Рішення

від 19.03.2018 по справі 910/21949/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

19.03.2018Справа № 910/21949/17

Господарський суд міста Києва у складі судді Якименко М.М. , при секретарі судового засідання Мартинюк М.О. , розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Комунального підприємства "Автотранспортне підприємство виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)" (01001, м. Київ, вул. Б. Грінченка 3-А)

до Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, буд. 4-В)

про стягнення 31 010,79 грн.

Без повідомлення (виклику) учасників справи

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

07.12.2017 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Комунального підприємства "Автотранспортне підприємство виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)" до Комунального підприємства Київської міської ради " Київське міське бюро технічної інвентаризації" про стягнення 31 101,79 грн., а саме 27000,00 грн. основного боргу, 2752,29 грн. пені, 318,00 грн. процентів річних та 940,50 грн. втрат від інфляції.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на порушення відповідачем своїх зобов'язань за Договором зберігання № 544-11 від 25.05.2011 року в частині своєчасної оплати за надані послуги зберігача, в зв'язку з чим станом на момент звернення з позовом у відповідача перед позивачем виникла заборгованість в розмірі 27 000,00 грн., за наявності якої позивачем нараховані пеня, проценти річних та втрати від інфляції у вказаних вище розмірах.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.12.2017 року позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/21949/17 та призначено її розгляд справи на 31.01.2018 року.

15.12.2017 року набрав чинності Закон України від 03.10.2017р. № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", яким зокрема, Господарський процесуальний кодекс України викладений в новій редакції.

Відповідно до пункту 9 частини 1 розділу XI перехідних положень Господарського процесуального кодексу України в новій редакції від 15.12.2017 року справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Таким чином, оскільки провадження у справі № 910/21949/17 було порушене до набрання чинності новою редакцією Господарського процесуального кодексу України, суд здійснює розгляд даної справи за правилами, які діють після набрання чинності новою редакцією Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.01.2018 року приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі ч. 1 ст. 247 ГПК України вирішено розгляд справи № 910/21949/17 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, за відсутності клопотань будь - якої із сторін про інше, у зв'язку з чим надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву та заперечень на відповідь на відзив, а позивачу - для подання відповіді на відзив.

15.01.2018 року через канцелярію Господарського суду міста Києва від позивача на виконання вимог ухвали суду від 12.12.2017 року надійшло клопотання № 12/12 від 12.01.2018 року про долучення документів до матеріалів справи. Клопотання судом задоволено, документи судом долучені до матеріалів справи.

29.01.2018 року через канцелярію Господарського суду міста Києва відповідачем подано відзив на позовну заяву № 062/14-911 (И-2018), в якому відповідач заперечує проти позовних вимог, посилаючись на наявність укладеного між сторонами Договору позички № 52 від 01.01.2007 року, згідно якого передані позивачу в безоплатне користування автомобілів у кількості 5 (п'ять) штук для обслуговування позичкодавця, та пунктом 1.3 якого передбачено надання позивачем позичкодавцю місця для стоянки автомобілів. Отже, за твердженнями відповідача, позивачем в порушення умов договору позички протиправно утримуються належні відповідачу автомобілі, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення коштів на користь позивача. Відзив судом долучено до матеріалів справи.

07.02.2018 року через канцелярію Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив № 50/12 від 06.02.2018 року, в якому позивач зазначає про те, що Договір зберігання фактично не припинено, підписана сторонами відповідна додаткова угода відсутня. Окрім того, твердження відповідача про протиправне неповернення автомобілів, як зазначає позивач, не відповідають дійсності, оскільки позивач як зберігач вказаного майна неодноразово звертався до поклажодавця з пропозицією щодо вивезення останнім транспортних засобів, проте досягти згоди між сторонами не виявилось можливим. Відповідь на відзив судом долучена до матеріалів справи.

Також 09.02.2018 року через канцелярію Господарського суду міста Києва позивачем подана заява № 61/12 від 08.02.2017 року про уточнення позовних вимог, в якій позивач просить суд стягнути з відповідача 27 000,00 грн. основного боргу, індекс інфляції в сумі 940,50 грн., річні в сумі 318, 00 грн. та пеню в сумі 2 752, 29 грн., всього 31 010,79 грн., з урахуванням внесених в Господарський процесуальний кодекс України Законом України від 03.10.2017р. № 2147-VIII змін. Заява разом з доданими до неї доказами надсилання на адресу відповідача судом долучена до матеріалів справи.

