Постанова

від 23.06.2018 по справі 910/21949/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" червня 2018 р. Справа№ 910/21949/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Алданової С.О.

Мартюк А.І.

представники сторін не викликалися

розглянувши апеляційну скаргу Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 19.03.2018

у справі №910/21949/17 (суддя Якименко М.М.)

за позовом Комунального підприємства "Автотранспортне підприємство

виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)"

до Комунального підприємства Київської міської ради "Київське

міське бюро технічної інвентаризації"

про стягнення 31 010,79 грн.

ВСТАНОВИВ:

Комунальне підприємство "Автотранспортне підприємство виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" (далі - відповідач) заборгованості за договором зберігання №544-11 від 25.05.2011 у загальній сумі 31 101,79 грн. (з них: 27 000,00 грн. - основний борг, 2 752,29 грн. - пеня, 318,00 грн. - 3% річних, 940,50 грн. - інфляційні втрати).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач неналежним вином виконав свої грошові зобов'язання перед позивачем, що й призвело до виникнення заборгованості.

В процесі судового розгляду позивач подав уточнення позовних вимог відповідно до Господарського процесуального кодексу України в редакції, яка набула чинності 15.12.2017 (том справи - 1, аркуш справи - 132) та просив суд стягнути з відповідача заборгованість у загальному розмірі 31 010,79 грн., з яких: 27 000,00 грн. - основний борг, 940,50 грн. - інфляційні втрати, 318,00 грн. - 3% річних, 2 752,29 грн. - пеня).

Відповідач проти позову заперечував, наголошуючи на безпідставності та непідтвердженості вимог позивача належними доказами. Зокрема, відповідач зазначав про те, що договір зберігання №544-11 від 25.05.2011 розірвано 16.03.2017. Однак позивачем в порушення умов укладеного між сторонами договору позички №52 від 01.01.2007 протиправно утримуються належні відповідачу автомобілі, що свідчить про відсутність правових підстав для стягнення коштів на користь позивача.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.03.2018 у справі №910/21949/17 позов було задоволено частково. Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 27 000,00 грн. заборгованості, 318,00 грн. 3% річних, 940,50 грн. інфляційних втрат, 2 370,33 грн. пені та 1 580,29 грн. судового збору. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. При цьому суд у своєму рішенні зазначав про те, що позивачем доведено належними доказами факт прострочення виконання грошових зобов'язань відповідачем, внаслідок чого у позивача виникло право вимагати сплати, окрім основного боргу, інфляційної складової заборгованості, 3% річних та пені за весь період прострочення.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2018 у справі №910/21949/17 та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, зокрема, щодо повернення автомобілів, а також невірно застосовано норми матеріального права, зокрема, ст. ст. 833, 936, 942, 949 Цивільного кодексу України, що призвело до прийняття невірного по суті заявлених вимог рішення. Загалом доводи апеляційної скарги відповідача ідентичні тим, які наводилися ним під час розгляду справи місцевим господарським судом.

В ч.13 ст. 8 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Згідно з ч.1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

За правилами п.1 ч.5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (1 762 грн.*100=176 200 грн.).

Відповідно до ч.ч.3, 10 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених частиною десятою цієї статті та частиною другою статті 271 цього Кодексу. Апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Як уже зазначалося вище, в даному випадку предметом апеляційного оскарження у справі №910/21949/17 є рішення місцевого господарського суду, ціна позову за яким становить 31 010,79 грн., тобто є меншою ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому вказана справа відноситься до малозначних справ в розумінні Господарського процесуального кодексу України і її перегляд за апеляційною скаргою відповідача підлягає здійсненню без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.04.2018 для розгляду апеляційної скарги відповідача було сформовано колегію суддів у наступному складі: головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Алданова С.О., Мартюк А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.04.2018 було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою відповідача та роз'яснено позивачу право подати відзив на апеляційну скаргу, а відповідачу відповідь на відзив у встановлений судом строк.

