Постанова

від 15.05.2018 по справі 488/2649/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №488/2649/16-ц 15.05.2018

Провадження №22-ц/784/554/18

Провадження 22ц-784/554/18

Категорія 7

Постанова

Іменем України

15 травня 2018 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого Кушнірової Т.Б.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем Цуркан І.І.,

за участю:

- прокурора Цвікілевич Н.В.,

- представника Миколаївської ОДА Михайленко Г.В.,

- представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4, представника ОСОБА_5; ОСОБА_7 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва ухвалене 06 листопада 2017 року суддею цього ж суду Селіщевою Л.І., у справі № 488/2649/16-ц, за позовом Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації до Миколаївської міської ради, ОСОБА_8, ОСОБА_5, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Державне підприємство Миколаївське лісове господарство , виконавчий комітет Миколаївської міської ради про скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки із незаконного володіння,

в с т а н о в и л а:

У липні 2016 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 2 звернувся в суд з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки із незаконного володіння.

Прокурор вказував, що п. 37 розділу І рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 08 листопада 2007 року ОСОБА_8 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 1000 кв.м.

14 березня 2008 року пунктами 17 та 17.2 розділу ІV рішення Миколаївської міської ради № 22/57 затверджено проект землеустрою щодо відведення вказаної земельної ділянки за рахунок земель лісового господарства та передачу її у власність ОСОБА_8 для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1.

На підставі цього рішення та постанови Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 жовтня 2008 року, яке в подальшому скасовано постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 16 квітня 2015 року, ОСОБА_8 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_1, кадастровий номер НОМЕР_2

В ході проведення перевірки прокуратурою дотримання вимог земельного законодавства було виявлено, що під час передачі вказаної земельної ділянки ОСОБА_8 порушено вимоги земельного законодавства України.

Зокрема, спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду та знаходиться в постійному користуванні ДП Миколаївське лісове господарство , а її передача у власність здійснена в порушення вимог Земельного та Лісового кодексів України без попереднього вилучення у користувача, в порушення встановленої процедури без узгодження з органом виконавчої влади з питань лісового господарства та за відсутності державної експертизи вказаного проекту землеустрою передана міською радою у власність іншій особі зі зміною її цільового призначення.

Крім цього, спірна земельна ділянка розташована на території зони зелених насаджень та належить до ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, а тому не може передаватись у власність громадян.

17 жовтня 2013 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, а 04 лютого 2016 року вказана земельна ділянка перейшла у власність ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування, про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблено відповідний запис.

Посилаючись на викладене, прокурор просив визнати незаконними та скасувати рішення у вказаній частині; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_8, витребувати у ОСОБА_3 спірну земельну ділянку та повернути у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

До участі у розгляді справи залучено виконавчий комітет Миколаївської міської ради в якості третьої особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2017 року позов прокурора задоволено.

Визнано незаконним та скасовано п.37 розділу І рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 08 листопада 2007 року.

Визнано незаконним та скасовано п.17 та п.17.2 розділу ІV рішення Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року.

Визнано недійсним Державний акт НОМЕР_1 від 04 листопада 2011 року на право власності на земельну ділянку площею 1000 кв.м. по АДРЕСА_1, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010800101858.

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_3 земельну ділянку площею 1000 кв.м., кадастровий номер НОМЕР_2 по АДРЕСА_1, у власність держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_4 посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, невірну оцінку зібраних доказів та інші порушення судом норм матеріального та процесуального права, просили скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову. На думку апелянтів спірні рішення міської ради ухвалені без порушень закону, тому набуття ОСОБА_8 права власності на земельну ділянку відбулося на законних підставах. Крім того, вважали що прокурор пропустив строк позовної давності для поновлення якого, на їх думку, відсутні поважні причини.

Із апеляційною скаргою на вказане судове рішення також звернувся представник ОСОБА_5 - ОСОБА_2, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог прокурора відмовити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши наведені в апеляційних скаргах доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вони не підлягають задоволенню із наступних підстав.

