Рішення

від 07.05.2018 по справі 910/23677/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

07.05.2018Справа № 910/23677/17 За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю РЄЛІТ

До Товариства з обмеженою відповідальністю ПРИМО

про визнання договору удаваним

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Тарасюк І.М.

Представники сторін:

від позивача: Жданова М.О. - керівник

від відповідача: Яцюк М.В., Зайцева О.А. - по дов.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Рєліт звернулось до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю Примо про визнання договору грошової позики №3 від 24.08.2015р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю Рєліт та Товариством з обмеженою відповідальністю Примо , удаваним правочином; про визнання відносини сторін такими, що регулюються правилами щодо правочину - договору поставки, який сторони насправді вчинили згідно договору поставки №4 від 25.08.2015р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю Рєліт та Товариством з обмеженою відповідальністю Примо ; про визнання платежів Товариства з обмеженою відповідальністю Примо від 23.09.2015 у сумі 300000,00 грн., від 28.09.2015 у сумі 100000,00 грн., від 29.09.2015 у сумі 90000,00 грн, від 08.10.2015 року у сумі 220000,00 грн, від 29.10.2015 року у сумі 120000,00 грн, в призначенні платежу яких було вказано Повернення фінансової допомоги згідно договору № 3 від 24.08.2015 Без ПДВ , такими що є поверненням попередньої оплати за товар.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що у дійсності воля сторін спірного правочину була направлена на укладення договору поставки, правові норми щодо врегулювання відносин за яким і підлягають до правовідносин контрагентів за договором.

Ухвалою від 17.01.2018р. відкрито провадження по справі та призначено підготовче судове засідання на 16.02.2018р.

Відповідач у відзиві від 05.02.2018р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що за договором грошової позики № 3 від 24.08.2015р. та договором поставки №4 від 25.08.2015р. між сторонами виникли різні та самостійні господарські правовідносини. До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено, що на теперішній час позичальником свої обов'язки за оспорюваним правочином виконано, тоді як покупець за договором поставки в повному обсязі розрахунку з постачальником не здійснив.

У судовому засіданні 16.02.2018р. представником позивача було заявлено усне клопотання про виклик свідка.

Вказане клопотання було розглянуто та відхилено судом як безпідставне та необґрунтоване.

У судовому засіданні 16.02.2018р. судом також було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання позивача про залучення до участі у розгляді справи в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Головного управління Державної фіскальної служби у м.Києві. При цьому, суд виходив з того, що згідно ч.1 ст.50 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Проте, у даному випадку позивачем не наведено належного обґрунтування впливу рішення по даній справі на права та обов'язки Головного управління Державної фіскальної служби у м.Києві. При цьому, за висновками суду, внаслідок прийняття судового рішення по розглядуваній справі на вказану особу не буде покладено нових обов'язків та не виникне нових прав.

16.02.2018р. судом відкладено підготовче засідання на 16.03.2018р.

16.03.2018р. судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 календарних днів, задоволено клопотання позивача про відкладення розгляду спору та відкладено підготовче засідання на 16.04.2018р.

З метою повідомлення учасників справи про час та місце судового засідання на адреси позивача та відповідача судом було направлено ухвали від 16.03.2018р.

У судовому засіданні 16.04.2018р. судом було розглянуто та задоволено заяву позивача про поновлення процесуального строку на подання заяви з поясненнями та запереченнями щодо відзиву на заяву свідка.

Одночасно, судом також було розглянуто та відхилено заяву відповідача про зловживання процесуальними правами, з огляду на відсутність у суду достатніх підстав вважати поданий позивачем позов таким, що є завідомо безпідставним. При цьому, у даному випадку суд зауважує, що відмова за наслідками розгляду спору у задоволенні позовних вимог не може бути свідченням подання завідомо безпідставного позову, яке можна б було вважати зловживанням процесуальними правами у розумінні ст.43 Господарського процесуального кодексу України.

16.04.2017р. представником позивача було заявлено усне клопотання про виклик у судове засідання свідка, яке було розглянуто та відхилено судом як необґрунтоване та безпідставне.

Враховуючи, що судом було вчинено всі дії в межах підготовчого провадження з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, у відповідності до п.3 ч.2 ст.185 Господарського процесуального кодексу України судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 07.05.2018р.

