Рішення

від 10.04.2018 по справі 927/1102/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

Іменем України

10 квітня 2018 року м. Чернігів справа №927/1102/17

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи у відкритому судовому засіданні за участю секретаря судового засідання Дубини О.М.

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю Громада ,

код ЄДРПОУ 32016488, вул. Хлібопекарська, 24, м. Чернігів, 14000

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю Ютока ,

код ЄДРПОУ 34924481, вул. Космонавтів, 3/10, м. Чернігів, 14032

Предмет спору: про визнання недійсним договору

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: Ковальчук О.О., представник, довіреність №2-/11-17-01 від 29.11.2017;

від відповідача: Костіна Н.М., адвокат, ордер серії ЧН №022216 від 06.03.2018,

У судовому засіданні на підставі ч. 6 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошені вступна та резолютивна частини рішення.

ВСТАНОВИВ:

Товариством з обмеженою відповідальністю "Громада" подано позов до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ютока", у якому позивач просить суд визнати недійсним з моменту укладення договір оренди №25 від 01.05.2015, що підписаний між ТОВ "Ютока" та ТОВ "Громада".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір оренди не містить такої істотної умови як вартість майна з урахуванням індексації і це є підставою для визнання договору недійсним.

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 11.12.2017 порушено провадження у справі та призначено розгляд справи на 23.01.2018.

У зв'язку з набранням чинності з 15.12.2017 нової редакції Господарського процесуального кодексу України, відповідно до п. 9 ч. 1 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Таким чином, підготовче провадження та перше підготовче засідання за правилами нової редакції цього Кодексу розпочато у судовому засіданні 23.01.2018, а відтак перебіг строку на підготовче провадження розпочинається з 23.01.2018.

Сторони були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, проте у судове засідання 23.01.2018 не з'явились.

У зв'язку з неможливістю з'ясувати усі питання, визначені частиною другою статті 182 Господарського процесуального кодексу України, ухвалою суду від 23.01.2018 відкладено підготовче засідання до 06.03.2018. Також цією ухвалою встановлено відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали для подання відзиву на позов.

Відповідно до поштового повідомлення про вручення ухвала суду від 23.01.2018 отримана відповідачем 29.01.2018.

Отже, останнім днем строку для подання відповідачем відзиву є 13.02.2018.

13.02.2018, тобто у встановлений судом строк, відповідачем подано суду відзив на позовну заяву.

У підготовчому засіданні 06.03.2018 представником відповідача подано клопотання про долучення до матеріалів справи доказів направлення відзиву на позов позивачу.

Суд долучив вказані докази направлення відзиву до матеріалів справи та прийняв поданий відповідачем відзив, а справа розглядається з його урахуванням.

05.03.2018 від відповідача суду надійшли додаткові письмові пояснення, у яких він на підтвердження заперечень проти позову просить суд долучити до матеріалів справи докази виконання зобов'язань по спірному договору, а саме докази сплати позивачем орендної плати - виписки АТ "Укрсиббанк" з рахунку за період з 29.05.2014 по 31.11.2015 (рух коштів) та акти здачі-прийняття робіт (надання послуг) №ОУ-0000369 та ОУ-0000272, які додані відповідачем до поданих пояснень. У своїх додаткових письмових поясненнях відповідач зазначає, що вказані докази не надаються позивачу, оскільки вони є у нього.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України при розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.

Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Відповідно до ч. 1 ст. 169 Господарського процесуального кодексу України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань.

Дослідивши подані додаткові письмові пояснення, суд дійшов висновку, що такі пояснення одночасно містять у собі заяву по суті справи, направлену на відмову у позові, та заяву з процесуальних питань, а саме щодо долучення до матеріалів справи доказів.

Стосовно наданих письмових пояснень в частині доводів по суті спору суд зазначає наступне.

Як би не назвав відповідач подані документи: відзив, пояснення, додаткові пояснення, міркування, аргументи тощо, це по своїй правові природі (ч. 1, 2 ст. 161 ГПК України) є саме відзивом на позовну заяву (або запереченнями на відповідь на відзив, як це регламентується ст. 167 ГПК України).

Таким чином, суд розцінив подані додаткові письмові пояснення як додатково поданий відзив.

Згідно з ч. 8 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Стосовно наданих письмових пояснень в частині, що містить заяву з процесуальних питань щодо долучення доказів, суд зазначає наступне.

За приписами ч. 3 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4 цієї статті).

Згідно з ч. 5 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 цієї статті).

