Постанова

від 04.04.2018 по справі 372/3402/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

04 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 372/3402/14-ц

провадження № 61-12002св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - прокурор Обухівського району Київської області,

відповідачі: Козинська селищна ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_4,

треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, Головне управління Держгеокадастру у Київській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Київської області на рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 березня 2017 року у складі головуючого судді Кравченка М. В. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 27 липня 2017 року у складі суддів: Сержанюка А. С., Журби С. О., Мережко М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У липні 2014 року прокурор Обухівського району Київської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_4 треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державних актів на право приватної власності на земельні ділянки та їх повернення.

Позовна заява мотивована тим, що делегування виконавчому комітету селищної ради повноважень щодо прийняття рішень про надання земельних ділянок у приватну власність у 2002 році суперечило положенням чинного на той час законодавства, а рішення виконавчого комітету про передачу земельних ділянок у 2001 році було прийнято з порушенням положень чинної на той час статті 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні .

Змінивши предмет позову, прокурор в обґрунтування позовних вимог послався на норми статті 3 ЗК УРСР та статті 24, пункту 34 статті 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , аналіз положень яких дає підстави для висновку, що станом на час прийняття оскаржуваного рішення Козинською селищною радою у листопаді 2001 року делегування повноважень щодо розпорядження земельними ділянками виконавчому комітету ради було незаконним. Делегування відповідних повноважень ЗК України 2001 року не було передбачено, отже ухвалене в лютому 2002 року рішення виконкому селищної ради про виділення земельних ділянок суперечило закону. Спірні земельні ділянки вибули із державної власності поза волею власника, оскільки передавались первісним набувачам неуповноваженим органом, відповідно державний акт останнього власника слід визнати недійсним та витребувати із незаконного володіння ОСОБА_4 спірну земельну ділянку на користь територіальної громади.

Уточнивши та збільшивши позовні вимоги, прокурор просив:

визнати недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29 листопада 2001 року № 6/1 в частині надання у приватну власність ОСОБА_10 земельної ділянки площею 0,7497 га та ОСОБА_9 земельної ділянки площею 0,7451 га;

визнати недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28 лютого 2002 року № 36/250 про надання у приватну власність ОСОБА_7 земельної ділянки площею 0,10 га;

визнати недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28 лютого 2002 року № 36/249 про надання у приватну власність ОСОБА_6 земельної ділянки площею 0,15 га;

визнати недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28 лютого 2002 року № 36/254 про надання у приватну власність ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,15 га;

визнати недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1 серії НОМЕР_2 від 19 жовтня 2005 року, виданий ОСОБА_4, скасувати його державну реєстрацію;

витребувати на користь територіальної громади смт Козин Обухівського району Київської області з незаконного володіння ОСОБА_4 земельну ділянку загальною площею 0,8266 га з кадастровим номером НОМЕР_1 серії НОМЕР_2.

Під час судового розгляду до участі в справі було залучено в якості третіх осіб ОСОБА_11, головне управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Обухівського районного суду Київської області від 15 березня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що доводи прокурора про незаконність рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29 листопада 2001 року № 6/1 в частині надання земельних ділянок у приватну власність ОСОБА_10 та ОСОБА_9 не знайшли підтвердження під час судового розгляду, тому в цій частині позовні вимоги щодо недійсності цього рішення є безпідставними і необґрунтованими.

ЗК України, який набрав чинності з 01 січня 2002 року, на відміну від ЗК УРСР, не передбачає права сільських, селищних, міських рад на передачу своїх повноважень щодо надання, передачі або вилучення земельних ділянок виконавчим органам цих рад. Доводи позову про незаконність рішень виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28 лютого 2002 року № 36/250, № 36/249 та № 36/254 щодо виділення земельних ділянок ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 є обґрунтованими. Відповідач ОСОБА_4 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі цивільно-правових угод, укладених із особами, право власності яких на відчужувані земельні ділянки ніким не оспорювалось, і їх державні акти недійсними не визнавались. Прокурор, заявляючи вимоги про витребування земельної ділянки у ОСОБА_4, не зазначив після якого недійсного правочину відповідач набув права власності на землю, і яким рішенням встановлена недійсність такого правочину. На час вирішення спору спірна земельна ділянка не перебувала у володінні визначеного прокурором відповідача, ОСОБА_4, оскільки на підставі судового рішення перейшла у особисту власність, а відтак і володіння іншої особи, ОСОБА_11, до якої позовних вимог не пред'являлось. Суд вважає, що прокурором при пред'явленні позову невірно визначено сторони та загалом коло осіб, що повинні брати участь у цій справі. Позовні вимоги фактично пред'явлені не в інтересах держави, а в інтересах територіальної громади смт Козин Обухівського району Київської області, оскільки прокурор просить витребувати спірну земельну ділянку саме на її користь, хоч відповідачем прокурор визначив уповноважений орган цієї ж територіальної громади - Козинську селищну раду. Оскільки відповідач у судовому засіданні заявив про застосування позовної давності, поважних причин пропуску строку позовної давності не встановлено, а сплив позовної давності є самостійною правовою підставою для відмови у позові, суд вважав, що у задоволенні позовних вимог в частині позовних вимог про визнання недійсними рішень виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області від 28 лютого 2002 року № 36/250, № 36/249 та № 36/254 про виділення земельних ділянок ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 слід відмовити. Інші позовні вимоги є похідними від зазначених, тому не можуть бути задоволені.