У судовому засіданні 07.05.2018р. судом було розглянуто та задоволено клопотання відповідача про поновлення строку для подання письмового доказу.

Представником позивача було надано усні пояснення по суті спору, згідно яких позов підтримано в повному обсязі.

Представниками відповідача проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.

В судовому засіданні 07.05.2018р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується первісний та зустрічний позови, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

25.08.2015р. Товариством з обмеженою відповідальністю Рєліт (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю Примо (постачальник) було укладено договір поставки №4, відповідно п.1.1 якого постачальник зобов'язується доставляти і передавати на умовах, встановлених цим договором, продовольчу продукцію, зокрема, зелену не смажену каву в зернах для подальшої переробки (товар) у власність покупця, а покупець зобов'язується приймати товар у власність і оплачувати цього на умовах даного договору.

Пунктом 2.1 договору №4 від 25.08.2015р. визначено, що загальна ціна правочину становить загальну вартість товару, поставленого протягом дії цього договору.

Цей договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31.12.2015р. Закінчення строку дії даного договору не звільняє сторони від зобов'язань, що виникли протягом його дії. В разі закінчення строку дії договору, якщо одна сторона в письмовому вигляді не повідомить іншу сторону про розірвання договору, останній вважається подовженим на тих самих умовах, строком на один рік (п.7.1 договору №4 від 25.08.2015р.).

24.08.2015р. Товариством з обмеженою відповідальністю Рєліт (позикодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю Примо (позичальник) було укладено договір грошової позики №3, згідно п.1.1 якого позикодавець зобов'язується надати позичальнику у власність грошові кошти в розмірі 1 050 000 грн., а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (ст.1046 Цивільного кодексу України).

За умовами п.1.2 договору №3 від 24.08.2018р. відсотки за користування позикою або яке-небудь інше відшкодування позичальнику не виплачуються.

Позика надається шляхом перерахування в безготівковому порядку на поточний рахунок постачальника суми грошових коштів, визначеної п.1.1. договору. Термін, на який надається позика позичальнику, становить 90 календарних днів з моменту надходження грошових коштів на поточний рахунок позичальника (п.п.2.1, 2.2 договору №3 від 24.08.2018р.).

Згідно п.3.1 договору №3 від 24.08.2018р. після закінчення терміну, зазначеного в п.п.2.2 договору, позичальник зобов'язаний повернути протягом п'яти банківських днів суму отриманої позики.

З боку Товариства з обмеженою відповідальністю Рєліт договір №3 від 24.08.2018р. підписано директором Пєснєвим С.О. та з боку Товариства з обмеженою відповідальністю Примо - директором Зайцевою О.А.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

За приписами ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору удаваним повинно бути доведено наявність тих обставин, що договір був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Як вказувалось судом, обґрунтовуючи наявність підстав для визнання договору грошової позики № 3 від 24.08.2015р. удаваним, позивач посилався на те, що у дійсності воля сторін спірного правочину була направлена на укладення договору поставки, правові норми щодо врегулювання відносин за яким і підлягають застосуванню до правовідносин контрагентів за договором.

Одночасно, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідачем наголошено, що за договором грошової позики № 3 від 24.08.2015р. та договором поставки №4 від 25.08.2015р. між сторонами виникли різні та самостійні господарські правовідносини. До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено, що на теперішній час позичальником свої обов'язки за оспорюваним правочином виконано, тоді як покупець за договором поставки в повному обсязі розрахунку з постачальником не здійснив.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову. При цьому, суд виходить з наступного.

Як вказувалось судом вище, за приписами ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Наразі, суд зазначає, що у такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.

Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести, для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 28.03.2018р. по справі №923/474/17.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. (ч.ч.1, 2 ст.172 Цивільного кодексу України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (ст.1046 Цивільного кодексу України).

З наведеного полягає, що поставка та позика є окремими правовими інститутами, які регламентуються різними главами Цивільного кодексу України.