За загальними принципами здійснення судочинства, що також відображені у ст. 13, 14 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах диспозитивності та змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Передбачивши право учасникам спору на подання своїх доводів та підтверджуючих певні обставини доказів, законодавець встановлює й процесуальні обов'язки таких учасників шляхом визначення певного процесуального порядку реалізації відповідних прав (у тому числі з метою уникнення затягування судового процесу), у разі недотримання яких без поважних причин настають відповідні негативні наслідки для такого учасника у вигляді неприйняття судом його аргументів і доказів , оскільки несвоєчасне подання відповідних матеріалів найчастіше пояснюється не дійсно поважними причинами, а лише неналежною підготовкою сторони до розгляду справи .

Як вже зазначалось судом, строк для подання відзиву сплив 13.02.2018, а отже відповідачем цей додатковий відзив разом з доданими до нього доказами подано не у встановлений судом строк.

При цьому, відповідачем не обґрунтовано поважності причин пропуску такого строку.

Суд долучив подані додаткові письмові пояснення з доданими до них документами до матеріалів справи, але справа розглядається без їх урахування.

У підготовчому засіданні 06.03.2018 суд постановив ухвалу, у якій встановив сторонам строки для подання заяв по суті, а саме: позивачу - п'ятиденний строк з дня проголошення ухвали для подання до суду та відповідачу відповіді на відзив з доданими до неї документами та відповідачу - п'ятиденний строк з дня отримання відповіді на відзив для подання до суду та позивачу заперечень з доданими до них документами.

Також у судовому засіданні 06.03.2018 суд постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 20.03.2018.

Останнім днем строку для подання позивачем відповіді на відзив є 12.03.2018.

12.03.2018, тобто у встановлений судом строк, позивачем подано суду відповідь на відзив з доказами направлення її на адресу відповідача.

Суд прийняв подану позивачем відповідь на відзив, а справа розглядається з її урахуванням.

У судовому засіданні 06.03.2018 представник відповідача повідомила про відсутність у неї заперечень щодо відповіді на відзив.

У судовому засіданні 20.03.2018 судом оголошено перерву до 10.04.2018.

Позивач, з посиланням на ст. 6 Цивільного кодексу України, зазначає, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. При цьому, як вказує позивач, норми актів цивільного законодавства мають імперативне значення лише тоді, коли це прямо передбачено відповідними спеціальними правилами. Позивач зазначає, що імперативне значення мають істотні умови правочину , що визнані такими або сторонами, або ж прямо передбачені нормами законодавства. На думку позивача, незважаючи на положення щодо свободи договору, договір оренди не може юридично існувати, якщо він не містить істотних умов, які прямо передбачені законодавством.

У судовому засіданні представник позивача пояснив, що позивач фактично отримав у оренду приміщення, яке є предметом договору. Орендну плату сплачував частково, але у якій період і у якому розмірі, точно відповісти не може.

Щодо наявності у позивача порушеного права, за захистом якого він звернувся до суду, представник позивача пояснив, що відповідно до положень ст. 215 Цивільного кодексу України правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо одна із сторін заперечує його дійсність. Позивач звернувся до суду, оскільки він заперечує дійсність спірного договору.

Відповідач проти позову заперечує та просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Відповідач погоджується з відсутністю у спірному договорі такої істотної умови як вартість майна з урахуванням індексації, проте зазначає, що позивач, укладаючи цей договір, був достовірно обізнаний про відсутність цієї істотної умови. Також відповідач вказує, що позивач до теперішнього часу знаходиться у орендованому приміщенні, веде господарську діяльність та не сплачує орендну плату. Відповідач, з посиланням на ст. 15, 16 Цивільного кодексу України та ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, вважає, що позивач повинен довести наявність факту порушення або оспорювання його прав та інтересів, на захист яких і спрямовано звернення до суду із позовом. Відповідач вказує, що захисту підлягають лише ті права, які належать позивачу, за умови, що ці права дійсно порушуються іншими особами.

Відповідач вважає, що позивачем не доведено, яким чином спірний договір порушує його права та інтереси.

Відповідач посилається на ст. 217 Цивільного кодексу України, відповідно до якої недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, проте у судовому засіданні представник відповідача зазначила, що у договорі взагалі відсутня частина щодо вартості майна з урахуванням індексації, а тому норми цієї статті застосуванню не підлягають.

