Постанова

від 01.03.2018 по справі 907/764/16

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2018 року

м. Київ

справа № 907/764/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Краснова Є.В. - головуючого, Мачульського Г.М., Кушніра І.В.,

за участю секретаря судового засідання - Шевченко Н.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Ужгородської міської ради на постанову Львівського апеляційного господарського від 13.03.2017 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 11.01.2017 у справі

за позовом Ужгородської міської ради до Приватного підприємства спеціалізоване ремонтно-будівельне підприємство "Закарпатліфтмонтаж", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Комунальне підприємство "Ужгородліфт" про визнання права комунальної власності територіальної громади на майно,

за участю представників:

позивача - Пекар В.І., довіреність;

відповідача - Мигалич Л.А., адвокат; Остапов А.М., керівник;

третьої особи - Ковач І.В., адвокат; Сорока С.Ю., керівник.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2016 року Ужгородська міська рада (далі - Міська рада) звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Приватного підприємства спеціалізоване ремонтно-будівельне підприємство "Закарпатліфтмонтаж" (далі - Підприємство "Закарпатліфтмонтаж"), третя особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Комунальне підприємство "Ужгородліфт" (далі - КП "Ужгородліфт") про визнання права комунальної власності територіальної громади міста Ужгорода на рухоме майно, а саме: станок токарний гвинторізний 1978 року випуску марки СП-500, інвентарний номер № 01; станок фрезерний універсальний 1960 року випуску, марки 6725В, інвентарний номер 02; станок токарний гвинторізний виготовлений 1994 року, інвентарний номер 03; станок для згинання листового металу виготовлений 2003 року, інвентарний номер 04 (далі - рухоме майно) за набувальною давністю.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що починаючи з січня 2006 року КП "Ужгородліфт", засновником якого є Міська рада, добросовісно, відкрито і безперервно володіє та користується зазначеним рухомим майном.

Посилаючись на положення статті 344 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також на невизнання відповідачем права Міської ради на це рухоме майно, позивач просив суд задовольнити його вимоги.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 11.01.2017 (суддя Йосипчук О.С.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.03.2017 (колегія суддів: Малех І.Б., Кордюк Г.Т., Михалюк О.В.), у позові відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що власником спірного рухомого майна є Підприємство "Закарпатліфтмонтаж" на підставі договору купівлі-продажу від 02.06.2010 № 02/06 (далі - договір № 02/06), укладеного між фізичною особою Остаповим А.М. та Підприємством "Закарпатліфтмонтаж", тому правові підстави для визнання за позивачем права власності на спірне майно у відповідності з положеннями статті 344 ЦК України відсутні.

Короткий зміст доводів та вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі Міська рада посилається на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми статей 335, 337, 338, 344 ЦК України та статей 4 2 , 4 7 , 43, 82, 84, 111 28 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; в редакції, чинній до 15.12.2017), у зв'язку з чим просить скасувати оскаржувані судові рішення та постановити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

У відзиві на касаційну скаргу Підприємство "Закарпатліфтмонтаж" просить залишити касаційну скаргу Міської ради без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін та зазначає, що листом від 09.04.2010 пропонувало фактичному користувачу спірним рухомим майном - КП "Ужгородліфт" укласти договори оренди користування зазначеним майном або здійснити його викуп, що спростовує доводи Міської ради про добросовісне володіння та необізнаність особи щодо власника цього майна. Також відповідач наголошує, що є власником спірного рухомого майна на підставі договору № 02/06, який недійсним у судовому порядку не визнавався та враховуючи встановлену положеннями статті 204 ЦК України презумпцію правомірності правочину спростовує заявлені позовні вимоги. При цьому Підприємство "Закарпатліфтмонтаж" посилається на правову позицію Верховного Суду України наведену у постанові від 10.06.2015 у справі № 6-449цс15, згідно якої у разі не спростування презумпції правомірності договору, усі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Судове засідання проведено в режимі відеоконференції.

У судовому засіданні представник позивача, керівник і представник третьої особи підтримали подану Міською радою касаційну скаргу, а керівник і представник відповідача - наведені у відзиві заперечення на касаційну скаргу Міської ради.

Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017) заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не порушено на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Доводи, за якими суд касаційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення керівників та представників сторін, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд у межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Статтею 300 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017) визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, згідно з якими, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Господарськими судами встановлено, що спірне рухоме майно було виявлене Управлінням майнової політики Ужгородської міської ради, в ході перевірки інвентаризації майна, проведеної КП "Ужгородліфт", яку було здійснено на виконання розпорядження міського голови від 30.06.2006 № 169 .

За наслідками зазначеної перевірки Управлінням майнової політики Ужгородської міської ради було встановлено, що виявлене рухоме майно не було зазначено в акті приймання-передачі при купівлі корпоративних прав на спеціалізоване ремонтно-будівельне управління "Закарпатліфтсервіс" - дочірнє підприємство акціонерного товариства відкритого типу "Укрліфт" (реорганізоване шляхом перетворення в КП "Ужгородліфт").

