Постанова

від 26.03.2018 по справі 806/194/15

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

10002, м-н Путятинський, 3/65, телефон/факс: (0412) 481-604, 481-637 e-mail: inbox@apladm.zt.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

іменем України

"26" березня 2018 р. м. Житомир Справа № 806/194/15

Житомирський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді Моніча Б.С.

суддів: Капустинського М.М.

Охрімчук І.Г.,

за участю секретаря Кошиль О.Ю.,

представника особи, яка подала апеляційну скаргу,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від "30" січня 2015 р. (судове рішення ухвалене суддею Сичовою О.П. в м. Житомирі), у справі за позовом Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області до Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Глибочицький" про припинення юридичної особи , -

ВСТАНОВИВ:

У січні 2015 року Житомирська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління Міндоходів у Житомирській області звернулась до суду із позовом до Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Глибочицький", в якому просила припинити юридичну особу - Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Глибочицький" за неподання більше року контролюючим органам податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону, на підставі ч. 2 ст. 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців".

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 30.01.2015 року позов задоволено.

Припинено юридичну особу - Сільськогосподарського виробничого кооперативу "Глибочицький" (ідентифікаційний код 03746119).

ОСОБА_2, як один із засновників СВК "Глибочицький", не погодившись з прийнятим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій вказуючи на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Матеріалами справи встановлено, відповідач зареєстровано виконавчим комітетом Житомирською РДА 16.03.2000 року, як юридичну особу присвоєно код ЄДРПОУ:03746119, з 22.12.2003 року перебуває на обліку, як платник податків в Житомирській ОДПІ за № 1120.

При задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що податкова звітність з 2011 р. по терміну подачі 10.11.2014 р. відповідачем не надавалась, що підтверджується довідкою від 11.11.2014 р. №1530/18-03, наявною в матеріалах справи.

Заборгованості перед бюджетом зі сплати податків та зборів відповідач не мав, що вбачається згідно службової записки від 18.11.2014 р. №2929.

Згідно п.п. 16.1.1, п.п.16.1.2, п.п.16.1.3 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI (далі - Податковий кодекс України), платник податків зобов'язаний стати на облік у контролюючих органах в порядку, встановленому законодавством України, вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів, подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів.

Пунктами 49.1, 49.2 статті 49 Податкового кодексу України від 2 грудня 2010 року №2755-VI передбачено, що податкова декларація подається за звітний період в установлені цим Кодексом строки органу державної податкової служби, в якому перебуває на обліку платник податків. Платник податків зобов'язаний за кожний встановлений цим Кодексом звітний період подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є, відповідно до цього Кодексу незалежно від того, чи провадив такий платник податку господарську діяльність у звітному періоді.

Відповідно до п. 49.3 ст. 49 Податкового Кодексу України податкова декларація подається до органу державної податкової служби за вибором платника податків, якщо інше не передбачено цим Кодексом, в один із таких способів:

а) особисто платником податків або уповноваженою на це особою;

б) надсилається поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення;

в) засобами електронного зв'язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством.

Однією з функцій, покладених на органи Державної податкової служби, відповідно до 19-1.1.2 ст.19-1 Податкового кодексу України є здійснення контролю за своєчасністю подання передбаченої законом звітності (податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням податків та зборів), а також перевірка достовірності цих документів щодо правильності визначення об'єктів оподаткування і обчислення податків та зборів.

Згідно зі ст. 33 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15.05.2003 року №755-ІV (далі за текстом - Закон України від 15.05.2003 року №755-ІV), юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом. Юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Також, відповідно до п.п.20.1.12 п.20.1 ст. 20 Податкового кодексу України, органи державної податкової служби мають право у випадках, встановлених законом, звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем та/або про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб'єктів господарювання.

Відповідно до п. 67.2 ст. 67 Податкового кодексу України, органи державної податкової служби в установленому законом порядку мають право звертатися до суду про винесення судового рішення щодо припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців.

Згідно п. 68.1 ст. 68 Податкового кодексу України, орган державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації такої особи, державної реєстрації припинення юридичної особи чи підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, внесення будь-яких інших записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців повинен передати відповідному органу державної податкової служби повідомлення та відомості з реєстраційної картки про вчинення реєстраційних дій, передбачених законом.

Судом встановлено, що позивач звернувся до суду з позовом на підставі повноважень податкового органу та з визначених Законом України від 15.05.2003 року №755-ІV підстав.

У відповідності до вимог п.4 ч.2 ст. 38 Закону України від 15.05.2003 року №755-ІV "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (в редакції що діяла на момент подачі позовної заяви), підставою для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язано з банкрутством юридичної особи, зокрема, є неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону.

Тобто, однією з підстав для припинення юридичної особи на підставі рішення суду не пов'язаного з банкрутством, є існування факту неподання платником податків до податкового органу документів фінансової звітності.

Таким чином, в даному випадку, можливість суду прийняти рішення про примусове припинення юридичної особи законодавець ставить в пряму залежність від встановлення факту бездіяльності саме платника податків, яка виражається в не здійсненні жодних дій, результатом яких мало б бути фактичне подання до податкового органу фінансової звітності.

Стосовно доводів відповідача про те, що звернення Житомирською ОДПІ ГУ Міндоходів у Житомирській області до суду з вимого про припинення юридичної особи СВК "Глибочицький" суперечить закону, оскільки останній мав заборгованість зі сплати страхових внесків перед Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві у м. Житомирі, колегія зазначає наступне.

