустимих і належних доказів, із посиланням на приписи чинного законодавства України повинна доводитися фіктивність і нереальність конкретних господарських операцій, які задекларовані ПП ВР-ГРУП .

У відповідності до ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Такий підхід узгоджується також із практикою Європейського Суду з прав людини, а саме, в п.110 рішення у справі Компанія Вестберґа таксі Актіеболаґ та Вуліч проти Швеції Суд визначив, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.

Однак, наведені ГУ ДФС у Львівській області аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем і його контрагентом при закупівлі робіт і послуг, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень ст.ст.73, 74, 76 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідач, як суб'єкт владних повноважень не надав до суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його висновки та заперечення, та ним не було спростовано доводів позивача, а отже, відповідачем належними документально обґрунтованими доказами не було підтверджено факт нереальності документованих позивачем господарських операцій і їх нездійснення в дійсності.

При цьому, суд також відзначає, що в контексті податкових спорів встановлення обов'язку сплатити податок/позбавлення права отримати податкову вигоду (податковий кредит чи бюджетне відшкодування ПДВ) розглядається як позбавлення власності. Зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Щокін проти України (п.49) Суд вказав, що збільшення податковим органом зобов'язання особи з податку безперечно є втручанням до майнових прав заявника, гарантованих ст.1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, і таке втручання за Конвенцією може бути визнано тільки, якщо здійснене на умовах, передбачених законом. Також і в п. 53 рішення у справі Булвес АД проти Болгарії , п.23 рішення у справі Бізнес ОСОБА_4 проти Болгарії Суд відзначив, що позбавлення власності повинно здійснюватися лише на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У даному ж випадку, зважаючи на відсутність належного доведення фактів дійсного порушення позивачем податкового законодавства, слід прийти до висновку, що втручання в його майнові права та позбавлення права на податкові вигоди було безпідставним.

Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відтак, позивач мав право розраховувати на передбачені податковим законодавством вигоди від провадження своєї діяльності й правомірно ними скористався, визначаючи податкові зобов'язання з податку на прибутку і податку на додану вартість за результатом своєї діяльності. У той же час, відповідач дійшов необґрунтованого висновку про їх заниження та прийняв оскаржувані податкові повідомлення-рішення без достатніх для того правових підстав.

Таким чином, аналізуючи чинне законодавство та обставини справи, суд приходить до висновку, що суб'єкт владних повноважень, прийнявши оскаржувані податкові повідомлення-рішення, не дотримався принципу верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, вимог чинного податкового законодавства України та передбачених ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України принципів.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст.ст.14, 72-77, 139, 241-247, 250-251, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в :

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Львівській області №0009611404 від 14.06.2017 року.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Львівській області №0009621404 від 14.06.2017 року.

Присудити на користь Приватного підприємства ВР-ГРУП витрати по сплаті судового збору у сумі 2 347 (дві тисячі триста сорок сім) грн. 92 коп., за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Львівській області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або за умови розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Сподарик Н.І.

Повний текст рішення виготовлений 01 лютого 2018 року.