Суд зазначає, що пунктом 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) роз'яснено, що ГПК не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову. У будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ГПК та зазначені в цій постанові. При цьому не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Таким чином, дослідивши наявні позовні матеріали та подану позивачем заяву судом розцінено останню як зміну посилання позивача на процесуальні норми та відсутність підстав для оцінки заяви як уточнення позовних вимог, в зв'язку з чим заяву прийнято судом до розгляду та спір вирішується з урахуванням її змісту.

27.02.2018 року через канцелярію Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли заперечення на відповідь позивача на відзив відповідача № 062/14-2258 (И-2018) від 26.02.2018 року, в яких позивач наголошує, зокрема, на відсутності спростувань з боку позивача факту отримання останнім листа відповідача від 16.03.2017 року № 062/14-3123(И-2017) про розірвання договору зберігання та, відповідно, розірвання договору зберігання з 14.04.2017 року, тобто через 30 днів з дати вручення вимоги про розірвання згідно п.8.2 вказаного правочину. Заперечення судом долучені до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних у матеріалах справи, на час вирішення спору позивачем та відповідачем суду не надано.

Зважаючи на те, що до суду не надходило клопотань учасників справи або одного з них в порядку частини 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін, з огляду на відсутність у суду підстав для виклику сторін з власної ініціативи, господарський суд розглядає справу без проведення судового засідання.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з ч. 1 п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 ст. 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

25 травня 2011 року між Комунальним підприємством Автотранспортне підприємство виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (зберігач за договором, позивач у справі) та Комунальним підприємством Київське, міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна (поклажодавець за договором, відповідач у справі) укладено Договір зберігання № 544-11 (далі - Договір), за умовами якого поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання на закритій автостоянці автотранспортного підприємства за адресою: м. Київ, вул. Б. Грінченка, З-А, 1 (один) автотранспортний засіб: Опель Зафіра державний реєстраційний номер, НОМЕР_2.

До обов'язків зберігача умовами Договору віднесено, зокрема, обов'язок прийняти транспортний засіб на зберігання, надати поклажодавцеві право на стоянку транспортного засобу в одному й тому ж місці. У разі потреби в зміні місця зберігання транспортного засобу за бажанням поклажодавця, його переміщення провадиться тільки дозволу посадової особи зберігача (п.1.2 Договору); забезпечити зберігання транспортного засобу поклажодавця на протязі терміну його зберігання згідно укладеного Договору (п.2.1.5 Договору).

Згідно п.2.2.7 Договору поклажодавець зобов'язаний отримати до п'ятого числа (включно) кожного місяця на території зберігача рахунок - фактуру за послуги, які є предметом даного Договору, та які будуть надані в поточному місяці, а також акти наданих послуг за попередній місяць.

Згідно п. 2.2.8 Договору за відсутності ґрунтовних зауважень до якості послуг, які є предметом даного Договору та які надані зберігачем в попередньому місяці, підписати акти наданих послуг та повернути їх зберігачу.

Окрім того, за умовами п.2.2.9 Договору поклажодавець зобов'язаний забрати автотранспортний засіб від зберігача після закінчення строку зберігання.

Відповідно до п.3.1 Договору плата за зберігання транспортних засобів на автостоянці справляється за тарифами, затвердженими зберігачем.

Вартість послуг за 1 місяць зберігання 1 (одного) транспортного засобу становить 1000 (одну тисячу) грн. 00 коп., ПДВ 20% - 200 (двісті) грн. 00 коп., разом 1200 (одна тисяча двісті) грн. 00 коп. (п.3.2 Договору).

При цьому визначеному умовами п. 2.1.5 Договору обов'язку зберігача забезпечити зберігання транспортного засобу кореспондує передбачений п. 2.2.10 Договору обов'язок поклажодавця внести плату за весь фактичний час зберігання автотранспортного засобу у випадку, якщо такий час не оплачений під час дії цього Договору.

Як визначено в п. 3.3 Договору, поклажодавець щомісячно, не пізніше 15 числа кожного місяця авансовим платежем здійснює оплату вартості послуг зберігання транспортного засобу шляхом перерахування суми коштів, визначеної в п. 3.2 цього Договору на поточний рахунок зберігача або внесення готівкою в касу зберігача.