Таким чином, позовні вимоги прокурора Обухівського району Київської області не ґрунтуються на нормах національного та міжнародного законодавства, становлять непропорційне втручання в право особи на мирне володіння майном.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 27 липня 2017 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилено. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 березня 2017 року залишено без змін.

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заступник прокурора Київської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами безпідставно застосовано до спірних правовідносин положення статті 3 ЗК УРСР, які суперечать

Конституції України та Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , а також не застосовано до спірних правовідносин положення статті 24, пункту 34 частини першої статті 26, статті 33 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , статей 9, 17 ЗК УРСР, статті 1 ЗК України. Прокурором доведено факт порушення виконавчим комітетом Козинської селищної ради Обухівського району Київської області наданих законодавством повноважень при прийнятті рішень від 29 листопада 2001 року № 6/1 та від 28 лютого 2002 року № № 36/249, 36/250, 36/251, оскільки рішення про делегування повноважень виконавчому комітету ради суперечить нормам законодавства про місцеве самоврядування і судовій практиці. З огляду на те, що державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_4, порушує право власності територіальної громади на землю, цей акт згідно із приписами статті 155 ЗК України підлягає визнанню недійсним. Договори купівлі-продажу спірних земельних ділянок, укладені між першими набувачами ділянок та ОСОБА_4, не відповідають вимогам статей 10, 48 ЦК УРСР, статті 203 ЦК України, тому ОСОБА_4 не може вважатися добросовісним набувачем спірного майна. Саме для таких випадків прокурору надано право ініціювати захист інтересів держави шляхом пред'явлення позову до органу місцевого самоврядування, який виконує функції держави у спірних правовідносинах з порушенням вимог законодавства і недобросовісно реалізує від імені українського народу право на розпорядження державним майном. Безпідставними є висновки судів, що власником спірної земельної ділянки на підставі судового рішення є ОСОБА_11, оскільки на час розгляду справи і до цього часу власником оспорюваної земельної ділянки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вказаний ОСОБА_4

Крім того, прокурор зазначав, що без проведення у 2014 році перевірки та встановлення достовірних даних про спірні земельні ділянки не міг довідатися про порушення органом місцевого самоврядування права держави на землю. Тому строк позовної давності необхідно рахувати саме з цього часу. Відповідно до положень статей 330, 387, 658 ЦК України право власності дійсного власника презюмується і не припиняється із втратою ним майна. Це право підлягає захисту протягом всього часу наявності у особи титулу власника майна. При цьому перебування майна у володінні особи, яка не є його законним власником, фактично є триваючим порушенням права до моменту припинення у законному порядку правового титулу дійсного власника майна - позивача за віндикаційним позовом, а останній протягом всього часу з моменту вибуття майна з його володіння до втрати правового титулу залишається законним власником майна та має право у будь-який час вимагати відновлення свого права, тому строк позовної давності до вимоги про витребування майна не застосовується.

Заперечення на касаційну скаргу відповідач не подавав.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

01 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що Козинська селищна рада Обухівського району Київської області рішенням від 28 квітня 1998 року передала виконкому Козинської селищної ради повноваження щодо виділення земельних ділянок та їх приватизації.

На підставі рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області від 29 листопада 2001 року № 6/1 ОСОБА_10 та ОСОБА_9 набули у власність земельні ділянки площею 0,7497 га кожний та отримали відповідні державні акти на право приватної власності на землю від 10 грудня 2001 року.