Судом встановлено і таке вбачається з матеріалів справи, що пунктом 37 розділу І рішення Миколаївської міської ради № 17/40 від 08 листопада 2007 року ОСОБА_8 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність загальною площею 1000 кв.м. за рахунок земель ДП Миколаївське лісове господарство для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1.

Наступним рішенням Миколаївської міської ради № 22/57 від 14 березня 2008 року (пункти 17 та 17.2 розділу ІV ) затверджено проект землеустрою щодо надання у власність земельної ділянки. На підставі останнього рішення, а також рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 10 жовтня 2008 року ОСОБА_8 видано державний акт НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянки площею 1000 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером НОМЕР_2

Звертаючись до суду із даним позовом, прокурор посилався на те, що зазначена земельна ділянка входила до складу земель лісового фонду.

Згідно з частиною 2 статті 3 Земельного кодексу України (в редакції, що діє та редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - ЗК) земельні відносини, що виникають при використанні лісів регулюються цим кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до Конституції України та норм земельного законодавства всі землі за формою власності поділяються на земельні ділянки, що перебувають у власності держави (в особі органів державної влади), у комунальній власності (в особі органів місцевого самоврядування) та у приватній власності (громадян та юридичних осіб).

За статтею 7 Лісового кодексу України (в чинній редакції та редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, далі - ЛК) ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Відповідно до статті 8 ЛК України та статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За статтею 9 ЛК України у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом (стаття 11ЛК).

Порядок розмежування земель державної та комунальної власності був визначений Законом Про розмежування земель державної та комунальної власності № 1457-ІУ від 5 лютого 2004 року, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, та передбачав здійснення певних організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності.

Документальним підтвердженням відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення та інших відомостей, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації, є данні Державного земельного кадастру (статті 181 - 184, 202 - 204 ЗК України, Закони Про Державний земельний кадастр Про землеустрій ).

Відповідно до статті 19 ЗК України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

Згідно з частинами 1, 2 та 4 статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 ЗК України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України; частина 1 статті 17 ЛК України).

За змістом статті 31 ЛК України та статті 21 Закону України від 9 квітня 1999 року № 586-XIV Про місцеві державні адміністрації (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин віднесено, у тому числі передачу у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, та припинення права користування ними.

Відповідно до п. 5 розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, виходячи з аналізу діючого на той час законодавства, документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-212цс14.

З матеріалів справи вбачається, що згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 21 березня 1966 року № 234 Про здійснення першочергових заходів по боротьбі з ерозією ґрунтів у Миколаївській області державному лісовому фонду під заліснення і ведення лісового господарства було передано земельні угіддя у Миколаївській області за рахунок земель, вилучених у колгоспів та радгоспів, у тому числі й лісовий, до складу якого входить і спірна ділянка. Ця земельна ділянка розташована у кварталі 43 урочища Жовтневе Миколаївського лісництва ДП Миколаївське лісове господарство на території земель лісового фонду, що підтверджено картографічними матеріалами, а саме кадастровою картою землекористування радгоспу ім. Карла Маркса, яка є частиною лісовпорядкувального планшету 1973 року.

Надаючи дозвіл ОСОБА_8 на складання проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки та погоджуючи проект землеустрою щодо її відведення Миколаївська міська рада зазначала про виділ цієї земельної ділянки за рахунок земель ДП Миколаївське лісове господарство .

За даними Державного агентства лісових ресурсів України станом на 2014 рік спірна земельна ділянка зареєстрована у земельному кадастрі за номером НОМЕР_2 входить в межі лісового фонду.

Згідно інформації Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства, на час прийняття Миколаївською міською радою рішень про відведення у власність ОСОБА_8 спірної земельної ділянки, вона входила до складу земель лісового фонду постійного користування ДП Миколаївське лісове господарство (а.с.29).

Доказів про те, що станом на 2007 рік, були розподілені землі державної власності на території міста на землі територіальних громад і землі держави, а також визначені і встановлені в натурі межі земельних ділянок державної та комунальної власності, матеріали справи не містять.