Докази того, що сторони узгодили інший строк оплати послуг зі зберігання переданого за Договором транспортного засобу, ніж передбачено у вказаному пункті 3.3 Договору, в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до п.4.3 Договору за несвоєчасну оплату наданих послуг поклажодавець сплачує зберігачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє в період, за який нараховується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

В подальшому між сторонами було укладено додаткові угоди до Договору, а саме Додаткову угоду № 1 від 05.09.2011 року, Додаткову угоду № 2 від 01.12.2011 року, якою викладено п. 8.1 в новій редакції: Договір набуває чинності з 25 травня 2011 року і діє до 31 грудня 2012 року .

Додатковою угодою № 1 від 04.12.2012 року строк дії Договору продовжено до 31 грудня 2013 року, але в будь - якому випадку до повного та належного виконання сторонами своїх зобов'язань за даним Договором, а також викладено п.8.2, 8.3 Договору в новій редакції: Зберігач та поклажодавець мають право в односторонньому порядку розірвати даний Договір, сповістивши про це письмово один одного за 30 днів до розірвання Договору (п.8.2); у випадку, якщо за 30 днів до закінчення строку дії цього Договору сторони не повідомлять одна одну про його припинення, Договір вважається продовженим на кожний наступний календарний рік на тих самих умовах (п.8.3) .

Згідно Додаткової угоди № 2 від 26.02.2016 року поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання автомобілі Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_3 та Опель Зафіра, реєстраційний номер НОМЕР_2. Окрім того згідно вказаної Додаткової угоди № 2 від 26.02.2016 року змінено вартість послуг за Договором, яка становить за 1 місяць зберігання на відкритій стоянці 1 (одного) транспортного засобу становить 600,00 грн., в т.ч. ПДВ; вартість послуг зберігання на закритій стоянці 1 (одного) транспортного засобу за 1 місяць становить 1200,00 грн., в т.ч. ПДВ, разом 1800,00 грн., в т.ч. ПДВ.

Також сторонами укладено Додаткову угоду № 3 від 15.03.2016 року, Додаткову угоду № 4 від 18.04.2016 року, та Додаткову угоду № 5 від 30.12.2016 року, згідно якої поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання на автостоянках підприємства автомобілі: Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_3; Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_1; Опель Зафіра, реєстраційний номер НОМЕР_2. Згідно п. 2 Додаткової угоди № 5 від 30.12.2016 року вартість послуг зберігання на відкритій стоянці 1 (одного) транспортного засобу за 1 місяць становить 600,00 грн., в т.ч. ПДВ, вартість послуг зберігання на закритій стоянці 1 (одного) транспортного засобу за 1 місяць становить 1200,00 грн., в т.ч. ПДВ, разом 3000,00 грн., в т.ч. ПДВ.

Вказані Договір та Додаткові угоди до нього підписані представниками зберігача та поклажодавця та засвідчені печатками сторін.

Як свідчать матеріали справи та сторонами не заперечувалось, на виконання умов вказаного Договору відповідачем було передано на зберігання позивачеві три транспортних засоби: Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_3; Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_1; Опель Зафіра, реєстраційний номер НОМЕР_2.

Заперечень щодо факту передачі вказаних транспортних Комунальним підприємством Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" суду не надано.

Як зазначено позивачем в позовній заяві, останнім належним чином виконано зобов'язання за Договором в частині надання передбачених Договором послуг зберігання транспортних засобів, які прийняті поклажодавцем.

На даний час передані на зберігання позивачеві транспортні засоби Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_3; Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_1; Опель Зафіра, реєстраційний номер НОМЕР_2 перебувають на зберіганні на стоянці позивача за адресою: м. Київ, вул. Б.Грінченко, 3а.

При цьому зазначаючи в позовній заяві про зберігання зазначених транспортних засобів, позивач стверджує про неоплату відповідачем як поклажодавцем наданих позивачем фактичних послуг зберігання за лютий, квітень - листопад 2017 року та, відповідно, наявність заборгованості в сумі 27000,00 грн. (3000,00 грн.*9).