14.05.2018 через Відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він заперечував проти апеляційної скарги, наголошуючи на її безпідставності та непідтвердженості належними доказами. На думку позивача, відповідачем не спростовано доводи щодо неналежного виконання ним умов укладеного з позивачем договору, що й призвело до виникнення заборгованості, вимоги про стягнення якої є предметом розгляду у даній справі. З урахуванням наведеного, позивач просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2018 у справі №910/21949/17 - без змін.

23.05.2018 через Відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від відповідача надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якому він наводив додаткові пояснення щодо скасування рішення місцевого господарського суду. Зокрема, відповідач вважає, що судом першої інстанції не було встановлено обставини відносно того, чи були збережені позивачем передані йому транспортні засоби. Окрім того, на думку відповідача, судом не було застосовано до спірних правовідносин норми ст. ст. 833, 936, 942, 949 Цивільного кодексу України.

В додатках до апеляційної скарги відповідачем було додано клопотання про призначення у справі судової експертизи, на вирішення якої поставити питання щодо відповідності технічного стану переданих позивачу транспортних засобів технічному стану цих засобів на 01.01.2017, а у разі якщо технічний стан є невідповідним, то встановити в чому полягає ця невідповідність. Вказане клопотання обґрунтоване тим, що з метою з'ясування, чи надавалися позивачем послуги зі збереження транспортних засобів відповідача, необхідно перевірити їх технічний стан.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу заперечував проти призначення судової експертизи, наголошуючи на тому, що відповідне клопотання не заявлялося відповідачем під час розгляду справи місцевим господарським судом. Окрім того, на думку відповідача в даному випадку відсутня необхідність у проведенні судової експертизи, а клопотання відповідача спрямоване на затягування розгляду справи.

Колегія суддів вирішила відмовити у задоволенні клопотання відповідача про призначення у справі судової експертизи, оскільки відповідно до ч.1 ст. 99 Господарського процесуального кодексу України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом розгляду у ній є вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості за послуги, надані за договором зберігання №544-11 від 25.05.2011. При цьому, серед іншого, позивач посилався на те, що відповідач не забрав передані позивачу на зберігання автомобілі. Належні та допустимі докази, які б могли свідчити про те, що позивач намагався передати чи передав відповідачу технічно несправні автомобілі відсутні. Доводи відповідача з приводу технічного стану переданих на зберігання автомобілів є лише припущеннями відповідача. До того, до предмету доказування входить з'ясування питання саме щодо факту надання послуг за укладеним між сторонами договором зберігання, а не встановлення технічного стану транспортних засобів відповідача за відсутності жодних доказів, які б свідчили про наявність зауважень з цього приводу від самого відповідача, адресованих позивачу.

Оскільки відповідачем не обґрунтовано ані неможливість вирішення спору у даній справі за наявними у ній матеріалами, ані доцільність призначення судової експертизи, вищевказане клопотання задоволенню не підлягає.

В додатках до апеляційної скарги відповідачем було додано клопотання про залучення до матеріалів справи доказів, а саме: копії актів державного технічного огляду транспортних засобів від 16.01.2007 та від 17.01.2008 на підтвердження технічно справного стану переданих позивачу автомобілів на дати складання названих актів.

Колегія суддів дійшла висновку про те, що вищезгадане клопотання відповідача не відповідає вимогам ч.3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. В клопотанні відповідача відсутнє обґрунтування неможливості подання актів державного технічного огляду транспортних засобів від 16.01.2007 та від 17.01.2008 під час розгляду справи місцевим господарським судом, а тому це клопотання є необґрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню.

Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, дослідивши надані до матеріалів справи докази в їх сукупності, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм чинного законодавства, колегія Київського апеляційного господарського суду встановила наступне.

25.05.2011 між позивачем, як зберігачем, та відповідачем, як поклажодавцем, було укладено договір зберігання №544-11 (далі - Договір зберігання) (том справи - 1, аркуші справи - 14-16).

За умовами Договору зберігання (розділ 1) поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання на закритій автостоянці автотранспортного підприємства за адресою: м. Київ, вул. Б. Грінченка, 3-А, 1 (один) автотранспортний засіб: Опель Зафіра державний реєстраційний номер, 077-93 КІ.