Згідно ч.1, ч. 9 ст. 111 ЦК України з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про рішення засновників (учасників) юридичної особи, суду або уповноваженого ними органу щодо ліквідації юридичної особи ліквідаційна комісія (ліквідатор) зобов'язана вжити всіх необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості юридичної особи, що ліквідується, та письмово повідомити кожного з боржників про припинення юридичної особи в установлені цим Кодексом строки. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується, у тому числі за податками, зборами, єдиним внеском на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та іншими коштами, що належить сплатити до державного або місцевого бюджету, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування, провадиться у порядку черговості, встановленому статтею 112 цього Кодексу.

Колегія суддів вказує, що припинення юридичної особи має певні особливості і припинення неможливе без наявності у суду певних відомостей про юридичну особу, зокрема про наявність або відсутність у товариства боргів, про наявність або відсутність майна юридичної особи у заставі.

Як вбачається з матеріалів справи, вказана заборгованість станом на 2015 рік визнана Фондом безнадійною та такою, що має бути списана, тому покликання апелянта на вказану обставину є безпідставним.

Крім того, наявний у матеріалах справи запит відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України і м.Житомирі був спрямований на адресу суду першої інстанції після ухвалення ним судового рішення і не був предметом розгляду. Про існування зазначеного доказу суду не було відомо на час ухвалення спірного рішення і такий доказ судом першої інстанції не досліджувався. За таких обставин цей доказ не може бути врахований судом апеляційної інстанції.

Пропозиція суду під час апеляційного розгляду надати додаткові докази, які вказують на наявність боргу на час ухвалення рішення, апелянтом не була сприйнята.

Наведені обставини дають самостійні підстави для залишення апеляційної скарги без задоволення.

Також колегія суддів звертає увагу й на те, що допустивши справу до апеляційного перегляду за апеляційною скаргою одного із засновників суд виходив з того, що оскаржуване судове рішення може зачіпати його права та обов'язки, а тому суд має дати оцінку зазначеними обставинам з урахуванням доводів апеляційної скарги під час її розгляду, а не відмовляти у доступі до правосуддя.

Чинним законодавством визначено, що рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС (в редакції на час подачі позову).

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

В ході апеляційного розгляду справи суд приходить до висновку, що спірне судове рішення не зачіпає прав позивача, виходячи із специфіки утворення юридичних осіб.

Так, процедура утворення виробничого кооперативу визначена Цивільним Кодексом України (ст.87-112) з особливостями, передбаченими Законом України "Про кооперацію".

При цьому згідно зазначених нормативно-правових актів юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Управління юридичною особою здійснюють його органи.

Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 15 Закону України "Про кооперацію" визначено, що вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу.

Чергові загальні збори членів кооперативу скликаються правлінням або головою кооперативу у разі потреби, але не рідше одного разу на рік.

Згідно статті 16 цього ж Закону виконавчим органом кооперативу є правління, яке очолює голова, повноваження якого визначаються статутом кооперативу. Виконавчий орган підзвітний вищому органу управління кооперативу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи кооперативу.

Частиною 1 статті 101 ЦК України визначено, що засновники установи не беруть участь в управлінні нею.

Наведені норми законодавства чітко вказують на те, що у різних правовідносинах СВК "Глибочицький" виступає самостійно, через свої органи управління. Підзвітність та контроль за діяльністю правління збоку засновників забезпечується іншими механізмами, такими як скликання загальних зборів кооперативу, притягнення членів правління до відповідальності, обрання нових членів правління тощо.

При цьому засновники кооперативу не є уповноваженими представниками кооперативу у взаємовідносинах, пов'язаних з його припиненням.

З матеріалів справи слідує, що у травні 2016 року, липні 2017 року з матеріалами судової справи знайомилися уповноваженні представники кооперативу, які діяли згідно довіреностей, виданих його головою (а.с.21-25). Однак з апеляційними скаргами на судове рішення не зверталися.

У наведеному контексті колегія суддів також вважає за необхідне вказати, що згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.

При цьому відповідно до прецедентної практики Суду одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, res judicata, який полягає у тому, що у разі винесення судом остаточного рішення у справі таке рішення не може бути піддано сумніву (див. Рішення у справі Brumaresku v Romania [GC], № 28342/95, п. 61, ЄСПЛ 1999-VII).

Право на доступ до суду не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. пункти 22 - 23 Рішення у справі "Мельник проти України" від 28.03.2006, пункти 37-38 Рішення у справі "Мушта проти України" від 18.11.2010).

У пункті 41 Рішення від 03.04.2008 "Пономарьов проти України" Суд вказав, що "правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків".

В рішенні Європейського суду з прав людини від 29 жовтня 2010 року у справі "Устименко проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

В даному випадку суд не вбачає будь-яких особливих та непереборних обставин, що дають підстави для перегляду судового рішення після спливу більш як трьох років з дня набрання ним законної сили з урахуванням тих обставин, що воно не оскаржувалося особою, яка була стороною у справі.

Матеріали справи свідчать, що уповноважені особи СВК "Глибочицький" отримували позовну заяву та додані до неї документи (а.с.13), При цьому жодних заперечень проти позову не подавали. 04.02.105 року ними було отримано судове рішення (а.с.16), і з апеляційною скаргою на це судове рішення уповноважений представник СВК "Глибочицький" до суду не звертався. Лише після спливу більш ніж 6 місяців після цього представники позивача ознайомилися з матеріалами справи, однак з апеляційною скаргою до суду не зверталися.

Встановлені вище обставини дають самостійні підстави для відмови у задоволенні апеляційної скарги, з підстав порушення принципу res judicata, а також з тих підстав, що права засновника кооперативу у даних правовідносинах не порушуються.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, колегія суддів, переглянувши постанову суду першої інстанції, дійшла висновку, що при прийнятті рішення суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, постанову Житомирського окружного адміністративного суду від "30" січня 2015 р. без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Б.С. Моніч

судді: М.М. Капустинський

І.Г. Охрімчук

Повне судове рішення складено "05" квітня 2018 р.