За твердженнями позивача, з метою досудового врегулювання спору позивач як зберігач звертався до відповідача з пропозиціями щодо оплати наданих послуг зберігання та вивезення транспортних засобів з території КП АТП КМДА , зокрема, листами № 184/12 від 03.05.2017 року, № 266/12 від 20.07.2017 року, № 299/12 від 15.08.2017 року та № 400/12 від 09.10.2017 року, в яких позивач також просив відповідача невідкладно сплатити наявну заборгованість та підписати акти наданих послуг і акт звірки взаємних розрахунків.

Факт надсилання зазначених листів на адресу відповідача підтверджується наявними матеріалами справи.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи та підтверджено представником позивача у судовому засіданні, відповідач свої зобов'язання щодо оплати зберігання (в т.ч. фактичного) транспортних засобів в сумі 27000,00 грн. у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору не виконав, в результаті чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем за спірним Договором у зазначеному вище розмірі, та яку останній просив суд стягнути у судовому порядку.

Окрім того, оскільки, на думку позивача, відповідачем допущено порушення зобов'язання щодо своєчасної оплати наданих за Договором послуг та послуг фактичного зберігання, позивачем на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України та п.4.3.2 Договору здійснено нарахування пені в сумі 2752,29 грн. за період з 17.02.2017 року по 05.12.2017 року, процентів річних в сумі 318,00 грн. грн. за період з 17.02.2017 року по 05.12.2017 року, а також втрат від інфляції в сумі 940,50 грн. за період березень - жовтень 2017 року, які позивач просить суд стягнути з відповідача згідно наданого розрахунку.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором зберігання, який підпадає під правове регулювання норм глави 66 Цивільного кодексу України.

У відповідності до ч. 1 ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно зі ст. 938 ЦК України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 946 ЦК України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.

Зокрема, вартість, термін та порядок розрахунків за Договором передбачений умовами розділу 3 Договору.

Як зазначалось судом вище, факт прийняття позивачем від відповідача на зберігання транспортних засобів Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_3; Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_1; Опель Зафіра, реєстраційний номер НОМЕР_2, належним чином підтверджено матеріалами справи та сторонами не заперечувався.

Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до частин 1, 2 статті 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

За змістом статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно вимог ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

У відповідності до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Зокрема, згідно п.3.3 Договору, строк оплати поклажодавцем наданих послуг визначений не пізніше 15 числа кожного місяця авансовим платежем.

Отже, з наданих позивачем доказів вбачається, що позивач взяті на себе зобов'язання виконав належним чином, надавши поклажодавцю (відповідачу) послуги зі зберігання транспортних засобів згідно умов Договору, в тому числі в лютому 2017 року, а відповідач в порушення умов Договору в обумовлений строк не оплатив надані послуги та має перед позивачем заборгованість з оплати останніх за лютий 2017 року в сумі 3000,00 грн.

Суд зазначає, що за приписами ст. 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до ст. 631 ЦК України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Статтею 253 ЦК України закріплено правило визначення початкового моменту перебігу строку, згідно з яким перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язаний його початок.

При цьому, якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку (ч. 1 ст. 255 Цивільного кодексу України).

Згідно п.8.1 Договору договір набуває чинності з 25 травня 2011 року і діє до 31 грудня 2011 року.

При цьому Додатковими угодами № 2 від 01.12.2011 року, № 1 від 04.12.2012 року строк дії Договору продовжувався до31.12.2012 року та 31.12.2013 року відповідно.

Як зазначалось судом вище, за умовами п.8.2 Договору в редакції Додаткової угоди № 1 від 04.12.2012 року, зберігач та поклажодавець мають право в односторонньому порядку розірвати даний Договір, сповістивши про це письмово один одного за 30 днів до розірвання Договору.

Суд звертає увагу сторін, що цивільне законодавство базується на принципі обов'язкового виконання сторонами зобов'язань за договором. За загальним правилом, закріпленим у частині 1 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 ЦК України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.

Відповідно до статті 188 Господарського процесуального кодексу України розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Статтею 654 Цивільного Кодексу України передбачено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (ч. 3 ст. 651 ЦК України).

Виходячи зі змісту вищенаведених правових норм та умов Договору, підставою для розірвання договору може бути, зокрема, намір зберігача або поклажодавця щодо розірвання укладеного Договору в односторонньому порядку незалежно від виконання/невиконання умов останнього поклажодавцем, за умови належним чином здійсненого повідомлення іншої сторони про вказаний намір щодо розірвання.