Також судами встановлено, що 02.06.2010 між фізичною особою Остаповим А.М. (продавець) та Підприємством "Закарпатліфтмонтаж" (покупець) було укладено договір № 02/06, за умовами якого продавець зобов'язався передати покупцю у власність згідно видаткової накладної товари, які були у використанні.

Згідно накладної від 02.06.2010 б/н фізична особа Остапов А.М. передав, а Підприємство "Закарпатліфтмонтаж" прийняло спірне рухоме майно вартістю 1 682,61 грн.

Обставини вчинення підроблення Остаповим А.М. зазначеної видаткової накладної від 02.06.2010 з метою отримання права на рухоме майно КП "Ужгородліфт" були предметом досудового розслідування за заявою директора КП "Ужгородліфт" за результатами якого 11.02.2016 слідчим СВ Ужгорожського ВП ГУ НП у Закарпатській області винесено постанову про закриття кримінального провадження № 12014070030003058 від 20.12.2014 у зв'язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення (далі - постанова слідчого).

Відповідно до приписів статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Судами не встановлено, позивачем не доведено, а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів визнання договору № 02/06 недійсним.

Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 10.06.2015 у справі № 6-449цс15 презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Згідно пункту 7 Перехідних положень ГПК України (у редакції Закону України від 03.10.2017 N 2147-VIII) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

У даній справі, що переглядається у касаційному порядку у складі колегії суддів, колегія не вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Водночас судами встановлено, що належні Підприємству "Закарпатліфтмонтаж" на праві власності приміщення, розташовані за адресою: м. Ужгород, вул. Польова, 4 літ. "Б", "Д" фактично зайняті та використовувалися КП "Ужгородліфт".

Підприємство "Закарпатліфтмонтаж" 06.02.2013 листом № 28 повідомило КП "Ужгородліфт" про придбання зазначених вище приміщень та просило звільнити їх у строк до 01.03.2013.

У постанові слідчого зазначено, що у зв'язку з тим, що в період з грудня 2003 року по грудень 2012 року між Міською радою та АТВТ "Укрліфт" тривав судовий спір про право власності на будівлі в яких знаходилося ДП СРБУ "Закарпатліфт" АТВТ "Укрліфт", новий власник спірного рухомого майна не мав можливості його вивезти, оскільки в цей момент приміщення, в яких воно знаходилося, використовувались КП "Ужгородліфт".

Положеннями частини 1 статті 344 ЦК України унормовано, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Інститут набувальної давності є одним із первинних способів виникнення права власності, тобто такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ - не базується на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базується на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним.

Тривалість володіння передбачає, що має закінчиться визначений у Кодексі строк, що розрізняється залежно від речі (рухомої чи нерухомої), яка перебуває у володінні певної особи, і для нерухомого майна складає десять років, а для рухомого - п'ять років.

Добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна.

Відкритість та безперервність володіння теж є необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю і означають, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, а також те, що протягом передбаченого в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов'язку повернути річ власнику, а також йому не пред'являвся правомочною особою позов про повернення майна.

Згідно з приписами статті 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази надаються сторонами та іншими учасниками процесу.

За таких обставин, оскільки судами встановлено, що власником спірного рухомого майна є Підприємство "Закарпатліфтмонтаж" на підставі договору №02/06, то правові підстави для визнання за позивачем права власності на це майно за набувальною давністю у відповідності з положеннями статті 344 ЦК України відсутні.

З вказаних підстав правильно виходили суди дійшовши висновків про відмову в позові.

Доводи Міської ради, викладені у касаційній скарзі, про добросовісність володіння спірним рухомим майном та про порушення судами перелічених у скарзі норм матеріального та процесуального права, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником інституту набувальної давності та правових підстав для набуття права власності на рухоме майно за набувальною давністю та не спростовують правильних висновків судів про перебування цього майна на праві власності у відповідача, що виключає можливість визнання на нього права власності за позивачем із наведених у позовній заяві підстав.

Доводи, викладені у відзиві, зводяться до обґрунтованості оскаржуваних судових рішень з чим колегія суддів погоджується.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України (у редакції, чинній після 15.12.2017) суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом частини 1 статті 309 ГПК України (у редакції, чинній після 15.12.2017) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже, зазначені рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у цій справі як джерело права.

За таких обставин, оскільки фундаментальних порушень не встановлено, судові рішення у справі прийнято з додержанням вимог матеріального та процесуального права, тому підстав для їх зміни чи скасування немає.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 покладається на скаржника.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України у редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Ужгородської міської ради залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного господарського від 13.03.2017 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 11.01.2017 у справі №907/764/16 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. Краснов

Судді: Г. Мачульський

І. Кушнір