Обов'язки сторін наведені у розділі 2 Договору зберігання, відповідно до п.п.2.1.1, 2.1.5 якого зберігач зобов'язаний: прийняти транспортний засіб на зберігання, надати поклажедавцеві право на стоянку транспортного засобу за бажанням поклажодавця, його переміщення провадиться тільки з дозволу посадової особи зберігача; забезпечити зберігання транспортного засобу поклажодавця на протязі терміну його зберігання згідно укладеного Договору.

Водночас поклажодавець зобов'язаний: отримати до п'ятого числа (включно) кожного місяця на території зберігача рахунок-фактуру за послуги, які є предметом даного Договору, та які будуть надані в поточному місяці, а також акти наданих послуг за попередній місяць; за відсутності ґрунтовних зауважень до якості послуг, які є предметом даного Договору та які надані зберігачем в попередньому місяці, підписати акти наданих послуг та повернути їх зберігачу; забрати автотранспортний засіб від зберігача після закінчення строку зберігання; внести плату за весь фактичний час зберігання автотранспортного засобу у випадку, якщо такий час не оплачений під час дії цього Договору (п.п.2.2.7-2.2.10 Договору зберігання).

Вартість, термін та порядок розрахунків погоджені сторонами у розділі 3 Договору зберігання, згідно з яким плата за зберігання транспортних засобів на автостоянці справляється за тарифами, затвердженими зберігачем. Вартість послуг за 1 місяць зберігання 1 (одного) транспортного засобу становить 1 000,00 грн., ПДВ 20% - 200,00 грн., разом 1 200,00 грн. поклажодавець щомісячно, не пізніше 15 числа кожного місяця авансовим платежем здійснює оплату вартості послуг зберігання транспортного засобу шляхом перерахування суми коштів, визначеної в п.3.2 цього Договору на поточний рахунок зберігача або внесення готівкою в касу зберігача. Зберігач має статус платника податку на прибуток на загальних підставах.

За несвоєчасну оплату наданих послуг поклажодавець сплачує зберігачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє в період, за який нараховується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення (п.4.3 Договору зберігання).

В п.п.8.1, 8.2 Договору зберігання передбачено, що останній набуває чинності з 25.05.2011 і діє до 31.12.2011. Зберігач та поклажодавець мають право в односторонньому порядку розірвати Договір, сповістивши про це письмово один одного за 30 днів до розірвання договору.

Протягом 2011-2016 років між сторонами було укладено низку додаткових угод до Договору зберігання (том справи - 1, аркуші справи - 16-22), в яких сторони дійшли згоди внести зміни щодо: найменування зберігача та поклажодавця; строку дії Договору, виклавши в новій редакції розділ 8 Договору; предмету Договору; банківських реквізитів зберігача.

Згідно вказаних змін строк дії Договору зберігання за погодженням сторін було установлено з 25.05.2011 до 31.12.2013. Водночас у випадку, якщо за 30 днів до закінчення строку дії цього Договору сторони не повідомлять одна одну про його припинення, Договір вважається продовженим на кожний наступний календарний рік на тих самих умовах (п.1 додаткової угоди №1/2012 від 27.12.2012 - том справи - 1, аркуш справи - 18).

Окрім того, сторонами було збільшено кількість транспортних засобів, переданих на зберігання, а саме визначено, що відповідач передав, а позивач прийняв на зберігання на автостоянках підприємства за адресою: м. Київ, вул. Б.Грінченка, 3-А три транспортні засоби: Опель Вектра, реєстраційний номер 07791КІ; Опель Вектра, реєстраційний номер АА7791КВ; Опель Зафіра, реєстраційний номер 07793КІ (п.1 додаткової угоди №5 від 30.12.2016 - том справи - 1, аркуш справи - 22).

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що на виконання умов Договору зберігання відповідач передав на зберігання позивачу транспортні засоби і позивач здійснював їх зберігання. Однак відповідач неналежним чином виконував свої договірні зобов'язання перед позивачем в частині здійснення повної та своєчасної оплати наданих позивачем послуг, що призвело до виникнення заборгованості за період лютий, квітень-листопад 2017 року.