Судом встановлено за матеріалами справи, що відповідач, користуючись наданим йому п. 8.2 Договору в редакції Додаткової угоди № 1 від 04.12.2012 року правом, звернувся до зберігача (представника останнього) з листом від 16.03.2017 року №062/14-3123 (И-2017) про розірвання Договору зберігання.

Факт отримання вказаного листа позивачем підтверджується підписом директора позивача на вказаному листі відповідача.

При цьому враховуючи надану позивачем відповідь на відзив, зі змісту якої вбачається визнання позивачем факту отримання 16.03.2017 року листа поклажодавця про розірвання Договору, за відсутності заперечень такого отримання та справжності підпису директора КП АТП КМДА , вказаний лист приймається судом в якості належного та допустимого доказу повідомлення зберігача відповідачем як поклажодавцем про дострокове одностороннє розірвання спірного Договору та отримання вказаного повідомлення позивачем.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 611 ЦК України розірвання договору є підставою для припинення зобов'язання.

Відповідно до частини 2 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Таким чином, з огляду на фактичні обставини справи та приписи правових норм, спірний Договір зберігання вважається розірваним з 15.04.2017 року.

В свою чергу, як стверджує позивач в позовній заяві та підтверджується матеріалами справи, передані згідно умов спірного Договору транспортні засоби Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_3; Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_1; Опель Зафіра, реєстраційний номер НОМЕР_2 перебувають на зберіганні у позивача до теперішнього часу, в зв'язку з чим позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача вартості фактично наданих відповідачеві послуг зберігання за період квітень - листопад 2017 року.

Згідно ст. 948 ЦК України поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.

Аналогічні умови містить п.2.2.9 Договору, згідно якого передбачений обов'язок поклажодавця забрати автотранспортний засіб від зберігача після закінчення строку зберігання транспортного засобу.

Натомість, як свідчать надані сторонами докази, транспортні засоби Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_3; Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_1; Опель Зафіра, реєстраційний номер НОМЕР_2 не були вивезені (забрані) відповідачем з території позивача.

Відповідно до ч. 3 ст. 946 Цивільного кодексу України якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.

Зазначений припис законодавства кореспондується з умовами п.2.2.10 Договору, згідно якого поклажодавець зобов'язаний внести плату за весь фактичний час зберігання автотранспорту у випадку, якщо такий час не оплачений під час дії цього Договору.

За таких обставин суд дійшов висновку, що продовження зберігання транспортних засобів після закінчення строку дії Договору (в зв'язку з розірванням останнього), дає зберігачу право вимагати оплати за весь фактичний час зберігання.

При цьому суд зазначає, що складання актів наданих послуг не є виключною підставою для виникнення між сторонами зобов'язальних правовідносин у даному випадку, оскільки правовідносини виникають саме з укладеного між сторонами договору про надання послуг зі зберігання та з самого факту надання послуг зі зберігання транспортних засобів.

Крім того, обов'язок відповідача як поклажодавця оплатити позивачу як зберігачу послуги зі зберігання трьох транспортних засобів виникає саме з факту надання таких послуг, та не залежить від складання акту наданих послуг.

Таким чином, за висновками суду, внаслідок розірвання Договору, факт якого встановлений судом, основне зобов'язання відповідача сплачувати плату за весь час фактичного зберігання майна не припиняється, оскільки його припинення у розумінні умов Договору зберігання та ст. 946 ЦК України пов'язано не з моментом повернення поклажодавцем предмету зберігання та підписання сторонами відповідного документу (акту) про повернення позивачем переданого предмета Договору зберігання, а з одностороннім розірванням спірного Договору за ініціативою поклажодавця та припиненням дії останнього.

Отже, оскільки відповідачем були порушені умови Договору в частині забрання майна, що зберігалось позивачем, відповідачу як поклажодавцю після розірвання Договору (припинення останнього) зберігачем здійснювалось нарахування плати за фактичне зберігання предметів зберігання (трьох транспортних засобів) за Договором саме за період з квітня 2017 року по листопад 2017 в загальному розмірі 24000,00 грн.

Поряд із цим суд зауважує, що вартість зберігання транспортних засобів погоджена сторонами у Договорі зберігання № 544-11 від 25.05.2011 року та Додаткових угодах до нього та становить 3000,00 грн. за зберігання 3 транспортних засобів за місяць, а отже була відомою відповідачу.