Окрім того, відповідач повідомив про те, що у провадженні Господарського суду Чернігівської області знаходиться справа №927/1041/17 за позовом ТОВ "Ютока" до ТОВ "Громада" про розірвання договору оренди від 01.05.2015 №25 та звільнення орендованого приміщення шляхом виселення. Ухвалою суду від 10.01.2018 у справі №927/1041/17 зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №927/1102/17.

У судовому засіданні представник відповідача повідомила, що позивачем протягом певного періоду часу виконувались умови спірного договору та сплачувалась орендна плата, проте потім позивач припинив сплачувати орендну плату.

Розглянувши матеріали справи та перевіривши надані представниками сторін докази, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню повністю з таких підстав.

Як встановлено судом, 01.05.2015 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Ютока " (далі - Орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Громада" (далі - Орендар) укладено договір оренди №25 (далі - Договір) (а.с. 9-10).

Відповідно до п. 1.1 Договору Орендодавець передає Орендарю у користування за плату на певну строк (оренду) павільйон з керамічної цегли (№1-4) площею 36,0 кв. м, який знаходиться у м. Чернігові, на розі проспекту Миру та вулиці 50 років ВЛКСМ, ринок "Бойова".

Об'єкт передається Орендарю для використання у господарській діяльності для торгівлі змішаною групою товарів (п. 2.1 Договору).

Порядок передачі об'єкта оренди визначений у розділі 3 Договору.

Так, відповідно до п. 3.1 Договору представники сторін перевіряють стан об'єкта та складають акт приймання-передачі, у якому відображаються стан об'єкта та усі його невідповідності розділу 1 цього Договору.

Об'єкт вважається переданим Орендарю з моменту підписання акта прийому-передачі представниками Сторін (п. 3.2 Договору).

Згідно з п. 4.1, 4.2 Договору термін дії Договору оренди складає з 01.05.2015 по 31.12.2015; термін оренди об'єкта починається з 01.05.2015 і закінчується 31.12.2015.

Розмір орендної плати становить за 1 кв. м площі становить 170,00 грн, у тому числі ПДВ 28,34 грн (п. 5.1 Договору).

Загальний розмір орендної плати за Договором на місяць становить 6120,00 грн, у тому числі ПДВ 1020,00 грн (п. 5.2 Договору).

Відповідно до п. 8.1 Договору Сторони домовились, що підставами припинення дії Договору є: закінчення строку дії Договору; згода Сторін; рішення суду, що вступило у законну силу; дострокове припинення дії Договору, у випадках, передбачених Договором; у інших випадках, передбачених Договором та чинним законодавством України.

По закінченню строку дії Договору при передачі об'єкта складається акт прийому-передачі, який підписується повноважними представниками Сторін (п. 8.2 Договору).

Згідно з п. 8.5 Договору об'єкт вважається фактично переданим Орендарем Орендодавцем з дати підписання Акту приймання-передачі об'єкта з оренди.

01.05.2015 ТОВ "Ютока" та ТОВ "Громада" підписано акт приймання-передачі об'єкта в оренду (Додаток №1 до Договору), відповідно до якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування (оренду) павільйон з керамічної цегли (№1-4) площею 36,0 кв. м, який знаходиться у м. Чернігові, на розі проспекту Миру та вулиці 50 років ВЛКСМ, ринок "Бойова".

Доказів повернення об'єкта оренди Орендодавцю суду не надано.

Товариством з обмеженою відповідальністю "Ютока" (Орендодавцем) Господарському суду Чернігівської області подано позов до Товариства з обмеженою відповідальністю "Громада" про розірвання договору оренди №25 від 01.05.2015 та звільнення орендованого приміщення шляхом виселення (а. с. 45), у зв'язку з несплатою орендної плати з 01.12.2015.

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 20.11.2017 порушено провадження у справі №927/1041/17 за вказаним позовом.

Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 10.01.2018 у справі №927/1041/17 зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №927/1102/17 (а.с. 43-44).

Надаючи правову оцінку відносинам, що склались між сторонами, суд виходить з такого.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно з ч.1, 2 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України).

За приписами ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк.

Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором (ч. 4 ст. 284 Господарського кодексу України).

Частиною 2 ст. 291 Господарського кодексу України визначено, що договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.

За приписами ст. 764 Цивільного кодексу України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Умовами п. 4.1, 8.1.1, 8.2 Договору погоджено, що строк цього Договору термін дії Договору оренди складає з 01.05.2015 по 31.12.2015. Підставою припинення дії Договору є закінчення строку дії Договору. По закінченню строку дії Договору при передачі об'єкта складається акт прийому-передачі, який підписується повноважними представниками Сторін.