Позивач направив на адресу відповідача вимогу №184/12 від 03.05.2017 (том справи - 1, аркуш справи - 31), в якій просив погасити борг за Договором зберігання.

Листом вих.№260/12 від 20.07.2017 (том справи - 1, аркуш справи - 33) позивач пропонував відповідачу здійснити вивезення з території позивача належних відповідачу автомобілів.

Листами вих.№299/12 від 15.08.2017 та вих.№400 від 09.10.2017 (том справи - 1, аркуші справи - 34-35) позивач просив відповідача здійснити вивезення належних йому транспортних засобів з території позивача, чим припинити дію укладеного між сторонами Договору зберігання , а також сплатити вартість фактично наданих позивачем послуг.

Однак звернення позивача були залишені відповідачем без належного реагування.

Зважаючи на відмову відповідача в добровільному порядку розрахуватися з позивачем, останній звернувся за захистом своїх прав до суду та просив, окрім 27 000,00 грн. основного боргу, стягнути з відповідача 940,50 грн. інфляційних втрат, 318,00 грн. 3% річних та 2 752,29 грн. пені.

Місцевий господарський суд позов задовольнив частково, визнавши вимоги позивача нормативно обґрунтованими та документально підтвердженими в частині стягнення з відповідача 27 000,00 грн. основного боргу, 318,00 грн. 3% річних, 940,50 грн. інфляційних втрат та 2 370,33 грн. пені. В задоволенні решти вимог позивача відмовлено.

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх обґрунтованими та такими, що відповідають як вимогам чинного законодавства, так і фактичним обставинам справи, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ст. ст. 936, 938 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ст. 530 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 946 Цивільного кодексу України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

В ст. ст. 610, 612 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

В процесі судового розгляду було встановлено, що на виконання умов Договору зберігання відповідач передав, а позивач прийняв на зберігання наступні транспортні засоби: Опель Вектра (реєстраційний номер 07791КІ), Опель Вектра (реєстраційний номер АА7791КВ), Опель Зафіра (реєстраційний номер 07793КІ). Дана обставина не заперечується сторонами.

У відзиві на позов та в апеляційній скарзі відповідач зазначав про те, що Договір зберігання розірвано з 14.04.2017, тобто через 30 днів з дати вручення позивачу листа №062/14-3123(И-2017) від 16.03.2017 про розірвання вказаного правочину (том справи - 1, аркуш справи - 100).

Однак позивачем заперечується факт припинення Договору зберігання.

З цього приводу судом було з'ясовано наступне.

В ст. 631 Цивільного кодексу України визначено, що час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Аналогічні положення містяться в ст. 180 Господарського кодексу України, згідно з якою строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язаний його початок. Якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку (ст. ст. 253, 255 Цивільного кодексу України).

Як уже зазначалося вище, за умовами розділу 8 Договору зберігання (в редакції додаткової угоди №1/2012 від 27.12.2012) дію останнього визначено з 25.05.2011 до 31.12.2013. Окрім того, передбачено, що зберігач та поклажодавець мають право в односторонньому порядку розірвати даний Договір, сповістивши про це письмово один одного за 30 днів до розірвання Договору.

В ст. 188 Господарського кодексу України визначено, що розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту (ст. ст. 651, 654 Цивільного кодексу України).

З матеріалів справи вбачається, що відповідач направив позивачу лист №062/14-3123 (И-2017) від 16.03.2017 про розірвання Договору зберігання (том справи - 1, аркуш справи - 100).

Позивач не заперечує факт отримання вищезгаданого листа, але наголошує на відсутності між сторонами угоди про припинення (розірвання) Договору зберігання.

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що лист відповідача №062/14-3123 (И-2017) від 16.03.2017 є письмовим повідомленням про розірвання Договору зберігання в односторонньому порядку відповідно до погоджених сторонами умов п.8.2 Договору зберігання (в редакції додаткової угоди №1/2012 від 27.12.2012).

