Постанова

від 01.03.2018 по справі 910/13003/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2018 року

м. Київ

справа № 910/13003/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Віта"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2017 (колегія суддів у складі: головуючий Сулім В.В., Гаврилюк О.М., Майданевич А.Г.)

за позовом Київської міської ради

до Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Віта"

про розірвання договору оренди земельної ділянки

за участю:

позивача: Трохлюк А.М. (довіреність від 13.12.2017)

відповідача: Тарасун О.І. (ордер про надання правової допомоги від 14.02.2018),

ВСТАНОВИВ:

Судами розглянуто позов Київської міської ради (далі - позивач) про розірвання договору оренди земельної ділянки, який укладено 11.11.2003 між позивачем та Закритим акціонерним товариством "Авіакомпанія "Віта", яке перейменоване у Приватне акціонерне товариство "Авіакомпанія "Віта" (далі - відповідач) та зобов'язати відповідача повернути позивачу земельну ділянку площею 0,2237 га (кадастровий номер НОМЕР_1) на вул.Гоголівській, 32-в у Шевченківському районі міста Києва, у стані придатному для її подальшого використання.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач допустив порушення земельного та містобудівного законодавства, а також законодавства у сфері охорони культурної спадщини, не виконав рішення позивача від 08.10.2015 № 139/2042, з урахуванням рішення позивача від 17.12.2015 № 37/37, у зв'язку з чим договір підлягає розірванню в судовому порядку, а земельна ділянка поверненню позивачу.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.10.2017 (суддя Плотницька Н.Б.) в позові відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2017 вище вказане рішення суду скасоване та прийнято нове, яким позов задоволено повністю.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вище вказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги відповідач посилався на те, що не виконання ним рішення позивача від 08.10.2015 не може бути підставою для розірвання договору оренди землі, оскільки земельна ділянка використовується згідно цільового призначення. При цьому відповідач посилався на те, що суд апеляційної інстанції вказував на постанову Міністерства культури України від 22.04.2014 та постанову Вищого адміністративного суду України від 27.10.2015 у справі № Е/800/55218/14, які суду не подавалися, а тому не могли бути предметом дослідження, а також судом апеляційної інстанції залишено поза увагою положення частини другої статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини". Відповідач посилається на те, що він вживав заходи направлені на виконання рішення позивача від 08.10.2015, з урахуванням змін, що виключає його відповідальність за невиконання зобов'язань у розумінні статті 614 ЦК України. Також відповідач зазначає, що він не міг порушити у 2015 році режими використання території комплексної пам'ятки місцевого значення "Визначне місце "Обсерваторна гірка", оскільки такі режими були затверджені у 2017 році. Відповідач вказує на те, що Міністерство культури України не надало відповіді стосовно прийнятого рішення на звернення відповідача з приводу відкоригованого історико-містобудівного обґрунтування та відповідного висновку, відтак на відповідача не покладається відповідальність за невиконання рішення позивача, що узгоджується з позиціями, які викладені у постановах Вищого господарського суду України від 03.09.2014 у справі № 911/642/14 та від 21.10.2015 у справі № 910/6874/15-г, а тому вимоги пункту 1.1 рішення позивача є виконаними відповідачем у 2013 році. При цьому містобудівні умови та обмеження, які були надані відповідачу 28.02.2013 за № 2403/0/12/009-13 є чинними, відтак вимоги пункту 1.2 рішення позивача є виконаними відповідачем у 2013 році, а щодо виконання вимог пункту 1.3 рішення позивача, то отримання дозволу на виконання земляних робіт унеможливлюється недодержанням затверджених в установленому законом порядку історико-містобудівного обґрунтування щодо реконструкції нежитлової будівлі та проекту реконструкції. Також відповідач вважає, що пункт 1.4 рішення позивача ним виконано шляхом реєстрації 28.02.2013 у Державній архітектурно-будівельній інспекції у місті Києві декларації за № КВ 008212180355. Крім того, відповідач посилається на те, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 "Стретч проти Сполученого Королівства" та правовий висновок Верховного Суду України, який наведено у постанові від 14.03.2007 у справі №21-8во07.