За договорами купівлі-продажу від 25 червня 2002 року ОСОБА_10 та ОСОБА_9 відчужили ОСОБА_8 відповідно 0,2564 га та 0,1702 га від належних їм ділянок.

11 жовтня 2004 року ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу відчужила ці земельні ділянки загальною площею 0,4266 га на користь ОСОБА_4

Рішенням Козинської селищної ради Обухівського району Київської області від 12 квітня 2002 року № 8 надано виконкому Козинської селищної ради повноваження щодо виділення в користування, вилучення, викупу, надання в оренду та надання в приватну власність земельних ділянок.

На підставі рішень виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області від 28 лютого 2002 року № 36/250, № 36/249 та № 36/254 ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_5 отримали земельні ділянки площею відповідно 0,10, 0,15 та 0,15 га й одержали відповідні державні акти на право приватної власності на ці земельні ділянки від 06 березня 2002 року.

За договорами купівлі-продажу від 29 жовтня 2004 року ОСОБА_4 придбав належні ОСОБА_6, ОСОБА_5 земельні ділянки, а за договором купівлі-продажу від 27 листопада 2004 року набув право власності на земельну ділянку ОСОБА_7

У подальшому ОСОБА_4 на підставі зазначених договорів купівлі-продажу земельних ділянок, а також розробленої технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, 19 жовтня 2005 року отримав державний акт з кадастровим номером НОМЕР_1 серії НОМЕР_3 про право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: Київська область, Обухівський район, смт Козин, загальною площею 1,0 га. Право власності ОСОБА_4 у встановленому законом порядку було зареєстровано.

На цій земельній ділянці та інших суміжних земельних ділянках, належних ОСОБА_4, було збудовано житловий будинок загальною площею 2 310,4 кв.м, житловою площею 156 кв.м за адресою: АДРЕСА_1, на який 27 липня 2005 року Козинською селищною радою було видано свідоцтво про право власності на ім'я ОСОБА_4

11 травня 2016 року ухвалою Апеляційного суду Київської області у справі № 372/4497/15-ц було визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_11 та ОСОБА_4, відповідно до умов якої, зокрема, визнано за ОСОБА_11 право особистої власності на житловий будинок загальної площею 2 310,4 кв.м, житловою площею 156 кв.м за адресою: АДРЕСА_1, земельні ділянки з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), на яких розташований вказаний житловий будинок, в тому числі і земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1, та земельні ділянки номери НОМЕР_1

При цьому право власності на зазначений будинок та земельні ділянки за ОСОБА_11 не зареєстровано.

Викладені обставини підтверджуються наявними у матеріалах справи письмовими доказами, зокрема державними актами, рішеннями виконкому, договорами купівлі-продажу, витягами з державних реєстрів, протоколами сесії ради, рішеннями ради, матеріалами прокурорських перевірок, листами, схемою розташування земельних ділянок, інформаційними довідками, судовими рішеннями.

Відповідно до частин другої та третьої статті 3 ЗК УРСР розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Тобто, на момент прийняття рішення від 29 листопада 2001 року № 6/1, яким ОСОБА_10 та ОСОБА_9 передано у власність земельні ділянки площею по 0,7497 га та 0,7451 га, виконавчий комітет Козинської селищної ради Обухівського району Київської області діяв у межах делегованих йому повноважень Козинською селищною радою.

ОСОБА_4 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі чинних і ніким не оспорюваних цивільно-правових угод, тобто з передбачених законом підстав.

Таким чином, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29 листопада 2001 року № 6/1 в частині надання у приватну власність ОСОБА_10 земельної ділянки площею 0,7497 га та ОСОБА_9 земельної ділянки площею 0,7451 га та про витребування земельних ділянок, які були придбані ОСОБА_4 за договорами купівлі-продажу у ОСОБА_10 та ОСОБА_9

01 січня 2002 року набрав чинності новий ЗК України, у статті 12 якого визначені повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин.

Норми цієї статті не передбачають права сільських, селищних, міських рад на передачу своїх повноважень щодо надання, передачі або вилучення земельних ділянок виконавчим органам цих рад.

За змістом статей 116, 118 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності на земельні ділянки із земель державної комунальної власності, у тому числі в порядку безоплатної приватизації, за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Таким чином, у зв'язку з втратою права селищних рад передавати зазначені повноваження своїм виконавчим комітетам, останні не мають з 01 січня 2002 року повноважень щодо надання, передачі та вилучення земельних ділянок, хоч відповідне рішення про делегування таких повноважень селищною радою і не скасовано.