Нормами ст. ст. 611, 653 Цивільного кодексу України визначено, що розірвання договору є підставою для припинення зобов'язання. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

З наведеного вище випливає, що укладений між сторонами Договір зберігання є розірваним після спливу 30 днів після отримання відповідного повідомлення від відповідача, тобто з 15.04.2017.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що ним фактично надані послуги зберігання транспортних засобів відповідача за період з квітня по листопад 2017 року.

За умовами п.п.2.2.9, 2.2.10 Договору зберігання відповідач, як поклажодавець, зобов'язаний забрати автотранспортний засіб від зберігача після закінчення строку зберігання транспортного засобу, а також внести плату за весь фактичний час зберігання автотранспорту у випадку, якщо такий час не оплачений під час дії цього договору.

Ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано доказів, які б свідчили про те, що передані за Договором зберігання транспортні засоби були вивезені відповідачем з території позивача.

Відповідно до ст. ст. 946, 948 Цивільного кодексу України у разі, якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання. Поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що внаслідок розірвання Договору зберігання основне зобов'язання відповідача сплачувати плату за весь час фактичного зберігання майна не припиняється, оскільки його припинення у розумінні умов вказаного договору та ст. 946 Цивільного кодексу України пов'язано не з моментом повернення поклажодавцем предмету зберігання та підписання сторонами відповідного документу (акту) про повернення позивачем переданого предмета Договору зберігання, а з одностороннім розірванням спірного Договору за ініціативою поклажодавця та припиненням дії останнього.

Надані до матеріалів справи докази та пояснення сторін свідчать про те, що відповідач неналежним чином виконував свої зобов'язання за Договором зберігання в частині вивезення транспортних засобів, які зберігалися позивачем, у зв'язку з чим після розірвання (припинення) Договору зберігання у період з квітня по листопад 2017 року позивачем здійснювалося фактичне надання послуг зберігання трьох автомобілів відповідача, і за ці послуги нараховано плату у загальній сумі 24 000,00 грн.

Вартість послуг зберігання за укладеним між сторонами Договором визначена у розмірі 3 000,00 грн. на місяць за зберігання 3 транспортних засобів (п.3.2.3 Договору зберігання в редакції додаткової угоди №5 від 30.12.2016 - том справи - 1, аркуш справи - 22).

В п.п.2.1.7, 2.2.7 Договору зберігання передбачено, що зберігач зобов'язаний у термін до п'ятого числа (включно) кожного місяця видати поклажодавцеві рахунок-фактуру за надані йому послуги та акти виконаних робіт. При цьому поклажодавець зобов'язаний отримати до п'ятого числа (включно) кожного місяця на території зберігача рахунок - фактуру за послуги, які є предметом цього Договору, та які будуть надані в поточному місяці, а також акти наданих послуг за попередній місяць.

Відповідно до ч.1 ст. 212 Цивільного кодексу України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

Згідно з положеннями ч.1 ст. 613 Цивільного кодексу України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

З наведеного вище випливає, що ненадання у строк, визначений п.п.2.1.7 Договору зберігання рахунку-фактури та акту наданих послуг (виконаних робіт) не є відкладальною умовою у розумінні ст. 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 цього Кодексу. Отже, наявність або відсутність акту наданих послуг не звільняє відповідача від обов'язку оплатити фактично надані позивачем послуги зі зберігання транспортних засобів.

При цьому судом враховано відсутність належних та допустимих доказів звернення відповідача до позивача з приводу того, що він не отримував рахунки на сплату послуг та акти за Договором зберігання.

Підсумовуючи викладені обставини, колегія суддів дійшла висновку про те, що з урахуванням погодження умовами Договору зберігання (зі змінами, внесеними додатковими угодами до нього) вартості послуг та щомісячного терміну оплати, відповідач був зобов'язаний виконати свій обов'язок за цим договором та здійснити оплату вартості наданих позивачем послуг по зберіганню транспортних засобів навіть за відсутності відповідних рахунків-фактур та актів надання послуг, оскільки сам факт надання позивачем послуг зберігання транспортних засобів відповідачем не спростовано.