28.02.2018 до Касаційного господарського суду від відповідача надійшли письмові пояснення до касаційної скарги, у яких останній доповнює касаційну скаргу з посиланням на відповідну судову практику та просить прийняти їх судом до розгляду, а касаційну скаргу задовольнити.

Відповідно до частини першої статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.

Виходячи з наведеної норми процесуального закону, колегія суддів дійшла висновку про відмову у прийнятті до розгляду наведених пояснень, оскільки вони були подані відповідачем за межами строку на касаційне оскарження.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржену постанову суду апеляційної інстанції, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням позивача від 29.05.2003 № 480/640 затверджено проект відведення земельної ділянки відповідачу для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку на вул.Гоголівській, 32-в у Шевченківському районі м.Києва та передано відповідачу, за умови виконання пункту 1 цього рішення, яким на відповідача покладено низку обов'язків, у довгострокову оренду на 25 років земельну ділянку площею 0,22 га для будівництва, експлуатації та обслуговування наведеного будинку за рахунок земель міської забудови.

11.11.2003 між відповідачем та позивачем на підставі вказаного рішення укладено договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1), згідно умов якого відповідач прийняв у довгострокову оренду на 25 років, земельну ділянку, площею 0,2237 га, для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку у межах, які перенесені в натурі (на місцевість) і зазначені на плані, що розташована за адресою: м.Київ, Шевченківський район, вул.Гоголівська, 32-в.

Також встановлено, що 08.10.2015 позивач прийняв рішення № 139/2042, з урахуванням змін внесених рішенням від 17.12.2015 № 37/37, яким тимчасово заборонив відповідачу право користування для будівництва земельної ділянки площею 0,2237 га, що виникло на підставі вказаного договору оренди, до усунення раніше виявлених порушень шляхом виконання низки вимог, які наведені у даному рішенні та у відповідний строк, а у разі невиконання відповідачем цих вимог, вирішено підготувати та подати до суду відповідний позов про розірвання договору оренди земельної ділянки.

Апеляційним судом встановлено, що Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу позивача (Київської міської державної адміністрації) здійснено обстеження орендованої відповідачем земельної ділянки, за результатами якого складено акт від 12.10.2016 № 16-1722/10, яким встановлено, що наведена земельна ділянка огороджена парканом спільно з частиною земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_2), яка рішенням позивача від 10.07.2013 № 638-5/798 передана в оренду відповідачу строком на три роки, згідно договору від 20.01.2004 № 91-6-00207, для влаштування під'їзду до будівельного майданчику житлового будинку та на зазначеній території розташована напівзруйнована будівля та тимчасові побутові споруди, будівництво не ведеться.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції, виходив з того, що позивач не подав доказів щодо істотного порушення відповідачем умов договору оренди, оскільки відповідачем вживалися усі необхідні дії направлені на виконання рішення позивача від 08.10.2015 № 139/2042 (із змінами), що виключає підстави для розірвання договору оренди земельної ділянки та повернення її позивачу.

Апеляційний суд скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове про задоволення позову, свій висновок мотивував тим, що відповідач не подав доказів виконання вимог наведеного рішення позивача у відповідний строк, у зв'язку з чим порушив вимоги законодавства, що є підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки та її повернення позивачу.

Розглянувши касаційну скаргу суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Аналогічне положення викладено у частині 1 статті 93 Земельного кодексу України, якою врегульовано, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Згідно з підпунктом в) частини 1 статті 5 Земельного кодексу України Земельне законодавство базується на таких принципах, зокрема, як невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Частиною 2 статті 16 Закону України "Про оренду землі" врегульовано, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідачу на праві колективної власності належить нежилий будинок в цілому, площею 243,100 кв.м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Гоголівська, будинок № 32, літера "В", що підтверджується Свідоцтвом про право власності на нежилий будинок, виданим Київською міською державною адміністрацією Серії НБ № 010002211 від 05.05.1999.

Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Таким чином, з аналізу вищезазначених правових норм, у зв'язку із придбанням відповідачем нежилого будинку в цілому, площею 243,100 кв.м, розташованого за адресою: м. Київ, вул. Гоголівська, будинок № 32, літера "В" не позбавить його права користуванням земельною ділянкою, на якій розташований вказаний об'єкт нерухомості.