Оскільки на час виникнення спірних правовідносин розмежування державної та комунальної власності у встановленому порядку проведено не було, то відповідно до статей 8-10 ЛК України спірна ділянка не набула статусу комунальної власності, а відтак мала статус земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення та перебувала в постійному користуванні Державного підприємства Миколаївське лісове господарство .

Розпорядження спірною ділянкою з таким статусом віднесено до повноважень державної адміністрації (стаття 31 ЛК України та стаття 21 Закону Про місцеві державні адміністрації ).

Отже, висновок суду першої інстанції про те, що Миколаївська міська рада діяла всупереч своїх повноважень приймаючи рішення № 17/40 від 08 листопада 2007 року та № 22/57 від 14 березня 2008 року в оскаржуваній частині, є вірним.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до положень ст. ст. 141, 149 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у користуванні осіб, передаються у власність чи користування іншим особам лише після їх вилучення у встановленому законом порядку у попереднього користувача.

Згідно з ч. 4 ст. 20 ЗК України зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Натомість відповідно до інформації Миколаївського обласного управління лісового та мисливського господарства № 138 від 15 лютого 2016 року зазначений проект відведення ним не погоджувався.

Також у матеріалах справи є витяг з кримінального провадження № 42014150020000074, згідно якого убачається, що провадження порушено за фактом порушення вимог земельного законодавства під час передачі у власність громадян земельних ділянок державного лісового фонду урочища Жовтневого .

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель також є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам (ст. 21 ЗК України).

Із врахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що спірна земельна ділянка передана у власність ОСОБА_8 з порушенням вимог Земельного та Лісового кодексів України , що є підставою для визнання незаконними та скасування відповідних пунктів в цій частині рішень міської ради.

Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу.

У ч.1 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до підпункту б ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Згідно положеннями ч. 3 ст. 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання угоди недійсною.

Із врахуванням наведеного, суд першої інстанції вірно вважав, що оскільки підставою для видачі ОСОБА_8 державного акту про право власності на землю були зазначені рішення Миколаївської міської ради , які прийняті нею з порушенням вимог земельного та лісового законодавства, а також з перевищенням повноважень, то є підстави, передбачені ч. 1 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України для визнання цього акту недійсним.

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Встановивши, що спірна земельна ділянка, яка вибула з користування ДП Миколаївське лісове господарство та виключена зі складу земель лісового фонду за рішенням міської ради, належить до земель лісового фонду та на час прийняття рішення про її відчуження перебувала в державній власності та вибула з володіння власника - держави - поза його волею, оскільки відповідно до чинного законодавства право розпорядження нею не належало міській раді, а також що зміна цільового призначення відбулася з порушенням встановленого законом порядку, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування спірної земельної ділянки, що відповідає положенням ст. 153 ЗК України, ст. 388 ЦК України.

Та обставина, що управлінням лісового та мисливського господарства у 2007 році надавалися висновки про погодження відведення земельних ділянок лісового фонду, не спростовує незаконність виділення ОСОБА_8 земельної ділянки у цілому.

Доводи в апеляційній скарзі ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 про неможливість витребування земельної ділянки у ОСОБА_3, як добросовісного набувача, є безпідставними.

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Лише наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Норма статті 388 ЦК України може застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року № 6-3090цс15.

Встановивши, що Миколаївська міська рада не мала повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою, у зв'язку з чим це майно вибуло із володіння Миколаївської обласної державної адміністрації поза її волею, суд першої інстанції вірно застосував до спірних правовідносин положення ст. 388 ЦК України.

Неможна прийняти до уваги доводи апелянта щодо незаконного втручання держави у право власності особи всупереч міжнародних норм.

В питаннях оцінки пропорційності Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), як і в питаннях наявності суспільного , публічного інтересу, визнає за державою достатньо широку сферу розсуду , за виключенням випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах Спорронґ і Льоннорт проти Швеції , Булвес АД проти Болгарії ).

ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах Раймондо проти Італії від 22 лютого 1994 року, Філліпс проти Сполученого Королівства від 05 липня 2001 року, Аркурі та інші проти Італії від 05 липня 2001 року, Ріела та інші проти Італії від 04 вересня 2001 року, Ісмаїлов проти Російської Федерації від 06 листопада 2008 року).