Доказів, які б свідчили про визнання недійсними повністю або в частині Договору зберігання чи додаткових угод до нього ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Таким чином, продовження зберігання транспортних засобів після закінчення строку дії Договору зберігання, у зв'язку з його розірванням, надає позивачу, як зберігачу, право вимагати від відповідача оплати за надані за весь фактичний час зберігання.

Наявні у справі матеріали свідчать про наявність у відповідача заборгованості перед позивачем з оплати вартості послуг наданих за Договором зберігання як під час його дії, так і за фактичне зберігання, а саме за період лютий, квітень-листопад 2017 року у загальній сумі 27 000,00 грн., у зв'язку з чим в цій частині вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Колегією суддів враховано посилання відповідача як у відзиві на позов, так і в апеляційній скарзі на укладений між сторонами договір позички №52 від 01.01.2007, на виконання умов якого відповідач передав позивачу в безоплатне користування автомобілі, серед яких є автомобілі, що передавалися за Договором зберігання.

Дію названого договору позички №52 від 01.01.2007 було припинено шляхом укладення між сторонами угоди від 16.03.2017.

До того ж, договір позички №52 від 01.01.2007 не був пов'язаним з Договором зберігання та є окремою підставою для виникнення між сторонами прав та обов'язків, саме в межах виконання Договору позички. Як вірно зазначив суд у своєму рішенні, існування іншого договору, укладеного між сторонами, за умови погодження сторонами всіх істотних умов обох договорів, жодним чином не спростовує обставин, викладених у позові, оскільки врегулювання господарських відносин, які виникли саме на підставі договору позички №52 від 01.01.2007, має здійснюватись саме в межах останнього, в тому числі в судовому порядку, що, зважаючи на предмет та підстави даного позову, виключає врахування вказаних відповідачем обставин як таких, що спростовують позовні вимоги у даній справі.

В ст. 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до п.4.3 Договору зберігання за несвоєчасну оплату наданих послуг поклажодавець сплачує зберігачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє в період, за який нараховується пеня, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення.

Окрім того, згідно з ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому необхідно зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Оскільки в процесі судового розгляду було встановлено факт прострочення виконання відповідачем своїх грошових зобов'язань перед позивачем, то нарахування пені, інфляційних втрат та 3% річних є правомірним.

За розрахунком позивача з відповідача підлягає стягненню пеня у загальній сумі 2 752,29 грн., нарахована за період з 17.02.2017 по 05.12.2017.

Однак відповідно до ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, вказаною правовою нормою передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Таким чином, з урахуванням положень ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України, колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню пеня лише у розмірі 2 370,33 грн. В задоволенні решти вимог позивача в цій частині слід відмовити.

Перевіривши розрахунок позивача щодо інфляційних втрат, нарахованих за період з 17.02.2017 по 05.12.2017, а також 3% річних, нарахованих за період з березня по жовтень 2017 року, колегія суддів погоджується з його арифметичною правильністю, у зв'язку з чим вимоги позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат у сумі 940,50 грн. та 3% річних у розмірі 318,00 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у заявленому позивачем розмірі.

Відповідно до ст. ст. 7, 13 Господарського процесуального кодексу України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

В ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно зі ст. ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Надані до матеріалів справи докази та пояснення сторін свідчать про часткову обґрунтованість вимог позивача, у зв'язку з чим позов підлягає частковому задоволенню, а саме в частині стягнення з відповідача 27 000,00 грн. заборгованості, 318,00 грн. 3% річних, 940,50 грн. інфляційних втрат та 2 370,33 грн. пені.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами перегляду даної справи колегія суддів дійшла висновку про те, що місцевим господарським судом було повно, всебічно та об'єктивно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також вірно застосовано норми матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваного у даній справі судового рішення відсутні.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи та не спростовують висновків місцевого господарського суду, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч.ч.1-4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається:

1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін;

2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зважаючи на відмову у задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на відповідача (апелянта).

Керуючись ст. ст. 13, 14, 73, 74, 76, 129, 269, 275, 276, 281, 282, 286, 288 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2018 у справі № 910/21949/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2018 у справі № 910/21949/17 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/21949/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді С.О. Алданова

А.І. Мартюк