Згідно п.2.1.7 Договору у термін до п'ятого числа (включно) кожного місяця видати поклажодавцеві рахунок - фактуру за надані йому послуги та акти виконаних робіт.

Окрім цього відповідно до п.2.2.7 Договору поклажодавець зобов'язаний отримати до п'ятого числа (включно) кожного місяця на території зберігача рахунок - фактуру за послуги, які є предметом цього Договору, та які будуть надані в поточному місяці, а також акти наданих послуг за попередній місяць.

Суд звертає увагу сторін, що Цивільним кодексом, а саме ч. 1 ст. 212 зазначено, що особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Разом з тим, ч.1 ст. 613 передбачено, що кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Отже, ненадання у строк, визначений умовами п. 2.1.7 Договору рахунку - фактури та акту наданих послуг (виконаних робіт) не є відкладальною умовою у розумінні ст. 212 ЦК України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 ЦК України, а тому, наявність або відсутність акту наданих послуг не звільняє відповідача від обов'язку оплатити фактично надані позивачем послуги зі зберігання транспортних засобів.

В свою чергу оскільки в матеріалах справи відсутні докази звернення відповідача до КП АТП КМДА як зберігача з питань неотримання рахунків на сплату послуг та актів згідно вищевказаних приписів Договору, можливість посилання на відсутність (неодержання) рахунків та актів як на підставу невиконання зобов'язань із своєчасної та повної їх оплати у відповідача відсутня. Тобто з урахуванням погодження вартості послуг та щомісячного терміну оплати умовами Договору, відповідач був зобов'язаний виконати свій обов'язок за спірним Договором та вчинити відповідні дії для здійснення оплати за надані позивачем послуги зберігання навіть за відсутності відповідних рахунків - фактур та актів надання послуг, враховуючи, що сам факт надання КП АТП КМДА послуг зберігання транспортних засобів відповідачем не спростовано.

Згідно вимог ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

З наданих позивачем доказів вбачається, що позивач взяті на себе зобов'язання виконав належним чином, здійснюючи зберігання транспортних засобів на своїй території, а відповідач в порушення приписів чинного законодавства в обумовлений строк не сплатив на користь позивача вартість фактично наданих позивачем як зберігачем послуг, та має перед позивачем заборгованість з оплати останнього в розмірі 24000,00 грн.

Згідно частини першої статті 96 ЦК юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В свою чергу Доказів визнання недійсним Договору зберігання № 544-11 від 25.05.2011 року та Додаткових угод до нього та/або їх окремих положень суду не надано.

Зважаючи на встановлені обставини справи та приписи вищевикладених правових норм, а також оскільки на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, господарський суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення 27000,00 грн. основного боргу позивачем нормативно та документально доведені, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

При цьому судом не приймаються до уваги посилання відповідача в якості підстав заперечення позовних вимог на наявність укладеного між сторонами Договору позички № 52 від 01 січня 2007 року, згідно якого передано позивачеві в безоплатне користування автомобілі, серед яких автомобілі Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_3; Опель Вектра, реєстраційний номер НОМЕР_1; Опель Зафіра, реєстраційний номер НОМЕР_2, які є предметом передачі Договору зберігання № 544-11 від 25.05.2011 року, та який припинено укладеною між сторонами угодою від 16 березня 2017 року, оскільки вказаний договір позички не був пов'язаним з Договором зберігання та є окремою підставою для виникнення між сторонами прав та обов'язків, саме в межах виконання Договору позички.

Отже існування іншого укладеного між сторонами господарського Договору, за умови погодження сторонами всіх істотних умов обох Договорів, жодним чином не спростовує позовних вимог позивача, позаяк врегулювання господарських відносин, які виникли саме на підставі Договору позички № 52 від 01.01.2007 року, повинно здійснюватись саме в межах останнього, в тому числі в судовому порядку, що, зважаючи на предмет та підстави даного позову, виключає врахування вказаних відповідачем обставин як таких, що спростовують позовні вимоги у даній справі.

Таким чином матеріалами справи підтверджується, що відповідач, в порушення умов Договору та приписів чинного законодавства у визначений строк оплату наданих послуг зберігання не здійснив належним чином, а отже за приписами ч. 1 ст. 612 ЦК України є таким, що прострочив виконання зобов'язання.

