Постанова

від 22.02.2018 по справі 266/1982/17

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ (М. МАРІУПОЛЬ)

22-ц/775/128/2018(м)

266/1982/17

Головуючий у 1 інстанції Дзюба М.В.

Доповідач Мальцева Є.Є.

Категорія 50

П О С Т А Н О В А

І м е н е м У к р а ї н и

22 лютого 2018 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області у складі:

головуючого судді - Мальцевої Є.Є.

суддів - Мироненко І.П., Принцевської В.П.,

секретар - Брежнєв Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення по сплаті аліментів, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області, ухвалене 21 грудня 2017 року у місті Маріуполі Донецької області,

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач звернулась до суду з позовом, в якому зазначила, що від шлюбу з відповідачем має доньку - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. За виконавчим листом № 2-2094 від 10.08. 2001 року, виданим Приморським районним судом м. Маріуполя, з ОСОБА_2 стягнуті аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання доньки ОСОБА_3 у розмірі 1/4 частки зі всіх видів заробітку щомісячно, але не менше 1/2 частки неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадку праці за контрактом в іноземних державах, не менше 25 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, починаючи з 31.07.2001 року і до досягнення дитиною повноліття. До грудня 2002 року відповідач сплачував аліменти, після чого сплата повністю припинилась. До того ж, протягом всього часу відповідач не брав участі в житті доньки, вона намагалась вплинути на нього задля відновлення сплати аліментів. Несплату аліментів відповідач мотивував тим, що не має постійного місця роботи, при цьому вів аморальний спосіб життя, зловживав спиртними напоями. Вона зверталась із заявою до Приморського РВ у зв'язку з несплатою аліментів, однак отримала відповідь про те, що факти несплати аліментів знайшли своє підтвердження, однак не містять складу адміністративного або кримінального правопорушення. Також зазначила, що в період з 19.02.2002 року по 05.01.2009 року утворилась заборгованість по сплаті аліментів у розмірі 22027,79 гривень. Вважає, що відповідач має сплатити неустойку (пеню) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожний день прострочення, заборгованість складає 488135,81 гривень. Оскільки в добровільному порядку відповідач не сплачував аліменти та не виплатив заборгованість по аліментам, позивачка була змушена звернутись до суду за захистом прав та інтересів доньки, а тому просила стягнути з відповідача на свою користь неустойку (пеню) за несплату аліментів в період з 19.12. 2002 року по 05.01. 2009 року в сумі 488135,81 гривень.

Позивач ОСОБА_1 під час розгляду справи декілька разів уточнювала позовні вимоги, в останній редакції від 07.11.2017 року зменшила розмір позовних вимог, просила стягнути з відповідача на свою користь неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів в сумі 5192,80 гривень.

Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 грудня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення по сплаті аліментів - відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове по суті позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначила, що судом було неправильно встановлено обставини, які мають значення для справи, воно є необґрунтованим з наступних підстав. Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено вини відповідача у простроченні сплати аліментів.

Між тим, суд не надав уваги наявності у справі постанови Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 аліментів на утримання неповнолітньої дитини - доньки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, до досягнення дитиною повноліття, на підставі вказаного рішення 10.08.2001 року судом видано відповідний виконавчий лист№ 2-2094.

До грудня 2002 року відповідач ОСОБА_2 сплачував аліменти за судовим рішенням на утримання доньки, грошової кошти відраховувались з його заробітної плати. Він офіційно працював та мав стабільний дохід. Вказані обставини не заперечував і сам ОСОБА_2 у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи за позовом про стягнення неустойки за прострочення виплати аліментів. Тобто відповідачу ще з 2001 року було відомо про існування судового рішення, за яким з нього утримуються аліменти на дитину, про що також свідчить довідка про отримання аліментів, видана старшим державним виконавцем Приморського ВДВС ГТУЮ у Донецькій області. Суд встановив такі обставини, але висновок суду щодо них є невідповідним.

