Постанова

від 29.03.2018 по справі 926/590/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2018 року

м. Київ

Справа № 926/590/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника прокурора Львівської області в інтересах держави в особі Івановецької сільської ради

на постанову Львівського господарського суду від 09.10.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Малех І.Б., судді Давид Л.Л., Плотніцький Б.Д.) та на рішення Господарського суду Чернівецької області від 09.03.2017 (суддя Желік Б.Є.)

за позовом Фермерського господарства "Виноградне"

до Виконавчого комітету Новодністровської міської ради

за участю прокуратури Чернівецької області

про визнання права постійного користування земельною ділянкою

за участю:

прокурора: Кравчук О.А. (посвідчення № 043796 від 01.08.2016)

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Фермерське господарство "Виноградне" (далі - позивач) просило визнати за ним, як за юридичною особою, право постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер НОМЕР_1, площею 17,5 гектарів, яка розташована за адресою: Чернівецька область, Кельменецький район, с.Іванівці (далі-земельна ділянка), яка була надана у постійне користування засновнику позивача фізичній особі ОСОБА_4 для ведення селянського (фермерського) господарства, згідно з Державним актом на право постійного користування від 12.07.1996.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є фактичним користувачем земельної ділянки, у зв'язку з чим звернувся до відділу з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців при Новодністровській міській раді з клопотанням про внесення в електронний Реєстр речових прав на нерухоме майно право позивача, як постійного користувача земельною ділянкою, але вказаний структурний підрозділ органу місцевого самоврядування відмовив позивачу у внесенні відомостей до вказаного реєстру щодо права постійного користування позивачем земельною ділянкою, з тих підстав, що вона видана фізичній особі, а не позивачу. Відтак позивач вважає, що його право є порушеним, а тому підлягає захисту в судовому порядку.

Оскарженим рішенням Господарського суду Чернівецької області від 09.03.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 09.10.2017, позов задоволено.

У касаційній скарзі заступник прокурора Львівської області просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким в позові відмовити, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги заступник прокурора Львівської області посилається на те, що земельна ділянка надавалася у постійне користування фізичній особі, а тому право постійного користування нею у позивача не виникло, проте суди попередніх інстанцій оскаржуваними рішеннями припинили право постійного користування земельною ділянкою фізичної особи, незважаючи, що власник земельної ділянки рішення про припинення права користування не приймав. При цьому заступник прокурора Львівської області вказував на те, що позов пред'явлений до неналежної особи, оскільки відповідач не оспорює право позивача на користування земельною ділянкою, у зв'язку з чим спір про право між сторонами у даній справі відсутній.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити без змін вказані судові рішення, посилаючись на те, що судами у відповідності до норм матеріального та процесуального права надано належну правову оцінку поданим сторонами доказам, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, розпорядженням Кельменецької районної державної адміністрації від 29.04.1996 №76 "Про надання земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств", надано фізичній особі - громадянину України ОСОБА_4 в постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства земельну ділянку, площею 17,5 га, яка розташована за адресою: Чернівецька область, Кельменецький район, с.Іванівці, про що видано Державний акт на право постійного користування землею, який зареєстрований 12.07.1996 у відповідній книзі за №11.

Позивач, єдиним засновником якого, є ОСОБА_4, зареєстрований, як юридична особа 20.10.1996 за ідентифікаційним кодом №22852442, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Державної реєстраційної служби України.

Також встановлено, що позивач, вважаючи себе фактичним користувачем земельної ділянки, звернувся до відділу з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Новодністровської міської ради з клопотанням від 30.11.2016 про внесення в електронний реєстр речових прав на нерухоме майно відомостей щодо права постійного користування земельною ділянкою.

Листом від 02.12.2016 відділ з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Новодністровської міської ради повідомив позивача про неможливість вчинення реєстраційної дії, оскільки в наданому позивачем Державному акті на право постійного користування земельною ділянкою від 12.07.1996, користувачем земельної ділянки вказано фізичну особу ОСОБА_4, а не позивача, що виключає підстави для внесення відповідних відомостей до реєстру.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, свій висновок про задоволення позову мотивував тим, що згідно статті 19 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" до складу майна фермерського (сільського) господарства входить, зокрема право користування землею та у статуті позивача зазначено, що землі господарства складаються у тому числі з земельної ділянки, яка належить засновнику позивача в особі ОСОБА_4 При цьому апеляційний суд послався на рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України", яким встановлено, що фізична особа на яку видавався Державний акт на право постійного користування землею та саме фермерське господарство, як юридична особа, є тотожними між собою. Крім того, суди вказали на те, що позивач своєчасно оплачує податки за використання земельної ділянки.