Крім того, чинним законодавством України визначений загальний порядок для розірвання договорів.

Частинами 1, 2 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Місцевим господарським судом встановлено, що у справі не міститься жодного належного та допустимого, в розумінні статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, доказу щодо істотного порушення орендарем Договору, що слугувало б беззаперечною підставою для його розірвання.

Судом апеляційної інстанції цих висновків суду не спростовано.

Крім того, відповідно до статті 2 Закону України "Про місцеве самоврядування" місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Відповідно до Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5). В Основному Законі України встановлено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (частина перша статті 140). Виходячи з цих конституційних положень у системному зв'язку з положеннями статті 6 Конституції України про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 26 березня 2002 року визначив політико-правову природу органів місцевого самоврядування, які не є органами державної влади, а є представницькими органами, через які здійснюється право територіальної громади самостійно вирішувати не будь-які питання суспільного життя, а питання саме місцевого значення, тобто такі, які пов'язані передусім з життєдіяльністю територіальних громад і перелік яких визначено у Конституції і законах України (пункти 4, 5 мотивувальної частини Рішення від 26 березня 2002 року N 6-рп/2002 у справі про охорону трудових прав депутатів місцевих рад).

Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України.

З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.

В Основному Законі України передбачено форми та засоби реалізації права територіальних громад на місцеве самоврядування і вказано, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина перша статті 144). На основі цього положення Конституції України в Законі визначено, що у формі рішень рада приймає нормативні та інші акти (частина перша статті 59). Проаналізувавши функції і повноваження органів місцевого самоврядування, врегульовані Конституцією України та іншими законами України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Такий висновок узгоджується із правовими позиціями Конституційного Суду України, викладеними у рішеннях від 27 грудня 2001 року N 20-рп/2001 у справі про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року (абзац перший пункту 6 мотивувальної частини), від 23 червня 1997 року N 2-зп у справі про акти органів Верховної Ради України (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини), що прямо визначено у Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) від 16 квітня 2009 року N 7-рп/2009, справа N 1-9/2009.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Новоселецький проти України" від 11 березня 2003 року, "Федоренко проти України" від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

За обставинами справи "Стретч проти Сполученого Королівства" (рішення Європейського суду з прав людини від 24 липня 2003 року) на яку також послався заявник касаційної скарги, заявник в 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов цього договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади перевищив свої повноваження.

Застосовуючи положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з праві людини вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.

Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат.

За таких обставин цієї справи Європейський суд з прав людини виніс рішення на користь заявника.

У даній справі, що переглядається у касаційному порядку, судами встановлено, що земельну ділянку площею 0,22 га відповідачу передано в оренду у зв'язку із знаходженням на ній нерухомого майна, належного відповідачу на праві власності.

Отже дія договору оренди є важливим елементом реалізації відповідачем своїх прав власника.

Разом з тим, реалізація таких прав не може суперечити умовам укладеного між сторонами договору, має здійснюватися відповідно до закону незалежно від волі інших осіб.

Із встановлених судами обставин справи не вбачається, що відповідачем істотно порушувалися умову договору оренди, місцевим господарським судом встановлено, що відповідачем вживалися усі необхідні дії, направлені на виконання рішення позивача від 08.10.2015 № 139/2042 (із змінами).

Вказані обставини виключають наявність правових підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки та повернення її позивачу.

Відповідно до приписів статі 312 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки доводи касаційної скарги знайшли своє підтвердження, постанова у справі підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції належить залишити в силі.

З урахуванням наведеного, відповідно до приписів статті 126, статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у справі із касаційної скарги покладаються на позивача.

Керуючись статтями 301, 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Віта" задовольнити

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2017 у справі Господарського суду міста Києва №910/13003/17, скасувати, а рішення Господарського суду міста Києва від 23.10.2017, залишити в силі.

Стягнути з Київської міської ради на користь Приватного акціонерного товариства "Авіакомпанія "Віта" 6 400 (шість тисяч чотириста) грн. судового збору з касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов