Рішення

від 13.04.2018 по справі 826/3637/18

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

13 квітня 2018 року № 826/3637/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Катющенка В.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до Київської міської ради

про визнання протиправними та скасування рішення

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Київської міської ради від 01.06.2017 № 432/2654 про надання статусу скверу земельній ділянці на АДРЕСА_2.

Позовні вимоги мотивовані тим, що земельна ділянка за кадастровим номером НОМЕР_2 передана позивачу в оренду. Рішення про передачу земельної ділянки в оренду та договори оренди є чинними, проте оскаржуваним рішенням зазначеній земельній ділянці надано статус скверу, що порушує права позивача, як добросовісного користувача земельною ділянкою.

Ухвалою суду від 07.03.2018 відкрито провадження у даній адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи. Крім того, вказаною ухвалою встановлено, що позивач звернувся з даним позовом до суду в межах строків, визначених Кодексом адміністративного судочинства України.

Ухвалами суду від 30.03.2018 та від 13.04.2018 відмовлено у задоволенні клопотань позивача про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.

Відповідач заперечував проти задоволення позову з підстав, викладених у відзиві на позов, зазначаючи, що прийняття рішень Київською міською радою на території м. Києва є її виключною компетенцією; рішення відповідачем прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з огляду на що відсутні підстави для його скасування. Крім того, зазначає, що позивач майже за 10 років не приступив до використання земельної ділянки, що є порушенням умов договору оренди.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Київської міської ради від 01.11.2007 №1148/3981 Про передачу суб'єкту підприємницької діяльності-фізичній особі ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування магазину продовольчих товарів на АДРЕСА_2 у Голосіївському районі м.Києва передано в оренду суб'єкту підприємницької діяльності-фізичній особі ОСОБА_1 вказану земельну ділянку.

07.10.2008 між Київською міською радою та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 укладено договір оренди земельної ділянки, пунктом 1 якого передбачено, що орендодавець (Київська міська рада) на підставі рішення від 01.11.2007 №1148/3981 та на підставі рішення від 17.07.2008 №45/45 за Актом приймання-передачі передає, а орендар (ФОП ОСОБА_1) приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку.

Пунктом 2.1 пункту 2 Договору оренди визначено, що об'єктом оренди є земельна ділянка з наступними характеристиками:

- місце розташування - АДРЕСА_2

- розмір -0,0100 га;

- цільове призначення - для будівництва, експлуатації та обслуговування магазину продовольчих товарів;

- кадастровий номер - НОМЕР_2.

07.09.2012 між позивачем та Київською міської радою було укладено договір про поновлення договору оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, строком до 11.10.2014.

11.09.2015 між позивачем та Київською міської радою було укладено договір про поновлення договору оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, строком на 5 років.

01.06.2017 Київською міською радою було прийнято рішення № 432/2654 Про надання статусу скверу земельній ділянці на АДРЕСА_2 у Голосіївському районі м.Києва.

Пунктом 4 вказаного рішення внесено зміни до Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста, затверджених рішенням Київської міської ради від 19.07.2005 № 806/3381 та продовжених на період до 2017 років рішенням Київської міської ради від 07.07.2016 №572/572 (таблиця 2 Озеленені території загального користування м. Києва, що відповідають типологічним ознакам та планувальним вимогам ), додавши земельну ділянку, визначену пунктом 1 цього рішення, до переліку скверів Голосіївського району м. Києва.

Вважаючи зазначене вище рішення протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Спірні правовідносини склалися у зв'язку з прийняттям Київською міською радою рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки, наданої позивачу для будівництва, та надання цій ділянці статусу скверу.

Засади організації та діяльності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України Про місцеве самоврядування в Україні .

Згідно пункту 34 частини першої статті 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , статті 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської міської ради відноситься вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, рішенням Київської міської ради від 01.11.2007 №1148/3981 визначено цільове призначення земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 у Голосіївському районі м.Києва, а саме: для будівництва, експлуатації та обслуговування магазину продовольчих товарів.

Статтею 38 Земельного кодексу України передбачено, що до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів (стаття 50 Земельного кодексу України).

При цьому до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Згідно з пунктом 4 рішення Київської міської ради "Про затвердження Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста" відповідно до функціонально-просторових характеристик озеленені території загального та обмеженого користування рекреаційного призначення типологічно визначаються таким чином: сквер - упорядкована озеленена територія рекреаційного призначення площею до 2,0 га.

Водночас, частиною першою статті 91 та частиною першою статті 96 Земельного кодексу України передбачено, що власники земельних ділянок та землекористувачі зобов'язані, зокрема, забезпечувати використання їх за цільовим призначенням.

З матеріалів справи вбачається, що Київською міською радою прийнято рішення, які на даний час є чинними, якими для однієї і тієї ж земельної ділянки визначено різне цільове призначення, а саме: рішенням від 01.11.2007 №1148/3981 Про передачу ФОП ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування магазину продовольчих товарів на АДРЕСА_2 у Голосіївському районі м.Києва та згідно з оскаржуваним рішенням від 01.06.2017 № 432/2654 про надання статусу скверу земельній ділянці яка розташована на АДРЕСА_2, що відноситься до земель рекреаційного призначення.

Одночасне існування таких рішень не відповідає вимогам законодавства, оскільки унеможливлює використання земельної ділянки за цільовим призначенням, що є порушенням вимог статей 91, 96 Земельного кодексу України.

Суд звертає увагу, що первинно спірну земельну ділянку було передано в оренду позивачу.

Згідно статті 6 Закону України Про оренду землі орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

З матеріалів справи вбачається, що спірну земельну ділянку було передано позивачу у користування на підставі договору оренди.

Станом на момент звернення з даним позовом до суду вказана земельна ділянка перебуває у користуванні ФОП ОСОБА_1

Оскільки згідно з оскаржуваним рішенням відповідача земельну ділянку, що надана позивачу в оренду з цільовим призначенням для будівництва, експлуатації та обслуговування магазину продовольчих товарів, віднесено до земель рекреаційного призначення, наведене є перешкодою у реалізації позивачем права користування земельною ділянкою та порушує його права.

При вирішенні справи суд враховує необхідність відповідності дій та рішень суб'єктів владних повноважень принципу правової визначеності.

Принцип правової визначеності є невід'ємною, органічною складовою принципу верховенства права. Про це у низці своїх рішень зазначає зокрема Європейський Суд з прав людини. У своїх рішеннях Конституційний Суд України також посилається на принцип правової визначеності, наголошуючи на тому, що він є необхідним компонентом принципу верховенства права.

У справі Стіл та інші проти Сполученого Королівства Європейський суд з прав людини вказує, що Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба з належною порадою, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія.

Конституційний Суд України у Рішенні від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками вказав, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини).

Оскаржуване рішення відповідача прийнято з порушенням правової визначеності, оскільки при існуванні не скасованого рішення щодо надання земельної ділянки в оренду під забудову Київською міською радою прийнято рішення про надання цій же земельній ділянці статусу скверу, що має наслідком порушення правового режиму використання землі за цільовим призначенням.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.

Згідно частини 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що доводи відповідача, наведені у відзиві на позов, не доводять правомірності прийнятого відповідачем рішення.

Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову та скасування оскаржуваного рішення відповідача.

Керуючись статтями 9, 14, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати рішення Київської міської ради від 01.06.2017 № 432/2654 про надання статусу скверу земельній ділянці на АДРЕСА_2.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (03187, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) 1762 грн сплаченого судового збору.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону № 2147-VIII) до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.П. Катющенко