Постанова

від 11.04.2018 по справі 2-1/09

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

11 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 2/213/176/16

провадження № 61-8563св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В. (суддя- доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідача - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року у складі судді Мазуренко В. В. та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2000 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що у вересні 1999 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого він передав у борг ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 2 700,00 умовних одиниць, які відповідач зобов'язалась повернути 30 грудня 1999 року, про що складено відповідну розписку.

Грошові кошти у строк, визначений у розписці, відповідач не повернула, а тому, з урахування уточненої позовної заяви, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 борг у розмірі 2 700,00 доларів США та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50 000 грн.

Ухвалою Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу від 02 березня 2009 року у складі судді Вікторовича Н. Ю. позов ОСОБА_1 залишено без розгляду на підставі частини третьої статті 207 ЦК України у зв'язку із повторною неявкою позивача в судове засідання.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 вересня 2015 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Ляховської І. Є., ухвалу Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу від 02 березня 2009 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Рішенням Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 2 687,96 доларів США; 3 % річних у розмірі 1 296,00доларів США та 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявність боргових зобов'язань у ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 підтверджено показами свідків та борговою розпискою. Станом на час звернення позивача з позовом до суду борг у розмірі 298 грн 41 коп. було повернуто. Оскільки позика повернута частково, то з відповідача підлягає стягненню сума за мінусом 298 грн 41 коп., що еквівалентно на час ухвалення рішення у справі 12,04 долари США, тобто 2 687,96 доларів США. Крім того, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення трьох процентів річних, що складають 1 296 доларів США. Керуючись принципами розумності та справедливості, суд дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди внаслідок неналежного виконання боргових зобов'язань у розмірі 10 000 грн.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що в обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначав, що кошти відповідачу передано як авансовий платіж для поставки меблів, що вказує на те, що судом першої інстанції не визначено справжню правову природу укладеного між сторонами договору. Крім того, розписка, надана позивачем як доказ наявності між сторонами боргових зобов'язань, не містить розміру грошового зобов'язання, а саме: валюти зобов'язання, у ній не вказано дату отримання грошових коштів та особу позичальника. А тому на підставі недоведеності належними доказами наявності боргових зобов'язань у відповідача перед позивачем суд апеляційної інстанції відмовив у позові.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що з 19 вересня 2000 року відкрито кримінальне провадження про притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності за частиною другою статті 141 Кримінального кодексу України 1960 року. Доказом у вказаній справі є саме боргова розписка, складена ОСОБА_2, про отримання нею у борг 2 700,00 умовних одиниць. Крім того, на пропозицію суду ним було подано уточнену позовну заяву, у якій ОСОБА_1 зазначив, що борг він надавав у сумі 2 700,00 доларів США, а не в умовних одиницях. У доповненнях до позовної заяви ОСОБА_1 указував про те, що кошти ним були надані у борг у національній валюті - гривні, що еквівалентно 2 700,00 доларам США. Суд першої інстанції, вирішуючи спір, помилково стягнув борг у доларах США, а не національній валюті - гривні. Суд апеляційної інстанції, встановив відсутність між сторонами боргових зобов'язань, які виникають на підставі договору позики; дійшов висновку про наявність між сторонами правовідносин, які виникають на підставі договору поставки та помилково відмовив у позові.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час виникнення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Як доказ наявності між сторонами боргового зобов'язання, ОСОБА_1 надав суду розписку, з якої вбачається, що ОСОБА_2 отримала у борг у пред'явника цієї розписки грошові кошти у розмірі 2 700 умовних одиниць та зобов'язалась їх повернути у повному обсязі 30 грудня 1999 року. У випадку неповернення коштів вона не матиме претензій до будь-яких вжитих заходів, якими б вони не були.

У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_2 заперечувала наявність у неї боргових зобов'язань перед ОСОБА_1 Висновки суду першої інстанції щодо наявності таких зобов'язань ґрунтуються на припущеннях, оскільки боргова розписка не містить відомостей щодо особи позичальника, дати отримання грошових коштів у борг та не визначено, у якій саме валюті надано кошти.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу незалежно від найменування документа і на підставі установлених результатів з робити відповідні правові висновки.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

Як вбачається зі змісту розписки, ОСОБА_2 отримала у борг у пред'явника цієї розписки кошти у розмірі 2 700 умовних одиниць та зобов'язалась їх повернути 30 грудня 1999 року.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини принцип належного здійснення правосуддя передбачає, що у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави , на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позиції сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01 липня 2003 року, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, п. 30).

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України, стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ).

Згідно із положеннями статті 179 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Відповідно до статті 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, а результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із статтею 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до пункту третього частини першої статті 215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) у мотивувальній частині рішення суду необхідно зазначити мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені у рішенні нормативно-правові акти.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, дослідивши наявну в матеріалах справи боргову розписку та інші подані сторонами докази, правильно встановив наявність між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 боргових зобов'язань, а тому правомірно задовольнив позов у частині стягнення з відповідача боргу у розмірі 2 687,96 доларів США та 3 % річних у сумі 1 296 доларів США.

Обставини справи в частині вирішення вимог про стягнення боргу та трьох процентів річних судом першої інстанції встановлено повністю, у зв'язку із чим судом ухвалено у цій частині законне та обґрунтоване рішення, яке відповідно до статті 410 ЦПК України підлягає залишенню без змін.

Проте, стягуючи з відповідача на користь позивача 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що правовідносини, що виникли між сторонами, є договірними, а тому відшкодування моральної шкоди у випадку їх порушення законом не передбачено.

Частиною першою статті 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки судом першої інстанції при вирішенні позову у частині відшкодування моральної шкоди допущено неправильне тлумачення норм матеріального права та помилково зазначено про наявність підстав для відшкодування позивачу моральної шкоди у розмірі 10 000 грн, рішення суду першої інстанції в частині відшкодування моральної шкоди підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові в цій частині.

Апеляційний суд не з'ясував фактичних обставин справи та не надав належну правову оцінку зібраним у справі доказам, у зв'язку із чим дійшов передчасного висновку про відсутність між сторонами боргових зобов'язань, скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції у частині задоволення позовних вимог про стягнення боргу та трьох процентів річних.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи наведене рішення апеляційного суду не відповідає вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості, що в силу положень статті 413 ЦПК України є підставою для його скасування із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в частині стягнення боргу та трьох процентів річних.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 жовтня 2016 року скасувати.

Рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу від 27 липня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної 10 000 грн скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди відмовити.

Рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу від 27 липня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу та трьох процентів річних залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Є.В. Синельников

С. Ф. Хопта

Ю.В.Черняк