Таким чином, ст. 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

За правилами статей 83, 84 ЗК України до земель державної та комунальної власності, які не можуть передаватися в приватну власність, віднесено землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом. Відповідно до частини другої статті 56 ЗК України громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке саме правило встановлене статтею 12 ЛК України.

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення.

Разом з тим, Миколаївською міською радою протиправно, всупереч вимог чинного законодавства спірну земельну ділянку було вилучено у ДП Миколаївське лісове господарство , виключено її зі складу земель лісового фонду та передано фізичній особі.

Натомість законно набути права приватної власності на спірну земельну ділянку лісогосподарського призначення із земель державної чи комунальної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, в тому числі й відповідачі.

Отже, вони набули такого права власності в спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідачів на землю стало можливим у результаті прийняття районною адміністрацією низки рішень, які визнані неправомірними і скасовані, та наступного укладення договору купівлі-продажу.

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає в здійсненні комплексу заходів щодо охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (п. б ч. 1 ст. 164 ЗК України).

Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв'язок їх використання із лісокористуванням.

Указані вище норми ЛК України та ЗК України з подібними правилами або в такій самій редакції діяли і на час виникнення спірних правовідносин, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів у актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідачів відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норми ст. 388 ЦК України в зв'язку з порушенням органом державної влади низки вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

З огляду на вищенаведене, відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ця ділянка перебувала у постійному користуванні ДП Миколаївське лісове господарство та належить до земель лісового фонду, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону.

Обізнаність відповідачів про перебування спірної земельної ділянки у постійному користуванні ДП Миколаївське лісове господарство не викликає сумнівів у суду, оскільки підтверджується долученими до апеляційних скарг документами з яких видно, що за відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_8 проводилося відшкодування збитків ДП Миколаївське лісове господарство від неодержаного доходу пов'язаного з відведенням земель Державного лісового фонду, що ставить добросовісність відповідачів, під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 на те, що на спірній земельній ділянці ще у 2014 році побудовано житловий будинок разом із господарськими спорудами, не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки як видно із матеріалів справи, на спірній земельній ділянці за номером НОМЕР_2 не існує жодного об'єкту нерухомості, а будівництво нерухомого майна проведено на інших земельних ділянках з іншими кадастровими номерами.

Доводи апеляційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_5 щодо пропуску прокурором строку позовної давності теж є безпідставними.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи носія порушеного права (інтересу).

При цьому у випадках пред'явлення позову в інтересах особи, права якої порушені, відлік позовної давності обчислюється з того моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За позовами прокурора в інтересах держави з визначенням уповноваженого органу, права якого порушені, перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі цих органів, як суб'єктів владних повноважень, довідалась або могла довідатись про порушення прав і законних інтересів.

Така правова позиція неодноразово викладалась Верховним Судом України, зокрема у постановах від 8 червня 2016 року (справа№6-3029цс15), від 1 липня 2015 року (справа №6-178цс15), від 16 вересня 2015 року (справа №6-68цс15) та інших.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а відповідно до вимог ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Згідно з ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Отже, для застосування позовної давності необхідна заява сторони у спорі, зроблена до винесення ним рішення і суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-738цс15.

Оскільки ст. 267 ЦК України є нормою матеріального права суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року № 6-2307цс15.

Однак в матеріалах справи відсутні підтвердження того, що відповідачі зверталися до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності, хоча про перебування даної справи у провадженні суду їм було відомо.

Із журналу судового засідання теж не вбачається, що відповідачами заявлялося клопотання про застосування наслідків пропущення прокурором строку позовної давності.

З огляду на наведені вище обставини, колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а:

Апеляційні скарги ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4, представника ОСОБА_5; ОСОБА_7 залишити без задоволення, а рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2017 року без змін.

Скасувати зупинення виконання рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 06 листопада 2017 року відповідно до ухвали Апеляційного суду Миколаївської області від 27 березня 2018 року.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду за наявності підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий

Судді :

Повний текст судового рішення виготовлено 18.05.2018 р.