Окрім того, оскільки відповідачем допущено порушення зобов'язання щодо своєчасної оплати вартості послуг зберігання, позивачем на підставі ст. 625 ЦК України здійснено нарахування процентів річних в сумі 318,00 грн. за період з 17.02.2017 року по 05.12.2017 року та втрат від інфляції в сумі 940,5 грн. за період березень - жовтень 2017 року, які позивач просить суд стягнути з відповідача згідно наданого розрахунку.

Окрім того, на підставі 4.3 Договору, згідно якого за несвоєчасну оплату наданих послуг поклажодавець сплачує зберігачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє в період, за який нараховується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення., позивачем здійснено нарахування пені в сумі 2752,29 грн. за період з 17.02.2017 року по 05.12.2017 року.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною другою статті 9 названого Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов'язань у зазначеній сфері визначено статтями 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань .

З урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань , правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч. 1 статті 546, статті 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (згідно ч. 6 ст. 231 ГК України).

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань").

Згідно ч.1 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з п. 4.1 Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 17 грудня 2013 року №14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань (далі - Постанова № 14) сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

У відповідності до пунктів 3.1. та 3.2. Постанови № 14 інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України (постанова від 23.01.12 р. у справі № 37/64, постанова від 01.10.14 р. у справі № 6-113цс14).

Пунктом 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012 року № 01-06/928/2012 Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права (з посиланням на постанову Вищого господарського суду України від 05.04.2011р. № 23/466 та на лист Верховного суду України Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ від 03.04.1997р. № 62-97р) зазначено, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожен місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якійсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція). Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних с способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зазначену позицію також підтримує і Верховний Суд України (постанова Верховного суду України від 23.01.2012р. у справі №37/64). За таких обставин, на відміну від пені, 3% річних та інфляційні втрати розраховуються за весь період прострочення, а не за шість місяців.

Крім того суд зазначає, що згідно ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як визначено пунктом 2.5 Постанови № 14, щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини 6 статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Отже, за висновками суду, положення п.4.3 Договору щодо нарахування пені за кожен день прострочення не дає іншого (більшого або меншого) визначення тривалості періоду нарахування пені, ніж передбачений положеннями ст. 232 Господарського кодексу України та Постанови №14, а тому нарахування пені за Договором з урахуванням умов п.8.1 щодо дії Договору будь - якому випадку до повного та належного виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором, повинно здійснюватись виключно у визначеному господарським законодавством загальному порядку.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

Враховуючи вищевикладене, розмір пені, перерахований судом у відповідності до умов Договору та приписів чинного законодавства, зокрема ч. 6 ст. 323 ГК України, в межах зазначеного позивачем періоду нарахування, враховуючи визначені судом періоди прострочення та нарахування, становить 2370,33 грн. пені, а отже є меншим, ніж заявлено у позивача, тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені підлягають частковому задоволенню в визначеній судом сумі 2370,33 грн.

Щодо заявлених позивачем вимог про стягнення нарахованих втрат від інфляції суд дійшов висновку, що вимоги позивача в частині стягнення 940,50 грн. за несвоєчасне виконання відповідачем зобов'язань з оплати послуг зберігання відповідають вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства та Договору і є арифметично вірними, а тому вказані вимоги в частині стягнення з відповідача втрат від інфляції підлягають задоволенню в розмірі, визначеному позивачем, а саме 940,50 грн.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 Про судове рішення рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З урахуванням вищевикладеного, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Комунального підприємства Київської міської ради Київське міське бюро технічної інвентаризації (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4-В, код ЄДРПОУ 03359836), на користь Комунального підприємства Автотранспортне підприємство виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (01001, м. Київ, вул. Б. Грінченка, 3-А, код ЄДРПОУ 04012460) 27 000,00 грн.(двадцять сім тисяч гривень 00 коп.) - заборгованості, 318,00 грн. (триста вісімнадцять грн. 00 коп.) - 3% річних, 940,50 грн. (дев'ятсот сорок грн. 50 коп.) - інфляційних втрат, 2 370,33 грн. (дві тисячі три сімдесят грн. 33 коп.) - пені, 1580,29 грн. (одну тисячу п'ятсот вісімдесят грн. 29 коп.) - судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ст. 241 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 256 та підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя М.М.Якименко