Ухвала

від 21.02.2018 по справі 914/2406/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

21.02.2018 р. Справа № 914/2406/17

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю Телекомунікаційна компанія , с. Сокільники, Львівська область

до відповідача: ОСОБА_1, м. Львів

про стягнення 79 500, 00 грн.

Суддя Н.Мороз

При секретарі М.Бурак

Представники:

Від позивача: Тимофіїв Н. Ю.

Від відповідача: ОСОБА_2.-адвокат

Суть спору:

Позовну заяву подано товариством з обмеженою відповідальністю Телекомунікаційна компанія , с. Сокільники, Львівська область до ОСОБА_1, м. Львів про стягнення 79 500, 00 грн.

Ухвалою суду від 27.11.2017р. порушено провадження по справі та призначено до розгляду в засіданні на 12.12.2017р.

12.12.2017р. в судовому засіданні оголошено перерву, про що представники сторін ознайомлені під розписку.

15.12.2017р. набрала чинності нова редакція Господарського процесуального кодексу України, викладена у розділі І Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017. N 2147-VIII, пунктом 9 розділу XI Перехідних положень якого встановлено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Зважаючи на те, що ухвалою Господарського суду Львівської області від 27.11.2017р. провадження у справі порушено за правилами позовного провадження, розгляд справи за правилами позовного провадження вже розпочався.

З метою забезпечення реалізації учасниками справи своїх нових процесуальних прав, суд в судовому засіданні 16.01.2018р. ухвалив відкласти підготовче засідання.

В судовому засіданні 13.02.2018р. оголошено перерву, про що представники сторін ознайомлені під розписку.

В судове засідання 21.02.2018р. представники сторін з'явились.

В позовній заяві позивач посилається на те, що під час процедури виходу із засновників ТзОВ Телекомунікаційна компанія , ОСОБА_1, не погоджуючись із сумою, яка відповідала розміру частки в статутному капіталі та підлягала виплаті на підставі річної фінансової звітності товариства, наполягла на проведенні аудиторської перевірки щодо обліку результатів фінансово-господарської діяльності фірми та покликаючись на ч.4 ст. 146 ЦК України, згідно заяви про надання інформації №17-08 від 17.08.2014р. та заяви №24-10 від 24.10.2014р. взяла на себе зобов'язання відшкодувати витрати, пов'язані із проведенням такої аудиторської перевірки.

11.11.2014р. між ТзОВ Телекомунікаційна компанія та Аудиторською консалтинговою фірмою Бізнес Партнери укладено договір на виконання погоджених аудиторських процедур за № 40/2014. За виконання аудиторської перевірки товариством позивача здійснено оплату в розмірі 79 500, 00 грн. Проте, як зазначено у позовній заяві, в порушення своїх зобов'язань відповідач не відшкодував позивачу вказаних коштів, вимогу ТзОВ Телекомунікаційна компанія від 22.09.2017р. за №107 на підставі ст.530 ЦК України, про повернення витрат на проведення аудиторської перевірки ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Відповідач проти вказаних вимог заперечив з підстав, викладених у відзиві на позов та письмових запереченнях. Зокрема, посилається на те, що передбачене ч.4 ст. 146 ЦК України право учасників (акціонерів) спрямоване на контроль діяльності виконавчого органу, а тому є складовою права на управління товариством у передбаченому законом і установчими документами порядку. Право брати участь в управлінні товариством особа набуває з моменту набуття нею корпоративних прав, тобто з моменту, коли вона стала учасником товариства або акціонером. Відтак, вимоги позивача про спонукання товариства до проведення аудиторської перевірки можуть бути задоволені лише за умови, що позивач є учасником або акціонером відповідного господарського товариства. Враховуючи те, що на момент звернення з вимогою про проведення аудиторської перевірки ОСОБА_1 не була учасником товариства з обмеженою відповідальністю Телекомунікаційна компанія , на відповідача (ОСОБА_1) не поширювалась дія ч. 4 ст. 146 ЦКУ на момент виникнення спірних правовідносин, а отже і обов'язок по відшкодуванню витрат за проведений аудит відсутній. Заявою від 12.12.2017р. просить застосувати наслідки спливу позовної давності. Крім того звертає увагу суду, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства та відсутність корпоративного спору.

Розглянувши матеріали справи в їх сукупності, створивши у відповідності ст. 13 ГПК України сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, суд встановив:

Рішенням Господарського суду Львівської області від 22.05.2017р. у справі №914/892/16, що залишено без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 09.08.2017р. та набрало законної сили, позовні вимоги ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю Телекомунікаційна компанія про виплату належної їй частку в статутному капіталі у зв'язку з виходом з товариства задоволено частково. Вказаним рішенням також встановлено, що датою виходу ОСОБА_1 з товариства є 31.12.2013р.