Наразі, суд зазначає, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

У Рекомендаціях R (84) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно принципів цивільного судочинства, що направлені на удосконалення судової системи, наголошується на тому, що суд повинен, принаймні в ході попереднього засідання, а якщо можливо, і протягом всього розгляду, відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, в тому числі і їх право на неупередженість. Зокрема, він повинен володіти повноваженнями proprio motu, щоб вимагати від сторін пред'явлення таких роз'яснень, які можуть бути необхідними; вимагати від сторін особистої явки, піднімати питання права; вимагати показань свідків, принаймні в тих випадках, коли мова йде не тільки про інтереси сторін, що беруть участь у справі, тощо. Такі повноваження повинні здійснюватися в межах предмета розгляду.

В свою чергу, обов'язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Проте, всупереч наведеного вище, незважаючи на передбачений господарським процесуальним кодексом України обов'язок з доказування, позивачем не було доведено суду належними та допустимими доказами обставин того, що договір грошової позики № 3 від 24.08.2015р. був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме договору поставки №4 від 25.08.2015р. При цьому, судом прийнято до уваги наступне.

З матеріалів справи вбачається, що на оплату товару за договором поставки №4 від 25.08.2015р. Товариством з обмеженою відповідальністю ПРИМО було виставлено позивачу рахунок №2 від 26.08.2015р. на суму 1 050 000 грн. та №32 від 24.09.2015р. на суму 1 275 365 грн.

Згідно представлених суду виписок по рахунку позивача Товариством з обмеженою відповідальністю РЄЛІТ було перераховано на рахунок відповідача грошові кошти наступними платежами: 26.08.2015р. в сумі 450 000 грн., 26.08.2015р. в розмірі 630 000 грн., 24.09.2015р. в сумі 300 000 грн., 28.09.2015р. в розмірі 90 000 грн., 30.09.2015р. в сумі 90 000 грн., 01.10.2015р. в розмірі 220 000 грн., 08.10.2018р. в сумі 210 000 грн., 30.10.2015р. в розмірі 140 000 грн. У призначенні платежу на зарахування вказаних сум зазначено За каву зелену передплата згідно рахунку №32 від 24.09.2015р. та За каву зелену передплата згідно рахунку №2 від 26.08.2015р. .

В якості обґрунтування заперечення проти позовних вимог відповідачем представлено до суду лист №08261-15 від 25.08.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю РЄЛІТ за підписом директора Пєснєва С.О. У вказаному листі позивачем висловлено прохання до відповідача змінити призначення платежу у перерахуваннях від 26.08.2015р. на суму 630 000 грн. та на суму 450 000 грн. та вважати вірним призначення платежу безпроцентная возвратно-финансовая помощь согласно договора №3 от 24.08.2015г. Без НДС .

При цьому, суд зазначає, що наявна в матеріалах справи заява ОСОБА_8, підпис якого посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гончаренко С.Ю., в якій ОСОБА_8 вказано про те, що останній не пам'ятає чи підписував від імені Товариства з обмеженою відповідальністю РЄЛІТ лист про зміну призначення платежів, оцінюється судом у сукупності з іншими доказами по справі та, за висновками господарського суду, не є належним та допустимим у розумінні ст.ст.76, 79 Господарського процесуального кодексу України доказом, що спростовував би доказову силу листа №08261-15 від 25.08.2015р. Товариства з обмеженою відповідальністю РЄЛІТ . Вказана заява фактично містить сумніви підписанта щодо вчинення певної дії, проте, ніяким чином не встановлює існування певних обставин, а у даному випадку саме не нівелює висловлення позивачем волевиявлення щодо зміни призначення платежу у перерахуваннях від 26.08.2015р. на суму 630 000 грн. та на суму 450 000 грн. на безпроцентная возвратно-финансовая помощь согласно договора №3 от 24.08.2015г. Без НДС .

Одночасно, наявними в матеріалах справи банківськими виписками та платіжними дорученнями також підтверджується здійснення відповідачем повернення поворотної фінансової допомоги, отриманої згідно договору грошової позики № 3 від 24.08.2015р., а саме: 23.09.2015р. на суму 300 000 грн., 25.09.2015р. на суму 100 000 грн., 28.09.2015р. на суму 90 000 грн., 02.10.2015р. на суму 220 000 грн., 08.10.2015р. на суму 220 000 грн. та 28.10.2015р. на суму 120 000 грн.