З грудня 2002 року відповідач перестав виплачувати аліменти у зв'язку зі звільненням. В житті дитини, у витратах ні її утримання він жодної участі не приймав, Таким чином, свідомо не сплачуючи аліменти на утримання дитини, ОСОБА_2 був обізнаним про те, що у нього виникає заборгованість за аліментами.

Проте суд першої інстанції не врахував, що доказів відсутності вини відповідача у виникненні заборгованості зі сплати аліментів, у відповідності до ст. 60 ЦПК України (в ред. 2004 року) не надано, що є підставою для застосування до ОСОБА_2 відповідальності, передбаченої ч.1 ст.196 СК України, а відтак, дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Аналізуючи вказані норми, суд першої інстанції незаконно поклав у підставу відмови у задоволенні позовних вимог твердження відповідача про те, що йому не було відомо про існування судового рішення про стягнення з нього аліментів, а як наслідок - відсутність нього вини у виникненні заборгованості.

Одночасно, однією з підстав відмови у задоволенні позовних вимог стала відсутність виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_2 аліментів, у зв'язку з його знищенням, через що суд першої інстанції був позбавлений можливості встановити факт належного повідомлення відповідача про існування такого виконавчого провадження та наявності заборгованості по аліментах.

З таким висновком суду позивач також не може погодитись, адже відсутність виконавчого провадження жодним чином не пов'язана із наявністю обов'язку, що виник у ОСОБА_2 за рішенням суду.

Крім того, у теперішній час триває стягнення з ОСОБА_2 суми заборгованості, що виникла у зв'язку з невиплатою аліментів, при цьому останній дії державного виконавця з цього приводу не оскаржував так само як і розмір самої заборгованості, що також свідчить про його обізнаність щодо наявності у нього відповідного зобов'язання.

Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача ОСОБА_1, яка підтримала доводи апеляційної скарги, заперечення відповідача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_5, які просили залишити рішення суду без змін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст.180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Судом встановлено, що за виконавчим листом № 2-2094 від 10.08. 2001 року, виданим Приморським районним судом м.Маріуполя, з ОСОБА_2 стягнуті аліменти на користь ОСОБА_10. на утримання доньки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, у розмірі у розмірі 1/4 частини зі всіх видів заробітку щомісячно, але не менше 1/2 частки неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадку роботи за контрактом в іноземних державах, не менше 25 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, починаючи з 31.07. 2001 року і до досягнення дитиною повноліття. (а.с.18,61)

Відповідно до ч.4 ст.155 СК України, ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 195 СК України, заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість визначається із заробітку (доходу), який він одержує. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості і не працює на час визначення її розміру, вона обчислюється виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, а у разі спору - судом.

13.11.2013 року Приморським відділом державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції визначено заборгованість відповідача по сплаті аліментів з 19 грудня 2002 року по січень 2009 року (5 днів) в розмірі 22027,79 гривень. (а.с.17)

03.11.2017 року державним виконавцем Приморського ВДВС складений розрахунок заборгованості по аліментам, з якого вбачається, що ОСОБА_2 має заборгованість у розмірі 17135,32 гривень за виконавчим листом № 2-2094 від 10.08.2001 року. (а.с.104)

Частиною 1 ст. 196 СК України передбачено, що при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Згідно з повідомленням Приморського відділу державної виконавчої служби м.Маріуполя ГТУЮ у Донецькій області від 13.12. 2017 року, виконавче провадження № 2-2094, відкритого на підставі виконавчого листа від 10.08.2001 року, знищено 30.06.2013 року, що підтверджується актом про вилучення виконавчих проваджень для знищення. З наданої письмової інформації можливо встановити, що виконавче провадження № 10305188 було відкрито 14.01.2003 року. Постанова про закінчення виконавчого провадження була винесена 30.06.2010 року, виконавчий лист було направлено до Орджонікідзевського ВДВС м. Маріуполя для подальшого виконання рішення суду. (а.с.124)