Проте із такими висновками судів погодитися не можна виходячи з наступного.

Частиною першою статті 92 Земельного кодексу України, у редакції чинній на момент винесення відповідачем відмови, встановлено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно приписів статті 116 наведеного Кодексу, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону (ч.1). Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч.2). Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом (ч.5).

Відповідно до пункту "а" статті 141 вказаного Кодексу підставами припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Статтею 142 зазначеного Кодексу встановлено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки (ч.3). Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації (ч.4).

Частиною третьою статті 407 Цивільного кодексу України визначено, що право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу.

За приписами статті 1 Господарського процесуального кодексу України, у редакції чинній до 15.12.2017, правом на звернення до суду за захистом наділена кожна особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав чи інтересів.

Згідно частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а частиною першою статті 16 цього кодексу визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином право на позов виникає у разі порушення або оспорювання особистих прав чи охоронюваних законом інтересів.

Положеннями статті 4 п.1 Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державній реєстрації підлягають, зокрема, право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Підставою для позову у даній справі про визнання права постійного користування земельною ділянкою позивач вказав те, що підрозділ органу місцевого самоврядування відмовив йому у внесенні відомостей до вказаного реєстру щодо права постійного користування позивачем земельною ділянкою, з тих підстав, що вона надана у постійне користування фізичній особі, а не позивачу. Відтак позивач вважає, що його право є порушеним, а тому підлягає захисту в судовому порядку.

Разом з тим, із встановлених судами обставин справи не вбачається, що відповідач оспорює право позивача на користування земельною ділянкою, його дії зводяться лише до відмови у внесенні відомостей до вказаного реєстру щодо права постійного користування позивачем земельною ділянкою.

При цьому слід зазначити, що у спірних правовідносинах задоволення позову судом призводить до того, що судові рішення підмінятимуть встановлений порядок припинення права користування земельною ділянкою, який дотриманий позивачем не був, та в супереч встановленому порядку призведуть до втрати такого права однією особою за відсутності спору про право, хоч і за наявності заперечень, які стосуються процедури оформлення землі, і набуття іншою особою відповідного права, що не ґрунтується на наведених вище положеннях законодавства.

Вказані обставини виключають наявність правових підстав для визнання за позивачем, як за юридичною особою, право постійного користування земельною ділянкою.

Таким чином судові рішення підлягають скасуванню повністю, а у позові належить відмовити.

Посилання судів попередніх інстанцій на Закон України "Про селянське (фермерське) господарство", як на підставу задоволення позову, є безпідставним, оскільки даний закон на момент прийняття структурним підрозділом відповідача відповідного рішення, втратив чинність згідно із Законом України від 19 червня 2003 року N 973-IV.

Обґрунтування судом апеляційної інстанції своїх висновків, викладених в оскаржуваній постанові, рішенням Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України, є помилковим, оскільки предмет спору і характер правовідносин у справі Європейського суду полягав у невиконанні органом державної влади рішення суду, що є відмінним від справи, яка переглядається у касаційному порядку.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства і мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин для виправлення фундаментальних порушень, які допустили суди попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції вважає за необхідне скасувавши судові рішення прийняти нове, про відмову у позові.

Відповідно до приписів статі 311 Господарського процесуального кодексу України, у редакції чинній з 15.12.2017, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (ч.1). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (ч.3).

З урахуванням наведеного, відповідно до приписів статті 126, статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у справі із апеляційної та касаційної скарг покладаються на позивача.

Згідно статті 327 Господарського процесуального кодексу України наказ суду видається судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Керуючись статтями 301, 308, 311, 317 Господарського процесуального кодексу України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Заступника прокурора Львівської області в інтересах держави в особі Івановецької сільської ради задовольнити.

Рішення Господарського суду Чернівецької області від 09.03.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 09.10.2017 у справі №926/590/17 скасувати повністю та прийняти нове рішення.

У задоволенні позову відмовити.

Стягнути із Фермерського господарства "Виноградне" на користь прокуратури Львівської області 1920 грн. (тисяча дев'ятсот двадцять) грн. 00 коп. витрат із сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Стягнути із Фермерського господарства "Виноградне" на користь прокуратури Чернівецької області 1760 грн. (тисяча сімсот шістдесят) грн. 00 коп. витрат із сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов