Постанова

від 16.04.2018 по справі 314/4812/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

ЄУН 314/4812/16Головуючий у 1-й інстанції Кіяшко В.О. Пр. № 22-ц/778/1114/18Суддя-доповідач Гончар М.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді (судді-доповідача) Гончар М.С.

суддів Кочеткової І.В., Маловічко С.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 06 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Саламатова Марина Володимирівна про визнання недійсним договорі купівлі-продажу садового будинку та земельної ділянки, стягнення моральної шкоди

ВСТАНОВИВ:

У червні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вищезазначеним позовом (т.с. 1 а.с. 1-5), в якому просив:

- визнати недійсним укладений 14.05.2015 р. ОСОБА_6 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу садового будинку літ. А за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 37,8 м2, житловою площею 18,9 м2, посвідчений 14.05.2015 р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М.В.;

- визнати недійсним укладений 14.05.2015 р. ОСОБА_6 та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0450 га, кадастровий номер - НОМЕР_1, цільове призначення - для індивідуального садівництва, за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений 14.05.2015 р. приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Саламатовою М.В.;

- стягнути солідарно з ОСОБА_6 та ОСОБА_4 відшкодування моральної шкоди 30000,00 грн. та інші судові витрати.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначав, що він перебував у шлюбі з відповідачем ОСОБА_3 з 23.02.1990 року.

Шлюб розірвано 14.05.2015 Орджонікідзевським відділом РАЦС РС ЗМУЮ, актовий запис № 40.

Під час шлюбу сторони за спільні кошти придбали майно, а саме:

- 04.05.2005 року - садовий будинок літ. А за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 37,8 м2, житловою площею 18,9 м2, оформлений на ім'я ОСОБА_6;

- 14.04.2005 року - земельну ділянку площею 0,0450га, кадастровий номер НОМЕР_1, цільове призначення - для індивідуального садівництва, за адресою: АДРЕСА_1, оформлений на ім'я ОСОБА_6 (на вказаній земельній ділянці розташований спірний будинок).

У зв'язку з розпадом сім'ї відповідач запропонувала позивачу продати вказаний садовий будинок та земельну ділянку, а гроші поділити в рівних частках.

Сторони обумовили, що продаж садового будинку та земельної ділянки буде вчинено за ринковою ціною за суму, не менше 15 тисяч доларів США.

Позивач довірився дружині, та за її пропозицією і за її участю у приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Саламатової М.В. 14.05.2015 року він підписав заяву про дачу згоди на продаж спірного майна.

В той же день, 14.05.2015 року в того ж нотаріуса відповідач ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_4 договір купівлі-продажу садового будинку та земельної ділянки.

Як зазначає позивач, про укладання договору купівлі-продажу садового будинку та земельної ділянки відповідач його не повідомила.

І лише в травні 2016 року, під час розгляду в Орджонікіздевському районному суду м. Запоріжжя справи про поділ майна подружжя, позивачу стало відомо про продаж спірного майна. В ході розгляду справи судом були витребувані договори купівлі продажу, з яких позивачу стало відомо, що відповідач продала спірне майно 14.05.2015 року, а саме:

- садовий будинок за 39377,00 грн.;

- земельну ділянку за 16997,00 грн., разом за 56374,00 грн.

Позивач не згоден з вказаними договорами, тому що вважає, що ринкова вартість майна є вищою, а саме складає 15000 доларів США, що за курсом НБУ становить 308550,00 грн.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 06 грудня 2017 року (т.с. 2 а.с. 162-167) у задоволенні позову ОСОБА_2 у цій справі відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, позивач ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (т.с. 2 а.с. 175-182) просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, стягнути у рівних частинах з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 судові витрати по сплаті судового збору 1653,60грн. про подачі позову до суду першої інстанції, 1818,96 грн. при подачі апеляційної скарги, 6000,00 грн. за проведення судової будівельно-технічної експертизи.

З 15.12.2017 року набрав законної сили ЦПК України в новій редакції, його нормами апеляційний суд має керуватись при апеляційному перегляді цієї справи.

Ухвалою апеляційного суду апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито 22 січня 2018 року (т.с. 2 а.с. 189), справу призначено до апеляційного розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання (т.с. 2 а.с. 194) в порядку ст. 369 ч. 2 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року.

В силу вимог ст. 7 ч. 13 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідач ОСОБА_4, третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Саламатова М.В. та відповідач ОСОБА_3 поштою подали апеляційному суду відзиви на вищезазначену апеляційну скаргу позивача (а.с. 195-197; 202-203; 205-207).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_2 не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, в силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Встановлено, що відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4 та третя особа приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Саламатова М.В. із зазначеним рішенням суду першої інстанції погодились, останнє в апеляційному порядку не оскаржували.

Таким чином, апеляційний суд переглядає законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у цій справі лише в межах доводів та вимог апеляційної скарги позивача ОСОБА_2

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу.

Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову позивача у цій справі, керувався ст. ст. 60, 208, 209, 212 - 215 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, та виходив із необґрунтованості позовних вимог позивача у цій справі.

Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду першої інстанції, вважає його правильним, а рішення суду першої інстанції таким, що ухвалено із додержанням вимог закону, є правильним та законним.

При перевірці законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі апеляційний суд виходить із положень ЦПК України, в редакції, що була чинною до 14.12.2017 року включно, тобто чинною на час ухвалення оскаржуємого рішення судом першої інстанції у цій справі (06 грудня 2017 року).

Відповідно до ст. 213 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно із ст. 214 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції у цій справі відповідає.

Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі з 23.02.1990 року.

Шлюб розірвано 14.05.2015 році Орджонікідзевським відділом РАЦС РС ЗМУЮ, актовий запис № 40 (а.с. 9).

Під час шлюбу сторони придбали майно, а саме:

- 04.05.2005року садовий будинок літ. А за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 37,8 м2, житловою площею 18,9 м2, оформлений на ім'я ОСОБА_6;

- 14.04.2005 року земельна ділянка площею 0,0450 га, кадастровий номер НОМЕР_1, цільове призначення - для індивідуального садівництва, за адресою: АДРЕСА_1, оформлений на ім'я ОСОБА_6 (на вказаній земельній ділянці розташований спірний будинок).

Відповідно до положень ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Ст. 61 СК України визначено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, що виключені з цивільного обороту.

Ч.1 ст. 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Ч.ч. 2, 3, 4, 5 ст. 57 СК України також визначене майно, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: речі індивідуального користування; премії, нагороди; кошти одержані на відшкодування за втрату (пошкодження) речі яка їй, йому належить; страхові суми.

На підставі ст. ст. 10, 60 СК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на обґрунтування своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 509 ЦК України, 1. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. 2. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 3. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності справедливості.

На підставі ст. 11 ЦК України, підставами для виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори.

Згідно ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Ст. 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

У відповідності до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також, моральним засадам суспільства.

Згідно вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Ч. 3 ст. 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваних правочин).

Позивач в обґрунтування недійсності вищезазначених договорів купівлі-продажу у цій справі, посилалася на те, що спірне майно було продано за нижчу ціну.

Судом першої інстанції було правильно встановлено, що 14.05.2015 ОСОБА_2 відповідно до заяви засвідченої нотаріально, надав згоду на продаж спірного будинку та земельної ділянки. При цьому, в заяві зазначено, що договір купівлі-продажу садового будинку укладається його дружиною в інтересах сім'ї та на умовах, які вони попередньо обговорили і вважають вигідними для їх обох, укладання цього договору відповідає їхньому спільному волевиявленню (т.с. 1 а.с. 162).

В письмових поясненнях суду першої інстанції у цій справі (т.с. 1 а.с. 142) нотаріус Саламатова М.В. зазначала, що укладання та підписання спірних правочинів здійснювались сторонами за договорами особисто за присутності ОСОБА_2, який особисто надав свою згоду на продаж його дружиною ОСОБА_6 зазначеного садового будинку (том № 1 а.с. 142).

Також, судом першої інстанції встановлено, що в договорах купівлі-продажу зазначена ціна: садовий будинок 39377 грн. - оцінка вказана на підставі звіту про незалежну оцінку (а.с. 186); земельна ділянка за 16997 грн. - оцінка вказана на підставі звіту про незалежну оцінку (а.с. 238).

Суд першої інстанції правильно критично поставився до висновку експерта, № 2312 від 25.09.17, на який посилається позивач (а.с. 104-130), оскільки він не спростовує звітів про незалежну оцінку спірного майна, наявних у матеріалах нотаріальних справ, і не містить категоричної відповіді, щодо оцінки майна.

Суд першої інстанції також правильно не прийняв до уваги пояснення свідка ОСОБА_7 в якості належного доказу у цій справі щодо визначення ціни спірного майна при укладенні договорів купівлі-продажу, оскільки остання при цьому не була присутня.

П.6 ст. 3 ЦК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Зазначений правовий висновок висловлений у постанову Верховного суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15, відповідно до якого, укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно.

Належних, допустимих доказів того, що сторони договорів купівлі-продажу діяли недобросовісно позивачем суду першої інстанції у матеріали цієї справи не надано.

В зв'язку з наведеним, позовні вимоги про визнання договорів недійсними з тих підстав, що зазначені в позові позивача у цій справі, є необґрунтованими.

Разом із тим, суд першої інстанції правильно зазначав, що ОСОБА_2 не позбавлений права вирішувати окремо від цієї справи у подальшому питання про захист свого права, яке він вважає порушеним, в іншій спосіб, зокрема: шляхом стягнення частини вартості проданого майна за вищезазначеними договорами з колишньої дружини тощо.

Крім того, згідно із ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, дією чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Як зазначено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди , відповідно до ст. 137 ЦПК у позовній заяві про відшкодування моральної (не майнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат не майнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Суд першої інстанції, відмовляючи в позові про відшкодування моральної шкоди, правильно приймав до уваги, що позовні вимоги про стягнення моральної шкоди є похідними від предмету спору, тому відмовляючи в задоволенні позову з вищенаведених підстав, суд першої інстанції дійшов правильного висновку та відмовив і в задоволенні позову про стягнення моральної шкоди.

При вищевикладених обставинах, відповідно до вище наведених норм процесуального права, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що позовні вимоги позивача у цій справі в повному обсязі не підлягають задоволенню.

Доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_2 є такими, що не спростовують правильних висновків суду першої інстанції , а лише відображають позицію позивача ОСОБА_2, висловлену у цій справі, яку він та його представник вважають такою, що є єдино вірною та єдино можливою.

Згода ОСОБА_2 від 14.05.2015 року на відчуження ОСОБА_6 вищезазначеного нерухомого майна подружжя у вигляді садового будинку та земельної ділянки посвідчена нотаріусом у встановленому законом порядку (т.с. 1 а.с. 162), за своїм змістом є одностороннім безумовним правочином, зробленим ОСОБА_2 на користь ОСОБА_6

Остання не містить конкретних умов, на яких вона надана ОСОБА_2 ОСОБА_6, зокрема щодо ціни продажу вищезазначеного майна саме за ціною, не менше ніж 15000,00 доларів США, та часу продажу майна, не 14.05.2015 року, а - саме у майбутньому.

При цьому, також не має значення, мотивація, з якої ОСОБА_2 надав вищезазначену згоду ОСОБА_6 (надання ОСОБА_6 згоди на розірвання шлюбу тощо).

На підставі цієї згоди ОСОБА_6 мала право у тому числі 14.05.2015 року продати вищезазначене майно на підставі вищезазначених нотаріально посвідчених договорів від 14.05.2015 року ОСОБА_4 за ціною, зазначеною у договорах, зокрема: садового будинку - за 39377,00 грн. та земельної ділянки - за 16997,00 грн. (т.с. 1 а.с. 15), яка визначена звітами, наявними у нотаріальній справі (т.с. 1 а.с. 179-254).

Оскільки, належні, допустимі докази наявності будь-яких інших конкретних умов, які мали місце між ОСОБА_2 та ОСОБА_6, до видачі вищезазначеної згоди на відчуження ОСОБА_2 14.05.2015 року, зокрема: щодо ціни продажу вищезазначеного майна саме за ціною, не менше ніж 15000,00 доларів США, та часу продажу майна, не 14.05.2015 року, а саме у майбутньому, у матеріалах цієї справи відсутні та особами, які беруть участь у цій справі, та зокрема стороною позивача не надані.

Крім того, нотаріусом сторонам за вищезазначеними договорами було роз'яснено, що ціна є суттєвою умовою договору, та наслідки приховання реальної вартості майна (п.2.5-2.6 договорів).

У матеріалах цієї справи відсутні належні, допустимі докази продажу вищезазначених садового будинку та земельної ділянки ОСОБА_6 ОСОБА_4 за іншою ціною, ніж зазначена у вищезазначених нотаріально посвідчених договорах купівлі-продажу останніх від 14.05.2015 року (т.с. 1 а.с. 10-17).

Суд першої інстанції правильно зазначав, що не можна у даному випадку належним, допустимим доказом у цій справі на підтвердження саме ціни відчужуваного майна за вищезазначеними договорами вважати покази свідка ОСОБА_7, яка хоча за своєю професією зазначала, що є нотаріусом, але не посвідчувала вищезазначених договорів купівлі-продажу, також остання при укладенні вищезазначених договорів купівлі-продажу майна не була присутня.

В силу вимог ст. 10 ч. 3 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Підстави для звільнення позивача ОСОБА_2 від доказування, передбачені ст. 61 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року, у цій справі відсутні .

Позивач ОСОБА_2 та представник останнього не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування позову позивача у цій справі.

При вищевикладених обставинах, суд першої інстанції правильно вважав у цій справі, що позов позивача ОСОБА_2 у цій справі в частині визнання недійсними укладених 14.05.2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 вищезазначених договорів купівлі-продажу вищезазначених садового будинку та земельної ділянки є необґрунтованим, підстави, передбачені законом та зазначені в позові позивача, для визнання останніх недійсними, - відсутні.

В разі відмови судом першої інстанції у задоволенні первісних позовних вимог позивача у цій справі (про визнання договорів недійсними), похідні від них позовні вимоги позивача (про стягнення моральної шкоди) також не підлягали задоволенню у цій справі.

В силу вимог ст. 212 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно із ст. 58 ч.1 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ст. 60 ч. 4 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно).

Суд першої інстанції розглянув дану справу з додержанням вимог ст. ст. 10-11, 57-61, 212 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку.

Апеляційний суд на виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги позивача ОСОБА_2

Оскільки, в силу вимог ст. 367 ч. 3 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Однак, докази, передбачені ст. 367 ч. 3 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, у цій справі відсутні, та зокрема позивачем ОСОБА_2 апеляційному суду не надані.

В силу вимог ст. 376 ч. 2 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення, передбачені ст. 376 ч. 2 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, у цій справі відсутні.

Крім того, також відсутні у цій справі порушення норм процесуального права, які є обов'язковими підставами для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, передбачені ст. 376 ч. 3 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року.

При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_2, як особи, яка подала апеляційну скаргу у цій справі, не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог ЦПК України.

Крім того, судом першої інстанції правильно, з додержанням вимог ст. 88 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, вирішено питання про розподіл між сторонами у цій справі судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції.

За таких обставин, апеляційний суд не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції у цій справі або ж його зміні.

Також в силу вимог ст. 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, у разі відмови позивачу ОСОБА_2 у задоволенні його вищезазначеної апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у цій справі, останній не має права на компенсацію за рахунок відповідачів будь-яких судових витрат, пов'язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом, у тому числі у вигляді судового збору (т.с. 2 а.с. 187), сплаченого ним при подачі вищезазначеної апеляційної скарги до апеляційного суду.

Керуючись ст. ст. 10- 11, 58-61, 88, 212-215 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, ст.ст. 12, 141, 367-368, 372, 374-375, 381-384, п.п. 8, 9 Перехідних положень ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 06 грудня 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову апеляційного суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до Верховного Суду, як суду касаційної інстанції.

У разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюються з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови апеляційним судом у цій справі складений 16 квітня 2018 року.

Головуючий суддяСуддяСуддя Гончар М.С. Кочеткова І.В.Маловічко С.В.