У процесі корпоративних розборок між сторонами, ОСОБА_1 (відповідач) наполягаючи на проведенні аудиторської перевірки річної фінансової звітності ТзОВ Телекомунікаційна компанія (ТзОВ Телком ) з метою встановлення правильності обрахунку суми вартості майна товариства та частки прибутку, що належить їй при виході, зобов'язалась оплатити витрати, пов язані з проведенням такої перевірки (лист від 17.08.2014р., заява від 24.10.2014р. в матеріалах справи). Як вбачається з матеріалів справи, на підставі укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю Телекомунікаційна компанія (позивач) та аудиторською консалтинговою фірмою Бізнес Партнери договору №40/2014 від 11.11.2014р. на виконання аудиторських погоджених процедур, здійснено аудиторський звіт, внаслідок чого позивач на підставі ст.ст. 146, 530 ЦК України звернувся з позовом про стягнення з відповідача витрат в розмірі 79500 грн., понесених ТзОВ Телекомунікаційна компанія внаслідок проведення такої перевірки.

За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Зазначене право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Так, в силу ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності (ч.1 ст. 17 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів").

Згідно ч. 3 ст. 22 названого Закону, місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Підвідомчість визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Підвідомчість визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду.

В основу визначення підвідомчості покладено два критерії: суб'єктний склад правовідносин і характер діяльності суб'єктів (характер спірного правовідношення).

Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Підвідомчість справ загальним і господарським судам визначається законодавством, а у разі відсутності прямої вказівки закону застосовується принцип розмежування підвідомчості за суб'єктним складом.

Згідно ст. 4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

За змістом ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Критерієм розмежування справ цивільного і господарського судочинства є одночасно як суб'єктивний склад учасників процесу, так і характер спірних правовідносин.

З цією метою судом проаналізовано предмет позову, підстави позову, зміст позовної вимоги та суб'єктний склад сторін.

Відтак, для віднесення справи до своєї юрисдикції, господарському суду необхідно визначити, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, зокрема, господарський спір підвідомчий господарському суду за умов участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори і в тому разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, якщо це прямо передбачено процесуальним законом.

Разом з тим, відповідачем згідно позовної заяви, є фізична особа, яка не набула статусу суб'єкта підприємницької діяльності, на момент звернення до суду не є учасником товариства позивача та не була його учасником на момент виникнення спірних правовідносин, що встановлено рішенням суду та не підлягає доказуванню згідно ч.4 ст. 75 ГПК України. При цьому вказаний спір не є таким, що виник з корпоративних відносин, в якому фізична особа, яка не є підприємцем, може бути стороною в господарському суді, що з урахуванням вимог п. 1 ч. 1 ГПК України є недопустимим.

Отже, аналіз вищевказаного суб'єктного складу свідчить про те, що між сторонами виник спір, що підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, а тому позовна заява подана із порушенням правил підвідомчості, встановлених ГПК України для відповідного позову.

Аналогічну правову позицію викладено також у постанові Верховного Суду України від 31.05.2017 у справі № 6-703цс17 , де роз'яснено, що при визначенні підвідомчості (підсудності) справ, що відносяться до категорії корпоративних судам необхідно керуватися поняттям корпоративних прав, визначеним ч. 1 ст. 167 ГК України.

Так, корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Під корпоративними відносинами розуміють відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

В правовій позиції, висловленій у справі, Верховний суд України зазначив, що спір щодо грошових коштів, що підлягають сплаті за умовами цивільно-правового договору, тобто щодо виконання грошового зобов'язання не стосується захисту позивачем своїх прав, пов'язаних з процедурою реалізації корпоративного права, а стосується захисту позивачем своїх майнових прав, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства .

При визначенні підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у частині першій статті 167 ГК України корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Суд визнає, що зазначені пункти не підлягають розширеному тлумаченню щодо справ, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, в тому числі такий, що вибув.

Той факт, що даний договірний спір виник у процесі реалізації корпоративних прав (на порушення яких жодна із сторін не покликається), не робить цей спір підсудним господарським судам.

Оскільки між сторонами виник спір не з корпоративних правовідносин, позивач звернувся до суду за захистом своїх майнових прав, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Враховуючи наведене, а також ту обставину, що відповідачем у справі є фізична особа, яка не набула статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а також те, що спір не містить ознак корпоративного спору, суд не вбачає підстав для застосування п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України, відтак подана позовна заява не підлягає розгляду у господарському суді.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України, суддя закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Згідно п.2 ч.2 ст. 185 ГПК України, за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

Одночасно суд роз яснює позивачу, що розгляд даної справи віднесено до суду загальної юрисдикції у порядку цивільного судочинства.

Керуючись ст. 20, п.2 ч.2 ст. 185, п.1 ч.1, ч.2 ст. 231, ст.ст. 234, 235 ГПК України, суд -

УХВАЛИВ:

Закрити провадження у справі.

Ухвала набрала законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена в порядку, визначеному Розділом IV Господарського процесуального кодексу України.

Суддя Мороз Н.В.