Разом з тим позивач надала суду письмову відповідь державного виконавця про те, що 09.09.2010 року виконавчий лист № 2-2094 надійшов на адресу Лівобережного ВДВС, а постановою державного виконавця від 10.09. 2010 року було відмовлено у відкритті провадження, після чого виконавчий лист було повернуто до Приморського ВДВС, та виконавчий лист більше не надходив до Лівобережного ВДВС (письмова інформація Лівобережного відділу державної виконавчої служби міста Маріуполя ГТУЮ від 29.05. 2017 року за № 14.1-59/4910). (а.с.61)

Як встановлено судом під час розгляду справи, у відповідача наявна заборгованість по сплаті аліментів. У зв'язку із знищенням виконавчого провадження суд вказує на відсутність можливості встановити факт належного повідомлення відповідача про існування виконавчого провадження про стягнення з нього аліментів, та встановити чи вживалися будь-які дії та заходи з боку державного виконавця в межах виконавчого провадження щодо примусового стягнення аліментів, при тому, що відповідач ОСОБА_2 мав постійне місце роботи під час періоду, за який виникла заборгованість.

При розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів суд повинен враховувати, що передбачена ст. 196 СК України відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи. На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин, зокрема, у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банками. В інших випадках стягується неустойка за весь час прострочення сплати аліментів.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив з вимог ст.ст. 12,81 ЦПК України, відповідно до яких цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості і кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вину відповідача у простроченні сплати аліментів належними та допустимими доказами не доведено, а припущення позивача не можуть бути покладені в основу судового рішення, і обґрунтовано відмовив у позові. І саме у відповідності до положень статті 89 ЦПК України, оцінивши докази сукупно, суд не прийняв у якості доказу довідку державного виконавця Приморського ДВС, яка не містить дату видачі, видану ОСОБА_1, про те, що вона дійсно отримувала аліменти від ОСОБА_2 з 31.07.2001 року по 31.07.2002 року, оскільки такому документу неможливо надати належну оцінку без виконавчого провадження, яке знищено 30.06.2013 року.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач нібито не заперечував проти факту наявності в нього аліментного обов'язку, не знайшли свого підтвердження ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані в апеляційному суді. Відповідач ОСОБА_2 пояснював, що обізнаний про свій обов'язок утримувати неповнолітню дочку. У зв'язку із цим він надавав регулярну допомогу в період постійного працевлаштування, а потім зареєстрував доньку за своєю адресою та приватизував житло разом із дитиною, щоб забезпечити її житлом, що не оспорювала позивач. Усі ці дій він виконував задля матеріального забезпечення дитини. Твердження відповідача про те, що він не знав про існування встановленого судом обов'язку сплачувати аліменти на утримання дитини, не спростовані позивачем. Та обставина, що він має неприязні стосунки із повнолітньою на даний час дочкою, що на думку позивача вказує про невиконання ним свого обов'язку утримання дитини, не має правового значення для вирішення справи.

Позивач вказує в апеляційній скарзі, що відсутність виконавчого провадження жодним чином не пов'язана із обов'язком ОСОБА_6М. оплати аліментів за рішенням суду. На думку позивача, оскільки ОСОБА_2 не оскаржує розмір заборгованості, то це свідчить про його обізнаність щодо факту порушення аліментного обов'язку.

Між тим, такі доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах закону, зокрема, положеннях статті 196 СК України, якими встановлено, що відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у виді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи. Судом першої інстанції при вирішенні спору правильно враховано вказану норму закону, оскільки визнання відповідачем факту заборгованості по аліментам само по собі не є єдиним і беззаперечним підтвердженням його вини в утворенні такої заборгованості, а перевірити обставини, за яких утворилася заборгованість, іншим шляхом неможливо.

Таким чином, вбачається, що судове рішення ухвалене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не відносяться до тих підстав, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення відносно скасування чи зміни оскарженого рішення, і висновків суду не спростовують, в їх задоволенні належить відмовити на підставі статті 375 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 21 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до суду касаційної інстанції з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 27 лютого 2018 року.

Судді :

Є.Є. Мальцева

І.П. Мироненко

В.П. Принцевська