Зі змісту статей 759, 763, 764 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 291 Господарського кодексу України вбачається, що після закінчення строку договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець. Відтак, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору, то такий договір припиняється.

Доказів наявності заперечень у Орендодавця (позивача) щодо продовження строку дії Договору суду не надано, натомість, сторони визнають, що цей договір не припинив своєї дії та на теперішній час є чинним, зокрема, відповідачем подано позов у справі №927/1041/17 саме про розірвання спірного договору.

Частиною 1 ст. 284 Господарського кодексу України визначено, що істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 180, ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Як вбачається зі спірного договору та визнається відповідачем, у Договорі відсутня така істотна умова як вартість майна з урахування її індексації, у зв'язку з чим позивач просить визнати цей договір недійсним.

Відповідно до п. 2.6 Постанови Пленуму Вищого Господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (далі - Постанова №11) не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено).

У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205-210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо).

Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

Оскільки, як встановлено судом, сторонами підписано договір оренди №25 від 01.05.2015, а також підписано акт приймання-передачі майна за цим договором, відповідно до яких позивач отримав в оренду павільйон з керамічної цегли (№1-4) площею 36,0 кв. м, який знаходиться у м. Чернігові, на розі проспекту Миру та вулиці 50 років ВЛКСМ, ринок "Бойова", що визнається сторонами, позивач користується об'єктом оренди, протягом певного часу сплачував орендну плату та не повернув вказане майно відповідачу, тобто сторонами вчинено відповідні дії щодо передачі в оренду майна та користування ним, суд доходить висновку, що зазначений договір оренди фактично є вчиненим (укладеним).

У зв'язку з цим, у даному спорі підлягають застосуванню положення ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, що узгоджується з приписами ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч.3); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч.4); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5); правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч.6).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Оскільки у Договорі відсутня така істотна умова як вартість майна з урахуванням її індексації, суд доходить висновку, що спірний договір суперечить вимогам чинного законодавства, що є підставою для визнання його недійсним згідно зі ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Згідно з п. 2.5.1 Постанови №11 слід мати на увазі, що визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону (див., зокрема, абзац шостий підпункту 3.3, підпункт 3.6 і підпункт 3.7 пункту 3 цієї постанови).

Враховуючи вищевикладене, доводи відповідача про те, що, підписуючи Договір, позивач був достовірно обізнаним про відсутність у Договорі цієї істотної умови, відхиляються судом.

Згідно зі ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

За змістом положень ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Правові наслідки недійсності правочину та наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним визначено ст. 216 Цивільного кодексу України та ст. 208 Господарського кодексу України відповідно.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України).

Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом (ст. 208 Господарського кодексу України).

Отже, чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. У майбутньому можуть бути припинені виключно права та обов'язки сторін за тим недійсним правочином, за яким ці права та обов'язки передбачалися на майбутнє.

Тобто визнання недійсним договору та визнання недійсним зобов'язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов'язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 19.10.2016 у справі №3-826гс16.

За наведених обставин, суд доходить висновку, що договір оренди №25 від 01.05.2015 підлягає визнанню недійсним з моменту його укладення.

Доводи відповідача про те, що позивачем не доведено, яким чином спірний договір порушує його права та інтереси, відхиляються судом, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зі змісту вказаної правової норми вбачається, що сторона правочину може звернутись до суду із позовом про визнання правочину недійсним, якщо вона заперечує його дійсність.

При цьому, сторона правочину або заінтересована особа не тільки має право, але і повинна припинити взаємовідносини, що порушують вимоги закону.

Позивач, який є стороною спірного договору, звернувся до суду із позовом, оскільки заперечує дійсність цього договору, що передбачено ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України.

Доказами у справі, відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

За приписами ч. 1 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Інші докази та пояснення відповідача судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищевикладені висновки суду.

За наведених обставин, у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.

Керуючись ст. 13, 14, 42, 43, 73-81, 86, 129, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсним договір оренди №25 від 01.05.2015, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю Ютока та Товариством з обмеженою відповідальністю Громада , з моменту його укладення.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Ютока (код ЄДРПОУ 34924481, вул. Космонавтів, 3/10, м. Чернігів, 14032) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Громада (код ЄДРПОУ 32016488, вул. Хлібопекарська, 24, м. Чернігів, 14000) 1600,00 грн витрат зі сплати судового збору.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного господарського суду, з урахуванням п. 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України, у строки, визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/ .

Повне рішення складено 20.04.2018.

Суддя В.В. Шморгун