Отже, рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28 лютого 2002 року № 36/250, № 36/249 та № 36/254 щодо виділення земельних ділянок ОСОБА_7, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 не відповідають ЗК України.

Таких висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 09 листопада 2016 року у даній справі № 6-1855цс15, скасовуючи рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 травня 2015 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 06 липня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 жовтня 2015 року та направляючи справу з цих підстав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України (стаття 360-7 ЦПК України 2004 року).

Разом з тим, суди вважали наявними підстави для відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними рішень виконавчого комітету Козинської селищної ради від 28 лютого 2002 року № 36/250, № 36/249, № 36/254 щодо виділення земельних ділянок ОСОБА_7, ОСОБА_6, ОСОБА_5 у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Як убачається з матеріалів справи, відповідачем ОСОБА_4 у суді першої інстанції подано заяву про застосування строку позовної давності.

Держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (висновок Верховного Суду України викладений у постанові від 08 червня 2016 року у справі № 6-3089цс15).

Отже, за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти (висновок Верховного Суду України викладений у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-7цс14).

Оскільки контролюючі органи, виконуючи свої обов'язки, могли довідатися про порушене право у межах трирічного строку позовної давності (цього строку повинен був дотримуватися і прокурор), суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позову в зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Ураховуючи наведені норми матеріального права, суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині оскарження рішень виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області від 28 лютого 2002 року № 36/250, № 36/249 та № 36/254 про виділення земельних ділянок ОСОБА_7, ОСОБА_6 та

ОСОБА_5 у зв'язку зі спливом строку позовної давності, а до позовних вимог у частині оскарження рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29 листопада 2001 року № 6/1 в частині надання земельних ділянок у приватну власність ОСОБА_10 та ОСОБА_9 наслідки спливу позовної давності не застосували, оскільки під час судового розгляду встановлено їх безпідставність і необґрунтованість. Інші позовні вимоги суди вважали похідними від зазначених вимог щодо визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, тому залишили їх без задоволення.

З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги заступника прокурора Київської області щодо безпідставності висновків суду першої інстанції про неможливість витребування земельної ділянки у ОСОБА_4, оскільки її останнім власником є ОСОБА_11 на підставі мирової угоди, затвердженої ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11 травня 2016 року, не можуть бути взяті до уваги, оскільки підставою для відмови у задоволенні позовних вимог є не зазначена обставина, а правомірність рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради від 29 листопада 2001 року № 6/1 в частині надання земельних ділянок у приватну власність ОСОБА_10 та ОСОБА_9 та сплив позовної давності за позовними вимогами в частині визнання недійсними рішень виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області від 28 лютого 2002 року № 36/250, № 36/249 та № 36/254 про виділення земельних ділянок ОСОБА_7 ОСОБА_6 та ОСОБА_5, а інші вимоги є похідними.

Доводи касаційної скарги, що підстави для відмови у задоволенні позову відсутні у зв'язку з тим, що позовна давність для звернення до суду з позовом не пропущена, не ґрунтуються на нормах права з огляду на таке.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ).

Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що вживаються в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше (висновок Верховного Суду України викладений у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 20 Закону України "Про прокуратуру" при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурор має право вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз.

Порядок проведення перевірок, їх планування визначаються внутрішніми нормативно-правовими актами.

Частиною першою статті 8 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що законні вимоги прокурора є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян і виконуються невідкладно або у передбачені законом чи визначені прокурором строки.

Вимога прокурора про проведення перевірки, а також про виділення спеціалістів для проведення перевірки є обов'язковою для всіх органів, зокрема і Держгеокадастру в Київській області, Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель та виконується невідкладно чи у визначені прокурором строки.

Таким чином, неналежне виконання державним органом своїх повноважень із контролю, нагляду за додержанням і застосуванням законів щодо використання і охорони земель не може бути підставою для поновлення пропущеного строку давності звернення до суду.

Інші доводи касаційної скарги заступника прокурора Київської області висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, про незаконність судових рішень не свідчать, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може надати до суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( Проніна проти України , № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу заступника прокурора Київської області залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 15 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 27 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий СуддіОСОБА_12 ОСОБА_13 С. Ю. Мартєв І. В. С. ВисоцькаськА. О. Лесько. Штелик