Крім того, у наданому до суду висновку експерта №21215/17-45 від 15.03.2018р., складеному експертами Київського науково-дослідного інституту судових експертиз на виконання ухвали від 28.09.2017р. Господарського суду міста Києва по справі №910/21142/16, встановлено, що Товариством з обмеженою відповідальністю ПРИМО було поставлено на користь Товариства з обмеженою відповідальністю РЄЛІТ згідно договору поставки №4 від 25.08.2015р. товар на суму 2 325 175,13 грн.

Тобто, представлені до матеріалів справи докази вказують на те, що за договорами поставки №4 від 25.08.2015р. та грошової позики № 3 від 24.08.2015р. між Товариством з обмеженою відповідальністю Рєліт та Товариством з обмеженою відповідальністю Примо склались різні за своєю правовою природою правовідносини, а саме відносини з поставки товару та позики, кожні з яких мають окреме правове регулювання.

При цьому, судом вказувалось, що правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що до предмету доказування у спорах про визнання договору удаваним входить, в тому числі, спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином.

Однак, всупереч обов'язку з доказування позивачем означених вище обставин доведено суду належними та допустимими у розумінні Господарського процесуального кодексу України доказами не було.

При цьому, надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що згідно ч.4 ст.11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Положення означеної статті повністю узгоджуються з приписами ст.17 ЗУ Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини .

Згідно ст.6 Конвенції з прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішенні Європейського суду з прав людини Серявін та інші проти України (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб п продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

З огляду на наведене всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Отже, виходячи з вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання договору грошової позики № 3 від 24.08.2015р. удаваним.

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю Рєліт до Товариства з обмеженою відповідальністю Примо про визнання відносини сторін такими, що регулюються правилами щодо правочину - договору поставки, який сторони насправді вчинили згідно договору поставки №4 від 25.08.2015р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю Рєліт та Товариством з обмеженою відповідальністю Примо та про визнання платежів Товариства з обмеженою відповідальністю Примо від 23.09.2015 у сумі 300000,00 грн., від 28.09.2015 у сумі 100000,00 грн., від 29.09.2015 у сумі 90000,00 грн, від 08.10.2015 року у сумі 220000,00 грн, від 29.10.2015 року у сумі 120000,00 грн, в призначенні платежу яких було вказано Повернення фінансової допомоги згідно договору № 3 від 24.08.2015 Без ПДВ , такими що є поверненням попередньої оплати за товар, підлягають залишенню без задоволення як похідні.

З приводу розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

За приписами п.5 ч.1 ст.237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, питання розподілення між сторонами судових витрат.

Частиною 1 ст.123 Господарського процесуального кодексу України передбачено що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Статтею 1 Закону України Про судовий збір (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з розглядуваним позовом) визначено, що судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом.

З огляду на висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, витрати на оплату судового збору залишають за позивачем.

Одночасно, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (ч.3 ст.123 Господарського процесуального кодексу України).

Частинами 1-4 ст.126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Наразі, на підтвердження понесення витрат на послуги з правничої допомоги відповідачем представлено до матеріалів справи свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю Серія ЧК №000814 від 02.10.2017р., ордер ЧК №70935 від 12.02.2018р., договір №01/26/01-18 від 26.01.2018р. про надання правничої допомоги з додатками, квитанції на загальну суму 1772 грн., а саме від 12.02.2018р. на суму 22 грн., №01/26-01/1 від 26.01.2018р. на суму 700 грн., №02/26-01-18 від 26.01.2018р. на суму 1050 грн.

Отже, виходячи з вищенаведеного, приймаючи до уваги висновки суду стосовно безпідставності та необґрунтованості позовних вимог, суд дійшов висновку щодо покладення витрат на відповідача на правничу допомогу в розмірі, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами, а саме 1772 грн. на позивача.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 126, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1.В задоволенні позовних вимог відмовити.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю РЄЛІТ (04050, м.Київ, вул.Мельникова, будинок 12, ЄДРПОУ 36512423) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ПРИМО (04107, м.Київ, вул.Соляна, будинок 70, приміщення 53, ЄДРПОУ 39536997) судові витрати в сумі 10 000,00 грн.

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення складено та підписано 14.05.2018р.

Суддя Спичак О.М.